Жінка-УКРАЇНКА

Із циклу : «Приборкування дива»  

ОСІННЯ МИТЬ

Листочком першим в прожилки багряні
Упало серце осені у ноги…
Ця проба серця в найщирішім стані,
Бо кров зелена, то вже літній спогад.

У чотирьох загруз експериментах
Алхімік пір терплячий, аж блаженний…
До сяйва буде золото протерте,
В зелених венах плавитись навчене.

 * * *  

Сльоза, мов крапелька бальзаму,
Впаде на душу і загусне.
А я піду за голосами
Сніжинок перших. Златоусто
Щоки торкнеться лист осінній,
Останній свідок із розмаю.
Такі худі і довгі тіні
Дерев чи дум в мій слід вступають,
А навкруги ледь чутний шепіт
Мені штрихує біло груди:
“Тебе цей холод не зачепить,
Не йди в це бісове нікуди”
                  

* * *

Срібний дощ і перон криштальний,
Ти стоїш, як безлюдний острів.
Хтось лишив тобі тінь прощання
І майнув в далечінь, як постріл.
У твій бік повертає вітер,
Напинає плаща вітрило.
Як до тебе мені злетіти,
Я ж не перша тебе відкрила.

ЛЮДИНІ, ЩО БАЧИТЬ СВІТ
ЧЕРЕЗ ЧОРНІ ОКУЛЯРИ             

Ідеш собі по вулиці містечка
Маленького, байдужого до тебе,
І раптом – блись! – загублена і гречна
Чиясь усмішка під ногами неба.
Оглянувшись, піднімеш, наче скельце,
Протреш її від пороху земного,
На мить притулиш до зіниці серця,
Подивишся на сонце і, їй Богу,
Не будеш навіть мружитись. Поставиш
Тоді до діловитості футляру
В надії на колекцію цікаву,
Так і не знявши чорні окуляри.

ФАЛЬШИВІЙ ТОВАРИШЦІ

Що ж прости тут ка
міння на камінні
в світі плоті краму й пісні
перестиг поцілунок черва тліні
в нім мов в вишні слова пізній

Що ж прости тут ка
люжі а калоші
розхапали твердоногі
певно й ти прихопила будуть гроші
роздобудеш може й роги

Що ж прости тут ка
мпанії до оргій
не зловися на відвертість
між хвости що мов стріли цілять в зорі
впала совість щоб померти  

(становище «нерозкрученого»
письменника)

* * *

Сніг на листя – біла лава
Цілить списами бурульок,
Обережно, бо прогавиш,
Результат – не треба й кулі.
         Сніг на листя… щось знайоме,
         Як на вітер слово щире,
         Як на програш дідьчий номер,
         Як на приязнь сіра ширма.
Сніг на листя – катаклізмик.
(Ката! Клізму! Кулю зловиш!)
Дідьчий номер в очі лізе
І по приязнь, і по слово.

* * *

Як липка, гола осінь у дворі
Стоїть в тривозі на раптову зміну,
Туман, що з гір сліпим звірям забрів,
Їй тицяється мордою в коліна.
Схрестив на грудях руки сад старий,
Найвищу ноту смутку взяла тиша
Та, що в мені, що не спаде – умри!
Допоки відчай спів не заколише.
Якби ж той відчай колисати вмів,
А то на біль силяє кожну фібру,
Йому давай мільйон раптових змін,
Собі лишай хоч, золото, хоч, срібло...

НА ГУЦУЛЬСЬКОМУ ВЕСІЛЛІ        

Як глузд втрачає вишколене око,
Я так на тебе дивлюся сміливо.
Це ти, якщо тебе зорав неспокій
По зливі юних спогадів, по зливі…
Це ти, якщо і нічого згадати,
         Лиш пружить прагнень вибухле насіння.
         Що ж, проростай, бо я вже небом надто
         Щодо злиття в горизонтальність ліній.
Іду на бурю викресану оком,
Іду на серцем вичерлений безум.
О, як нестерпно низько! Як високо!
І водночас вражаюче тверезо.

* * *    

Не весна, не весна – осінь серця сягнула,
Уціливши грудкою золота в смуток,
Неспокій раптовий, мов крик осавула,
Послала в найглибший душевний закуток.                
Шикуються думи у стрій нескінченний
І б’є, мов гармата, безсоння до ранку:
Якщо не весною твоя наречена,
То ось, восени, срібнокоса коханка.
               

