Жінка-УКРАЇНКА

з циклу ВОЛНИ

Ми намагалися приземлитися на планету Копроконе. Прилади для сканування поверхні не працювали. Тому майданчик для приземлення вибирали навмання.

Отже, якщо дивитись у ілюмінатор, то була невелика рівна галявина, що затишно заховалась між старим темним лісом і молодим гаєм, схожим на купу хмизу. Навколо, ніби срібна стрічка, вилась блискуча тоненька річечка. Ідеальне місце для приземлення космічного катеру.

Та катер аж надто м’яко сів на ту галявину, хвиля брудної води залила лобовий ілюмінатор, і ми відчули, що занурюємося у багнюку ледь чи не по лінію трюму.

Годинник на борту автоматично відрахував п’яту ранку за місцевим часом.

 

Мене нудило, у голові гуділо, хотіла вийти і пустити до катеру трохи свіжого повітря, бо дихати вже не було чим, напевне, кисневий очищувач також не працює як належне. Я відстебнула ремені безпеки, підвелась, похитнулась, враження - ніби мозок залишився у кріслі. Брат глянув на мене, його рот скривився у жалісливо-поблажливій посмішці. Потрібно мені зараз його співчуття, як гравітаву турбулентність.

Я підійшла до шлюзової камери, завмерла, здивовано розглядаючи великі кольорові натискачі на блискучій панелі. Тицьнула у червоний – люк шлюзової камери і зовнішній відчинились одночасно, кумедно, навіщо тоді той шлюз? Друга кнопка синя – натиснула – ой! Такий звук я чула при піднятті якірного ланцюга на старому морському кораблі. Із зовнішнього борту під люком відчинилася панель, звідти висунулися звичайні металеві східці, кріплення з однієї строни не витримало, східці вивернулися сторчма і хлюпнули у багно.

Тепер брат глянув на мене як на дурепу, знизав плечима і повернувся до пульту керування. Двигун все ще набридливо дзвенів – заклинило, напевне. Ой, доведеться витягати з двигуна контейнер з овірієм, а він такий важкий, та краще я не буду нічого  радити брату під гарячу руку. Тим більше цей катер нам ще потрібен у робочому стані. Мовчки витягла з шафи теплий плащ зі світло-сірої вовни і пішла розвідати що там за бортом.

Майже розвиднілося, я побачила зелену траву на купинах, чорні мокрі дерева та почервоніле листя на невеликих кривих деревах. Відчула вогкість, запах цвілі і неприємний холод. 

А ще навколо було розкидано різнокольорові клапті з пластика і скла, я спочатку сприйняла те сміття за квіти. Невже ми помилково приземлились на міське сміттєзвалище? Не схоже... Повітря також брудне, з дивними, небезпечними домішками, щось тут мені зовсім не подобається. І шкіряні мокасини на моїх ногах вже мокрі.

Болото хлюпало під ногами, над головою висіли сірі важкі хмари, з тих хмар почав крапати холодний дощ. А ще страшенно болить голова. 

Двигун все ж таки вимкнувся, настала цілковита тиша, зацвірінькали птахи. Брат вистрибнув з катеру, провів пальцем по заіржавілому, брудному борту. Ніби дивувався, що ми змогли сюди прилетіти на цьому кораблику. 

– Осінь, – меланхолійно сказав брат.

– Осінь, – сердито пробубоніла я у відповідь.

– Холодно, – Гел з подивом поглянув на свої вмить намоклі мокасини.

– Осінь і холодно, – крізь зуби погодилась я.

– Раніше ти любила осінь.

– То було раніше...

Брат здивовано підняв одну брову, сумно посміхнувся і запитав: 

– Ти теж це відчуваєш?

– Відчуваю, – буркотіла я, ненавмисне зганяючи на ньому злість, – я відчуваю небезпеку і безглуздя поставленного завдання. До того ж, наша кров неактивна. Це ослаблює. Енергії мало… 

– І двигун я вже не відремонтую.

Його скептична посмішка мене лякала, він також розумів, що нас не повинно тут бути.

– Ото взагалі чудово. А як ми будемо вибиратись звідси? – сердилась я.

– Сядемо на рейсовий, – відповів він аж надто спокійно.

– Та невже! Справді! Це ж так просто! Сядемо на рейсовий! Ти що плануєш захоплення космодрому?! 

– От коли виникне необхідність захоплювати космодром, будемо думати, як це зробити. 

– Знаєш? Буває така робота, така дурна робота, приречена така робота, робота, яку я б воліла не виконувати. 

– До чого зараз та паніка? – здивувався Гел, – заспокойся.

– Не заспокоюсь, бо я не розумію, чому саме ми прилетіли сюди за тим дурним пакетом? 

– Бо ми єдині були вільні…

– Тільки тому?! А от якби ти був тверезий, ти б не погодився летіти сюди!

– Почекай… – брат несподівано розсердився, його темно-сині очі стали майже чорними, – то ти вважаєш, що ми тут тому, що я був п’яний? А сама?.. Скільки ти випила перед тим, як тобі закортіло пригод?! Ти захотіла перевірити, на що «насправді» здатна… А ще казала, що ніколи не була на Копроконе! Ну от маєш, ти «насправді», і на Копроконе. Давай тверезій.

Я промовчала. А він різко повернувся і пішов до катеру. Декілька краплин болотяної води забруднили мені плащ. А може, брат таки передумав, і... Та ні, він просто кинув мені під ноги генератор силового поля і наказав: 

– Ввімкни і заховай... хоча б під оте криве дерево.

Я можу ображатися, навіть плакати, та вдіяти нічого не можу, тому беру генератор і йду до дерева.

Форма дерева відволікає, бо воно геніально криве. У мене складається думка, що воно, коли виростало, вигадувало найкривіші форми – дерево-абстракціоніст. Призначення його – зарий, щоб ніколи не забути.

Легко сказати «ввімкни»... Це ж не червоно-сині натискачі люка, це складний механізм – ГЕНЕРАТОР. Та де ж він вмикається?

Оглянула маленьку коробочку з усіх боків і таки знайшла потрібну панельку, відчинила, побачила вимикачі: червоний, синій і зелений. А якщо людина дальтонік? Та якщо помислити, не відволікаючись на дурниці, то червона на кораблі відчинила люк, отже вона вмикає, відчиняє і запускає… Я не помилилась – навколо катера з’явилось силове поле. Стара космічна машина щезла за голограмою, проектор вивів на захисне поле зображення того, що було поза катером, створивши ілюзію прозорості. Ввімкнений генератор я сховала серед коріння кривого дерева і закидала вологим осіннім листям.

Дерево майже спало і щось буркотіло собі в думках: скиглило на старість і вузли в серцевині. Та спи собі, криве дерево, чого вже нарікати на життя, літо скінчилось, які там ще соки у такий холод! І у мене кров замерзає. Ненавиджу холод.

 

Виконавши завдання злого брата, я пішла до рову. Дивилась, як темну холодну воду несе лінива течія. Як повільно, ніби у ритуальному танці, пливе червоне листя… Втопитись, чи що? Не допоможе, він витягне мене з води і змусить їхати за тим дурним пакетом у мокрому одязі.

 

А брат копирсався у двигуні старого автомобіля. Де в нього мобільність, не знаю, шукала – не знайшла.

Ми цю машину ще на нашому космічному крейсері випробували. Опісля того, як погодились летіти на це завдання. У трюмі зібрався увесь екіпаж. Ніхто достеменно не знав, що таке автомобіль,  для чого він і навіщо йому колеса, але навигадували казна що. Прийшли механіки, пошкребли потилиці, порадили завести машину з товкача. Години півтори весело, всією юрбою катали ту коробку на колесах по величезному трюмовому відсіку. Машині, напевне, також стало весело і вона голосно заторохтіла, а за тим задиміла, чим викликала пожежну паніку у бортового комп’ютера Джарека, той, не довго думаючи, облив машину піною, після чого вона заглохла. Десь з півгодини механіки лаялись з бортовим комп’ютером, поки він не пояснив їм на якійсь давній мові (здається мені, то була лайка) куди ті можуть заштовхати собі ту машину, і відмовився від подальшої дискусії, влаштувавши на годину принципове мовчання на всіх рівнях. Механіки образились, повідомили нам, що з нас пляшка за втрачений даремно час, і в трюм старого катера той автомобіль заштовхали роботи-прибиральники. 

Тепер мій впертий брат щось згадав про примітивну техніку і вирішив ще раз спробувати завести двигун власноруч, як він казав – на тверезу голову. За силовим полем я його не бачила, чула переважно лайку. Напевне саме лайка і подіяла, двигун загуркотів і за мить машина виїхала з-під захисту силового поля. Виявилось, що братик мій таки розбирається у двигунах, як то він казав, внутрішнього горіння чи то згоріння, а наші корабельні механіки - ні. Даремно вони йому не повірили... А я тільки подумала, що під ті колеса потрібна дорога, а жодної дороги я тут не бачу, як же ми поїдемо? 

– Сідай! – наказав брат.

– А ми не потонемо? – запитала я, – болото ж... 

– Сідай, кому кажу! Не потонемо, місцеві ввжають цю машину всюдиходом. 

– А... – я поважно виявила ємоцію здивування і неохоче, з острахом, залізла у той всюдихід, як равлик в незнайому мушлю.

Брат натискав руками і ногами якісь важелі, і наша дивна машина, розлякуючи ревінням все живе, що не встигло вимерти на цій планеті, рвонула з місця, як дурний бик на свого не менш дурного супротивника. Багно з-під коліс полетіло навсебіч. Добре, що машина з дахом...

А дорога таки тут була: дві темні земляні колії з калюжами, схожими на озера. Спочатку я сприйняла ту дорогу як два дивних, паралельних потічка.

 

***

Старенький всюдехід підкидало і розгойдувало. Я вчепилась в своє крісло аби не вилетіти у відчинене вікно. Закортіло сісти за кермо самій, це ж так весело – по ямах, горбках. Калюжі що ті озера, вода хвилями, ніби цунамі. Ще одна калюжа розміром з море, і ми застрягли. Брат зі злості втиснув педаль газу у підлогу, машина вилетіла на узбіччя, і тільки його звіряча реакція врятувала нас від зіткнення з грубезним деревом – двигун заглохнув.

– І навіщо я погодився на дурну умову прибути сюди під тим сумнівним прикриттям? – процідив він крізь зуби.

– Ти, напевне, знаєшся на сучасній екології? – запитала я з єхидством.

– Сестричко. Я дуже тебе попрошу. Замовкни.

– Та добре, добре, я буду мовчати, – в’їдливо пробубоніла я, – от сам тут усе і роби.

Він не відповів, тільки так різко натиснув на якийсь важіль, що машина несподівано заревіла і рушила з місця.

 

То виявляеться було не стровинне укріплення, то був насип твердої дороги, а такий високий мабуть щоб водою не заливало. А ще, я засумнівалась, що наш всюдихід подолає той насип і не перевернеться. Не перевернувся.

Ми виїхали на тверду дорогу, темно-сіру, пряму, з яскраво-зеленою смугою, і кольоровим сміттям на узбіччі. Ото беруть викидають усілякий непотріб, напевне з вікон ось таких машин як наш всюдихід, напевне думають, що те що за вікном нікому не потрібне, ота трава, оті квіти, дерева, повітря – місцеві дивні створіння, ще не доросли до розуміння що планета також їм дім. Аби встигли.

Дорога йшла до далекої низької сірої хмари – це було місто, вкрите смогом. А над смогом зійшло сонце – зірка під назвою Котілле.

Брат натиснув на педаль газу. Теоретично машина мала поїхати швидше. Та на практиці двигун лише загудів, як зореліт, що падає. Напевне, наш всюдихід міг тільки швидше злетіти з дороги до рову, або взагалі розсипатись. Та маю такий настрій, що їхала б отак і їхала... То й добре що всюдихід не може швидше довезти нас до того міста.

 

***

На півдорозі до міста ми побачили на узбіччі велику червону машину, вона була зовсім не така, як наша, бо наша якась вся в кутах і двері не зачинялись, якщо ними з усієї сили не гепнути, а ця обтічна, гладенька, блискуча. А на дверцятах тієї поважної червоної машини чорний знак, ніби герб на кареті якогось аристократа з дотехногенних епох. Була та машина уся така велика, як і той місцевий чоловяга, одягнутий у щось військове довге, з товстої тканини, темно-синє, з високою горловиною. Незнайомець розмахував синім маячком, ледь чи не пританцьовуючи на місці, чого б то?

– Він пропонує нам зупинитись, – пояснив брат.

– А якщо ми не зупинимось, тоді що? – запитала я.

– Тоді вони будуть нас наздоганяти, і нам доведеться вистрибувати з цієї машини, тому що бігаємо ми швидше, ніж вона їздить, – пояснював він, зупиняючи наш транспорт на узбіччі.

Чоловяга підійшов до нашої машини і відчинив дверцята, мав руде, дуже коротко підстрижене волосся, лице і очі у нього червоні, і ніс, як розпечена вуглина, справжній тобі вогняний велетень. Від нього тхнуло спиртним – бідний, теж мабуть мучиться похміллям. А ще він був великий – два метри п’ятдесят сантиметрів, чи близько того. Може, нас тут взагалі сприймуть за дітлахів? 

«Вогняний Велетень» роздивився нашу машину і зневажливо, крізь зуби, сплюнув у траву. Мабуть, техніки помилились, і на цій планеті ніколи не виготовляли подібних засобів пересування, адже у Всесвіті на жаль так багато подібних планет що одночасно розвиваються. Велетень глянув на нас, мугикнув здивовано і несподівано ніби лагідно, мовив: 

– Ваші документи.

Брат зберігаючи цілковитий спокій витяг звідкісь два документи, які підтверджували, що ми є не що інше, як екологічна комісія з планети Ракірла.

– Прибульці?.. Якісь ви все ж таки дивні, хоча здається, просто малі... діти... Дивні... чому дивні. І чому діти?.. Ми з братом мовчали. А велетень з фальшивим здивуванням запитав: – Чому ви вештаєтесь самі по собі, без офіційного супроводу?

– Не вдалось попередити вашу владу. Техніка підвела, – відповів Гел.

– Я бачу, – «вогняний велетень», напевне, отримував задоволення, відчуваючи свою неабияку значимість у важливій справі по затриманню прибульців, – Якщо, той космічний корабель, на якому ви до нас прилетіли, сучасник цього металобрухту, – він тицьнув пальцем у наш всюдихід, – то у вас не могло не бути проблем з такою технікою. 

От уже не чекала що у цього здоровили так добре розвинена інтуїція. 

А цей місцевий представник влади відійшов на крок і наказав:

– Добре, я доповім про ваше прибуття. Вийдіть з машини, щоб я бачив ваші руки, – і демонстративно торкнувся кобури пістолета. А з кущів на узбіччі вислизнули хлопці у камуфляжі, такі ж великі як чоловяга у синьому, та ще й з автоматами...

Виявляється місцевих хтось завчасно повідомив що ми прилетимо і напевне ще до того як ми вилетіли з нашого крейсера. От тобі і прикриття… 

Ми вийшли з нашого старенького всюдиходу. Я погладила його, бідного, вибачилась за вимушену зраду... Гел, скривившись, його напевне дратувало моє блазнювання.

Солдати ввічливо нас обшукали, особливо мене. Я ледь не вдарила того, з приємним добрим кирпатим обличчам і суворими холодними очима, котрий надто довго обмацував мої ноги. Та подивившись йому в очі зрозуміла, він і справді шукає зброю. І я відчула ніби навколо мене стискається простір. Потім ті солдати щось шукали у нашій осиротілій машині. Напевне зброю, чи ще якісь секрети.

Після обшуку чоловяга у синьому аж надто ввічливо запросив нас до своєї блискучої червонох машини, де як він пояснив нам буде зручніше зачекати на офіційний державний супровід, тим більше з нами хочуть познайомититись дуже поважні люди. Ситуація щохвилини погіршувалась. Чому їм було нас просто не вбити, якщо вони насправді знають хто ми?

– Хіба ми не можемо самостійно доїхати до міста? Адже про зустріч домовились з міністром навколишнього середовища? – з наївним виразом обличчя запитав мій брат у рудого.

– Відповідати на ваші запитання не в моїй компетенції. Та скажу вам, що ми, як господарі цієї планети, дбаємо аби ваше перебування у нас було беспечним. А якщо ваша машина розсиплеться прямісінько на дорозі, як ми це зможемо пояснити Володарю Коаліції? – і велетень почав сміятися, його підтримали великі солдати.

Нам, чомусь, не було смішно.

А я от, не розумію, двох речей: чого ми чекаємо, і що робити далі? Так, нас мали зустріти на цій дорозі, але ж не солдати з автоматами… Ми повинні були потрапити до міста, і три дні працювати з місцевими екологами. Нам обіцяли надати графіки атмосферних змін, дані складу повітря і проби ґрунту, а серед тих всіх паперів й інформаційних носіїв мав бути саме той пакет, заради якого ми сюди прилетіли. А ще місцеве міністерство навколишнього середовища дуже б зраділо, дізнавшись, що наш космічний катер вийшов з ладу і лежить металобрухтом у лісі, бо вони мусять дати нам гроші на пассажирський корабель до Ракірли.

На разі нам не залишалося нічого іншого як підкоритися, сісти у червону машину.

На великому, наче диван, задньому сидіні, я відчула себе зовсім маленькою і беззахисною. Я розуміла що моє мисленне скиглення тільки псує мені настрій, нічого не відбувалось, непорозуміння і все. Потрібно було заспокоїтись, я скинула мокрі мокасини, залізла на той диван з ногами, вмостилась зручніше, загорнула замерзлі ноги у плащ. Брат не переймався передчуттям небезпеки, нахабно ліг на м’яке сидіння, поклав голову на мої коліна. Я погладила його довге волосся. Він смішно замуркотів, наче кіт.

Рудий чоловяга у синьому, сів на місце водія, з цікавістю розглядав мене у дзеркальце заднього виду. Погляд його був масний неприємний зверхній, ніби він тримав нас під прицілом, та загалос так і було нас і справді тримали під прицілом, тільки автоматники.

Аби не думати на скрутністю нашого становища я спробувала розібратися з ситуацією. Ми опинились на цій планеті, тому що члени місцевої опозиції, яка вже рік усунена від влади і наразі є підпільною організацією, ризикуючи життям, зібрали компрометуючі матеріали на діючу владу, аби попередити про щось Володаря Ракірли. А Володар Ракірли, нещодавно надіслав до Ради Пяти Галактик офіційне рішення вийти з галактичного формування. 

