Жінка-УКРАЇНКА

Професори теж помиляються

Баба Аделя поралася біля старої печі, підкидаючи до неї раз у раз сухі ковіньки. Полум’я від цього весело потріскувало, розсипаючись снопом золотих іскор. Стара повільно попрямувала до діжки, де підходило тісто на калачі. Перехрестивши його тричі та промовивши молитву, почала місити. Зморшкуваті вузлуваті руки добре знали свою справу: вимішували ретельно, проте з любов’ю. Ніхто, глянувши на них, не здогадався би, що ті натруджені руки колись належали відомій професорці філологічних наук. Та й самій Аделі здавалося, що то неправда, і все було в минулому житті, від якого в неї тільки й залишилося, що правильна вимова та любов до українознавства. Жінка бережно вигорнула тісто на стіл і почала виробляти калачі, уявляючи, як понесе через три дні жовте сонечко у великодньому кошику до церкви. Закінчивши із цією справою, схопила відро і подибала до криниці. Несла важку ношу, а голову, як завжди, обсіли тяжкі думки: «Нема кому допомогти… Кухля води подати… Стара стала, немічна… Помру, ніхто й не дізнається… Ех, дурна я, дурна… Не треба було того робити… ». Баба Аделя скрушно зітхнула, перевела подих і попрямувала до хати. Зачиняючи двері, почула тихе кумкання жаб. «Ранувато ще для них…» – пронеслося в голові. Жінка заходилася саджати калачі в піч, прикрила заслінкою та й сіла на тверде ліжко. Зімкнула повіки на секундочку, а перед очима лекційне заняття, яке проводила більше тридцяти років назад.

Молоденька вродлива професорка (так-так, вже професорка у своїх 30 із хвостиком!) гордовито походжала перед аудиторією студентів, голосно цокаючи гострими підборами. Вона добре знала, яке враження справляє на цих дівчат і хлопців. Знала, що перші тільки і мріють про те, щоб досягти того, що й вона, хай і в старшому віці, а юнаки... теж мріють, але не про її професійні перемоги, а про те, щоб назвати її, Аделаїду Карлівну, своєю. Своєю жінкою, коханкою, подругою… Вона усміхнулася цим думкам і продовжила лекцію з етнографії. «Потерчата, - диктувала професорка, - або поторочá, потерчук, страдча, в українській міфології так називають дитину, яка померла нехрещеною, або власне її душу. За переказами душі потерчат сім років літають і просять: «Хреста!». Їхні голоси подібні до жаб'ячого кумкання. Хто почує голос потерчати, кажуть повір’я, повинен пожаліти нещасну душу, похрестити і дати їй ім’я. Тоді померле немовля стає янголом. Коли ж за сім років по смерті таку дитину ніхто не охрестить, вона потрапляє до нечистих духів». Аделаїда зупинилася, поглянула на свої тремтячі руки, в голові промайнуло: «Вже минуло більше семи…». Вдихнула повітря, різко труснула копицею густого каштанового волосся, наче відганяючи непрохану думку, продовжила…

Баба Аделя розплющила очі, кинулася до печі подивитися, як там її хліб. Виявляється, вона продрімала кілька хвилин, а перед очима промайнула гарна частка її життя. Знову вийшла на вулицю, де вже почало світати, кинувши поглядом на ліс, який простягався прямісінько за її парканом. До її слуху знову донеслося кумкання, проте цього разу стара могла б заприсягнутися, що чула відчайдушне благання: «Хреста! Хреста!». На очі навернулися непрохані гіркі сльози, вона витирала їх загрубілими жорсткими руками і говорила, давлячись своїми словами: «Нічого, маленький, я допоможу тобі. Знаю, знаю, що робити…».

Стара вже вкотре закрила заслінкою піч, перевіряючи, чи пропеклися калачі. Сиділа, як на голках, бо ноги поривалися нести її до села. Вернулася думками в минуле, у той щасливий час, коли народила донечку – маленьке русяве янголятко з блакитними очима. Аделаїда любила її безмежно, наче за двох. «Чому «наче» - поправила себе. – За двох!». Професорка цілувала крихітні ручки і ніжки, вдихала солодкуватий запах дитини, пригортала міцно-міцно до грудей і просила в Бога прощення за ту свою помилку, яку вчинила в ранній молодості. Тоді вона ще не мала наукового звання, а тільки була амбітною молодою викладачкою, для якої головним у житті була її кар’єра та професійні злети. Завагітніла. Проте ні в неї, ні в чоловіка не було тоді ні часу, ні бажання заводити дітей. Зробила аборт. Це було звичним явищем в ті роки. «Це зараз всі такі розумні, по тому ящику, - кивнувши головою на старенький чорно-білий телевізор, подумки говорила стара, -  лиш і торочать, що аборти – це вбивство, плід в утробі матері може думати і відчувати, а тоді? Хто тоді мені хоч слово сказав? Хто намагався відговорити! Почистили – та й забули! Такий час був, що нічого святого не було, тільки комунізм та Ленін зі Сталіним!». Недовго тривало щастя… Померла місячна донечка уві сні навіть нехрещеною. «А хто тоді хрестив? – сперечалась сама із собою баба Аделя, - Радянський Союз. Не можна було…».

