Проза

Іванна Стеф'юк. Дикий когут

Сьогодні знову прийшла до сусіда ніби й просто так, поговорити про життя, а насправді поспостерігати за його «годованцями»: дикими півнями, що і правда чимось були схожі на щезників: чорні, з лискучими хвостами, сердиті такі… Для мене і дід, і його когути завжди були ніби з книжки вималювані та й у життя випущені. «Полковнику ніхто не пише»: суворість, вечори біля каміну, згодована півням самотність  такого Олексія Петровича я вже зустрічала на сторінках книги. В того полковника було все сумно до безвиході, в цього ж кожна подія була з розряду «жити можна».

Іванна Стеф'юк. Люби мене

* * *

Полокали гори зливами собі коліна, а червень зливав з цебра на їхні голови та й дужі плечі. Прохолода… Зачерпнути би її та для днини втримати, а то ранок поливає-поливає, та полудень не дуже того і боїться. Стрімким плаєм, накриваючи голову курткою, тікав від негоди до нитки змоклий чоловік. Його важке дихання палицею впиралося в каміння, вистукувало по стежці. Ах-хех… Ну і гроза… І треба ж було саме тепер в дорогу вибратися! Ця раптівка застала на півдорозі, викупала та виполоскала вже так, що прикривайся тою курткою  чи не прикривайся ― на одне вийде. Шум дощу перебивав шум потоку, що тепер ще більше збурився, став бистрий та гоноровий. Дмитро подивився вниз: може би то попереками, через потік перейти, а не п’їланитися такої негоди під берег? А чого? Так швидше, та і до потоку стежка, як не дивно, кам’яниста, не таке місиво. Спускається, ось ще трохи… Ну нічо собі! Така гроза розшумілася, що світа Божого не видно, а  якась молодичка чи то дівчина сидить собі на камені, ніби й ні при чому, і голову миє. Довге і чорне волосся хиталося водою, як дивні водорості, а каплі раптівки скочувалися щоками і плечами. А ти, дурний, чого зазираєш? Тікай звідси, не бачиш, яка негода? Вернувся назад і таки пішов під берег: сам не розумів чого, але таки побоювався розминатися з цією дивною жінкою.

Палочка-виручалочка (новела)

Ранок видався похмурим, як осінній дощ. В кімнаті було сіро і холодно. Не хотілося завсім вставати з теплого ліжка. Голова була така важка, ніби сто вітрів своїм протягом занесли в голову купу сміття і там залишили. ЇЇ часто мучили головні болі, як комплекс неповноцінності. Вона перестала вже вірити в чистоту і добро думок, скільки би не думав, нічого змінити у її долі неможна, тільки мігрень зеленою зміюкою крутилася вінком на голові. Таблетки вже й не допомагають. Лікар їй казав, що мігрені починаються в людей, які прагнуть до досконалості і коли щось не виходить, народжується незадоволення і накопичується погана енергія в голові. Просто треба змінити своє ставлення до людей і стиль життя. Та чи можна себе перевиховати і не реагувати, коли найближча людина за твоєю спиною витворяє чудеса. Орися тяжко зітхнула і спробувала піднятися з ліжка.

«Така її доля, о, Боже мій, милий…» (бувальщина)

Пригадала якось таку невеличку легенду:

– Жили собі два брати, багатий і розумний, другий – бідний і дурний. Одного ранку вийшов бідний на братове поле і бачить якась жінка збирає по полю колосся пшениці і втикає їх у снопи.

І питає брат-дурник: – Ти хто така?

– Я – доля твого брата, – відповідає вона.

– А де ж моя доля?

– Вона лежить ось там, під грушею?

– Ну , тоді, скажи мені, що маю зробити, щоб і моя доля була така працьовита, як ти?

Руслана Кореновська-Марич. Діалог між ненародженими близнюками.

У вагітної жінки мали народитися близнята, та поскільки вона була ще дуже молода, незаміжня і завагітніла випадково, то не знала родити їх, чи зробити аборт. Сумніви не давали їй спати і в безсонні ночі вона молилася, благаючи Бога допомогти їй визначитись. Він дав їй вміння у сні почути діалог цих двох ненароджених ще дітей, які хоч і були близнюками, та в результаті жіночих вагань вже відрізнялися один від одного: один був віруючий, а другий невіруючий. І вони вже почали хвилюватися чи народяться і побачуть світ, чи ні.

Руслана Кореновська-Марич. Двері в твоєму житті…

Чи задумувалися ви колись скільки дверей ви відкрили вже в своєму житті і скільки ще прийдеться відкрити??? Що ж означає таке чарівне слово – ДВЕРІ...

