Нове на порталі
Творчий марафон
Популярний вміст
Проза
«Загублена пам'ять» (фрагмент) — з роману «Злато сонця, синь води»
Наталія Дев'ятко. «Загублена пам'ять» (фрагмент) — з роману «Злато сонця, синь води»
...Темнішало, хмари втрачали багряний відтінок, вицвітали, і заяложені імлисті пасма відносило вітром.
Остап дозволив коню відпочити, коли небо визоріло.
Широкою стрічкою сріблився Дніпро, а на небосхилі мерехтів Чумацький шлях. І ввижалося хлопцю, що він не вздовж Дніпра їхав, а по краю тіні зоряного шляху проскакав, і від того огортав його страх, наче думкою він насмілився торкнутися забороненого, прихованого, таємного.
ЕКОЛОГИ, або Копроконська історія
з циклу ВОЛНИ
Ми намагалися приземлитися на планету Копроконе. Прилади для сканування поверхні не працювали. Тому майданчик для приземлення вибирали навмання.
Отже, якщо дивитись у ілюмінатор, то була невелика рівна галявина, що затишно заховалась між старим темним лісом і молодим гаєм, схожим на купу хмизу. Навколо, ніби срібна стрічка, вилась блискуча тоненька річечка. Ідеальне місце для приземлення космічного катеру.
Та катер аж надто м’яко сів на ту галявину, хвиля брудної води залила лобовий ілюмінатор, і ми відчули, що занурюємося у багнюку ледь чи не по лінію трюму.
Годинник на борту автоматично відрахував п’яту ранку за місцевим часом.
Проза Галинки Верховинки
СОН
(замальовка)
Я знаю, що ти тепер спиш... Моє внучатко заснула також. Я сижу і ... мені так захотілося, тихенько пробратися тобі під ковдру і пригорнутися до тебе і ... заснути... А потім, коли прокинемося – побачити твої здивовані і трішки перелякані очі – звідки я тут взялася... А тоді ... не стримувати свого і мого бажання – цілуватися... Не зважаючи ні на що... Цілуватися довго і трепетно до запаморочення, до нестями... І не буде між нами ні кордонів, ні морів, ні сімейних обставин... Будемо тільки ми самі вдвох... Ні не самі... Між нами буде наше кохання ... спочатку, таке ще маленьке і несміливе – як весняний струмочок... А потім, як бурхлива весняна повінь понесе нас у круговерть життя... І в цю хвилину ми не будемо знати, та нам буде і не так важливо, чи ми випливемо з тої повені взагалі... За те все ми будемо думати завтра... А сьогодні ми разом – ТИ, Я і наше КОХАННЯ...
Проза Надії Адамчук
Баба Пестина
«За лугом, що розкинувся від повноводної Горині аж до села, у затишному куточку Калинівка, живе баба Пестина. Кожен день вона розпочинає з молитви до Почаївської Божої Матері. Просить здоров’я, щастя, долі для своїх дітей, онуків, правнуків і навіть праправнуків. А їх у Пестини Іванівни немало. Бо виховали вони з дідом Тимофієм трьох синів і дві доньки. Потім родове дерево зарясніло новими гілочками. Бабуся не лише тішилася кожному пагінцеві свого роду, а й колисала всіх. Коли ж уся велика родина збиралася в її оселі, то серце палало радістю і втіхою».
Адель Станіславська. Бабине весілля
Баба Дарина була мовчазною.
Не любила багато балакати, слухати пустих бесід, та й, здається, усміхатися також, бо домашні вкрай зрідка бачили її розпогоджене обличчя. Була собі тихою, сумирною і трохи зажуреною незалежно від погоди, дня чи пори року.
Мала двоє дорослих одружених дітей, що жили зі своїми сім’ями хоч і неподалік, але окремо від матері, троє онуків та одну онучку, Оксанку.
Оксанку баба Дарина любила, здавалось, найдужче з усіх.
Чим та собі заслужила такого привілею – ніхто достеменно не відав, проте деякі здогадки усе ж навідували Дарчиних доньок. Оте горезвісне жіноче шосте чуття робило ті здогадки переконаннями, про які вони, бувало, нишком від матері помежи себе перемовлялися …
Адель Станіславська. Правда і кривда
Хто знає де в Бога правда, а де кривда… І як воно так виходить, що сплітаються вони тугим перевеслом у людських долях…
Баба Марія не знала людської долі. Але відала з якої неправди захмарювалося людське щастя. Могла сказати звідки біда взялася і де її подіти. Знала вилити віск аби він відпечатав у собі людські радості і печалі, а вона уміла б прочитати у зморщенім плястерку те, що ховає в собі людська енерго_пам’ять.
