Жінка-УКРАЇНКА

ПОРТРЕТ НА СТІНІ

Майже притча

Вони сварилися майже всю ніч. Обоє – і чоловік, і дружина – вдесяте, вдвадцяте поверталися до приводу, з якого почалася суперечка, пережовували його, відтак, натомившись, забували, з чого почали, і згадували сотні інших причин конфліктувати. Дійшло аж до бабусь та дідусів. Це було схоже на те, що двоє піднімалися стовбуром розлогого дерева, раз у раз зблуджуючи на хистку гілку, котра щомиті могла зламатися. Потім знову петляли поміж віттям, не пам’ятаючи, де корінь, а де крона.

У сварці кілька разів зупинялися, наче набирали духу, й тоді ще більше пропікали одне одного майже знетямленими очима. Здавалося, що їхні позирки метають блискавці, а вслід за тими спалахами поглядів гуркотів і грім слів, то посилюючись, то стишуючись, аби по хвилі вибухнути зі ще впертішим завзяттям.

Поступатися не хотів ніхто – обоє були затяті. Врешті, перед світанням, він не витримав. Зібрав у валізку найнеобхідніші речі й гримнув дверима. Сказав, що йде назавжди. Вона, дочекавшись, поки стихне перебіг кроків на сходах, розплакалась. Опісля розридалась. Обізвала себе дурепою, потім витерла сльози й згадала, що вона – художниця. Відігнавши безнадію, взяла фарби і пішла малювати. Прямо на стіні в коридорі, що була ще голою, бо молода пара не встигла обжитися.

Через дві години портрет чоловіка був готовий. Зиркнула на будильник – ще встигала на роботу. Написала під портретом те, що думала і пішла наводити бодай якийсь макіяж: треба було замаскувати наслідки плачу й безсонної ночі.

…На своїй роботі, вибравши момент, коли колеги вийшли перекурити, він оглянув те, що накидав у валізку. Не вистачало чимало чого з необхідного. “Доведеться добирати”, – зітхнув, з подивом відзначаючи, що злість на дружину кудись щезає. Знав, що на обід вона додому не приходить, тим більше, вчора через сварку не приготувала нічого поїсти. “Зручний час, щоб узяти те, що буде необхідне впродовж найближчих кількох днів”, – подумав.

Так і зробив. Тихенько відчинивши двері помешкання, підняв голову й остовпів: на нього дивився він сам. Із портрета. Нижче було написано знайомим почерком: “Усе одно я тебе люблю. Дуже”. Усміхнувся. Валізка залишилася незаповненою. Він узагалі не взяв її зі собою.

Увечері обоє ласували тортом, що приніс чоловік. Малювати він не вмів. Тож попросив кондитерів, у яких замовляв смаколик, написати кремом на кулінарному шедеврі: “Я тебе люблю”. Тепер, відрізаючи по шматочку торта, обоє пильнували, щоб не зачепити цих слів.

Здебільшого мовчали, голублячи одне одного ніжними поглядами. Навіть запах сварки вивітрився з квартири – його замінив аромат кохання. Крізь відчинену квартиру підморгував місяць. Вона пішла стелити ліжко, він – розпаковувати валізку.

Верхівку торта з написом занесли в холодильник. Світло у коридорі не вимикали – щоби було видно портрет на стіні.

Богдан МЕЛЬНИЧУК.

м. Тернопіль.