* * *

Падолист...
Породілля земля у дрімоті.
Розганяється вітер,
Я ще з ним у шаленому танці.
Не спалив
І не вистудив душу від плоті,
Лиш над клаптиком літа
Передмухав кульбабині пальці.
Натякнув
На осіннє кровопускання,
На бальзами морозів
В разі всіх аномалій чуттєвих.
Ось чому
Все сірішали очі кохані –
Дотлівали в них грози
І чекання остання миттєвість

 

* * *

Красиво замерзати наодинці
В зими у жмені галюциногенній,
Простора пустка в вимерзлих зіницях,
Бо жменя ця тобі не мушля темна.
Проглядна щільність льодової плоті,
Спонтанне сальто болісних відречень.
І ось – ані слізливості, ні поту,
Ані добірних надчуттєвих речень
Під розділові знаки поцілунків.
О, Господи, вже бачу, що й студена
Кров здатна пульсувати, і що руки
Втрачають пам'ять, як буває, певно,
Втрачає мозок в дозуванні болю.
Та холоду не всі тут підопічні,
Як не холонь – в сльозі достатньо солі,
Щоб випекти проталину у вічність.

ПОНЕСЛО…     

Неспокою співатиму осану,
Хай точить мозок розуму ще черв,
Чуттєвість дує солодко на рани,
Хай буде так, як було дотепер.
Далась мені ця думка, хай хвилинна,
Про вічність. Аж понесла навпрошки!
Де саджанець ще юний – деревина,
З якої мені витешуть дошки.
А щоб мене!.. Й це зветься: “відігнала!”,
Немов звела на спині мурашник.
Всі на зелені носяться сигнали,
Я ж – на червоний, матінко, в притик!

***

Та живу я, авжеж, живу!
Сенсів надто тут, щоб не жити.
Он, трава. Перше, що назву.
А прихилишся – серце зшите.
Ну, прийме чийсь гнітючий крок,
Перетерпить роси дилему.
Донор настроїв. Ось вам кров!
І собі, щоб не менш зелено.
Так, живу я. Ще й як живу!
Що я знаю тут, щоб не жити?
Кров яснішає – мну траву,
Кров чорнішає – крито-шито.

 

* * *

Шокова терапія
Твого характеру...
Аве, Марія!
Виплюнута кратером
Щастя іду до тями,
До здорового глузду.
Місячна яма,
Світлотіней пелюстя.
Гояться зорі.
Принципу скальпель
Тупістю чорний.
Ще кілька крапельниць
Дози прозріння і,
Мій ескулапе, я
НОВЕ ТВОРІННЯ!  

* * *

Ми далеко-далеко,
В обважнілих садах
Перезрілості мрій.
Вітер носиться з глеком,
Де пульсує вода
О сердечній порі.
        В ній купаємо очі,    
        Щоб прозоріше вразив
        Спогад спогадом, як
        Вдвох ловили охоче
        Зорепади до пазух
        У дитинства краях.      
Ми не ті ані трішки.
Вклада часу потік
Нас камінням на дно.
І тісні в нас усмішки,
Мов шпарини, в які
Підглядають давно.

МУЗА НАД СЕЛОМ

І смуток той, що майже невловимий,
І той, що мозок чавить, мов колони
Античні грона м’язів на атлантах –
Дві сонячного плоду половини,
Два самоцвіти на одній короні,
Що їй ім’я – ПОЕЗІЯ. По ранках
Пропахлі кмином руки селянина
Вибавлюють дитинне тіло тіста,
Щоб виросло ставним, рум’яним хлібом.
В тяжких утіхах праць його провина
Землі дарами тягнеться до міста,
Надіям ставить безгрошів’я зліпок.
Під чобітьми чинів – доби мураха,
На дір латання свиту дня торочить,
А мальви душ дощу приймають з даху,
Під тином промінь виробляє почерк.
І жарт, як завжди, з братства яснолицих
Припне рогатий біль, де грім регоче,
Й підстереже, як від плачу вербиця
Свою зелену відпира сорочку.

* * *

Ми все сходимось рідше. В ділах
Відмирають по часточках душі,
Їх ще страшно спалити до тла
І все важче хоч чимось зворушити.
Десь відкинемо совість, де бруд,
Як полу на убогій киреї,
А десь личко зімнемо добру,
Наче програшну лотерею.             

* * *  

Світ окупує сита незворушність.
І суттю щонайвищою із неї
Інстинкти пруть – задовольняти плоть.
А ви – повітря, витончені душі,
Ви – спів, що збивсь з небесної алеї,
Тутешні весни поїте теплом
І між свиньми розсіюєте бісер,
Аж поки з них мішок якийсь впливовий,
Якась умита й вифренчена твар
Доглупається: “Може, й справді, в біса,
Оця незрозуміло-рвиголова
Сліпучість дивна – вигідний товар?»

