Жінка-УКРАЇНКА

І чого так та хвоя пахне, та де пахне - говорить: пошепки, як лісовий дух. А вечір насипає вино у мальований горнец і на "дайбоже" з потемками п'є, а вино то черлене.. Зірки пристигають - до води кліпають, до отави скошеної під лісом поморгують. І кінь розсилений гривою трясе. Там місяць зблисне-тут вітер свисне... Ліс. Лиш то, що шепче, але потихо.

А далі – досвіток в долонях світло виносить – виходить з неба і йде собі землею направці. І ніхто би того не переказав, яким досвіток буває, коли зірками надихається і туманами вкриється, коли дерево листом кожним зі сну потягнеться, коли сила за струменить по стовбуру. Хто ж то бачив, та ще й  так рано? Коли пташка перша попри крони в гущу десь випурхне та крилом те листя перестрелить – світатиме.  А коли сонце вранішнє першим променем блисне – земля зітхне, полегко так, вогкою хвоєю і дужими грудьми дубів.

Розсиплеться червень пристиглими черешнями по росяній траві, а ранок буде в потоці собі на руки зливати, лице вмивати, а відтак розглянеться круг себе ‒ тепер би вітру, але такого легонького…

— Бувай здорова, Штефанова! – уже повід ріки голоси – певно маржинку пасти виводять.

— Бувай і ти здоровий!

— А прийдеш ввечір на данец?

— Буде видко, - засміялася, перекинула косу з плече і пішла – гонорова.

А чийсь коник травичку перебирає, та так делікатно і неквапно, ніби вперед ту земличку цілує – аби скорше пробудилася.

— Дужі-здорові Аничко!

— Аби ви були дужі, шо коло вас чути?

— Атак, коби не гирше..

— Ти й Богу дєкувати, - розминалися дві газдині, одна на сапання, друга понесла снідання до свого косаря.

Ще з годинку – і той ранок таки розігріється, від роси обтруситься, травами-квітами підніметься і буде гоноруватися, а тепер ще чути майже досвіткової вогкості і того такого доброго вранішнього холодку…

— Ма’, ну я зараз…

— Вставай, Іванчіку – сонечко встало, і  тобі не пасує вилежуватися. Вставай, парубче..

— Ну ма…, - потягувався сонно і ще на трошки закрив очі – а може таки додивиться той сон…

І файно, дуже файно дихати горами в таку пору, і дослухатися трави, і гладити землю за кудлату траву, ніби сонного звіра. Заходити в ліс – де від дуба крислатого ялиця гонорова ховається, де мохом застелений кожний закуточок, де старий ліс пускає тебе всюди-всюди – іди куди тобі треба…. Виходиш на поляну, сідаєш собі на траву, як на кожух розстелений – або ні – лягти хочеться – і наслухати неба. Добре то пташка робить, що зранку встає, не дочікує полудня – відтак уже тої краси нема…

— Ци дужя, Наталочко? Приїхала-ис у гості?

— Та так, на трохи, вуйку Василю. А ви в гриби ходили?

— Та шос ходив… Все тебе вижу тут зранку,а грибів не збираєш.

— Я і не шукаю, по правді сказати.

— Колись тут хата ваша була. Ну як ваша – бабки твої.

— Таки на цьому місці?

— А таки тут, де сидиш. А ти не знала?

— Та знала, шо в лісі – бабка розказувала.

— А тепер бабка твоя єк чуєси?

— А так, помалу.

— А ти, я дивлюся – гирішна Єлена – шо внука то внука.

— Подібна?

— Гонорова маєш бути фист. Добре я кажу?

— Та я знаю… А яка бабка була в мої роки?

— Непроста дівка – так і стане, і заговорит, а з дурничками мож було не підходити – єк раз на тебе подивитси – то закімуєш. Гонорова, фист. І не боєласи ніц – возила ліс, дуже файно конем їхати вміла. А ти берешся сідати ци боїшси?

— Та ніби їду, - всміхнулася.

— Добре маєш. І Єленка їхала, фист файно. І за шо я казав, а за ліс – возила конями, і в войну їхала, а потому, вже по війні, тут сиділа всєчина – по них і  не видко – ци рускі, ци стрибки, ци хто то є… І всілякі – були й такі, шо вояком лиш перебраний. Розказувала раз, шо трохи йї не задушив був йкийс газда серед лісу – то єк узлостилася, то так єго вперезала, шо аж сів, але відтогди вже не перебігав – раз навчила.

— Відважна…

— І артистка була – коли грала в виставі, то ціла стодола – бо де тогди хтос за сцену говорив – лиш на неї і дивиласи, кожде слово пазила – так вна вміла заговорити, а  так подивитиси, шо не спамнітаїшси… Файна була дівка, фист файна… Дай Боже, Наталочько, буду я домів си вертати – сонечко до вершка добираїси..

— Бувайте здорові, вуйку Василю…

— Чуєте, бабко, а ви не боєлиси самі конем через ліс їхати? Ну тогди, в війну, не страшно було?

— А чо ти за то питаєш, Наталко? – один за одним нашивала вишневі хрестики і дивилася проти сонця, чи добре потрафила, чи не скривила.

— Та вуйко один мені зранку про вас казав..

— І шос добре хоть казав? - просилювала нитку в вушко голки – знов висилилася.

— Та казав, шо файна дівка була – гонорова.

— Ну то добре шо файна, всміхнулася і задумалася – в гадці нараз віджив чорний Бервінчик – коник гривастий  – один він знав, як то серце калатає – чуть не рвеси – коли везеш крізь ніч дрова до сільради – а котра там влада – одна Божка знає – непевний був час.. І товаришка пригадалася, Одокія, яку одної ночі серед лісу найшли, і не одну Одокію так находили… Непевні часи  були, але що то говорити…

— Ба’, а чо ви не розказували, шо на сцені грали?

— Та йка там сцена – Николаєва стодола і верітка на вході..

— Бабко, а кого найліпше любили грати?

— Циганку… - задумалася, а погляд загорівся так, ніби то зараз мають збігтися на виставу, а  вона вже майже перебрана, лиш завити червону фустку і трохи брови підвести – аби виразніші…