Але чому Ракірла так легковажно наважилась вийти з-під захисту Ради коли у космосі останнім часом зовсім не спокійно? Адже крім потішних парадних загонів, на цій планеті нема і ніколи не було діючої армії. Захищала саму Ракірлу і її колонії армія Ради. 

Є чутки що Ракірла фінансує армію планети Копроконе. Невже копроконські військові з їх примітивною технікою взмозі захистити Ракірлу з колоніями? Чи сучасною бойовою технікою армію Копроконе забезпечить сама Ракірла? Але я не чула щоб хтось купував достатньо зброї і бойової техніки у цей регіон офіційно.

То що ж може бути у тому пакеті? Хіба що достовірні факти, що влада Копроконе готує захопленяя Ракірли, а з нею і її колнії? Маячня... лише один корабель з патрульного флоту Ракірли рознесе до біса планету Копроконе, а служби орбітальної охорони не помітять його навіть на орбіті.

Тоді що? Чому таємна служба Володаря найняла калтокійців? І це тоді, коли між владою Ракірли і владою Копроконе такі дружні, партнерські відносини. Невже у влади Копроконе є спільники на вищих постах таємної служби Ракірли? То що хтось з наближених до Володаря готує переворот? А до чого тут калтокійці?.. Це вже мене занесло. Ми ж найманці. Нас і наймають. Яле ж коли Ракірла вийде зі складу Ради, нас можна використати і для перевороту, тільки б заплатили як належить. Чи хочуть якимось чином підставити? Треба затриматись тут і усе дізнатись. Ми все ж таки найманці, у мирний час працюємо і миротворцями і диверсантами і шпигунами, навіть охоронцями, нам ніби ні до чого знати чому нас наймають у такій справі, а з іншого боку ми мусили ознайомитись з тими документами, бо інформація іноді дорожча за гроші.

Мене ще здивувала головна умова поставлена замовником, виявилось що  калтокійські найманці не мають права на вторгнення, і мусять усіма засобами уникнути жертв серед місцевого населення, краще взагалі летіти без зброї, у разі чого диверсанти повинні вибиратися самі. При порушенні умови найманці залишаються без підтримки, і переслідуються із усією суворістю, за незаконне вторгнення на чужу територію по усьому простору Ракірли і її колоній. Прийшло замовлення вчора, коли на Джареку майже нікого з воїнів не було, а ми якраз повернулись на корабель… і другий помічник капітана – ен-каст ра-Лінера почав нас вмовляти… Обіцяв, що робота ця, для нас, надзвичайно легка, що під прикриттям, у ролі екологічної комісії, ми з комфортом відпочинемо у столиці планети, а місцеві, аби догодити нам, будуть виконувати усілякі наші забаганки. А ми саме святкували щасливе повернення і успішне виконання попереднього завдання. Палало вогнище на хрестовині крейсера, порожні пляшки виблискували виставлені по-під переборку. І все вирішив капітан крейсера Джарк: категорично повідомив що не рекомендує нам приймати це замовлення тому що, якщо щось станеться, ми «такі» навіть втекти не зможемо, а якщо проти нас двох буде уся армія?.. Ми обурились, бо під впливом спиртного були впевнені що ми, то є ми, і наш досвід… і знання… і вміння... Я поставила у блискучий ряд ще одну порожню пляшку і повідомила, що ніколи раніше не була на Копроконе, а Гел узяв документи з рук ра-Лінера. Капітан Джарк з гнівом попередив, що знімає з себе усіляку відповідальність… 

Шкода ми його не послухали бо нас уже спіймали. Наевне хтось дуже зацікавлений щоб ті документи залишились на Копроконе.

 

***

Шини автомобілів зашурхотіли по гравію узбіччя.

Гел підвів голову.

Під’їхали машини – блискучі, чорні і як краплі ртуті однакові. З тих машин вийшли люди у яскравих військових мундирах. Аж п’ятеро: пихатих і самовдоволених. На мундирах виблискували якісь прикраси, напевне відзнаки значущості цих гордих панів, чи то медалі, чи то ордени, а ще зірочки і стрічки. Блищали ці блискітки, як роса на смітнику. 

І чому я сьогодні така зла?

А навколо юрмилися сірі охоронці, у демонстративному цивільному, з демонстративними навушниками радіозв’язку. І всі такі великі, що здавалося за ними і сонця не видно.

Наші вже знайомі солдати у камуфляжах з автоматами виструнчились півколом навколо червоної машини, тієї у якій тихо і приголомшено сиділи ми. 

Брат вийшов першим, пригладив волосся, аби воно не стирчало у різні боки, змусив себе привітно посміхнутись. Простягнув мені руку, я як завжди зашпорталась у плащі, майже випала. Підвела очі і побачила сумний погляд високопоставленого копроконського сановника, чи не знаю ким він тут був, бо на ньому також було щось сіре, військового крою. Та не було на тому сірому ніяких відзнак, крім маленького ледь помітного значка. У місцевих значках я не розумілася, може там було звання, бо судячи з виправки цивільним він не є. Цей сановник – дуже високий, хоча, порівняно з місцевими, мабуть, і не дуже, з військовою виправкою, стрункий, широкоплечий і рухався легко, як бувалий солдат. Волосся коротко підстрижене, сиве.

І де він міг ухопити цю рідкісну хворобу?

Лице неправильне, але привабливе, завдяки неабиякій внутрішній силі. Дивно, як правило, через рік індивідум наділений владою перетворюється на пихате багно, але цей ще «живий»... Дивиться і здається не вірить власним очам, мислить – непорозуміння сталось. Ось зараз він підійде до нас, таких малих і несерйозних, і виявиться, що ніякі ми не шпигуни, тільки приблудні навіжені туристи – планетою помилились.

І він підійшов, протягнув моєму брату руку, привітався, дуже обережно стиснув тонку руку, напевне боявся, що роздушить, назвав своє ім’я: 

– Варко Ліро.

Я здивувалась – тільки ім’я? Ні посади, ні титулу?

Мій брат назвався:

– Гелард да Рідас, екологічна комісія Ракірли, – і про мене, – Мілен да Рідас, мій помічник.

– Ви дуже схожі, ныби близнюки... – криво посміхнувся Варко.

– Ми і є близнюки, – відповів Гел, тримаючись соромязливо і одночасно привітно. 

Варко простягнув руку і мені, але ж з жінками на цій планеті так не вітаються. Я розгубилась, а він дивився на мою маленьку, смагляву, на вигляд дитячу, руку, що лежала на його величезній мозолистій долоні. Навіть не посмів її потиснути, накрив другою рукою. І за тим назвав нам панів у мундирах, пояснюючи між тим же і ціль нашого візиту. З посмішкою, як жарт, розповів як ми будемо досліджувати стан навколишнього середовища, дізнаватися наскільки відрізняється нинішній склад повітря і води від того еталона, який, не заважає народжуватись нормальним дітям і не викликає астму у доброї половини населення. Результати досліджень ми доповімо компетентнім вченим на Ракірлі. 

Поки Варко жартував, я відчувала – скупе тепло осіннього «сонця» і холодний вітер, бачила – по обидва боки дороги простягались нескінченні чорні поля, врожай вже зібрали, землю переорали, і тепер тільки великі чорні птахи шукали на цих полях поживу, порушуючи тишу різкими криками. 

Цікаво, а Варко яке має відношення до екології? А напевне ніякого... 

А Варко тим часом люб’язно запросив нас до своєї машини. Він, відчув до мене ледь не батьківське почуття, посміхнувся Гелу, ніби хворій дитині. Йому нас шкода... А ще він злий на тих, хто відряджає на небезпечну роботу невинних «дітей». 

Я згадала, що у нас були дві валізи з апаратурою, за допомогою якої ми мали досліджувати середовище

В очі не бачила тієї апаратури, не уявляю, що б ми робили, якби нам дозволили займатись офіційною роботою, а якщо Гел забув ті валізи?..

Та, виявляється, охоронники обережно ніби бомбу сховали ту апаратуру у багажник однієї з машин.

Нас запросили сісти до чорного автомобіля, мене нудило і від м’якої тканини  на кріслах, і від кондиціонера що росповсюджував штучний, неприємно солодкий, запах по салону, схожий на запах поля бою після бою, я хотіла відчинити вікно, та охоронець не дозволив. Здивувалась, глянула на Гела, він знизав плечима. А сірі здоровані охоронники зайняли місця біля вікон, по обидва боки від нас. Вони величезні, як неприступні моноліти, в костюмах з тісними комірцями, застебнутими до останнього ґудзика.

Цікаво, а як вони дихають у тих комірцях?

Машини м’яко зрушили з місця, миттєво набираючи швидкість. Їхали загромаджуючи усю дорогу у два ряди, постійно міняючись місцями, одна машина незмінно йшла у голові колини та не та яка везла пана Варко. Напевне усі ці маневри щоб ніхто не міг знати у якій машині їде пан Варко, а в якій звичайний генерал.

Коли козаїхали до міста, до тієї колони ще й приєдналися мотоциклісти. Створивши затори на дорогах. Я не зрозуміла, навіщо. Та нам терпляче розповіли казку про підпільників, які прагнуть захопити владу, і тому люди пропадають, і все таке... Мабуть, десь у цьому і є правда, диктатори завжди мусять завести собі  внутрішніх ворогів для того, щоб було кого звинувачувати у всіх бідах, негараздах і невдачах, і наповнювати голови громадян запрограмованими здогадами. Аби думали так, як потрібно керівництву, а не так, як заманеться.

Варко сидів на передньому сидінні, в тій же машині, в якій везли нас, і те, що ми оце зараз їхали у цій машині разом з ним, було у повному сенсі безглуздям. Ці люди розпочали якісь гру, але до чого тут ми? За усіма правилами нас мали заштовхати у машину де перевозять злочинців, а не посадити до машини дуже високого сановника.

Він відчув, що я дивлюсь на нього, повернув до мене своє мужнє обличчя, кивнув, посміхнувся сумно, в очах причаїлась гнітючий біль якоїсь втрати. Мабуть, ця втрата і допомогла йому залишитись «живим». Та хто знає, що би відчував пан Варко, якщо б замість нас прилетіли могутні атлети з обличчями закоренілих диверсантів. Напевне, нічого б такого, як оце зараз, не було би, ніякого жалю, ніякого смутку. А тут йому шкода, він виявився людиною з почуттям. А ще він розуміє, що, відсторонившись від цієї справи, прирече нас до смерті.

Чорт… і куди ми знову влізли?.. Невідомість найстрашніша. Ой, який Джарк був правий! От чорт. 

Я відвела погляд і дивилася у вікно машини, на вулиці міста, через яке нас везли. А воно було нецікаве, як і усі міста недорозвинених планет. Високі будинки кубічно-прямокутних форм, з квадратними вікнами. На дахах надбудови, як замки на високих горах. Вулицями йшли білошкірі люди, як зазвичай, мешканці подібних міст трохи масивні, чи просто товсті. Одяг особливим різнобарв’ям, як і формою, не відрізнявся. Жінки ще одягали щось червоне, зелене чи сине, чоловіки підкресленно у сірому і чорному. І дуже багато військових в темно-зеленому, світло-зеленому, чорному і синьому.

На Копроконе живуть недовго, приблизно років триста, повільно починають старіти десь після двохсот років (планета занадто наближена до підпростору). 

Був ранок: дійсно ранок, початок дня, перехожі поспішали заштовхатися у переповнений транспорт, на зупинках стояли черги, очікуючи на невеличкі вагончики, що дзеленчали залізними рейками під нескінченими електричними дротами. Люди були заклопотані буденністю і власними проблемами, серйозно налаштовані на новий день, і так напевне щодня, ніби винтики у годиннику власного життя,  спрацються замінять. На таких планетах живуть добровільні раби системи, спеціально виховані і запрограмовані телепередачами та рекламами, головна їх мета заробляння на проживання, а головна мета тих хто їм платить то платити як можна менше, аби люди бігли за тими копійками голови не підіймаючи не дивлячись нікуди, не замислюючись ні над чим вважаючи те життя нормою а себе вільними у виборі.

Та думати над складністю і простотою подібних соціальних схем я тоді не хотіла, потрібно було трохи відчути настрій натовпу і я закривши очі і уявляючи ніби йду вулицями міста, слухла і навіть бачила. Шкода що не думки як раніше, а тільки фон від думок. Я відчувала що ніхто не готується до війни, всі щось планували на майбутнє, і це не було пов’язано з нападом на планети Коаліції. Та були і ті хто побоюювався йти на роботу, бо щось не виконали вчора, інші спізнювались кудись, котрісь думали, що син чи донька зовсім відбились від рук, і не хочуть вчитись і жити так як порібно, хтось щось втрачав хтось знаходив, а були і ті хто не знав, що буде з рідними, бо рідні заарештовані за підозрою у шпигунстві, чи за порушення закону про вільний і робочий час, чи за критику влади… Багато причин можна знайти, щоб заарештувати людину, мало причин її звільняти... Готуютьвалися до можливої війни лише військові, але так таємно що навіть у думках приховували те готування.

Ми виїхали на великий проспект до центру міста, до так званого ділового району: там були найвищі будинки, найдорожчі готелі, найкращі ресторани, найрізноманітніші машини. Величезні мости між будинками, дорожні розв’язки, десь над головою проїхав міський поїзд, майже тихо. Мости в центрі міста сплітались, як стрічки гімнасток, цілими спіралями вплітаючись в будинки. Щось в цьому нагромадженні архітектури таки було, масивність чи що...

Мотоциклісти відтісняли машини городян на узбіччя проспекту. Чорний кортеж, не зупиняючись, не зоглядаючись на створені затори, мчав вперед, везучи нас невідомо куди. Люди байдуже і звикло проводжали урядові машини поглядами.

І далі ми їхали довго, довго одноманітно, дивитись у вікно набридло. Місто нагадувало лабіринт, з якого нема виходу. Та згодом будинки зменшились, втратили блиск. Багатоповерхівки, в яких тіснилися сотні сімей, замінились садибами, в оточені садів і городів… Масивність бетону зійшла нанівець, лабіринт закінчився.

 

***

Пряма чорна дорога, під гіллям дерев створювала ілюзію тунелю. Тонкі промені осіннього сонця пробивались крізь густе, жовто-червоне листя, ніби напівпрозорі завіси.

Машини сповільнили свій рух, зїхали с головної дороги, проїхали повз білі ворота, об’їхали півколом великий фонтан, що розбризкував веселкові струмені води, і зупинились біля парадного входу величного білого палацу. З вікна машини я бачила лише фасад вежі, а у її підніжжя цвіли великі яскраві квіти.

Дворецький в білій лівреї відчинив дверцята машини.

Спочатку вийшов Варко. Слідом охоронець, він щось тихо бубонів у рацію. Гел ледь не спіткнувся, охоронець, поклав руку йому на плече, легенько відштовхнув, аби не стояв перед вельможним Варко.

А Варко подав мені руку... Дивно… Я простягнула йому свою пташину долоньку і ступила на мармурову плиту подвір’я палацу.

– Ідіть зі мною, – холодно промовив пан Варко.

І ми пішли з паном Варко, у супроводі озброєної охорони. Через парадний вхід, широкими парадними сходами, мимо старовинних картин. Хочеться зупинитись і роздивитись ці картини, та, як завжди, не час...

Широкий коридор, сяяв пишністю позолоти, і безкінечністю дзеркал, закінчувався біля величезних дверей. Я придивилась до талановитої різьби на тих дверях і зупинилась: тоненькі дівчата в танку, тварини, квіти і гілля дерев, все було виконано з такою майстерністю, ніби живе.

Варко тихенько потягнув мене за руку, відволікаючи від споглядання. Виявляється запрошує нас зайти до тих дверей до тієї неймовірно великої зали, де стеля загубилась у сутінках простору. В такій залі можна літати на дельтаплані, чи на гравітаційному скейті, між колонами. І є тут, на підвищенні, навіть трон з дорогоцінного дерева, а на троні у пурпурній, оздобленій золотом, незмінній військовій формі, сидить могутній чоловік з масивним обличчям садиста, та посмішкою канібала, такий собі симбіоз лева і бика, від лева – руда грива, зачесана назад, від бика – масивне тіло і величезні руки, такими руками він напевне може підкови гнути. Канібал привітно нам посміхався, як розбійник на дорозі, і дивився доброзичливо, як людоїд, поглядом важким, наче сокира ката. Бас незнайомця загримів каменепадом: 

– Вітаю екологічну комісію Ракірли. Маю надію у вас не виникне жодних зауважень стосовно екологічного стану моєї планети.

– І ми вітаємо вас, – чемно привітався Гел. 

Той хто сидів на троні криво посміхнувся, як великий змій до маленьких мавпочок. А із тіні вийшла ще одна постать…

Напевне теж еколог.

– Корде Пантро, – назвався той хто вийшов із тіні, стиснувши долоню мого брата як можна сильніше, посміхався він ніби чоловік з реклами, – і звичайно, екологія – це моя сфера, бо я міністр державної безпеки. А безпека планети – це і є безпека держави.

Та я погоджуюсь… очевидно десь ці сфери взаємозв’язані… залишилось тільки зрозуміти яким чином копроконці пов’язують державну безпеку і екологію?

– Що б ви хотіли дізнатися спочатку? – він, той хто вийшов з тіні, навіть не приховував зневагу, і його не цікавили наші відповіді. Щось говорив Гелу, посміхався, тиснув руку. Мій брат змусив себе посміхатись у відповідь. 

Міністр Корде Пантро – я мовчки вивчала його – кремезний, сильний, стрункий: бойові і больові прийоми відпрацьовує на в’язнях, тримаючи себе у формі. Завжди усміхнений, солодкий, привітний та очі жорсткі. Вважає себе розумним… даремно... він хитрий, і має добре розвинену пам’ять. Він досконалий виконавець з необхідним для показного політика героїчно-нахабним апломбом.

А ще думки пана Пантро, і думки того хто сидів на троні виявились блокованими…

Той хто сидів на троні посміхнувся, підвівся і не прощаючись вийшов. Корде Пантро несподівано вибачився і теж пішов з зали. Аудієнцію скінчено.

А Варко повідомив, що нам відведені кімнати і ще що нас запрошено на невеличкий сімейний бал.

