Адель Станіславська. Справжнє ім'я – Олександра Федорів, народилася 12 січня 1976 року в селі Марківцях, Тисменицького району, Івано-Франківської області.
Батько родом із полтавщини, мати із франківщини, тож справедливо вважає, що має у рівних долях суміш полтавської і прикарпатської крові.
У 1991 закінчила навчатись у стінах Марковецької на той час неповної-середньої школи.
Середню освіту здобувала у селі Старі Кривотули, Тисменицького району, котру закінчила з срібною відзнакою у 1993 році.
Бідна і багата, нищена й гарна, нещасна та щаслива, заплакана і жартівлива, тиха і дзвінкоголоса, зневірена і молитовна… Отака моя Україна. Розпочатий список означень можна було б продовжувати і він здався би довгим, мало що нескінченним. Бо вона багатолика. Багатогранна. Розмаїта, як косиці на вишитих її рушниках, сорочках, хустках. Є там усякого кольору доволі, а найбільше, як у тій пісні: "…червоне, то любов, а чорне, то журба"… Отак і ходить ся дивна нерозлучна пара почерез українські долі, серця і душі, роблячи український рід особливим – гарним, добрим, співчутливим, нескореним, працьовитим, щедрим, сердечним, гідним, співочим, волелюбним, милосердним, духовним, Божим…
Прощальне соло теплого дощу
Осінній грім… Яка то благодать
ці теплі краплі у раптовій зливі…
Так дзвінко по калюжах лопотять,
а я їм усміхаюся щасливо
немов дитина, мов давно колись
у люлі серця щастя колихаю,
а погляд лине у захмарну вись,
звідкіль сльозини небо виливає.
Прощальне соло теплого дощу…
Сюїта серця у стрімких акордах…
За літом ностальгію полощу
у цих небесних благодатних водах,
що краплями-сльозами на щоці
і на калюжі в бульбашці грайливій,
тремтливою росою на руці,
в цій осені задумливо-мінливій…
Не любила багато балакати, слухати пустих бесід, та й, здається, усміхатися також, бо домашні вкрай зрідка бачили її розпогоджене обличчя. Була собі тихою, сумирною і трохи зажуреною незалежно від погоди, дня чи пори року.
Мала двоє дорослих одружених дітей, що жили зі своїми сім’ями хоч і неподалік, але окремо від матері, троє онуків та одну онучку, Оксанку.
Оксанку баба Дарина любила, здавалось, найдужче з усіх.
Чим та собі заслужила такого привілею – ніхто достеменно не відав, проте деякі здогадки усе ж навідували Дарчиних доньок. Оте горезвісне жіноче шосте чуття робило ті здогадки переконаннями, про які вони, бувало, нишком від матері помежи себе перемовлялися …
Хто знає де в Бога правда, а де кривда… І як воно так виходить, що сплітаються вони тугим перевеслом у людських долях…
Баба Марія не знала людської долі. Але відала з якої неправди захмарювалося людське щастя. Могла сказати звідки біда взялася і де її подіти. Знала вилити віск аби він відпечатав у собі людські радості і печалі, а вона уміла б прочитати у зморщенім плястерку те, що ховає в собі людська енерго_пам’ять.
- Осей чоловік твій – не шлюбний тобі... Добре кажу? Я виджу… Доброго чоловіка маєш, і любить тебе дуже, і добре вам вкупі… Лиш людям від сего зле… Пороблено тобі, дитино. Але то нічого, бо ти добра… І Бог добрий – поможе…
- Йой, Павлусю, не бий! Не бий, Павлусику, за що ня так б'єш?! Ади дитинку свою заб'єш, що в собі ношу!
- Мовчи, суко! Мовчи, бо зарубаю! Настане кінець і тобі, і твоєму паскудному виплодкови!
П"яні, налиті дикою ненавистю очі Павла, палили злобою розпростерте на підлозі тіло побитої Ганни. Всадивши ще кілька ударів брудними чоботами в обхоплений руками живіт жінки, Павло зневажливо сплюнув і розхитуючись з боку на бік на нетвердих ногах висунувся з хати, гримнувши дверима, аж задзеленчали віконні шиби.
- Порубаю!.. – Гарчав знавіснілий накоренок злоби у людській подобі.
- Ви розумієте, що не мали права рухатись без світла ближніх фар у темну пору доби підсвічуючи тільки протитуманками?
- Так, розумію. Ця поломка сталася в дорозі через жахливі ями і вибоїни. Я проїхав довгу дорогу, майже триста кілометрів, і коли це сталося, я не міг…
- Я запитую ще раз, шановний, ви розумієте...
І далі слово у слово по тексту, тоном верховного обвинувача на страшному суді.
- Так, але я пояснюю, що ця поломка сталася недавно. Я мав стати серед поля? У мене в машині пасажири, чужі жінки, матері, котрих чекають вдома діти.
- Я повторюю, ви розумієте?.. - тирада повторюється втретє.