Жінка-УКРАЇНКА

Прощальне соло теплого дощу

Осінній грім… Яка то благодать
ці теплі краплі у раптовій зливі…
Так дзвінко по калюжах лопотять,
а я їм усміхаюся щасливо

немов дитина, мов давно колись
у люлі серця щастя колихаю,
а погляд лине у захмарну вись,
звідкіль сльозини небо виливає.

Прощальне соло теплого дощу…
Сюїта серця у стрімких акордах…
За літом ностальгію полощу
у цих небесних благодатних водах,

що краплями-сльозами на щоці
і на калюжі в бульбашці грайливій,
тремтливою росою на руці,
в цій осені задумливо-мінливій…

2012р.

Густим туманом розтопилась ніч

Густим туманом розтопилась ніч
і гусне осінь у серпневім ранку...
Зійшла душа із шальок протиріч
і всілася на втишеному ґанку.

Загострені до відчаю чуття
усеньку ніч бороли снів утому,
будили нерозумне маяття,
тривогу безпідставну незникому…

Чому ж вона сполохана така?
То ж тільки вкотре проминає літо.
То тільки сум біліший молока
у тім серпанку ранішнім розлитий…

2012р

Зима прощається

Зима прощається і дмухає сердито
студеним вітром, білим помелом
розгойдуючи віхоли. Укрито
усе снігами, ніби полотном
сліпучо-білим. Сипле, сипле, сипле...
Здається - краю білому нема.
У душу туга тулиться налипло
на кожен пагін раннього тепла,
і гасить, і застуджує дрібноту,
що тягнеться і пнеться до весни,
намащуючи дьогтем спраглі соти
медів і сонця... Душенько, засни -
шепоче розум, корячись негоді.
Але вона мугикає пісні,
бо під снігами на самому споді,
давно уже відкрилася весні.

2013р.

Це кохання

Це кохання між двох -
диво_танго сполоханих тіней.
Ніби бризки вогню
у розплавленім воску свічок...
Це кохання терпке,
наче моря схвильована піна,
що у танці жаги
напува невтолимий пісок.

Це кохання між двох…
Це кохання – і солод, і мука.
Це найтонша струна
у таємних глибинах єства.
Чиста музика сфер,
що вібрує напруженим звуком.
І плетіння світів
невагома двінка тятива.

Це кохання, як хміль
медом сонця по вінця налитий.
І спекотне, як ніч,
що зриває шалену грозу.
Наче буйність садів
межи зваби невинного цвіту.
Наворожена мить,
що сльозою стікає в росу...

2013 р.

Як біле небо у білих хмарах

Виявляється
біль вміє бути красивим…
Думала завжди,
що він потворний,
чорний…
А він красивий
і білий-білий,
як біле небо у білих хмарах,
тільки без сонця…
А сльози бродять
десь там, далеко,
у лоні серця і…
не виходять так просто,
тільки
тривожать душу...
А я виходжу,
іду на люди, -
всміхатись мушу до свого болю…
Може то карма?
А чи то, може,
за мої власні гріхи
покара?
Така швидка, така правдива,
ще тут, ще нині,
на цьому світі,-
мені б радіти…
А я не вмію, а я не хочу –
зрослася з болем
із білим-білим,
як біле небо у білих хмарах і
геть безкраїм
глибоким морем
в міру солоним,
що серце крає…

2012р.

Вишивала долю доні ненька.

Заполоч влягалася рівненько -
хрестики в рядочки полотном,
як стелила доні долю ненька
вишитим весільним рушником.

Заплітала ув узор молитви
і благала Господа одне:
хай любов'ю, радістю налите
сіє дітям щастя осяйне.

У троянди клала їм сльозину,
щоб росою теплою була
у тривожну й радісну хвилину,
ніжністю торкаючись чола.

Голуба з голубкою благала
затуляти крилами від бід,
щоб неправди і незгоди жало
не торкнуло їх сімейний світ.

Гапутвала літери - "на щастя"
і "на долю" - дай же, Боже,їм
щоб з любові щирого причастя
заряснів дитячим сміхом дім.

Серединку чистою лишила -
чистою стелись, життєва путь,
хай же вдосталь з вічної криниці
двоє їх кохання зачерпнуть.

2013р.

У цей радісний-сумний день

А ти, сестричко, знала?
Ні, не знала,
як я до Тебе в гості прилітав...
Як душечка моя легкою стала -
ти спала...
а я сон Твій колихав.

Я вдома був нарешті через роки.
Я захотів весільної почуть...
Твоє  серденько чуло мої кроки,
і мозок чув тривоги каламуть.

Було весілля. Виросли онуки...
Ти плакала - моя душа цвіла.
Онучка цілувала Твої руки -
сьогодні під вінець вона ішла.

І грали так музики... Файно грали!
І вальс до серця щему додавав...
Ти знала, сестро?
Ти цього не знала...
Я з Вами був.
І поруч там стояв...

2013 р.

Через прірву шалених літ

Ми дивились одна на одну...
Через прірву шалених літ,
через відстані даль холодну
визирали свій юний світ...
Очі в очі... Ті самі очі -
ледь помітним серпанком сум.
Ніжне личко, ще геть дівоче
вже захмарене плином дум.
Тихий голос. Звикаю знову -
поза часом він став чужим...
Ловить вухо неквапну мову,
око - рухи, а поза тим
серце стислось - уже сумує...
Як то живо крокує час!
Та журитися не пасує,
що не стало колишніх нас...

2013р.

Інколи

Я інколи не хочу говорити.
Міліє дух чи губляться слова...
Душа й тоді лишається відкрита,
застуджена, завітрена, слаба,
розгублена і сповнена розпуки
нагої правди.
Правда - сущий гріх...
Напасть нудженна, посестра розлуки,
самотня тінь чужого між своїх,
ненависна і жадана захланно.
Безжальний кат, гидка смоктальна твань...
Я інколи не смію говорити -
міліє дух від висліпаних знань...

2013р.

Всього лише

Я хотіла би бути тихою,
геть без норову і покірною,
заглядаючи в очі лихові,
стати долі зрадливій вірною.
Я воліла би буть безмовною,
із умінням схиляти голову...
Під важким тягарем - невтомною,
і взірцем у смиренні кволому.
Я хотіла б не мати розуму,
ні чуття, ані думки власної,
щоб не сивіти в довгих роздумах
і сльозою свічі не гаснути.
Я хотіла б уміти плакати,
щоб серцями черстві пом"якшали,
щоби темні душевні закути
у живім співчутті інакшали.
Я хотіла би зошит списаний
розпочати новою сторінкою...
та з людськю душею і рисами
зостаюся всього лише жінкою.

2012р