Їм тут що взагалі нема що робити: екологічну комісію запрошувати на офіційну вечерю? Навіщо? Невже лише для того, щоб продемонструвати свою показову доброзичливість до Володаря Ракірли? Не вірю…

 

***

Велика кімната, застелена килимами, з м’якими меблями, прикрашена незмінними картинами. Двері направо у спальню, більшу половину якої займає величезне ліжко. Двері наліво, порівняно вузькі, у ванну кімнату.

Я втомлена, хочу залишитись сама, та в кімнату вихором пахощів, косметики і дзвінких голосів увірвались три дівчини, мали прислуговувати мені і не залишати саму.

Дівчата нависли наді мною, як настирні мамуні. Допомогли зняти скромний сірий костюм (якби вони знали його ціну). Загорнули у великий пухнастий і, що найголовніше, теплий балахон. Я почула декілька компліментів, майже від щирого серця. Виявилось що, для цієї планети я надто мала, надто худа, занадто смаглява, і довге кучеряве волосся, зараз немодне і очі занадто яскраві і не популярно сині. А бліді губи – та це ж просто жах, хто ж зараз користується золотою помадою: «Ой, - дівчатка розсміялись, - це ж не помада, це природній колір! Треба ж їх нафарбувати яскравіше і візуально звузити, бо зараз у моді вузькі губи».

Не розумію, вони що нав’язують мені комплекс неповноцінності? Це така психологія молодих – дави конкурентів? Дурненькі, хіба я їм конкурент?

Вони щось говорили, коли знімали мірки з мого тіла для екстреного пошиття парадного одягу (маю надію, що це буде не військова форма). Розповіли мені що нині у моді, і жінки тут не носять суконь, тільки широкі шаровари та сорочки різного покрою і довжини. Потім обговорювали кольори і фасони, довжину і оздоблення, аксесуари і косметику, взуття і висоту каблуків… І хоч мене дратував їх щебет та я змусила себе щось їм відповідати та посміхатись.

Гел теж потрапив у пастку рук, посмішок, дівочих очей, і дзвінких голосів. І хоча, ми дуже схожі, його зовнішність викликала захват. Для Копроконе він був невисоким, але дівчатам і це, незрозуміло чому, подобалось, вони кокетували одна перед одною.

Гел дійсно гарний, молодий (на вигляд), хлопець зі струнким, гнучким тілом, широкими плечима і незвичною хижацькою грацією. Обличчя, як у дикого кота з вузьким підборіддям і помітними вилицями, трохи видовжене, гладенька шкіра, гарний невеликий ніс, наче дитячі чіткі губи, та довге чорне хвилясте волосся майже до середини спини. У ньому гармонійно поєднанні досконалість тіла і надзвичайно сильний дух. Гел знає, про що думають ці дівчатка, відомі їх відчуття і почуття, та найпотаємніші дитячі мрії, вони маленькі, смішні і наївні.

 

***

Під вечір дівчатка допомогли мені вдягнутися у синій шовковий, як вони стверджували дуже дорогий костюм. Я намагалася бути привітною с моїми дівчатками і навіть посміхалась коли вони підвели мене до дзеркала. З острахом оглянула власне відзеркалення, спочатку на сорочку, що виблискувала напівдорогоціними камінцями, потім на широкі зручні так само оздоблені штани, і чомусь мені сподобався цей екзотичний одяг. Добре що вони не наполягали на макіяжі, а зачіска нормальна, дівчата заплели мене, і ніяких хімічних закріплювачів на щастя не використовували. Та була і неприємна пілюля, вони взули мене у босоніжки на високих, дуже високих підборах, ходити на таких все одно, що на ходулях. 

Коли за напи прийшов супровід я пішла за ним під схвальними поглядами моїх копроконських дівчаток ніби по слизькому канату.

У коридорі побачила брата, його вдягнули аж надто презентабельно, у чорні штані, біломий гольф і довгий камзол, оздоблений сріблом. Мушу визнати – чоловіча мода на цій планеті мені подобається більше, ніж жіноча. Довге волосся Гела заплетене у косу, і зараз він виглядає ще молодшим. Особливо коли побачив мене на тих підборах-ходулях і ледь стримав сміх.

 

Камердинер привів нас до круглої обідньої зали високу стелю якої підтримували скляні колони. Столи були розташовані великим колом навколо фонтану. Вода з фонтану розтікалась потічками, та не витікала за передбачені проектувальником межі. Посеред фонтану – скульптурна група міфічних жінок з чашами життя і смерті, водяні стрічки миготять в заданому ритмі, як ноги невтомного танцюриста. Вода лилась і по скляним колонам. Усе виблискувало і миготіло як камінчики на моїй сорочці.

Гості зібрались, звучала гарна мелодія, столи були накриті, погляди присутніх прикипіли до нас. Солідні дами і молоді дівчата споглядали на мого брата, ніби він був ідолом, тепер я стримувала посмішку.

Ми зайшли до тієї зали як до клітки з динозавром хижаком, поміж ті тихі розмови яскравих пані в блискучих прикрасах, і бубоніння елегантно вдягнутих чоловіків, легке брязкання столових приборів, шелест шовку і атласу, поміж те що називалось вищим світом планети Копроконе...

Представники вищого світу планети Копроконе ніби королі усьго світу велично зайняли належні місця за столами. Я побоювалась, що головною стравою станемо ми, та це була дурна думка, так, звичний чорний жарт.

Звичайно ми для них не їстивні... Та вони того не знають.

Цікаво було поспостерігати за верхівкою планетарної спільноти, зрозуміти суть їх посад, обов’язків, ролей, знань, та насправді, вони були лише виконавцями, знали те що їм належало знати.

Якби мої копроконські дівчатка відчули про що я думаю, здуріли б від моєї заполітизованості. Та чому я думаю про тих розмальованих дівчат? 

Нас, як гостей, запросили сісти напроти велично незнайомця з тронної зали, між міністром екологічної безпеки Корде Пантро і Варко.

Варко сидів біля мене, ніби опікувався, і поряд з ним мені було спокійніше.

Поруч з Гелом сидів Пан Пантро. Він напевне мав намір підпоїти мого брата, тому постійно підливав до його високого бокалу вина, та запрошував випити. Не забував посміхатись мені, і рекомендував різні страви, розповідаючи про кулінарні таємниці своєї планети.

Варко вивчав нашу поведінку, вираз облич, та йому ніби і неприємно було бачити кпини і підступні вибрики міністра стосовно гостя. Чи він того міністра всього лише ненавидів від щирого серця.

А навпроти нас сиділа, молода, гарна, нафарбована, як лялька, жінка міністра вона загадково посміхалась, до мого брата, як хижак до потенційної жертви. І це не подобалось міністрові. 

Які у них взаємні почуття, готові вчепитись у горлянки одне одного лише головний хижак подивиться у інший бік, на інших добрих підданих.

Одні страви змінювались іншими, обслуговування вишколеною челяддю непомітне і ненав’язливе. Печене м’ясо з кислими фруктами, салати з яскравих схожих на квіти овочів, риба в соусах і без соусів, вино, беркг, все як завжди – найкраще для влади.

Розмовляти гості почали голосніше, сміятись нестримніше, гумор набирав непристойного відтінку… Час закінчувати вечерю, поки в присутності гостей, хазяї не почали розпатякувати таємні плітки і державні секрети.

 

Той, хто вітав нас у тронній залі – пан президент, поклав на стіл серветку, підвівся і ліниво, ніби лев ягня на вечерю, запросив Гела йти за ним. Мій брат збентежено посміхнувся, як наляканий школяр, підвівся вклонився шановному товариству і пішов за президентом як на заклання. 

Варко не зводив з мене очей, я розгублено подивилась йому у вічі, він посміхнувся як дитині, підійшов і галантно кивнув на свій лікоть, як на останній прихисток. Я відразу ж вчепилась у той лікоть, на тих підборах мусила мати за що триматися, а він повільно повів мене до тронно-танцювальної зали. Там пан Варко зупинився біля невеликої групи пишних дам і попрохав їх, щоб вони були до мене ласкаві, аби я не почувалась одиноко серед незнайомих мені людей. А я б залюбки залишилась під опікою Варко. Але цей серйозний чоловік займався тільки серйозними справами.

Пані сприйняли мене як мале пухнасте звірятко, я почула декілька нетактовних компліментів. Вони посміялись… згадали, що я теж умію розмовляти, почали мене питати як маленьку дівчинку:

– А правда, що Рада змусила Коаліцію прийняти закон про те, що чоловіки не мають права обирати собі дружину, а тільки відповідати жінці, коли вона запропонує одружуватись?

Ці вже мені чутки...

– Звичайно ні, інформація неперевірена і неправдива, – з серйозним виглядом відповідала я, – Рада не має впливу на соціальні закони планет, якщо, звичайно, вони не жорстокі до громадян. – Напевне, я відповіла аж надто складно, на мене подивились, не розуміючи, чи то тваринка заговорила, чи то вона робить вигляд, що розумна?

– А хіба неправда, що правління Ради впливає на всі рішення Коаліції. І у майбутньому не буде ні королів, ні президентів, тільки намісники Ради? – (завчена фраза, старанно вимовлена), це розумне запитання від розумної дружини міністра – пані Пантро.

Я цю даму добре запам’ятала – достойна жінка достойного чоловіка.

– А хіба Коаліції забороняють вийти із складу Ради? – збила я її з пантелику зустрічним питанням.

Пані заговорили всі разом, ніби кудахкали курки у курнику. І навіть погодились зі мною що Коаліцію Рада не контролює. 

Про нюанси я мовчу.

– А чи правда, що зейди влаштовують напади на кораблі і продають людей у рабство на середньовічні планети? Дикунам?! – ця допитлива молода жінка, дружина міністра внутрішніх справ. Які у неї були перелякані і здивовані очі, коли вона ставила мені те запитання.

А я думала про те скільки невинних пасажирів та жителів далеких планет, чи мирних тедролів потрапили на Копроконе без згоди у трюмах работорговців.

А в чому, скажіть, жах? В лицемірстві, панове, жах... Середньовіччя правдиве, хоча й жорстоке в своїй дитячості, якщо там узаконене рабство, то вони не кривлять душею – такі звичаї. А Копроконе вважає себе цивілізованою планетою, і таємно скуповує невільників, вважаючи, що ніхто не помічає. Але, вибачте, ніякий космічний пірат не зберігає таємниці свого партнера, чутки при космічних швидкостях розлітаються у Всесвіті. І чоловік цієї красуні теж мабуть має відношення до торгівлі людьми. Та відповідала я коректно і абстрактно: 

– Я чула що космічний патруль бореться з піратами, та занадто великі території...

Пані знову заговорили всі разом: 

– Як так можна?! Хіба работоргівля не заборонена?! Ганьба патрулю, що не виконує свої обов’язки! Потрібно всі сили кинути на боротьбу з піратами! І чому ця Рада не запропонувала калтокійцям розібратись з нахабними піратами?.. 

І ні з того ні з сього змінили тему:

– А чи правда, що на багатьох планетах Коаліції жінки ходять вулицями міст голими?

Прес-конференція якась... Та це питання жінок цікавило більше ніж космічна работоргівля..

Я зітхнула і відповіла: 

– На планетах Світу різні закони. Жінки тих планет дуже б здивувались вашим звичкам загортати тіло, дароване богами, в одяг, а інші жінки на інших планетах закривають навіть обличчя, не згадуючи вже про інше. Всі ці звичаї пояснюються кліматом чи вірою, і всі логічно виправдані.

Мої дами замислились, а мислити їм важко. Чи я занадто прискіпуюсь до цих придворних жінок? Жінки патріархальних планет мусять бути розумнішими від розумних, багато з них приймають рішення замість своїх показних чоловіків, правлять тихо і непомітно, як сірі кардинали. І я закинула їм в голови спокусливі думки: 

– А є такі планети, де головна і сильна стать – то жінки, а чоловіки виховують дітей і займаються хатніми справами. Буває, що у жінок по декілька чоловіків.

Мої пані ахнули, повеселіли, почали мріяти, запитувати, я ледь встигала відповідати.

А закінчили чомусь розмовою про мого гарного брата, з яким ми так схожі. Звичайно, ми ж близнюки.

– У нього є дружина? 

– Немає.

– Чому?

– Ще не закохався.

– Навіть ні з ким не зустрічається?...

– Вибачте не знаю, запитайте у нього самі.

– Дівчинко, а ви вже бували у такому товаристві? – старша велична дама ледь не погладила мене по голові.

– Ні, єдиний мій бал називався випускний з вищого учбового закладу.

Вони сміялись над моєю кмітливістю, наївністю і юністю. Та мої дами були переконані, що, на жаль, розумницям важко знайти себе у житті (мають на увазі вийти заміж).

Мене врятували, перші акорди музики. Величезна, яскраво освітлена зала наповнювалась танцюючими парами, вони кружляли по блискучому паркету, що, як скло, відображав людські фігури, силуети і яскраві кольори пишного одягу. Чомусь мене запросив до танцю Корде Пантро, від нього і від його думок неприємно пахло. Він мене вивчав. А я мусила йому посміхатись...

 

Президент повернувся до зали… похмурий, Гел зайшов слідом за президентом… спокійний, та спантеличений. Президент запросив гостя за ігровий стіл. Я хотіла підійти, та мене несподівано запросив танцювати незграбний сумний юнак. Танцювати з таким високим хлопцем незручно, а він бідолага весь час сутулився і мовчки збентежено посміхався. Я здивувалась, коли відчула зміст його думок. Юнак виявився сином копроконського президента, і батько його зневажає називаючи слабохарактерним розумников, котрому вже не навчитись жорстокості так потрібної для владарювання. Батько-диктатор не таким би хотів бачити свого спадкоємця. І завдяки цьому юнаку я впевнилась, що той президент копроконський котрий сидів на троні не підставна особа, а справжнісінький, самовпевненний до безглуздя, президент копроконський пан  Такароне. Тепер я хочу зрозуміти навіщо цей величний місцевий пан запросив нас до палацу, що він знає про мету нашого прибуття, і що може знати про нас с Гелом, зокрема. 

Подякувавши партнеру за танець, я протиснулась до столу, за яким сиділи гравці.

Гел не вміє і не любить грати у карти. Іноді, коли необхідно, вчиться, і успішно викидає з голови цю науку. Такароне терпляче пояснював умови гри, механічно роздаючи карти і спостерігаючи за виразом синіх очей свого співрозмовника. 

– Ця гра на витримку і хитрість, – казав пан Такароне – президент.

– Мені здається, я недостатньо хитрий, аби виграти у цій грі, – відповідав Гел, беручи до рук сім яскравих карток з зображенням королів, принцес і принців.

– Тоді вам буде важко грати в цю гру і ви неодмінно програєте, – попереджав Такароне і кидав на стіл першу карту.

– Кожна гра закінчується, коли хтось програє, бо переможцю не цікаво продовжувати боротьбу із слабким супротивником, – задумливо відповідав мій брат, роздивляючись яскраві малюнки на своїх картах. В цій грі він ще нічого не розумів, і що сумно так само він ще нічого не розумів у політиці президента Такароне.

– А для вас це лише гра? – здивовано запитував президент планети Копроконе.

– Для мене так, – спокійно відповідав гість і відразу ж запитав з дитячою посмішкою, – а для вас?

– Я люблю перемагати, і перемога для мене в радість, навіть якщо перемога лише у грі, – відповідав президент.

Міністр планетарної безпеки щось шепотів президенту у вухо. Інші сановники згрудились навколо свого володаря, старанно ловлячи кожне слово.

Багато дам залишилось без партнерів.

Мене взагалі ледь не задушили, довелось рятуватись втечею. І я вийшла на терасу. А на вулиці ніч. Вітер шумів віттям високих дерев, зривав з них жовто-червоне листя. Незатишно і темно.

 

Президент, поблажливо посміхався. Гел поклав карти на стіл і тихо промовив без тіні розчарування у голосі: 

– Той, хто любить перемоги, повинен достойно сприймати поразки. Я програв.

Такароне зверхньо посміхнувся, адже він  виграв.

– Я нецікавий партнер для подібної гри... – мовив Гел 

Такароне відзначив для себе, що гість таки вміє поводитись, та тримається так, ніби він, не що інше, як король сусідньої планети.

А Придворні дивились на цього гостя не ховаючи погордливих посмішок і легкого презирства та незрозумілих заздрощів. 

Зате дружина пана Корде Пантро, врешті-решт запросила Гела до танцю. Вона занадто відкрито тулилась до стрункого тіла свого партнера. Посміхалась, жартувала, та не наважилась запропонувати пошукати тихе місце у кімнатах палацу, бо її чоловік пильно слідкував за своєю розкутою дружиною.

 

Такароне сів на трон, Корде Пантро тихо, майже крізь зуби, промовив, схилившись до президента: 

– А танцює цей паршивець краще, ніж грає в карти.

Президент посміхнувся, ліниво відкинувшись на м’яку спинку трону і відповів: 

– Що, ревнивий чоловіче, сердишся? Нічого, нехай твоя красуня пограється, бо завтра цей хлопчисько попаде до твоїх рук, і ти будеш мати можливість відігратись.

Міністр поправив волосся і посміхнувся. А президент спокійним голосом повідомив: 

– Він відмовився.

– Я здогадався, діалог за гральним столом був цікавий, – відповів міністр.

– А я запропонував йому, перевести велику суму у тестолах в банк на Пайру вже сьогодні.

– Мабуть, дурник вас не зрозумів? – засумнівався пан Пантро.

– Цей хлопчик не такий дурний, як тобі здається, він тільки клеїть дурня, та мене так просто не обманути. Він чудово мене зрозумів, по виразу очей бачив. Якщо проживе ще років десять, буде хитрий і жорстокий офіцер, сильний хлопець, хоча він, здається, нас недооцінює. Відповів, що не може обманювати правління Коаліції, і… йому не подобається наше повітря. Каже, дихати у нас нема чим.  

– То може він дійсно лише еколог? – жартував міністр.

Підперши своє масивне підборіддя величезною рукою, і розглядаючи танцюристів, президент замислено мовив: 

– Такий самий, як і ти… цікаво, що думки блокує професійно, не відкриєш… я спробував. Їх там на Калтокійї цьому добре навчають.

 

На вулиці було холодно, охорона слідкувала за кожним моїм рухом, одяг мій був тонкий вітер пронизував сорочку наскрізь, я відчула що замерзаю і повернулась у тепло яскраво освітленої, і такої небезпечної зали.