- Осей чоловік твій – не шлюбний тобі... Добре кажу? Я виджу… Доброго чоловіка маєш, і любить тебе дуже, і добре вам вкупі… Лиш людям від сего зле… Пороблено тобі, дитино. Але то нічого, бо ти добра… І Бог добрий – поможе…
Адель Станіславська. Файний
- Йой, Павлусю, не бий! Не бий, Павлусику, за що ня так б'єш?! Ади дитинку свою заб'єш, що в собі ношу!
- Мовчи, суко! Мовчи, бо зарубаю! Настане кінець і тобі, і твоєму паскудному виплодкови!
П"яні, налиті дикою ненавистю очі Павла, палили злобою розпростерте на підлозі тіло побитої Ганни. Всадивши ще кілька ударів брудними чоботами в обхоплений руками живіт жінки, Павло зневажливо сплюнув і розхитуючись з боку на бік на нетвердих ногах висунувся з хати, гримнувши дверима, аж задзеленчали віконні шиби.
- Порубаю!.. – Гарчав знавіснілий накоренок злоби у людській подобі.
Адель Станіславська. Дупа
- Ви розумієте, що не мали права рухатись без світла ближніх фар у темну пору доби підсвічуючи тільки протитуманками?
- Так, розумію. Ця поломка сталася в дорозі через жахливі ями і вибоїни. Я проїхав довгу дорогу, майже триста кілометрів, і коли це сталося, я не міг…
- Я запитую ще раз, шановний, ви розумієте...
І далі слово у слово по тексту, тоном верховного обвинувача на страшному суді.
- Так, але я пояснюю, що ця поломка сталася недавно. Я мав стати серед поля? У мене в машині пасажири, чужі жінки, матері, котрих чекають вдома діти.
- Я повторюю, ви розумієте?.. - тирада повторюється втретє.
Іванна Стеф'юк. Файна дівка
І чого так та хвоя пахне, та де пахне - говорить: пошепки, як лісовий дух. А вечір насипає вино у мальований горнец і на "дайбоже" з потемками п'є, а вино то черлене.. Зірки пристигають - до води кліпають, до отави скошеної під лісом поморгують. І кінь розсилений гривою трясе. Там місяць зблисне-тут вітер свисне... Ліс. Лиш то, що шепче, але потихо.
Іванна Стеф'юк. Маки
Маки. Пелюстка гаряча, серединка зовсім чорна, ніби зотліла грань. Горда квітка, дивна така… А ще кажуть, що польові квіти скромні. Зірвала один мак. Вже в долоні горить, до вітру тріпоче. Здається, що то малий впольований хижак, який дуже сердиться, що впійманий, а тому ось-ось вкусить і вирветься. Рвучкий вітер поніс із собою дві пелюстки листатого бранця, в руці лишилося тільки стебло… Дивна квітка… Непокірна така, норовиста. Хоча… Хіба в квітів буває характер? В тебе є. Хороша ти квітка, справжня. Валя ішла польовою дорогою, розглядала стебельце маку й поглядом питала в неба, чи не буде грози. Хотілося в цю мить громовиці, справжньої такої, сильної, просто тут, посеред поля. А небо носило важкі сірі хмари й не слухало того.
Іванна Стеф'юк. Старим садом
— Приїхала-ис? Ну ти й Богу дєкувати. Та не лишєй трапки під порогом – в хаті роззуєшси.
— А ви мені, дідику, інакші стали – може, просто давно вас виділа…
— Кажеш, си змучила з дороги? Ну гай-гай, зара крішку припочинеш. Ходи в велику хату, там май холодніше, - дід від зими чути майже зовсім перестав, то бесіду наугад провадив – того і не любив, коли питалися в нього щось – бо то вже відгадати не так легко.
— Надворі спека, то правда. До невістки вже привикли – не злостить вас?
— А бабка на городі, зара надійде. Шос тобі приріхтує – ви, жінки, на тому май ліпше знаєтеси.
Іванна Стеф'юк. Любисток
Пили холодне молоко з глиняних горнят - після нього хліб ще запашніший, підкидали поліна до старої грубки і довго так, спокійно дивилися на вогонь - ніби відігрівалися і висвічувалися ним зсередини. А коли мутна лямпа засвітила на хату – здалося Уляні, що не в хаті сидить, а в Бога межи долонями - так якось затишно тут, і навіть не по-домашньому - ближче.
— Ви мені колись розказували, що зранку або по дощеві гора вміє дихати.. А чого я того ні разу не застала?
— Бо від дощу ти в хату тікаєш, а від ранку – до подушки. Ти трохи недобре жиєш, дівочко, але вже…
— А як маю жити?
— Шо тобі за то казати буду…
— То, що тепер думаєте.