Я ж писатиму про свої двері... їх у мене, за 55 років, було ой як багато !!! Та згадаю про основні, які допомогли мені багато чого навчитися і здобути. А ви подумайте про свої двер…і, можливо, вперше відкриєте для себе нові сторінки вашого життєвого досвіду.

Проза Руслани Кореновської-Марич

ЩО ТАМ, ЗА ТВОЇМ ВІКНОМ… (відповідь на сльози самотності)

Кожного ранку снідаю за столом в кухні навпроти вікна…

Я дуже люблю оте своє завіконня:

— Доброго ранку, світе мій ясний!

… Доброго дня,весно прекрасна!..

Під звуки гарної мелодії і перших сонячних променів я дивлюся у відкрите вікно на білий світ, на незайману від машин, ще довгу дорогу у новий день і дякую Богу за все, що маю і ще буду мати... за сонце, що заглядає в мій запашний зелений чай, за людей, яких сьогодні я зустріну, за сон, що вночі мене повів на кладку, де стояла я малятком…

Любов Сердунич. Осіння казка

У тітоньки Осени було три сини, один одного менший. Помічники і пустуни були вони. Клопотів мала із ними – гай-гай! Крім того, що роботи в неї завше непочатий край, то ще хлопці ото, знай, бешкетують. І сварися, і гукай – не почують.

У гурті, кажуть, множиться сила. Це стосується кожного сина. Бо хоч скільки робіт залагодять, та вони втрьох ніколи не ходять. А чому? Вам цікаво дізнатись? Отож слухайте.

Ось найстарший синок. А треба б вам зізнатись, був він тихим, сумирним. Ото як прийде його пора прокидатись, то ніхто й не помітить: гарно та мирно вставав, матусеньку Осінь вітав. Ягідками вересу любив прикрашати старший синок мами Осени шати. Так Вереснем люди його і назвали. А по вересу стиглому його й впізнавали.

Любов Сердунич: Зайдам – зась! (замальовка, уривок)

…Знюхалися з зайдами, зауважив Зоремир. Здавна загарбники зиркали зизем, замишляючи зле. Злізлися звідусіль зайди з загребущими замашками. Зайшлі зразу замишляли зле. Завидки, зазіхання загарбників заманили, заарканили, забалакали, затуманили зір, забрали завидні, заможні землі. Занедбали, занапастили, заселили зайдами, забіяками, завойовниками, заброхами-завидами. Зайди заборонили, знищили звичних Звениславів, Звонимирів, Зв’яг, Злотанчиків, Злотоданів, Зореглядів, Зоремирів, Зореславів, Зорянчиків, Збиславок, Зоринок, Забав, Звениславок, Звонимир, Зореславок, Зірок, Зорин, Златунь, Зорянок… Заполонили землі заморськими Захаріями, Занями, Зенонами, Зиновіями, Зоями, Зофіями, Зінаїдами. Злагоду, затишок змінили зневірою.

Світлана Патра: Невидимий корабель

(есе)

Маленька дівчинка на колінах у тата…

Колеса крутяться і крутяться, не зупиняючись… Крихітка з блакитними очима посміхається – так їй затишно на колінах у тата.

Тато впевнено керує своїм транспортним засобом, шукаючи поглядом знайомий парк.

Світлана Патра: Мамина сила

 «Ма-а-а-а», «Мам-м-ма», «Мамо», «Мамуся»… Ці набори звуків, а згодом і слова наглядно ілюструють еволюцію розвитку мовлення кожної окремої людини. І ці звуки, ці слова адресовані одній людині – Мамі. Тій, кого дитина бачить чи не першою у своєму житті. Тій, для кого дитина існує вже тоді, коли інші, можливо, ще навіть не здогадуються, що вона тільки має народитися…

Ким же є для людини мама? Вона дає наснагу на подальше життя, допомагає дитині в усьому, що та робить. Навіть, якщо дитині вже років так 30, а то й більше. Навіть, якщо іноді друзі та інші родичі не розуміють, навіщо така допомога. Мама знає, навіщо. І дитина, у більшості випадків, теж знає. І цінує мамину допомогу.

Віра Марущак. Новели та оповідання

Гомін білого інею             

(Різдвяна казка)

Зимові канікули завжди наповнені  букетом новорічних свят. Я і мій брат дуже їх любили. Приєднувалися до  ватаги хлопців та дівчат, що ходили від хати до хати посівати, колядувати, щедрувати.  Додому ми приносили  гостинці: горіхи, цукерки, пряники. Особливою чарівністю був наповнений свят - вечір. До нього готувалися ретельно, заздалегідь. Навіть зимове повітря було просякнуте особливим блаженним  запахом  печеного хліба, дух якого приємно лоскотав у носі.

Об'єднати вміст