Гелу нелегко було вивільнитись з обіймів дружини міністра... та він наговоривши їй якоїсь маячні, все таки зумів утекти. Підійшов до мене, подивився мені в очі, побачив тугу і погладив мене по волоссю: 

– Ти була права.

– І ти теж… вибач, – сумно відповіла я, і запитала, – що він хотів від тебе?

– Ніби співпраці… – невпевнено відповів Гел.

– Ніби? – здивувалась я.

– Було багато натяків, а ще він запропонував рахунок у пайринському банку, чому саме там, я не зрозумів… Вони знають навіщо ми тут, та це і не дивно. Вони чогось хочуть від нас, та поки не пояснили чого. І ті документи не настільки важливі як мислить місцева підпільна організація, все не так просто… чи може ще простіше, – Гел трохи зблід, погляд його став холодним, – і цей міністр іде до нас… Зараз я не хочу з ним говорити…

– Тоді я запрошую тебе до танцю, – з поспіхом запропонувала я.

Гел розсміявся вхопив мене за руку і ми втекли від пана Корде Пантро майже на середину тронної зали, танцювати вальс під ніжну музику.

 

***

Вечір закінчився святковим феєрверком.

Гості розбрелись по палацу в пошуках пригод чи спокою, а деякі взагалі поїхали додому. 

Президент зник.

І Варко зник.

Охоронники провели нас до наших кімнат, опікуючись, як полоненими, з холодною відчуженістю.

У своїй кімнаті я залишилась сама.

За стінами зненацька пролунав дзвінкий веселий жіночий писк і грубий чоловічий сміх, з іншого боку чулася музика, кроки, розмови, біганина.

Я скинула шовковий костюм, загорнулася у теплий балахон і вирішила піти до Гела, його кімната була навпроти моєї. Та мене зупинила охорона: височенний хлопець ввічливо і наполегливо попросив мене залишатись у кімнаті, бо у палаці вночі ходити небезпечно… особливо для такої молодої панни, як я. Я погодилась – палац диктатора дійсно небезпечне місце, особливо вночі, особливо для молодих дівчат. Глянула на двері кімнати Гела, там теж озброєна охорона... Напевне для юнаків також… небезпечно, чого вартує хижий погляд дружини пана міністра планетарної безпеки…

Чекати від цієї ночі я можу всього… Думки вони блокують, пробивати їх з тими силами, які в нас є, зараз небезпечно. Втікати безглуздо. Тому я зачинила двері і вирішила хочаб поспати… 

 

***

Вночі до моєї кімнати увірвались солдати. Вони, наче ляльку, стягнули мене з ліжка на підлогу, кинули сорочку і штани, в яких я прилетіла на цю планету, і наказали швидко вдягатись. А я спочатку не могла зрозуміти, де горловина сорочки, бо руки тремтіли, і я вдягнула її на виворіт, хотіла перевдягнути, мені не дозволили… Навіть не помітила, коли на моїх руках клацнули кайданки, здивовано відчула холодне важке залізо на зап’ястях, розгублено подивилась на великих солдат, вони мені у вічі не дивились, виштовхали до коридору.

Біля стіни у коридорі я побачила хлопця і дівчину, дуже схожих одне на одного і трохи на нас – зовсім молоденькі і перелякані. Дівчина розглядала мене не менш розгублено, ніж я її. Великі, гарні, голубі, широко розкриті очі хлопця, з жахом дивились на копроконських солдат. Це були близнюки з планети Вікторра, куплені у торговців живим товаром – тоненькі, гарні, тендітні зворушливо ніжні на фоні копроконських здорованів. Сплутане хвилясте волосся юного невільника падало йому на обличчя. Він постійно його закидав назад, майже як Гел. Шкода їх, а їм шкода нас, бо ми на їх думку були мучениками, та вони не знали, що самі вже смертники. 

 

Солдати виштовхнули в коридор Гела. Він теж в кайданах, наштовхнувся на стіну, напевне спробував протистояти арешту, за що отримав штурхана. На його смаглявому обличчі здивування.

З сутінків напівтемного коридору, як привид, виник пан Варко. Власноруч арештовує, бо про цей арешт ніхто знати не повинен, крім трьох найвищих правителів планети і їх власних виконавчих команд.

Великий рудий солдат мстиво намотав довге волосся, мого брата, на кулак змусив Гела підвестися. Цей солдат не вперше арештовує людей і якби отримав наказ вбити нас, зараз, на місці – вбив би не замислюючись.

– Панове, влада Копроконе звинувачує вас у шпигунстві. Ви арештовані, – спокійно і навіть якось лагідно промовив Варко, ніби запрошував нас на нічну екскурсію палацом.

Він ще б вибачився, що так пізно нас розбудив...

Гел таки висловився: 

– Я не розумію, що відбувається? Це непорозуміння, я мушу поговорити з президентом...

– Хлопчику... Ми маємо достовірні факти про справжню причину вашого візиту на нашу планету, – стомлено і трохи роздратовано сказав Варко, розглядаючи Гела з розчаруванням.

– Ми – екологічна комісія, громадяни Коаліції, ви не маєте права нас арештовувати! – сперечався мій брат. Він ступив до пана Варко, аби ткнути йому під ніс свої закуті руки.

Варко невловимо швидко простягнув руку, вхопив Гела за комір сорочки і підтягнув до себе. Гел ледь діставав до підлоги пальцями босих ніг.

– Що за істерика, дитинко? Ти не розумієш, що відбувається? Так я тобі пізніше все поясню... Не репетуй на весь палац, думаєш шпигунство – це забавка? Ні, це серйозна справа. – Варко відштовхнув Гела від себе, до рук великого рудого солдата з добрим лицем і суворим поглядом.

Гел розглядав пана Варко неначе перелякана дитина. Варко подивився на нас, зітхнув, і наказав зав’язати нам очі.  

Солдати без зайвого гармидеру, завязали нам очі власними шарфами і взявши під руки, тихенько, кудись повели. А ми босі...

 

Йшли прямо, потім по сходах вниз, і знову прямо, ще сходи вниз і ще сходи. Я відчула сухий холод старого підвалу. І знову якісь коридори, підлога дуже холодна. І знову сходи, нескінченні сходи. І врешті решт, здавалось через вічність сходження у безодню, нам зняли шарфи з очей, я побачила ґрати.

Швидкі вмілі пальці конвоїрів перевірили шви в нашому одязі, шукали голки чи ще щось небезпечне, непомітно витягнули шнурівки з штанів і сорочки і як кошенят до коробки заштовхали нас до камери. Клацнув замок. І тихо хтось наказав: 

– Руки сюди, у це віконце.

Ми слухняно простягнули закуті руки у віконце, нас звільнили від кайданків. Солдат з добрим лицем і суворими очима побажав нам спокійної ночі...

Це такий гумор?

 

Я оглядала погано освітлене підземелля. Там була висока стеля, побілені стіни з величезних гранітних брил мегалітів, (основу замка будували ще напевне за минулої цивілізації). У кутку з фанерних листів маленька кімнатка для  людських потреб. З іншого боку під стіною сиротливий настил з дощок, на настилі лежали старі матраци і вовняні ковдри. Це, звичайно, не кімнати для гостей, та в порівнянні з іншими в’язницями тут було досить зручно. Холодно, але сухо. Може хоч тут нам дадуть поспати. 

Але, ось лампочка буде напевне світити усю ніч…

 

***

Вранці здоровенний солдат приніс сніданок і поставив тацю з тарілками на підлогу під грати, тихенько, невже щоб не розбудити. Пахло від тих тарілок ніби з президентської кухні.

Я здогадалась що у цій в‘язниці єдиний розпорядок – від допиту до допиту. Відчула на собі уважний вивчаючий погляд, вивчав мене мій знайомий суворий солдат, він ще обшукував мене на дорозі. Цей солдат не вперше бачив людей з інших планет, та всі ті зустрічі були на війні. На війні нема часу роздивлятись. У в’язниці є.

Я розплющила очі, сіла. Гел і далі прикидався ніби спить.

– Їжте поки тепле, – запропонував добрий солдат, котрий це вночі тягав мого брата за волосся.

Я подивилась на нього, так великий, грізний, масивний, зовсім не злий. Він посміхнувся демонструючи вищерблений у боях передній зуб. Що йому скажеш?.. Нічого… 

Поруч з рудим велетнем сидів на ослінчику стрункий довготелесий хлопець грався колодою карт. Вправно перекидав яскраві картки в руках, справжній фокусник. А біля стіни, ніби жарт, стояла гітара у чохлі, для чого вона тут? 

Я зістрибнула з настилу, підлога була кам’яна, холодна, штани без мотузки падали, доводилось підтримувати їх рукою, дочовгала до дверей взяла тацю із сніданком. Адже, не дивлячись на ганебний провал, ми не мусимо помирати тут від нестачі енергії. Гел, відчувши запах їжі, все таки «прокинувся», сів, пригладив розкуйовджене волосся і потягнув другу тарілку до себе, мовчки… А про що говорити? 

Рудий гігант витяг з чохла гітару і почав тихенько знущатись над інструментом.

Я вибрала залишки їжі хлібом, повернула тарілку на тацю, підвелась і, підтримуючи штани, підійшла до ґрат. Мило посміхаючись, заговорила до суворого гіганта з гітарою: 

– Дядечко, а як вас звати?

– Нак його звати, – з посмішкою відповів худий і довгий за свого товариша. Посмішка хлопцю личила, він аж світився, коли посміхався. 

– Пане Нак, дайте нам, будь ласка, вашу гітару, а я вмовлю брата, і він заграє щось гарне.

Гел тихо вилаявся на міжгалактичній мові.

Так братику невеличка, несправедлива помста за те, що ти погодився на цю роботу.

– Дівчинко, нам не можна з вами розмовляти, – удавано сердито відповів велетень у бронежилеті роблячи круглі страшні очі, ніби розмовляв з малою дитиною, а не з інопланетним шпигуном.

– А ви не розмовляйте, я ж не про співбесіду прошу, а тільки гітару, – зовсім по-дитячому відповіла я.

Гел спробував мене зупинити: 

– Міл, не чіпляйся до людей? Вони тут службу несуть. Та й не хочу я зараз тієї гітари.

Довгий теж вирішив ляси поточити, коли нема що робити, хочеш не хочеш, а починаєш розмовляти навіть з в’язнями, з якими розмовляти не можна: 

– Нак, віддай дівчинці гітару, що не бачиш – їй твоя музика не до вподоби.

Рудий найманець ще більше округлив очі і басовито ледь не сміючись запитав: 

– То моя музика їй не подобається!? От бери. І нехай твій братик зіграє краще! – простягнув велику пласку гітару мені через ґрати.

Я схопила інструмент, притягнула його до нашого настилу і поклала Гелу на коліна.

Брат сидів на тонкому матраці, підтягнувши ноги. На велику копроконську гітару подивився, як на міну, та зітхнувши узяв її до рук і влаштувавшись зручніше приречено спитав: 

– От мала каверза… І що ти хочеш?

Я прибрала його тарілку на тацю, вмостилась поряд і відповіла: 

– Пісню про чарівника.

Налаштувавши гітару, Гел почав награвати спокійну мелодію, і тихо заспівав мою улюблену пісню. Співати він вмів дуже гарно (навчався у видатного оперного співака), та співав тільки на наших збіговиськах під час відпочинку біля багаття. Калтокійські найманці навмисно знаходили по підвалах розорених міст старе вино, аби підпоїти Гела до того стану, коли він сам починав вимагати якийсь музичний інструмент. Свого у нього ніколи не було.

Копроконські солдати слухали тиху пісню, ніби зачаровані. Потім попрохали заспівати ще щось... Дивний то був ранок…

 

***

Увечері, прийшли «спеціалісти», кремезний чоловік у вицвілій сорочці з підкоченими рукавами, демонстративно брязкаючи кайданами спокійно наказав: 

– Хлопче, підійди до ґрат.

Гел підвівся. Хотів обуритися, та чомусь стримався і мовчки підкорився. Йому простягнули мотузку, щоб він підв’язав свої штани. Гел ту мотузку взяв і декілька хвилин супровід чекав поки він повільно і старанно намагався її зав’язати. А йому заважала сорочка, він щоразу задирав її, а вона падала і мотузка втретє випала з рук.

– Та скільки можна вовтузитись з тією мотузкою? Я тебе нею зараз вдавлю, – лаявся помічник «спеціаліста».

Гел затягнув таки вузол і спокійно поправив сорочку.

– Нарешті… – буркотів супроводжуючий з кайданами, – тепер повернись до ґрат спиною, і руки за спину! Та ближче підійди, я ж не гумовий! От малий паршивець, він ще й знущається! – супроводжуючий різко потягнув руки Гела до себе через віконце, вивернув їх і замкнув кайдани. Гел зашипів. Потім двері відчинили, Гела витягли. Двері зачинили. Я залишалась сама. Рудий гігант Нак гітару свою поки залишив мені. Просив, щоб я з нею нікуди не втекла. Смішний жарт... Особливо коли мені зовсім не до жартів. А він пішов за тими «спеціалістами». Я стиснулась у куточку на настилі наче налякана миша, обхопивши коліна руками заклякла.

Біля дверей залишились незнайомі охоронці, молодші і здавалось зліші – може їм спати хочеться, а не можна, бо за що їм мене ненавидіти.

Колись я могла відчувати те, що відчуває мій брат і бачити те, що він бачить, незважаючи на відстані у міжпланетних масштабах. Останній часом ми відчуваємо одне одного лише на відстані не більше кілометра. Та зараз його заберуть хіба що на інший поверх, і я зможу думками бути поруч. Хоч ще вчора спересердя обіцяла не втручатись.

 

***

Гела привели до великої кімнати з високою конічною стелею, вікон звичайно не було, надто глибоко під землею. Під тією високою стелею лише одна тьмяна лампочка що освітлювала лише стіл посеред кімнати, та декілька стільців навколо того стола, на столі стояла яскрава настільна лампа, плафон якої був нахилений донизу.

Гел як закляклий дивився на високу масивну табуретку, у темних плямах засохлої крові, що над нею висів закріплений під стелею масивний ланцюг. Біля табуретки стояв здоровенний «Головний спеціаліст» – чи просто кат, у запраній, майже до білого кольору, формі, і теж з демонстративно позакочуваними рукавами.

Під стіною стояло п’ять озброєних солдат, біля них зупинились Нак і Довгий, вони, аби не нудьгувати, тихенько і зовсім буденно розповідали анекдоти та курили цигарки наповнюючи кімнату сизим димом. 

Гела підштовхнули до столу. Кат здивовано, зверху вниз, оглянув в’язня, наче і справді не розумів, що з таким малим і тонким робити, аби випадково не розчавити. Запитливо подивився на помічника, той знизав широченними плечима і відійшов. «Головний спеціаліст» зітхнув і штовхнув Гела до бурої табуретки, брат ледь не впав. А спеціаліст запитливо подивився на вже на Нака, той теж знизав плечима, мовляв: «Маєш, те що маєш». 

До кімнати поспіхом по діловому зайшов міністр державної безпеки, сів на край столу перд Гелом, поклав теку з документами на стіл, біля лампи, поводився буденно, байдуже, як на роботі…

Хоча, хто зна може допит і є його основна робота…

Пан Пантро привітно і ласкаво привітався в в’язнем: 

– Приємно тебе тут бачити, хлопчику, – Гел мовчки дивився на міністра з-під лоба, як загіпнотизований, і трохи тремтів, бо у кімнаті було холодно. А Корде Пантро що було сподівався на інакше поводження прибульця, засумнівався у правдивості отриманої, стосовно гостей, інформації, зневажливо посміхнувся, і продовжив: – Та не все так погано, як тобі здається, нам потрібна деяка інформація – ти все, що потрібно, розказуєш, і ми відвозимо тебе та твою маленьку сестричку на космодром, навіть квитки вам купимо на корабель Копроконе-Ракірла, і летіть собі... 

Міністр, граючись, повернув яскраву лампу світло ніби вдарило прямісінько в обличчя в’язня. Гел від очікуваної несподіванки заплющив очі, спробував відвернутись, «спеціаліст» дав йому легенького стусана: «Не відвертайся, коли с тобою така шанована людина говорить».

Тут зайшов пан Варко, пройшов мимо Гела, і сів за стіл навпроти в’язня, в розмову поки не втручався.

Корде Пантро продовжував говорити, спокійно, чітко, аби жодне слово не залишилось поза увагою наляканого в’язня: 

– Я бачу, що ти випадково потрапив на нашу планету. Бо такий, як ти, не мав шансів виконати шалений план підпільників. І тепер, коли ти провалив це завдання, можеш сміливо розповісти мені про те, де і з ким ти повинен був зустрітись. 

Міністр, у новій формі, у шкіряних черевиках з металевими носами, такий самовдоволений, сидів скраєчку стола, посміхався, погойдував ногою.

Гел дивився на залізні, блискучі носи військових черевиків міністра. Знав для чого вони такі гострі, тверді і блискучі, розумів наскільки боляче, коли таким взуттям б’ють, і вичавив з себе белькотіння: 

– Я не розумію, про що ви кажете.

Міністр спересердя плюнув на зачовгану чоботями кам’яну підлогу. Повторив загрозливо розтягуючи слова: 

– Не розумієш?

Гел трусонув головою: ясні сині очі, як небо в сонячний день, підтверджували – що ні, він і дійсно нічого не розуміє.

Варко криво посміхнувся.

Міністр витримав паузу, і продовжив: 

– Я достеменно знаю – ти шпигун і твоє завдання забрати з нашої планети матеріали, зібрані підпільною злочинною організацією, щоб передати їх правлінню Коаліції, і за можливістю відвезти туди свідка. Ви ж навіть катер залишили десь у лісі, збрехавши про якесь там пошкодження. Якщо ви – екологи, звичайні екологи, чому ви не прилетіли рейсовим кораблем? Бо зазвичай екологи нашої шановної Коаліції, не можуть дозволити собі закупляти індивідуальні космічні катери.

– Наш катер старий, колись він був катером прикордонних служб Коаліції, тепер його віддали нам, та він надто старий і зламався, не дивно, що він зламався при посадці, – почав виправдовуватись Гел, – ми ледь не розбились, це стара машина, її погано відремонтували. А заховали ми його, щоб не вкрали, тут у вас, кажуть пірати, а нам за той катер ще відповідати перед начальником...