* * *

Заволає в розпачі трембіта,
Мов на допомогу, над смеріччям,
Навіть гуцул нудить білим світом
В бумі двадцять першого сторіччя.
І збирає клятви Україна,
Як грушки-гнилиці попідтинню,
Розтягає ворог її віно
По світах…
           по нитці…
                      по дитині…

ДЛЯ ДІТЕЙ

Хто читав, як пуголовок жабкою став?
   (казка)

За горами, долами та за лісами,
а селами тихими і за містами,
В одній пречудовій, мов райській, місцині,
Де тонко обрамилось барвою синьою
Мрійливе і ясне, як дзеркальце небо –
Собі розтеклося поміж пружних стебел,
Які охороною звів очерет,
Мале, теплощоке та миле озерце.
То ж чуйте та знайте, бо це не секрет,
Його добродушне і радісне серце
Прийняло до себе якогось там літа
(Можете плескати тут і радіти!)
Бездомний, ротастий, бо жаб`ячий… Хор!

Який фурор!

Хто чув ці, вібруючі щастям концерти,
Ніколи не зможе їх з пам`яті стерти.
Та літечко йшло за котрим уже літом
І став чомусь жаб`ячий хор той маліти.
Чимраз голосів молодих йому бракло,
Аж жабка якась від тривоги заплакала,
І тут же упала у мученьки творчі,
До неба звернувши засмучені очі.

І що ви гадаєте, врешті, подіяло!
А ще обернулось якою подією!
Вона не придумала і не купила,
А якось, собі уявіть – народила
Чудесну, прозору круглесеньку нотку!
Музичну і справжню гадалось їй. От як!
А там на струну її клала травини
В надії, що ця неймовірна новина
Тепер надихне на подібний же подвиг
Усіх її решту сестричок та подруг.

Та найцікавіше, що з дивної нотки
На всі, куди хочеш дивитися, боки
Так глипала пильно, неначе зіниця,
Чорненькою цяточкою – таємниця.
І поки сама нездогадлива жабка,
Украй не жаліючи сил ані лапок,
Для нотки мелодію справжню шукала,
Теплом ясне сонечко нотку плекало.
Росла вона, м’якла і так розморилася,
Що аж оболонка прозора розкрилася.
А випливло з неї, таїти не буду,
Смішне, симпатичне, хвостатеньке чудо.

Ну ось тобі й на – отака новина!
Проте, чи це чудо співатиме нам?
Струну трав`яну, он, покинуло враз,
По хвильці, мов рибка, лиш хвостиком трась!

Та рибки від роду німі і смутні,
А озеру радість потрібна й пісні.
Надалі те чудо ні впало-ні сіло,
Свою, оболоночку скинуту… З`їло!
Ох, як його взяла тут хвилька у дуги:
- Ах, ти головатий хапужище-пуго!
Ти Пуголовок тепер будеш, ось хто ти!
А всі отут марять про радісні ноти.
І що ж ти, ротастику, ще тут з`їси?
Ану ж бо на березі трохи посидь! –
І викинула бідолаху на сушу.
Хвостатик наш навіть розплакався дуже.
І де не взялися до хвостика й лапки,
Бо треба ж ці слізоньки чимсь витиратки.

Отак витирався, на сонці сушився,
А там веселішав, у небо дивився.
Бо де ж йому зовсім маленькому знати,
Що після прибутку бувають і втрати.
Тут радісне вивчення лапок на дотик,
А тут, білий світе! Розстав в нього хвостик!
Так, наче не хвостик – якась карамелька,
А це неприємність була немаленька.

Обперсь очерет-охоронець на лікоть
І зняв із плеча чорнобриву гвинтівку:
- Ану не сумуй! Можна коротко, Пуго?
Не є це бідою і ти не хапуга.
Такі перетворення йдуть в кілька стадій.
Повір, що тобі вони тільки на радість.

І справді. Наш Пуга аж очі примружив –
Всього його щось піднімає та пружить.
І лиш відчуттю цьому здатись він встиг,
Як раптом, зовсім несподіване – плиг!
Ой, що це? Мов в райдугу серце уплів!
Хіба він міг знати, що то є політ?
Це дар від останньої стадії, ох!
Найперший стрибок усіх лап чотирьох.
Хлюп-хляп ув обійми знайомої хвильки,
- Ква-ква! – мелодійне, раптове і сильне.
- Ква-а! Ко-о-ови! Кре-ке-ке! Що це таке?
То дуже високе, то зовсім низьке?

- То вашого хору прибуло, вітайте!
Та тільки не дуже водою хитайте, -
Знов радісно мовив до жаб очерет
І знову підніс чорнобривий багнет.
Тепер охорону посилити треба,
Бо скарб неймовірний гойдавсь проти неба:
Десятки перлинок на першу геть схожих.
Близенько до дива майбутніх народжень.
І клацнув високий зелений підбор:
- Віват! Буде й диво, й краса, й супер-хор!