Не змогла професорка після того жити звичним життям. Осоружними стали кар’єра та наукове звання! А на чоловіка дивитися не могла - так горе підкосило! Знала собі одне: Бог покарав. За те, що не хотіла однієї дитини, відібрав й іншу. Лишила все: і квартиру в центрі столиці; і чоловіка, секретаря ЦК КПРС; й улюблену роботу в одному з найпрестижніших вузів країни. Подалася в глухе буковинське село замолювати гріхи, працювати руками на землі, їсти тільки вирощене власною працею. Тоді й померла Аделаїда Карлівна, залишивши по собі дивну жінку Аделю. «А що, професори теж помиляються…».

Нарешті спеклися калачі. Стара обережно повитягала їх і поскладала на столі. Переодяглася і повільно почимчикувала до села.

– Ох, вже й дивні ви, бабо Адельо! – голосно реготала пишна молодиця на сільському ярмарку. - Всі ковбаску домашню та сальця шукають на Великдень, а ви дитячу сорочечку! Та ще й білу! Чи ви, може, коханця собі знайшли на старості літ та й дітей понароджували, що аж сорочечок вам треба? – по-змовницьки підморгнула карим оком.

– А в тебе, Лариско, язик, що називається «без кісток». І не соромно так глузувати зі старої баби? – ображено промовила жінка.

– Та не дуйтеся ви одразу! Вже й пожартувати з вами не можна! Є в мене те, що вам потрібно, – буркнула продавчиня.

Додому баба Аделя потрапила аж під вечір. Акуратно розклала дитячу сорочечку на своєму ліжку, лагідно погладила старечою рукою. Вечоріло. Підійшла до вікна, почула тихе кумкання. Схопила одіж, знала, що робити, недаремно стала професоркою - півжиття вивчала слов'янську міфологію. Вийшла на вулицю, кинула біле полотно під ноги, прокричала: «Іван та Марія! Хрещу тебе в ім'я Отця, Сина і Святого Духа! Амінь! Нарікаю тебе... Богданчиком». Кумкання раптом припинилося, і на мить старій здалося, що вона почула тихе «дякую». Обернулася із наміром йти до хати. На серці було спокійно. Від важкого й насиченого трудового дня в жінки гуділи ноги. Зробила кілька кроків і раптом впала, перечепившись в темноті об камінь. Лежала на землі, а по щоках солоною доріжкою текли сльози: «Нема кому навіть руки подати, допомогти встати… Прости мене, Господи, грішну… І професорки помиляються…».

Станція чекання або Непотрібна

– Ади, дивись, знову прийшла, - баба Наталька махнула головою в бік білявої дівчинки семи років. – Чи дощ, чи сніг, а щоп’ятниці вона, як штик, стоїть на автобусній станції. Все виглядає...

– Ет, і не соромно тако кожного тижня приходити, людям очі мозолити... – презирливо відгукнулася баба Ліда. – Маму вона чекає... Та всі ж знають, що не приїжджає вона сюди вже більше року. Ангелінка байстрюка в місті нагуляла, вродила і старій Онищучці на руки скинула, мовляв, виховуй, а мені вона непотрібна. Перша дівка на село... Тьфу!

– Не кажи так, Лідко, шкода дитини... Мама є мама... Я он стара вже, а щодня свою матусю-небожку згадую... – промовила Наталька зі співчуттям.

– А що правда, то не гріх! Не треба було перед кожним ноги розставляти і сиріт плодити!

Баба Ліда скривилася, наче проковтнула цілий лимон, згадала про свого сина-одинака, який мусив одружитися на вертихвістці з сусіднього села, бо та «залетіла». «Ростиш його, недоїдаєш, недосипаєш, від себе найкраще відриваєш, а потім якась курва зашкіриться до бідного хлопчика, затягне в постіль і все – пиши пропало! Вагітна! Одружуйся! - думала про своє баба Ліда. – Живуть тепер, як пес з котом!»

Гуркіт та скрегіт, з яким підскакував на сільських дорогах старенький «пазик»,  змусив старих жінок замовкнути на хвилину і повернути свої голови в бік автостанції. Обоє, як ті гуси, витягували свої шиї, сподівалися побачити, хто ж цього разу завітав до їхнього села.

Надією світилися і карі оченята худорлявої дівчинки, яка сиділа скраєчку на лавці, готова у будь-яку мить злетіти з неї. Кілька пасажирів вийшли з автобуса, двері зачинилися, і він від’їхав. Оленка повільно піднялася з лавки і почимчикувала додому з низько опущеною головою. Кілька скупих сльозинок з’явилися у куточках дитячих очей, але вона стрімко їх витерла – не хотіла засмучувати своїм поганим настроєм бабусю.