Гел думав тільки про те, що йому чомусь тут дуже холодно, аж зуби стукотіли. Та ще руки, вивернуті за спину, затерпли, і кайдани врізались в шкіру. Він несподівано з відчаєм зрозумів наскільки все по дурному, адже міністра не цікавлять ні ті документи, ні ті опозиціонери. Все, що відбувається зараз – вистава і урок одночасно, міністр вивчає його і хоче зламати та підкорити. Адже якщо спроба підкупити не вдалась, то дії міністра цілком прогнозовані. То невже підпільники, намагаючись врятувати Коаліцію, від початку заманювали на Копроконе калтокійців? Для чого?!. 

 

А міністр – людина серйозна і зла, запальна і нетерпляча, було вже налаштувався швидко упокорити ув’язненого хлопчиська, а виявилось, що хлопчисько від страху ледь не втрачає свідомості, а кому він такий потрібен, навіщо з ним таким слабким панькатись? 

– Я буду тебе бити, – роздратовано промовив міністр  до переляканого в’язня.

– За що? – спантеличено пробелькотів Гел.

– За підлу брехню, – відповів Корде Пантро.

– Та хіба ж я, – запнувся на півслові Гел, він все ще тримався того плану який і привів його у цей підвал, і говорив заїкаючись, – я не розумію... я не брехав… Та за що ж?.. – з надією подивився на Варко, той не витримав волаючого про порятунок погляду, підвівся, а Гел прошепотів з відчаєм, звертаючись саме до Варко, – це не правильно...

– Не правильно? Не брехав?! Малий паршивець, ти що, знущаєшся з мене?!! –  несподівано загорлав міністр безпеки.

Гел, від того крику, перелякано підхопився на ноги, та кат штовхнув його знову на стілець, в’язень закляк.

Варко відійшов від столу у тінь. Розчарування і біль не залишали його, хотів би припинити цей безглуздий допит, адже зрозуміло, що даремно підкорює Корде Пантро цього псевдо-еколога. Бо слабкий переляканий хлопець і справді нічого не розуміє і вже ледь тримається на грані свідомості. 

А міністр зневажливо виплюнув: 

– Куєлок! Він твій.

Кат вже хотів було згребти в’язня здоровенною, як ківш екскаватора, рукою, та Варко його зупинив: 

– Почекай, Куєлок. Корде, дай мені хвилину.

– Даремно втрачаєш свій дорогоцінний час, – роздратовано кинув міністр, та відразу схаменувся, згадав що він лише третій після другого і спокійно доповнив, ніби вибачаючись, –  Та вже, якщо так хочеш, то спробуй, я втомився за день, не хочу вже тих кривавих розправ з криками і сльозами. Чи, може, дівчисько сюди притягнути?

– Ми говорили про це, – сердито нагадав Варко.

– Та добре, добре! Хоч з’їж цю ляльку, – міністр стримано засміявся, – не буду я про неї згадувати! – Корде Пантро несподівано схилився прямісінько до обличчя Гела, дихнувши на нього спиртним перегаром, – і без неї впораємось.

Варко по-батьківськи зітхнув, присів поряд з Гелом. Сумно подивився на в’язня, як на нерозумне немовля: 

– І що з тобою, таким впертим, робити? Тебе тут заб’ють… шкода... То може ти все таки зізнаєшся, і все розповіси, ми ж не садисти, не варвари. 

– Я не знаю що вам розповідати, – з відчаєм відповів Гел.

І Варко відчув роздратування у голосі юного в’язня. Та вирішив – це від втоми.

– Отакої. Тебе ж, напевне, ніколи не катували? Ти не витримаєш… Ніхто не витримує… Кожний, хто потрапив до рук нашого спеціаліста зізнавався у всьому, якщо не міг говорити – писав, якщо не міг писати – пояснював на мигах, якщо не міг рухатись – знімали мнемограму, – Варко з надією на розуміння дивився в сині сумні очі Гела, та бачив у глибині тих незвичних очей вперту непокору і незбагненну силу. Але не вірив у те що бачив. Не вірив і ледь відчутному у глибині душі відчуттю небезпеки, яке на мить виникло. Бо виникло воно лише на мить… Тому підвівся Варко і прошепотів: – Ти міг би вижити…

І слідом пролунав крик міністра: 

– Будеш говорити, тварюко!? – і гучний ляпас оглушив Гела, і він майже не помітив коли рука ката вхопила його за комір сорочки і зірвала зі стільця. Гел спробував пручатись, та «спеціаліст» вдарив вдруге.

Варко вийшов з кімнати, грюкнувши наостанок дверима. Міністр здавалось  довго дивився йому в слід, і несподівано демонстративно розвів руками, наче хотів виразити обурення щодо впертості дурнів, різко вдарив Гела по обличчю. Кат, не втримав, відпустив легке тонке тіло в мить удару. Гел впав спиною на стілець, перевернувши його, тільки босі п’яти промайнули.

«Спеціаліст» Куєлок відразу ж вхопив Гела за кайдани, підняв на ноги, вивертаючи руки. Гел скрикнув від болю. Напевне тоді, у ту мить він зрозумів: його будуть ламати до тих пір поки він не впаде до ніг міністра, поки він зі сльозами на очах не буде молити залишити його живим, поки він не погодиться працювати самовіддано на майбутню Коаліцію, ту Коаліцію яка буде підвладна комусь хто смикає за мотузки такої маріонетки, як копроконський президент Такароне. А ще Гел зрозумів що мусить відкрити свою першу карту, як у тій грі, якій навчив його президент цієї планети, бо інакше не дізнатися, які карти ховає гравець Такароне, і хто стоїть за плечима цього гравця. 

Кат тримав мого брата за кайдани на витягнутій руці. Вивернуті руки Гела горіли вогнем, а міністр ще й різко схопив його за волосся, намотав довгі пасма собі на кулак і підняв голову. Вони дивились одне одному у вічі, і міністр несподівано побачив погляд не безпомічного наляканого хлопчиська, а лютого звіра. Мимоволі відпустив волосся в’язня, а далі відбулось щось незбагненне та неймовірне. Гел по звіриному рикнув і підскочив прямо в руках ката доверху, крутнувся в кільце своїх закованих рук і вивернув їх наперед, чим дуже здивував спеціаліста. Кайдани, на руках в’язня «спеціаліст» так і не відпустив, а даремно... Гел трохи підсів і потягнув величезне тіло ката на себе, в єдиному русі кинув його на міністра. Міністр не встиг опам’ятатись – гора живого м’яса полетіла на нього, а величезні чоботи ката впали на міністерську розумну голову з прискоренням (якщо є мозок, мусить бути струс). Два тіла заклякли на підлозі, непритомні ледь не обійнявшись.

А Гел одним ривком розірвав ланцюг кайданів, ланцюг тріснув, як гнила мотузка. Солдати та помічник ката врешті решт зрозуміли, що ситуація небезпечна й потрібно щось робити. Спрацював інстинкт самозахисту а ще службовий обов’язок. Солдати зняли автомати з запобіжників. А помічник ката схопив важкий дубець.

Гел не чекав, поки в нього почнуть стріляти з усіх автоматів, він у стрибку перелетів через стіл, збиваючи набридлу лампу зі столу, і не приземляючись, збив з ніг першого солдата, одночасно вибив йому зброю з рук. Величезний солдат по інерції вліпився у стіну і сповз на підлогу. Нак підскочив сзаду та обхопив плечі в’язня, припідняв його над підлогою. Гел вдарив його головою в ніс потилицею, та одночасно п’ятою зламав щелепу помічникові «спеціаліста» що замахувався на нього дубцем, далі вивернувся гнучкою змією з рук ошелешенного Нака. Інші солдати, що цілились в озвірілого в’язня, стріляти не наважувались, боялися поранити Нака.

Варко зазирнув до кімнати допитів і оторопів. Лаючись схопився за пістолет. Гел розкидавши солдат кинувся до дверей. Варко устиг направити на нього зброю. Ще мить і Гел кинувся б на Варко не зважаючи на постріли, та Нак скористався моментом і вдарив в’язня по голові стільцем. Напевне надто сильно. Стілець розлетівся на частини. В руці Нака залишився зламаний фрагмент ніжки. Гел впав до ніг пана Варко. Той тихо наказав солдату: 

– Поклич лікаря.

 

Два солдати, що після всього ще якось рухались, швидко і безжалісно скували в’язня по рукам і ногам. Гел, прийшов до тями і загарчав як звір.

– Посадіть це дике створіння на табурет, кайдани закріпіть на ланцюг, – наказав Варко. Тільки тепер відчув, як швидко б’ється йому серце, досі не вірив власним очам, та вже зрозумів – цей тендітний хлопчисько виявився саме тим, на кого вони очікували. Та тепер Пан Варко не знав, що з таким робити далі. Посадити на ланцюг – це виправдана дія, вбити одразу – теж виправдана дія, та не заради вбивства вони зробили все, аби калтокійці потрапили на Копроконе. 

Прийшов до тями міністр, виповз з-під великої туші ката, сів, головою трусонув. Різнобарвна гама почуттів переповнювала його пошкоджений організм. Варко допоміг йому встати на ноги.

Нак привів лікаря.

Лікар здивовано споглядав неочікуване поле битви. Він, лікар, звик, що тут, у цьому підвалі, б’ють в’язнів, і підліковувати завжди теж, потрібно, в’язнів, а «спеціаліст» іноді страждає хіба що від укусу і ніколи від побоїв.

– Лікарю, я вас тільки попрошу, ні про що не питайте, займіться постраждалими, – випередив всі питання Варко, і поставив стілець навпроти прикутого до ланцюга Гела.

Пасмо волосся Гела забарвилось кров’ю, що текла з розсіченої ранки на голові, він дивився в підлогу, і його знову лихоманило від холоду.

– Лікарю, у вас спирт є? – несподівано запитав Варко, не відриваючи вивчаючого погляду від калтокійського найманця.

Лікар саме вправляв зламану щелепу помічника спеціаліста, подивився здивовано на пана Варко і роздратовано відіслав медбрата до лазарету за спиртом, про всяк випадок запитав: 

– Склянки достатньо?

– Та не мені… йому, – пан Варко вказав на Гела, – а йому і половини вистачить.

Лікар допоміг покласти помічника спеціаліста на ноші, зі стогоном підвівся, тримаючись за хвору спину, підійшов до калтокійця: 

– Нічого собі. Це хто його так, пане Варко? Його таки лихоманить, необхідно перевірити чи нема струсу, - Гел підвів очі. Лікарю стало лячно від того погляду, – Звідки ви його витягли.

– Не питайте, лікарю… – пробубонів Варко.

Медбрат приніс дві склянки зі спиртом, одну простягнув Варко. Варко, дядько сміливий і рішучий, сів на стільця, зовсім поруч з в’язнем, сміливо підніс склянку до його рота: 

– Пий, зігрієшся. Хоча, що я кажу, ти і так вже розігрівся на моїх хлопцях.

Гел відвернувся. Взагалі-то він пив розбавлений спирт, але те що запропонував випити пан Варко було стопроцентним медичним спиртом.

– Пий! Дурне щеня! Кому кажу! – крикнув Варко, вхопивши калтокійця за волосся і тицяючи склянку йому до рота. Гел зробив ковток, ледь не захлинувся, закашляв, скривився від гіркого смаку, – Та не все! Сп’янієш, мені тут цирку вже достатньо.

Лікар трохи відсторонив Варко, промив ранку на голові в’язня, обробив антисептиком. Гел не зважав на дії лікаря, бо відразу відчув як приємне тепло розлилось по тілу, весела байдужість змінила неспокій і відчуття поразки.

Міністр теж спирту випив, рукавом занюхав, лайнувся, ніби собі гріхи відпустив, і зовсім оклигавши, запитав: 

– І що ти з ним возишся? Як з сином, - Варко різко повернув голову в сторону міністра, подивився, ніби вогнем обпік, міністр злякався, оговтався, – вибач, друже, не подумав, такі обставини, голова болить...

Варко промовчав, та помітив зацікавлений погляд в’язня, і зрозумів: мусить сказати. Мусить чимось насправді вразити, прикутого до ланцюга калтокійця, хотів впевнитись, що залишилось ще щось людське у синіх очах, які таїли незбагненну вічність: 

– Так. Був у мене син. Був. Такий юний, як ти, шкода, що він не був таким сильним. Та що тобі до того... 

Дивно, та прикутий до ланцюга калтокієць вже не посміхався, в його очах був сум. 

 

***

Поранених солдат забрали до лікарні, прийшли інші, здорові, здивовані, – не розуміли вони, як їх попередники програли бій низькорослому худорлявому юнаку. А Варко наказав автомати тримати напоготові і очей з в’язня не зводити...

Міністр врешті-решт оговтався, та тримався за спиною Варко, остерігаючись... Зуби, міністерські, чомусь хитались, голова дзвеніла, як вранішній дзвін.

– Цю тварюку треба застрелити, – несподывано запропонував міністр, і рішуче вихопив з кобури пістолет, звів гашетку і направив зброю в лице в’язня.

– Чому? – втомлено запитав Варко.

– Бо, як виявилось, ми не можемо його контролювати, – відповів пан Пантро. Гел, посміхнувся криво і вороже. Міністру здалось, що він побачив білі гострі ікла. Галюцинація?..

Варко поклав долоню на пістолет міністра і без зусиль опустив міністерську руку: 

– Стріляти його ми поки що не будемо.

– І що ти будеш з таким робити? Я, наприклад, не уявляю, як з цим звіром працювати... – розвів руками міністр.

– Чому ви не думали про це, тоді коли планували захоплення калтокійського воїна? Я ж вас попереджав, – суворо посміхаючись запитав Варко.

– Я не міг усього передбачити. А тепер, коли зрозуміло, що ми не в змозі його контролювати, я рекомендую ліквідувати цю тварюку, поки він тут всіх не повбивав, я серйозно його побоююсь, це ж тайфун якийсь – стихійне лихо. Ти що, не бачиш, які ланцюги він розірвав? А дівчисько думаєш краще? Це ж мрія завойовника – такі солдати. Рада не розуміє сили цих найманців, тому погано кінчить.

– От і дізнаємось яким чином Рада контролює цих ідеальних солдат. Роботою цією займусь я сам і, прошу проінформувати мене стосовно того, для чого ви притягнули їх сюди, – Варко навіть не хотів слухати ніяких зауважень, прийняв рішення і все. І щоб Корде Пантро не встиг обуритись, він відрізу звернувся з запитанням до Гела: – І багато вас там таких?

– Де там? – нахабно посміхаючись запитав Гел.

Варко вперше засміявся.

Міністр, що стояв, спираючись руками у стіл, бо відчував, як ниє спина після різкого падіння, не витримав нахабства калтокійця і обурено запитав: 

– Ти часом не блазень, чи може актор якийсь з Пайри, відомий усім крім нас? Це ж талант – так перевтілюватись, а я ж, дурень старий, повірив. От хамло брехливе, такий маленький, слабкий і наляканий… Не дивись так на мене! Я свої помилки не повторюю! Я таки хочу пустити кулю у цю хижу фізіономію, хочу побачити, як перестануть світитись ці страшні очі. І я це зроблю... – Міністр розвернувся, та на порозі зупинився і майже спокійно попередив Гела: – Ти з цього підвалу живим не вийдеш, я знаю, що кажу… – і пішов грюкнувши дверима.

Гел запитливо подивився на Варко. Та Варко ніби не почув погроз Корде Пантро. Запитав: 

– Про що ти говорив з президентом?

Гел головою трусонув, після спирту ніяк не міг зосередитись, волосся знову неслухняно закрило половину лиця. Здмухнувши хвилясте пасмо з очей калтокієць відповів: 

– Він пропонував мені гроші за якусь поступливість.

– За поступливість у чому? – зовсім тихо питав пан Варко.

– Може хотів, аби ми надали Коаліції хибні результати аналізу по екології. – насміхався Гел.

– Не скалься… – розізлився Варко, його вже бісило слово – екологія, та втримався і продовжував допит, –  Що вам відомо про плани Ради стосовно Коаліції?

– Нам, це кому? – перепитав Гел.

– Може щось знаєш про співпрацю Такароне і зейдів? – ще тихіше запитав Варко ігноруючи дурну відповідь в’язня.

– Нічого. Я вашого Такароне вперше бачу, – нахабно відповідав Гел.

І тут, саме тоді коли Варко самому закортіло пристрелити нахабного калтокійці, повернувся міністр, у руці його руці був важкий блискучий пістолет він направив його на Гела. Та був вже достатньо п’яний і не міг прицілитись. Варко миттєво підскочив до міністра відібрав зброю: 

– Ти сказився Корде! Іди спати! Завтра все вирішимо.

– Ти не розумієш друже, його потрібно застрелити саме з цієї зброї, я знаю… Скажемо Такароне, потім: мовляв небезпечна була ситуація, мовляв втекти він хотів, ну скажемо, що не було іншого виходу, адже випускати його нам теж вже не можна, розумієш? Не можна… –  шепотів міністр, шепотів тихо на вухо Варко, та чути його шепіт було на всю кімнату. 

Варко слухаючи Корде, несподівано сам направив той пістолет на Гела, несподівано запитав: 

– Як переносиш холод? 

Міністр втомлено сів за стіл, мстиво спостерігаючи за діями Варко, запитання йому сподобалось – чекав відповіді.

Гел придивився до того пістолету, найтійський з розривними кірідовими голками, було страшно під прицілом цієї зброї, та тепер виказувати цей страх ні перед Варко, ні перед міністром не хотів, відповів на те дивне запитання правдиво: 

– Я його взагалі не переношу...

– Витримаєш... – криво посміхнувся Варко, – маю намір тебе заховати на день.

– Куди? – Гел захвилювався.

– До мішка, – відповів Варко зі мстивою посмішкою. Підвівся і наказав солдатам: – Киньте його до ями, та перед усім вдягніть поверх цих кайданів ще одні. Нак візьми цей пістолет, і якщо він хоча б поворухне плечима стріляй у голову відразу. 

– Я можу померти від холоду, – Гел спробував вмовити Варко, – я буду відповідати на ваші дурні запитання, тільки не потрібно того мішка!

Міністр голосно засміявся, з думкою, що Варко гарно помстився за нього. 

– Ти помреш скоріше від кулі, ніж від холоду… з таким характером, – роздратовано відповів Варко, – а на запитання відповіси пізніше, бо наразі, я вже не хочу нічого слухати.

Солдати не зважаючи на те що в’язень був закований з острахом підійшли до нього. Та Гел під прицілом страшного пістолету навіть не посмів пручатись, хоча перспектива потрапити у холодну яму, десь під «землею» його таки насправді лякала. Ще по парі наручників скували руки і ноги, і пізно себе рятувати, раніше потрібно було думати.

Варко спостерігав. Він помітив реакцію в’язня на пістолет, він дізнався чого справді боїться цей шалений калтокієць. Припустив, що хлопець не тільки боїться холоду, а має ще й клаустрофобію. Та шкодувати його не смів. Як не хотів залишати міністру спокусу застрелити калтокійця прямісінько у камері, через грати.

А поки в’язень буде ізольований, Варко спробує дізнатись про ті пістолети і що ще від нього можуть приховувати президент з міністром.

 

***

Гела притягли до залізних дверей. Поки солдати відчиняли залізні двері та піднімали важкий люк, Нак тримав його під прицілом того клятого пістолета, ще два конвоїри підтримували в’язня, щоб той не впав на закутих ногах.

Важкий люк що його підіймали два солдати підійшов би для великого банківського сейфу, та під ним виявилась лише бетонна яма, завузька навіть для Гела, не кажучи вже про місцевих. 

– Хлопці, може домовимось, – Гел спробував впертися ногами у підлогу, його підняли, він брикнувся, – там же холодно, де ваша людяність? – питав Гел, та надто не пручався у руках мовчазних солдат, адже Нак тримав його на прицілі пістолету. Гел з відчаю вдарив ногами по коліну одного з воїнів, за що відразу отримав по потилиці.

– Та затихни ти, бо зараз дістанеш, – не витримав молодий міцний солдат і трусонув легке тіло в’язня, – що за напасть, він ще й брикається. Дякуй Ола, що живий, мала тварюко. Поклав у реанімацію двох наших хлопців і ще щось варнякає, спробуй тільки кайдани порвати, Нак застрелить тебе, як дикого кота.

– Живий? – дивувався Гел. – Хлопці, я ж там помру, вам мене не шкода?

– Не помреш, трохи охолонеш, і не будеш брикати, я б сам тебе забив за те, що ти зробив, – відповів другий солдат, трохи старший, той котрого Гел у бійці нагородив величезним синцем під око.

– Та що я зробив? – здивувася Гел. – Я ж захищався, а ти хіба б дозволив себе вбити? Хлопці я не терплю закритих приміщень та й ще під «землею»! Я ж нікого з ваших не вбив, навіть того дурного міністра! Ви ж також солдати.

– Та йди ти, солдат патлатий, – ніби розізлився, але крізь посмішку, дядько з синцем, – до ями. Не вбив… – і прошепотів, – сильніше потрібно було Куєлока кидати.

У Гела відвисла щелепа. Може і справді потрібно було сильніше. Та не відповів, бо впирався закованими ногами у край ями, молодший солдатик збив його ноги з бортика і на тому протистояння скінчилось. В’язень опинився у тісній ямі, по коліна у холодній воді. Над головою зачинився люк.

В тиші почулося, дзюркотіння води за мить вона полилась холодним потоком на голову. Гел відчув, як йому важко дихати, ледь впорався із собою, мусив пам’ятати, що на цей раз його не поховали живого, і не замурували у стіну, а лише тільки зачинили. За десять хвилин руки і ноги оніміли, біль розповсюдилась по всьому тілу і скувала його не гірше кайданів. 

 

***

Варко переглянув запис перших хвилин перебування в’язня у «мішку» побачив, що калтокієць на цей раз не збрехав. Та втримався від бажання відразу ж його звільнити. Звелів диспетчеру «підземної» в’язниці роздрукувати декілька фотографій мокрого калтокійця. І з цими фотографіями пішов розмовляти зі мною.

 

***

Міністр навідався до лазарету перевірити чи немає у нього струсу мозку.

Як на мене, слід було взагалі перевірити присутність того розумового органу у його черепній коробці.

Лікар, приписав день спокою, міністр замість спокою наказав видати йому ще склянку спирту, вихилив її і тоді вже вирішив, що подібним чином потрібно лікуватися і надалі для заспокоєння нервів і для кращого сну. Лікар з ним не сперечався. Сп’янівши Корде Пантро задзвонив Варко на мобільний телефон, і запросив його до компанії на лікування, Варко відмовився: 

– Вибач, друже, у мене багато роботи. Хіба що пізніше.

– Та куди вони втечуть, твої довбані, ідеальні, патлаті солдати? Зранку до них повернешся, – відповідав міністр, язик якого вже почав заплітатись.

– Потрібно знайти той катер, на якому вони прилетіли, – ледве стримуючи злість, відповів пан Варко, – твоя ж ідея.

– А... Ну так... – знітився міністр, – дійсно треба, я ж сам це хотів зробити... – і відімкнув телефон.

 

***

Я перебирала струни на гітарі Нака. Зіграти, як Гел я не змогла б, та іноді щось і в мене виходить, наприклад підібрати найпростішу мелодію до смішної пісеньки, щоб заспівати її біля багаття.

Солдат, який чергував біля залізних дверей, підвівся і виструнчився. Хто підійшов я вже знала. Звичайно, пан Варко.

Солдат, виконуючи розпорядження, голосно наказав, напевне, мені, бо нікого у замкненій кімнаті більше не було: 

– В’язень! Підійдіть до дверей!

Я обережно поклала інструмент на матрац, підвелась, зняла сорочку, на мені була ще чорна майка, підв’язала сорочкою штани, щоб вони не падали, і підійшла. Мабуть, пан Варко має щось цікаве мені розповісти...

Пан Варко тримав у руці фотографії: 

– Доброго ранку, Мілене, – ввічливий, стриманий як завжди.

Я кивнула головою, та мій погляд вже був прикутий до тих клятих фотографій. Варко простягнув їх мені. Я взяла. Сфотографовано були спеціальною камерою, у цілковитій темряві і на тих картках чудово, у чорно-білому, спектрі було видно мого брата.

Я відчула біль майже на фізичному рівні, так ось як, таки дійсно вони його заб’ють, холод для нас зараз ніби отрута, повільно призводить до смерті, я запитала, не відриваючи погляд від тих фотографій: 

– Що ви хочете? 

Варко надіявся, що йому не доведеться мені оце зараз погрожувати. Не мав бажання катувати ще й мене: 

– Ви покажете мені де залишили катер? 

Я кивнула головою. Варко полегшено зітхнувши, повідомив: 

– Виїзд через півгодини, – розвернувся і зник у темному коридорі, як привид. Ходив він дуже тихо, мабуть і сам служив колись у якомусь військовому спецпідрозділі...

 

***

Рано-вранці, коли порядні півні повинні ще спати. Коли на вулиці ще темно. За мною прийшов Нак. Ніс його перебинтовано, під очами сині кола, гарний – гірше не буває.

Напевне, Варко упізнав гітару. Згадав що Гел нічого цьому Накові не зламав (крім носа), хоч і міг. Тому:

– Вибач, дитинко, та я твій конвоїр, – підтвердив Нак мої думки. А ще він приніс мотузку для моїх штанів і дві пари кайданків.

– Розумно, – відповіла я, забираючи свою мотузку, якою могла б вдавити не одного конвоїра...

Підв’язала штани, вдягнула сорочку, простягнула руки до віконця у ґратах. 

– Повернись до мене спиною... – несподівано не наказав а попросив рудий Нак.

З гримасою дитячого невдоволення я підкорилась.

Нак не зовсім уміло замкнув мені кайданки на руках, відчинив двері, вдягнув другу пару на мої ноги.

Два його товариші тримали мене під прицілом двох найтійських пістолетів. 

Хотілося бі дізнатись скільки у них тих чортових пістолетів загалом?! Так ось що вони для нас приготували – голчасту зброю, а кулі мало того що розривні, ще й кірідові. І хто б це міг надати їм цю зброю? Цікаво, а Варко хоч частково розуміє чим мені погрожують його солдати. І що один такий пістолет вартує космічної яхти. 

Я заклякла, поворухнусь, а вони зі страху почнуть стріляти. Мені зараз багато не потрібно, аби померти від втрати крові, отримавши перед тим больовий шок. 

– Може увімкнете запобіжники на тих пістолетах? – удавано спокійно попросила я у Нака.

– Після того що уткнув твій брат, ні. Бачиш, який я зараз красень? – спокійно відповів мені рудий солдат.

– Мені дуже шкода вас... – щиро поспівчувала я, приглядаючись до нової форми його носа, – та мені страшно під прицілом.

Нак усміхнувся, думки його теж були трохи блоковані, та я вловила здивування, він таки помітив різницю між тим, як ми поводились під дулами звичайних автоматів, і як ми заклякаємо перед цими пістолетами, через декілька хвилин він доповість про це Варко. Але Варко напевне про це і так вже знає. Тільки чи знає, він справжню причину?

Нак не питаючи мого дозволу безцеремонно підхопив мене на руки, наче дитину, бо не було іншої можливості конвоювати мене до машини, на закованих у кайданки ногах ходити неможливо. Довгий, що теж був тут, зав’язав мені очі. І попередив, що хлопці стрілятимуть, навіть якщо доведеться поранити Нака. 

Поранити?!! Розривні голчасті кулі з кіріду вбивають людину лише потрапивши до організму: численні скалки розлітаються по тілу без перешкод, розриваючи не тільки м’які тканини а й кістки, а потім і стіну чи борт корабля, ті скалки мають закруглену форму бумерангу, вони кружляють, поки сила інерції не вщухне. А копроконці кажуть про поранення. От наївні…

 

***

Я не бачила очима я відчувала обриси і образи, я сприймала емоції, холодний наповнений пахощами осені вітер, краплі дощу, тепло тіл, і тепло двигуна машини.

Велика машина з затемненими броньованими вікнами чекала на мене на подвір’ї, у салоні світила тьмяна лампочка, а біля машини стояв пан Варко – він спостерігав за тим, як мене турботливо садовлять на заднє сидіння тієї машини і обережно знімають шарф з моїх очей. Варко, ніяк не міг зрозуміти, яким чином ми так впливаємо на нього і його людей. Не розуміє, бо відчуває все на підсвідомому рівні. Це знають дерева і звірі, та цього не розуміють люди… А причина проста: у пана Варко жива душа, чого не можна сказати про президента і його міністра – пана Пантро.

 

Нак сів поруч зі мною, тепер і у його руці той клятий пістолет, з другої сторони Довгий. І навпроти двоє, з пістолетами. Маю надію, що на цій планеті лише три одиниці цієї страшної зброї. Та взагалі і одного б вистачило, там у обоймі тисяча тоненьких голчастих куль і стріляє він чергами по десятці. 

Водій завів двигун, Варко стрибнув до машини і сів навпроти мене. Не було в його погляді того співчуття, яке так дивувало мене на початку нашого знайомства, він нам більше не вірив, та з’явилось нове відчуття – захоплення. Не те захоплення, яке чоловік відчуває до жінки, ні інше… він вважав мене досконалою бойовою машиною. 

А міністр з нами не поїхав, бо в цей час ще лікувався від стресу пиятикою.

Не поїхав, тому що вважав, його здоров’я важливіше за всі таємниці світу.

Не поїхав, тому що знав – Варко зробить роботу, як треба.

Не поїхав, тому що тепер йому було страшно працювати з нами.

Машина зрушила з місця. Під колесами сухе листя. Ніхто не заважав мені дивитись у вікно, ми проїхали повз білого палацу котрий тепер вже не здавався мені гарним, повз клумби з великими квітами, через парк з великими деревами, тут усе велике. І ранкові сутінки таїли небезпеку. Виїхали на дорогу, машина м’яко набрала швидкість. Поряд сидять конвоїри, відчуття у мене дурне, ніби везуть розстрілювати на світанку… не хотіла б…

Варко мовчав. Солдати пошепки обговорювали нічну пригоду у підвалі. Виявилось, що в’язня можливо було зупинити відразу, лише пустити автоматну чергу по ногах. Але панове – бій скінчився, для чого усі ці розмови і припущення? Робота над помилками?.. Зараз у спокої ви маєте можливість хвилинами обдумувати дії… А коли на роздуми часу не було?.. Тоді тільки рішучість Нака вас врятувала.

І наразі – два солдата у лікарні, та це добре, що лише два і що вони залишились живими, та ще помічник «спеціаліста» з загіпсованою щелепою буде з місяць їсти тільки рідку їжу.

 

***

Ми під’їхали до місця, де нас з Гелом зупиняв Вогняний велетень. Тут Варко запропонував мені вказати дорогу далі, а я, виявилось, не запам’ятала жодного орієнтиру.

Варко побачивши мій розгублений погляд, прокоментував моє надзвичайне уміння орієнтуватись на місцевості сильним слівцем намагаючись не образити мене саму, і запропонував описати місце посадки. Я розповіла про рів, ліс і галявину, яка виявилась болотом. Варко зітхнув, подивився на мене, як вчитель на неука.

Та я ж не спеціально! Я дійсно не запам’ятала дороги, хіба я буду ризикувати Гелом? От чорт…

Та врятував мене Нак, він несподівано розсміявся і відразу пояснив причину свого сміху: 

– Тут недалеко, біля міста лише одне місце, де маленьку річку зробили глибшою, щоб трохи осушити болото, я там рибу ловив з братом. Взагалі влітку це дуже людне місце, а вони там катер свій сховали! От прибульці!

Почувши це сміялись і інші солдати, та Варко припинив ті веселощі: 

– Пильність хлопці, не забувайте кого веземо. 

Я знітилась і подивилась йому у вічі, він відповів: 

– Я твоєму дитячому личку більше не вірю.

«Ну і біс з тобою», – подумала я, не надто мені потрібна твоя довіра… Особливо під прицілом тих клятих пістолетів. Він ніби почув мої думки, бо криво посміхнувся, і погляд був лукавим. Та невже? Варко вважає, що може з нами порозумітись? Ні пане Варко, допоки на наших руках кайдани, а у ваших ті пістолети вам з нами буде важко порозумітись. Звільніть нас пане Варко, тоді і поговоримо.

Ми з’їхали з траси на розмиту ґрунтову дорогу. Знову знайомі багнюка і калюжі.

От було б цікаво, якби застрягли…. Почали б виштовхувати машину з калюжі, всі б забруднились, втратили б свій офіційний презентабельний вигляд, і пан Варко теж… Та на жаль чорна машина пройшла по тих дорогах, як справжній всюдихід.

 

***

І ми, без пригод, доїхали до місця посадки.

Машина зупинилась, всі повиходили і мене, як ляльку вийняли з машини та поставили на м’яку, холодну «землю».

Поставили...

І що вони думають я зможу ходити з кайданками на ногах? Я кивнула головою на дерево, під яким заховала генератор. На те криве дерево що так схоже на місцеву державну систему.

Нак заніс мене до кривого дерева, допоміг сісти біля захованого генератора. Варко запропонував відключити генератор власноруч.

Він напевне думає, що ми замінували той генератор…

Нак зняв з моїх рук кайдани. Два солдата з пістолетами стали наді мною прицілюючись. І я не витримала: 

– Та не буду я втікати! Адже у вас заручником мій брат, хіба ви цього не розумієте. Якась маніакальна обережність. Заберіть ті кляті пістолети! 

Варко цього від мене не чекав, спочатку здивувався, потім посміхнувся та наказав своїм стрільцям: 

– Відійдіть, бачите дівчинка нервує, та все таки будьте наготові.

Я сердито вигребла з-під бурого листя маленьку сіру коробку, в мене виникла дилема – якщо червона кнопка вмикає механізм, то вимикає або зелена, або синя. Натиснула на зелену, голограма щезла, а туман силового поля залишився – дивно, за тим туманом теж нічого не видно, бо генератор місцевого виробництва і поле чомусь не прозоре.

Варко і його солдати спостерігали за мною, як дорослі спостерігають за маленькою дівчинкою, яка грається атомною бомбою. Варко здогадався, що я не знаю, як відключити те силове поле, та не заважав бавитись, хоча він і не очікував побачити тут подібний проектор. І він здається вже здогадався, який сюрприз ми насправді приготували та мусив впевнитись. З його думок я зрозуміла, дію загалом правильно, і натиснула на синю кнопку, поле зникло.

Виявляється, наукове тицяння допомагає в праці з невідомими механізмами краще, ніж думки знаючих людей.

Відключила я силове поле...

 

І...

 

Спочатку була хвилина мовчання, потім Варко кахикнув, а за тим засміявся, аплодуючи.

Такої реакції я не чекала...

Нак дезорієнтований сміхом командира, забув про те, що у мене вільні руки. Варко крізь сміх нагадав йому про кайдани. Нак схаменувся, з поспіхом замкнув мої руки за спиною і допоміг підвестись. Підтримував за плече, щоб я не впала.

А Варко з хитрою посмішкою роздивлявся космічний катер місцевого виробництва, старої конструкції, по типу – що знайшли, на тому і прилетіли...

А що? Хороша техніка, ще до позавчорашнього ранку навіть літала, одне з перших вдалих поколінь місцевого космічного кораблебудування. Єдиний недолік – немає у неї сучасного гравітаційного двигуна, нема у цьому катері наднової зброї і біологічного комп’ютера теж нема, а так, крім всього вище переліченого, – цілком пристойний апарат був... Та це не той апарат, який хотіли бачити правителі Копроконе у своєму таємному конструкторському бюро.

Варко підійшов до мене, нахилився, подивився, як на дитину, що майстерно викинула смішну, кумедну, та несподівано дуже розумну витівку.

– І що це? – Не ховаючи кривої посмішки, запитав він.

Вітер дмухнув у мою спину, скуйовдив волосся. Варко прибрав неслухняне пасмо яке впало мені на носа, лагідно і звично… Я змогла побачити в ту мить що у дружини пана Варко було довге і хвилясте, майже червоного кольору, волосся. Варко розгубився, його вразив мій співчутливий погляд. А я теж не змогла зібратись з думками і бовкнула у відповідь: 

– Те, що ви так сильно бажали бачити...

Здається його роздратувала моя відповідь: 

– Тільки не кажіть, що ви літаєте на такій техніці...

– Я цього не казала, – спокійно відповіла, – я не казала, що ми літаємо на такій техніці, ми літаємо на тій техніці, яку нам надають...

– Достатньо! Не продовжуйте! – різко зупинив мене пан Варко. – Ваша брехня мені вже ось тут, – він показав на горло, випростався, зняв з себе куртку, велику і теплу, і накинув її мені на плечі, напевне побачив, що я замерзаю в тонкій сорочці. 

Якби ще взули у щось тепле, було би взагалі добре, я уявила себе у величезних черевиках пана Варко, ледь стримала посмішку.