– Що, Оленко, не приїхала мама? – запитала баба Наталька. – Значить, на ту пятницю – точно!

Дівчинка тільки швидше побігла додому. Знала, що в селі говорили про неї та її маму, але не вірила, що це правда. Ну, так, завагітніла мама одразу на першому курсі журфаку від якогось хлопця, то що ж, камінням її закидувати? Новоспечений майбутній татусь одразу вмив руки, мовляв, я тут ні при чім, самі розбирайтеся. А мама, її красуня-матусечка, не позбулася її, не викинула на смітник, як он в новинах показують, а народила. Це нічого, що вона одразу її, Оленку, віддала на виховання бабусі, мамі потрібно було вчитися, бо куди зараз без освіти? Спочатку приїжджала до малої донечки щотижня, а пізніше – все рідше і рідше. Сесії, практики, а згодом робота в обласній газеті. Зараз її мама – відома буковинська журналістка Ангеліна Вишневська (а насправді – Онищук, просто псевдонім гарніше звучить!) У неї просто дуже багато справ, от і нема часу, щоб приїхати і навідати доньку.
 

– Оленко, ти де була? – запитала бабуся дівчинку.

– Та гралася з друзями!

- Іди швиденько до столу, я сирничків насмажила.

Старенька стала позаду дитини і зашкарублою рукою з любов’ю погладила м’яке волосся пшеничного кольору. «Знаю-знаю, з якими ти друзями була... Мабуть, знову просиділа на станції...» - подумала і сумно зітхнула.
 

Через кілька днів Оленка сиділа за столом і старанно виконувала домашнє завдання. Ввімкнений телевізор монотонно гудів, але дівча зовсім не звертало на нього уваги. Якось випадково вона підняла голову і стрімголов гайнула на вулицю.

– Бабусю, біжи сюди швидше! Там маму по телевізорі показують!

Стара Онищучка поспіхом витерла мокрі руки об себе і полетіла, наскільки вистачало сил до хати. Онучка й бабуся сіли на диван. В обох калатало серце. «Невже це мою доню показують по телебаченні? Ех, якби швидше дізналася, то хоч би встигла сусідам розказати, щоб теж подивилися. Бо лиш язиками знають плескати і всяким обрудом обливати. Хай би лопнули із заздрості!» - тішилася думкою бабця.

На екрані у затишній кімнаті на м’яких кріслах сиділо двоє: чоловік, імпозантний мужчина  сорока з чимось років, в елегантному костюмі, привабливий, та жінка – вродлива білявка у вишуканій сукні. Мужчина глибоким приємним голосом весь час щось запитував, на що красуня моментально відповідала, весь час перемішуючи свої слова зі смішними жартами, кліпала довжелезними віями, складала губки бантиком, поправляла пишне волосся.

– І останнє питання, Ангеліночко. Можна я так називатиму вас? – запитав ведучий хрипким голосом.

– Для вас – все, що завгодно! – кокетливо промуркотіла журналістка.

– От ви така гарна жінка, успішна, самодостатня... Чи не набридло бути самотньою? Ви б не хотіли мати чоловіка, пару діточок? Не хочеться простого жіночого щастя,  теплого сімейного затишку? Чи, може, ми чогось не знаємо про вас? Ваше минуле  огорнуте пеленою туману.

Ангеліна на мить задумалася, та потім промовила:

– Та ні, Андрію, я - наче відкрита книга. Чоловіка і дітей не маю. Звичайно, що хотілося б всього, чого ти назвав. Але ще не зустрівся на моєму життєвому шляху той, з ким би я бажала прокидатися щоранку, в жертву якому я би принесла свою фігуру і народила би кілька його маленьких копій. Але думаю, у мене ще все попереду. Мені ж тільки двадцять шість...

Стара Онищучка отямилася тоді, коли відчула непомітне подригування пліч та тихе схлипування. «Добре, що сусіди не бачили...» Прожогом гайнула з хати, кинулася на город, до межі, де сусід косив бур’яни.

– Миколо, а йди-но сюди! Допоможи старій бабі. Зітри-но мені з телефону номер дочки, – і протягнула чоловіку пошарпаний мобільник.

– А що, Ангелінка номер поміняла?

– Ой, Миколо, не питай мене нічого! Просто зітри - і все!
 

Була п’ятниця. Баба Наталька і баба Ліда знову чесали язиками, обіпершись на паркан. Гучний скрегіт старого «пазика» перервав їхню розмову. Коли автобус зупинився, з нього вийшло кілька пасажирів. Старі жінки не розпочинали балакати, чекаючи, щоб від’їхав вже той тазик на колесах. Але він не зрушив з місця. Сивочолий водій оглядався на всі боки: «Дивина! Скільки років працюю на цьому маршруті, щоп’ятниці тут сиділо біляве дівче. А сьогодні нема... Вперше нема! Хоч би чого не сталося...» Завів мотор і поїхав.