Варко заклав руки за спину, почав пояснювати мені, як малій дитині: 

– По-перше – вас звинуватили у шпигунстві – це довічна каторга.

– Хіба у вас є докази? – запитала я.

– По-друге… – Варко ігнорував моє запитання. – Ті документи, за якими ви сюди прилетіли, насправді не існують.

– Про які документи ви кажете?

Він знову посміхнувся, і продовжував: 

– По-третє, ми знаємо, що насправді ви калтокійські найманці. 

– Ага, – відповіла я, кліпаючи очима, і відразу запитала, – а чому ви так вирішили?

– Тобі ще не набридла ця гра? – здивувався пан Варко.

Я відкрила рота, щоб відповісти, та він сердито махнув на мене рукою: «Краще мовчи». І пішов до машини. Вже біля машини вказав на старий космічний катер одному з солдат і наказав: 

– Гарт, доставте цей металобрухт до ангару палацу! На радість міністра. Всі інші – до машини, виїжджаємо!

Нак всадовив мене на моє місце у машині і загорнув у куртку Варка, я підтягнула ноги. Так добре, коли не холодно… Я насолоджувалась хвилинним спокоєм.

Зійшло «сонце», небо стало світлим, піднявся легкий холодний вітерець. 

Солдат на ім’я Гарт увійшов до старого катера, щоб знову завести двигун, який Гел так довго не міг заглушити, даремно, хоча, хто його знає, може і впорається.

Варко сів на переднє сидіння, напевне, щоб мене не бачити.

Нак поряд. Я не помітила, як заснула, притулившись до рудого солдата. А Довгий накрив своєю курткою мої ноги.

Прокинулась я вже на подвір’ї палацу. Нак відніс мене сонну назад до підвалу, обережно зняв кайдани, забрав куртку пана Варко, загорнув у ковдру і вийшов, зачинивши грати.

 

***

Варко зайшов до свого кабінету. Після безсонної ночі він почувався дуже втомленим, страшенно боліла голова. Виникало велике бажання послати подалі ненормальних екологів-калтокійців, які мабуть зачарували і його людей. Послати також президента – «завойовника Світу» і разом з ним міністра-ката, що втікає, як тільки щось починає загрожувати його безцінному здоров’ю.

Варко сів за свій робочий стіл, покритий синім сукном, поклав руки на м’яку тканину, а голову на руки, і ніби провалився в небуття, як мрець у могилу, де темно і нема ні майбутнього, ні теперішнього, тільки вічна густа непрониклива темрява, де немає снів.

Та пролунав телефонний дзвінок, який змусив Варко повернутись у реальність. От якби знайти ще у собі сили розплющити очі, та простягнути руку, взяти слухавку і заговорити… Дзвінок не вщухав і Варко змусив себе підвести голову, першим імпульсом було зіштовхнути телефон зі столу, та втримався і, зціпивши зуби, взяв слухавку, приклав її, червону, до вуха і промовив: 

– Я тебе слухаю...

В слухавці щось забелькотіло, а потім істеричний голос пана міністра з погано прихованою злістю запитав: 

– Що ти пригнав до ангару?!

Варко посміхнувся. І помислити не міг, що злість міністра буде для нього такою втіхою: 

– Те, що ти так хотів побачити...

– Я хотів бачити калтокійський бойовий катер з надновим гравітаційним двигуном і повним набором сучасного озброєння, я хотів побачити той клятий біологічний комп’ютер, який сам може розробити стратегію бою! – кричав міністр, голос його зірвався, він почав кашляти.

– Е ні, друже, – аж надто лагідно відповів Варко, він розвернувся на своєму міністерському кріслі і тепер з насмішкою розглядав портрет Такароне на стіні, – ти хотів бачити катер, на якому прилетіли екологи, і судячи з твого нервового крику, він перед тобою, свої претензії будь ласка тримай при собі, – і Варко поклав слухавку поряд з червоним телефоном.

Міністр промовив довгу нецензурну тираду, згадав усіх: і пана Варко, і його підлеглих, ще вимагав негайно розстріляти прибульців. Телефон, і без того червоний, почав ніби потроху нагріватись.

У Варко зникла сонливість а настрій піднявся, він тихенько запитав у портрета президента: «Що Такароне? Як вони тебе? І я думаю, це ще не всі їх сюрпризи. Ти ж за власним бажанням притягнув калтокійську заразу на нашу планету… А я поспостерігаю…». Міністр, ще горланив у слухавці. Варко викликав ад’ютанта і попросив принести каву, та пігулки від головного болю.

 

***

Я прокинулась, і подумки покликала брата, він не озвався, мене налякало його мовчання, бо виникло дивне відчуття, ніби він помер. Я скочила на ноги, побігла до дверей, загорланила до охоронника: «Будь ласка покличте пана Варко!»

Охоронець подивився на мене, як на ідіотку, знизав плечима і пішов до внутрішнього телефону на стіні, щось сказав у слухавку і повернувся на свій пост. Я дивилась на нього з надією і відчаєм, він знітився і співчутливо промовив: «Як звільниться, прийде…»

 

***

І Варко прийшов. Зайшов до моєї камери. Навіть страшний пістолет з кобури не виймав.

Охоронник зачинив грати за його спиною, відійшов у тінь, залишивши нас на самоті. 

Я сиділа, загорнувшись у ковдри, та мені все одно було холодно. 

Варко мовчки сів поряд, трохи згорбився, нахилив голову, уважно дивився на мене, великий, сильний і якийсь нещасний, ніби за цей день постарів на десятки років, він тихо і спокійно запитав: 

– Чому ти репетуєш на весь підвал? 

– Він помирає, – відповіла я, ледь не крізь сльози. 

– Ви спілкуєтесь на відстані? – Варко не запитував – стверджував.

– Якщо я буду відповідати на ваші запитання, ви витягнете Гела звідти? – тихо питала я, ніби не почувши запитання.

– Гел, – повторив Варко ім’я мого брата, – це ім’я йому підходить – Гел… А ще ти обіцяла відповідати на усі запитання? Я вже запитав – про телепатію. А ти не почула.

– Ми близнюки – я відчуваю його, – прошепотіла я. 

– Близнюки… – Варко саркастично посміхнувся, – я помітив що ви близнюки. Та твоя істерика вказує на впевненість у тому що він помирає, а не про якісь там ефемерні відчуття близнюків, – і дивлячись мені у очі, – а я теж дещо відчуваю. Наприклад, що ви читаєте мої думки, хоча до цього часу я вважав такі здібності нісенітницею.

Я теж не відводила погляду, а він чекав, чекав що я почну хоч щось говорити, я мовчала. Його погляд став гострим, а саркастична посмішка зникла, рота перекривила гримаса зневаги:

– Твої обіцянки, дівчино, нічого не важать. Ти плачеш і тобі шкода брата, та ти зовсім не хочеш йому допомогти. Думаєш розчулити мене відчаєм, чи дівочими сльозами?

– Так, я трохи володію телепатією, та ваші думки не завжди можу прочитати, – відповіла я, тепер вже розглядаючи пропалену цигаркою дірку у старому матраці.

– Це вже трохи нагадує діалог, – Варко знову посміхнувся і вже ніби знущаючись запитав: – А чому ти не завжди можеш прочитати мої думки?

– Їх хтось блокує, – я все ще вивчала стару дірку у старому матраці, аби тільки не дивитись йому у вічі.

– З тебе кожне слово потрібно витягати…

– Хтось з ваших.

– Хто? – він таки виказав нетерпіння, і я зрозуміла, що Варко мало що знає про цю справу. Але мені потрібно ще й дізнатись, що він знає. Отакої…

– Не знаю, думки ж блокують. Доступу до них у мене нема.

Інтуїція підказувала недовірливому Пану Варко, що на цей раз моя відповідь правдива. Він дістав з кобури чорний блискучий пістолет, і суворо запитав: 

– Чому вас так лякає ця зброя. 

– Вона дуже небезпечна, – я засумнівалась, чи можу я розповісти йому всю правду про дію кіріду. Адже Варко не вагаючись випустить у нас ці кулі коли виникне потреба. 

– Небезпечна для кого? – сьогодні пан Ліро був таки більш терплячий ніж нетерплячий.

Але у мене була паніка. Я не могла продовжувати цю розмову, не могла бути спокійною, чомусь тремтіли руки, я попросила: 

– Може ви накажете щоб перевірили ту яму, я ж його не чую… 

– Накажу, та мусиш дати відповідь. 

– Ці кулі вбивають, куди б не потрапили. Це ж кірід! – я не помітила, як шепіт перейшов у крик. 

– Чим особливий цей кірід?

– Невже ви не розумієте, я не можу спокійно відповідати на ваші запитання, коли він там! 

– А мені і не потрібно, аби ти спокійно відповідала, – жорстко мовив він, – мені потрібно, щоб ти говорила правду. Що таке кірід?

– Особливий метал, сплав каатер-толлу і іріда, форми йому можливо надати тільки під час первинної обробки, поки ці два метали, з’єднавшись, не охололи. Після охолодження він… – я пробувала пояснити, та нервуючи не могла підібрати потрібних копроконських слів, затиналась, – цей метал найтвердіший, його структура вічна, ні кристали, ні кислота, ні інший, будь який метал, не залишають подряпин навіть на молекулярному рівні, це вічний метал. 

Я розповідала, тільки про фізичні властивості кіріду та не згадувала, що на цей метал взагалі ніщо не впливає, не тільки магія, а й уміння керувати матерією взагалі, кірід він, чомусь, поза матерією, де б він не був - він найосновніший, поглинає всі імпульси тіла і душі. 

Тому, щоб не дивитись на той пістолет, бо він притягував до себе мій погляд, ніби був змією, я зосередилась на дірці у матраці. Навіть відтягнула край кігтиком і подивилась на те сіре і збите, що наповнювало старий матрац.

 

Варко слухав. А потім несподівано вхопив мене за руку. Я хотіла висмикнути, та він тримав міцно, а ламати йому пальці зараз не потрібно, тим більше, він підняв пістолет на рівень мого обличчя, змусивши мене заклякнути. Потягнув мене за руку, виявляється для того, щоб уважно подивився на кінчики моїх пальців.

– Це ж кігті? – здивувався він .

– Ми ж вікторіанці, у нас така форма нігтів, – бовкнула я, розглядаючи дуло темного пістолета.

– Ти знову почала свої шпигунські ігри? – розсердився Варко. – Я зустрічав вікторіанців, у них людські нігті. А ви часом не нодійці?

– Ви вірите у казки? – я розуміла, що цим питанням можу тільки зашкодити Гелу, та погодитись з тим, що ми нодійці, все одне, що зізнатись у тому, що ми калтокійці. Хоча, яка вже різниця.

– Вже починаю, – сердито відповів Варко, – я витягну вашого брата з тієї ями, та не тому, що ви розчулили мене своїми сльозами, а тому, що він повинен оклигати до наступного допиту. Цієї ночі наш президент буде сам з вами говорити.

Я відкрила рота… Новина вкрай неприємна.

 

***

Нак отримав наказ: в’язня витягти з ями і повернути до камери, він забрав з собою лікаря, і для певності ще трьох солдат, з тими дивними пістолетами.

Лікар тупцював слідом за величезними широкоплечими солдатами, і перспектива ще раз зустрітися з навіженим хлопчиськом йому, м’яко кажучи, була зовсім не до вподоби...

Нак відчинив двері, потім люк, зазирнув до ями, скривився, ніби йому допікав зубний біль, в’язень був непритомний. Не вагаючись, рудий солдат підхопив те мокре, закуте кайданами, тонке тіло попід руку, і витяг з ями. Всі хто був поряд полегшено зітхнули. 

Лікар присів поруч, з в’язнем, що лежав лицем у підлогу, бо руки були сковані за спиною, торкнувся холодного зап’ястка, просунувши пальці під залізо кайданків, послухав слабке серцебиття, розгублено рахував інтервали між ударами серця, інтервали тягнулися що не менще як секунд десять. Лікарю стало соромно, адже коли йшов сюди, мимоволі бажав смерті цьому нещасному юному чужинцю. 

Солдати пам’ятаючи наказ, таки тримали того чужого на прицілі пістолетів, а лікар мав власну думку щодо зброї, націленої в його бік, бо відстрибнути він, лікар, навряд чи встигне, так болять коліна.

Гел застогнав, якось по-дитячому, безпомічно.

Нак бачив, лікар розгубився, сердито відсторонив світило копроконської медицини (що теж колись був в’язнем цієї тюрми і зараз в’язнем залишався) і, здерши з себе теплу куртку, загорнув чужинця. Наказав другому солдату підтримати, як він висловився: «Це нещастя», зняв з пояса флягу зі спиртом, вийняв зубами корок і приклав флягу до рота чужинця. Гел відчувши запах спирту, спробував відвернутися, пам’ятав це пекельне пійло ще з першого допиту, та з Наком не так легко було сперечатись, особливо коли на спротив сил вже не було.

Тихо підійшов пан Варко, помітив зблідлого лікаря і запитав: 

– Він живий?

– Поки живий, – відповів лікар, – серцебиття надто сповільнене. 

– Він молодий, серце мусить витримати, – запевнив Варко лікаря.

– Ой, пане Ліро, не завжди молоді сильніші від старіших…

Нак, вхопивши Гела, за підборіддя влив йому спирту до рота, примовляючи: 

– Та пий, дурню, тобі ж краще буде, зігрієшся, я ж знаю, як тобі зараз боляче, пий, буде легше, от навіжене вперте щеня. 

Варко здивовано дивився на гладенькі смагляві п’яти і пальці ніг Гела, зненацька запитав: 

– Лікарю, а як зазвичай виглядають люди, коли їх витягають з цієї ями, ну, скажімо за три години?

Лікар ще не зрозумів суті питання, тому перепитав: 

– В якому сенсі?

Варко посміхнувся, і пояснив: 

– Вас не дивує, що провівши у холодній воді дванадцять годин, це створіння… ну, наприклад, навіть не посиніло?

– Я… Мене… Отакої… А дійсно, – лікар захвилювався, зняв окуляри, дістав з кишені хустинку, протер ті окуляри, вдягнув їх на свого носа, і здивовано запитав, – невже він андроїд? Чи кіборг? І не дивно, такий досконалий…

– Хіба тільки штучні люди здатні на таке? – дивувався Варко, бо мав надію, що лікар, врешті решт, зрозуміє його натяки.

І лікар зрозумів, та на секунду втратив можливість розмовляти, стояв відкривши рота і дивився на Варко ошелешеним поглядом. Варко чекав на відповідь. Лікар вагався, та здогади були надто дивними, щоб ними не поділитись, і вчений зміг з себе видавити лише: 

– Ні, пане Ліро, цього не може бути...

– Хіба ви не вивчали всі ці дивні чутки, міфи і легенди з лікарем Коре? 

Лікар Норе вже ніби нічого не чув і не бачив, окрім напівживого Гела. Присів біля солдата, що підтримував в’язня. Спочатку дивився на зблідле лице чужинця, на його бліді злотаві губи, відгорнув куртку, і мокру надірвану сорочку з грудей, приклав пальці до шиї, підняв трохи верхню губу. Уважно подивився на зуби і здивовано пробубонів: 

– Та ми ж їх так і не знайшли... – Миттєва пауза і він швидко заговорив ніби сам до себе: – Так тому і не знайшли, ми шукали стародавні цивілізації, казкові міста на захованих від людського ока планетах, та не могли і помислити, що вони можуть бути просто серед нас, і цей хлопчисько… Це диво, пане Ліро. Та я все ще не можу повірити, я мушу його детально оглянути…

– Я чомусь так і думав, – промовив Варко, присівши поруч з чужинцем.

Нак все ще тримав флягу у руці, був здивований поведінкою командира і лікаря. З цікавості аж нахилився уперед, аби чути усі слова що мимоволі злітали з вуст лікаря і ті які скупо кидав пан Варко. А Варко, взявши Гела за комір мокрої сорочки, несподівано струсонув його і голосно крикнув: «Справжнє ім’я, солдате! З якої ти планети?!» 

І говорити і дивитись Гелу було важко, тіло боліло, ніби тисячі кірідових голок проштрикнули його і застрягли у кожному м’язі, та він примусив себе розплющити очі, на обличчі навіть з’явилась якась подоба кривої посмішки, і Варко почув відповідь, тихо та чітко: 

– Гелард до Рідас, екологічна комісія Коаліції.

– Ти мала, вперта тварюко, – зі злим захватом проговорив Варко, – а якщо я знову поверну тебе до цієї ями?..

– То краще вже застрельте, – спокійно прошепотів Гел.

– До камери його, – наказав Варко, і відпустив ту мокру почорнілу сорочку, підвівся, і хотів було іти.

Та лікар зупинив його: 

– Але ж, пане Ліро, ви ж самі розумієте! Я мушу його дослідити! Заради науки…

– Не кричіть, пане лікарю. Особливо про якісь там досліди. Нам потрібно поговорити наодинці, ідемо до вашого кабінету…

– Але ж, пане Ліро! – з відчаєм закричав лікар Норе.

– Лікарю це наказ, – гримнув на вченого політик Варко.

 

***

Гел лежав на підлозі загорнутий у куртку, немов мертвий. Нак важко зітхнув, дивлячись на в’язня: 

– От дитина нерозумна, чому ж тебе сюди занесло? І саме я мушу з тобою оце зараз панькатись?

– Та візьми за патли, та тягни до камери, – порадив здоровань з підбитим оком, – чим це бісеня краще від іншої наволочі, яка тут сидить? Розумію, дівчисько – мале і гарненьке, я тобі навіть позаздрив, коли ти її виніс... А цю сволоту треба б було ще й провчити. Хочеш, я його до камери закину, як належить?

– Ото вже правда, віддай його нам, ми його затягнемо до камери. Потім тричі подумає перед тим, як стрибати по головам, як пустельний стрибунець, – розсміявся худорлявий солдат, який не брав участі у нічному побоїщі.

– Дурні ви обидва, – промовив Нак, беручи легке, тонке тіло в’язня на руки.

– Це чому дурні? – вишкірився старший здоровань з підбитим оком, порівнявшись з Наком, пістолет він вже тримав дулом до долу. Цей старий дуже поважав Старшого солдата Нака, не раз вони були разом у бойових операціях. Нак витягнув напівживого здорованя з палаючого бронетранспортера, тому здоровань був йому зобов'язаний життям, до того ж вони були друзями: – Чому дурні?

Молодший теж зацікавлено подивився на старших солдат, а четвертий, зовсім ще хлопчисько, взагалі мовчав, його б ніхто не слухав, він тільки-но був зарахований до спеціального загону і права голосу не мав.

– Тому дурні, що не слухали розпорядження командира, в’язень має бути поки цілим, бити його не можна, – відповів їм Нак.

 

***

Нак приніс Гела до нашої тюремної камери, загорнутого у військову куртку, обережно поклав на настил. Подивився на мене, перелякану, співчутливо, і віддав мені фляжку з медичним спиртом. Порадив: 

– Змусь його ще випити і, не знаю… може розітри його, чи що там потрібно в таких випадках.

Потім зняв з Гела всі кайдани, і вийшов з камери залишаючи нас вдвох.

Я допомогла брату лягти на спину, обняла обхопивши своїми маленькими руками його плечі і голову. Пробувала зігріти, та все було марно. 

Не ті ми зараз, якими були колись.

 

***

Варко зайшов до лікарського кабінету, сів за стіл, біля стіни. Мусив все обмислити... Найкраще це робити там, де не нема телефонів і ад’ютантів, де ніхто не заважає.

Лікар, щоб заспокоїтись, заходився готувати чай. Пристрій для кип’ятіння води у нього давно зламався, новий він так і не замовив (як завжди, брак часу, тим більше ненавидів заповняти усілякі там папірці), тому кип’ятив воду за допомогою двох лез, сірників, ниток і дротиків, та ще й у баночці з-під якихось консервів. Варко дивлячись на це творіння самодіяльно умільця, та на почорнілу розетку, посміхнувся своїм думкам: «Якщо у підвалі буде пожежа, не потрібно буде проводити розслідування…»

Вода закипіла. Лікар дістав з шухляди два старих горнятка кинув туди по парі листків тапірго і залив окропом. Теж сів і, обхопивши долонями своє горнятко, подивився на Варко чекаючи обіцяної розмови.

Варко підтягнув своє горнятко до себе, спостерігав, як вода забарвлюється червоним кольором.

Але лікар зненацька оговтався, у нього виникла здогадка, яка все перекреслила, і сподівання, і радість відкриття: 

– Але ж, пане Ліро… я чув що їх двоє, брат і сестра… А у стародавніх так не буває. Не буває, щоб були брати чи сестри…

– Може вона йому не сестра? Але вони настільки схожі. Та вона на сантиметрів п’ятдесят менша зростом, тендітніша, та загалом дівчина. Але вони казали, що близнюки… Але ж і близнюки можуть бути різні. Різниця у зрості між ними велика.

– Я бачив у дуже старому напіврозваленому храмі малюнок і слово. На малюнку високий юнак, тримає за руку маленьку дівчину, у них крила за спинами, не пташині, а ніби як у летючих мишей, та дуже великі. І слово: «Близнюки». Той малюнок був дуже тьмяний… 

– От смішно… Я вже починаю слухати казочки, замість фактів, – осміхнувся Варко.

– Пане Ліро, я мушу їх дослідити, – наполягав лікар.

– Лікарю Норе, ви не тільки не будете їх досліджувати, ви про це все поки що забудете. Потрібно мовчати, щоб ніхто, крім вас і мене, навіть і помислити не міг, що ці двоє чимось відрізняються від звичайних людей. Хлопчисько і так вже наробив дурниць.

– Але ж, пане Ліро… – лікар все ще мав надію переконати Варко у необхідності дослідження чужинців, – мене ж вважали божевільним… І Коре також вважають божевільним, та він своєчасно втік.

– Пане лікарю, я обіцяю, що якщо виникне можливість, ви зможете вивчити цих гостей, але потім, – пообіцяв Варко, – а зараз мусите підкоритись моєму наказу.

– Але ж цієї ночі…

– Якщо вони те, що ви думаєте – то вони переживуть цю ніч.

– І я сьогодні ще мушу перевірити його здоров’я, – розгублено наполягав пан Норе, – такі правила.

– Підете і оглянете, але без жодних зайвих питань. 

 

***

Ще годину Гел був непритомним. Через півтори години потроху почав приходити до тями. Це були, напевне, найважчі півтори години для мене. Я хотіла змусити його зробити ковток того спирту, та він вперто відштовхував мою руку з флягою. 

Я ж бачила, що він не може зігрітись, розлютилась і він, шкодуючи мої нерви, таки випив того пекельного пійла, та за умови, що і я буду пити з ним, бачив, напевне що мені вже зле. Та й у камері також було холодно. Фляжку ми спустошили вдвох, пили по ковтку, я ковток, він ковток. Гел сп’янів, у мене теж піднявся настрій. Загорнулись у ковдри та куртку Нака, ми сиділи на тюремному настилі, притулившись одне до одного, і сміялись над усім, що бачили (що вони до того спирту домішують?), охоронники відійшли подалі, їм напевне набридло бути об’єктами для наших дурних жартів.

Але прийшов лікар. Казав, що мусить оглянути Гела.

Лікаря супроводжував Нак. Побачивши, що ми п’яні вдвох, він здивувався і спробував пояснити мені правила хорошого тону, заведені на Копроконе для вихованих дівчат:

– Я ж казав, щоб ти його змусила випити, а ви напились разом. Хіба так можна? Ти ж дівчина.

Я здивувалась: 

– Так і мені ж холодно. У вашому підвалі нема опалення. А ви б могли ще принести таку фляжку?

– Оце вже ні, достатньо з вас і того, що встигли випити, – суворо відповів Нак.

 

Лікар помітно хвилювався розглядаючи нас. Він мусив якось витягти Гела з-під ковдр і куртки, та не знав як це зробити, здогадки довели його майже до трансу.

Нак вирішив допомогти: 

– Підведись на декілька секунд, лікар повинен тебе оглянути. 

Гел мав власну думку стосовно лікарського огляду: 

– Не вилізу. Мені вже значно краще.

– От вперте хлопчисько. Скільки ж ти будеш мені нерви тут псувати? – роздратовано прошепотів Нак і таки витягнув Гела за ногу, він чомусь не думав у ту хвилину, що може отримати удар другою ногою по лобі. Вхопив за руку, та за воріт сорочки, поставив на ноги, – встань і стій спокійно.

Гел навпроти копроконського лікаря був неначе дитина. Ще й Нак підтримував його за плечі, та не надто наполегливо, згадав, чим скінчилась така його дія минулої ночі. Лікар від хвилювання забув, що має робити, хотів впевнитись у своїх здогадках, але так щоб ніхто не помітив, навіть сам в’язень. Та для того, щоб впевнитись необхідно хоча б зробити маленький надріз шкіри і м’язової тканини. А цього робити не можна. Пан Норе був у відчаї. Тому він тільки послухав серцебиття, і перевірив, як дивний пацієнт дихає.  

У лікаря були холодні руки, Ще холоднішою була слухавка. Гел спробував відсторонитись. Та Нак тримав.

 

Велика куртка була у повному моєму розпорядженні, я загорнулась у неї з ногами.

Лікар послухав, як працюють легені Гела, подивився очі і горло, повідомив ніби собі присуд оголошував: 

– Він у нормі.

Я бачила настільки йому кортить взяти пробу шкіри, нігтів, волосся, наскільки він знітився, мало не до сліз. Я вже розгледіла його минуле: роки пошуків і марних сподівань. І я побачила, що у ті роки він супроводжував у своїх пошуках дуже знайому мені людину, я здивувалась, наскільки цей світ малий і тісний. Ой, як потрібно дуже, дуже обережно зблокувати думки цього лікаря, ой, як потрібно!

А лікар сів на настил поряд зі мною. Нак здивовано подивився на вмить змарнілого лікаря, який щось поспіхом записував у маленькому блокноті. Отакий старий, небритий, жовтошкірий лікар у домашніх капцях, але ж був він відомим на планеті вченим, дослідником, мандрівником, а ще світилом медицини, а тепер тут, згорбився, хворий, завжди йому холодно, завжди на щось скиглить, завжди чогось боїться. А сьогодні взагалі лікар мав вигляд ображеної дитини, котрій не дозволили гратися дорогою іграшкою.

– Відпустіть його солдате, – тихо і розчаровано пробубонів лікар, не відриваючи погляду від свого блокнота, – цей пацієнт не мій.  

Нак відпустив Гела, мій брат стрибнув на настил, і відразу ж сховався під куртку, ледь не витрушуючи мене з під-неї, його холодні ноги накрили мої теплі, я спробувала сховати свої ноги під ковдру, за що він обізвав мене егоїсткою.

 

Нак посміхнувся, спостерігаючи за нами. Лікар вирвав аркуш зі свого блокноту, той на якому він щось так швидко записав. Підвівся акуратно склав папірець вчетверо і передав його Наку, притягнув його за лікоть поближче до себе і прошепотів на вухо: 

– Оце потрібно передати пану Варко. Читати забороняється. 

 

Лікар вийшов з камери. Йшов, мислив і не міг зрозуміти, чому люди не можуть просто жити і радіти життю? Чому, коли він майже знайшов те, що шукав впродовж життя – мусить мовчати… І ще не розумів він, лікар і вчений: чому, коли з’явилась можливість кричати усім, що він не божевільний, він мусить мовчати… Заради чого?!!

Нак сховав папірець до кишені, ще раз поглянув на нас і, нічого не кажучи, вийшов.

 

***

Ще один день закінчився, коли три здорованя в чорних масках і чорних формах без відзнак увірвались в нашу камеру. Вони повитягували нас з-під ковдри і з-під куртки, тримали під прицілом чорних пістолетів, поки не замкнули на наших зап’ястках кляті холодні кайданки.

Добре, хоч рук за спину не заламували, вважали що ми і так надто слабкі, аби пручатись. 

Підв’язали мотузками  наші злощасні штани і виштовхнули у коридор, все це мовчки. Від того їхнього мовчання було моторошно.

Я тоді зрозуміла, що були ці солдати дужі, надто дужі, як для простих смертних. А коли один з них стягнув волосся Гела в хвіст і продемонстрував ребром долоні, як він його відріже, я здогадалась – доля знову звела нас з нашими ворогами – Лідеанцями

І ноги мерзнуть на бетонній підлозі, і одяг Гела ще мокрий. І Лідеанці… з тими пістолетами… Ну, що ж… догралися, я у відчаї…

 

*** 

Нас заштовхали до кімнати для допитів.

Я розгубилась, хотілось відволіктись від реальності, от і подумала: «А може була колись ця кімната заставлена дубовими бочками з добрим вином, і те вино тут роками вистоювало у тих бочках і як гарно, мабуть, було б сидіти за великим дубовим столом у такому підвалі, поряд з тією великою дубовою бочкою, пити холодний благородний сяючий у світлі свічок, напій, і відчувати як по всьому тілу розливається веселе тепло, та насолоджуватись спокійною годиною і гарною розмовою з лицарем, який повернувся з завойовницьких походів і теж навчився цінувати життя. І от би на мені був хутряний плащ…»

Та на жаль, не було ні бочки, ні лицаря, ні хутряного плаща. Зате був стіл і заплямований кров’ю табурет, під товстим залізним ланцюгом та яскрава лампа під зеленим абажуром. І ще був стілець біля столу звичайний на чотирьох ніжках, поряд з тим страшним табуретом. А на столі лежали фото-кіно-камера виробництва Пайри, і телепа-передавач, теж звідти. 

І… на власні очі це було бачити набагато страшніше. 

А ще був міністр, та він нікого вже не хотів у ту ніч допитувати він навіть не бажав того допиту спостерігати. Та й голова йому боліла.

Пити треба менше, пане міністре, то й голова так боліти не буде, а може, дійсно Гел занадто сильно приклав чоботи ката до голови того дурного міністра.

А ще там був сам президент Такароне. Він поспішав завершити задумане? Вважав, що сам зробить все якнайкраще.

І пан Варко теж був. Хоча президент волів би тієї ночі у тій кімнаті не бачити  пана Варко. Та діватись їм було вже одне від одного нікуди… І президент думав, що може, воно й добре буде, якщо втовкти Варко пикою у кров тих клятих калтокійців, щоб по вуха, щоб не смів навіть потім пан Варко і помислити про зраду.

А ще я тоді зрозуміла, що пан Такароне, президент планети Копроконе, добре знає процедуру допиту, знає він, що допитувати людину потрібно, тоді коли арештант сонний. Коли той самий арештант вже встиг навіть з півгодини подрімати, а його розбудили, і поки він той арештант ще не зовсім прокинувся і не розуміє попервах що він, хто він і де він, приперти до кімнати допитів, де його чекають серйозні люди.

І я тоді спати хотіла… І я не хотіла бачити тих серйозних людей. А Гел взагалі ще не зовсім отямився після ями.

І ні Нака, ні Довгого, ні навіть того сердитого солдата з підбитим оком там і тій кімнаті не було, нікого з тих, до кого ми вже навіть звикли. А ще я знала що Варко нас не захистить, для нього головне було дізнатись те, що йому ще невідоме щодо планів Такароне і Корде. Мене це теж цікавило та цікавило ще до того, як я потрапила у ту кімнату. Бо у тій кімнаті всі думки повилітали з голови, і у мене була лише одна думка аби все скоріш закінчилось.

Лідеанці штовхнули нас до стільців, змусили сісти. 

Президент сів за стіл – серйозний, як вчитель.

– Добрий вечір, панове екологи, – ввічливо, насміхаючись, привітався Такароне.

– Дійсно… добрий, – в’їдливо буркнув Гел, – тільки вже ніч.

Я сиділа, і мовчки розглядала найновітніші камеру та передавач на столі.

– Добре, ніч, – самовдоволено відповів президент, – і якщо ви станете трохи поступливішими, то ми швидко зробимо заплановану на сьогодні роботу, і ви підете спати.

– Яку роботу? – запитав Гел, його погляд став гострим, як лезо з катер-тоола.

Президент, посміхнувся, гнів в очах Гела був йому добрим знаком: 

– За допомогою цих пристроїв ви встановите зв'язок з вашим командуванням, аби я міг порозмовляти з котримось з тих, хто прийме моє невеличке замовлення.

– З яким командуванням? – зухвало запитав Гел. 

Це запитання могло тільки розсердити президента. Але ні, він посміхнувся, дістав з внутрішньої кишені пластикову газету, розгорнув її і поклав на стіл, щоб Гел міг прочитати. Я теж подивилась на той аркуш. В очі кинувся заголовок статті: «ФАТАЛЬНА ПОМИЛКА ПІЛОТА?» і фотографії обгорілої основи пасажирського корабля, на фоні планети. У статті написано що корабель 47С – що йшов рейсом Копроконе-Ракірла був збитий невідомим космічним об’єктом. Спеціальною комісією було виявлено: ця космічна катастрофа не що інше, як добре спланований терористичний акт підпільної організації, котра вирішила таким чином призвести до конфлікту Копроконе і Коаліції. Адже на тому кораблі на Ракірлу поверталась екологічна комісія, надіслана Коаліцією для перевірки екологічного стану Копроконе на передодні вступу Копроконе до Коаліції.

А у куточку невеличкий некролог і маленька фотографія тих двох вікторіанців.

– Тепер екологічної комісії не існує, – посміхався президент, – і я хочу поговорити з калтокійськими найманцями.

Гел з сумом подивився на цього привітно-усміхненого чоловіка, і тихо запитав: 

– І що ви хотіли від тих калтокійців?

– Про це я буду говорити з твоїм командуванням, хлопчику, ти тільки встановлюєш зв'язок і смиренно виконуєш роль покірного заляканого заручника, – відповів президент Такароне.

Я слухала розмову брата з копроконським президентом, і відчувала себе тінню, яку поки що і ніби навмисне ніхто не помічає, аби потім вдарити як можна посильніше. 

Гел взяв до рук передавач, подивився на нього з усіх сторін, ніби бачив вперше, кайданки задзвеніли, Гел посміхнувся, поклав передавач знову на стіл і тихо повідомив, здалось навіть що він ніби вибачився: 

– А я не знаю коду.

Президент підвівся, нависнув над нахабним в’язнем, повільно почервонів від гніву. Дивився, ніби пробував спопелити Гела поглядом. Гел очей не відвів. Президент не витримав спокійного погляду калтокійця – оскаженів, і почав кричати, аж слина полетіла з його рота: 

– Не знаєш, чи не пам’ятаєш?! Може ти вирішив, що можеш щось тут вирішувати!? Тобі, паскудо, життя набридло?!»

Гел відповів аж надто спокійно: 

– Пане президенте, ваші агенти напевне надали вам невірну інформацію на основі неперевірених фактів і власних припущень. Справа у тому що ми не калтокійські найманці, ми звичайні зейди, нас найняла ваша таємна організація.

Президент зблід, кахикнув, сів. Погладив своє гарно виголене підборіддя. Роздивлявся незвичне обличчя нахабного чужинця, маючи велике бажання розтовкти це обличчя на криваву маску об підлогу чи каркас столу. Та після театральної паузи пан Такароне заспокоївся і промовив, ніби лекцію прочитав: 

– Ніякої таємної організації на моїй планеті не існує, бо всі хто мав відношення до опору, до опозиції, чи то взагалі висловлював думки в голос, заарештовані, засуджені і розстріляні. А ті, хто посмів думати – виконують корисну для суспільства працю у тих місцях, де вони можуть вільно висловлювати ті свої думки таким самим десидентам. 

Гел мовчав, і я мовчала, і Президент замовк, ні погроз, ні дій – тиша. Найстрашніша мить допиту – така тиша.

І у тій тиші президент просто кивнув головою, спонукуючи до дії лідеанців. І відразу один з тих велетнів ступив до Гела і, вхопивши його, знову ж, за волосся, підняв зі стільця. Я підхопилась, та другий здоровило ляснув мене по плечу – всадовив на місце і притримав, я почала пручатись та мене зупинили ляпасом від котрого мені потемніло в очах. Гел вхопився за руки лідеанського найманця. Той волосся відпустив, зате захопив закуті руки і завернув їх доверху, протягнув свої величезні ручиська під лікті в’язня та поклав долоні на потилицю, щоб в разі чого зламати Гелу шию. Мій брат борсався і бив ногами по ногах лідеанця покі не отримау удар по під ребра.

Та невже ми ще не награлися!!!

Міністр кахикнув, затуливши рота долонею, і підійшов ближче до дверей.

Варко гірко посміхнувся.

Президент підвівся, повільно обійшов стіл і підійшов до Гела, з задоволенням і презирством розглядаючи його, безпорадного, промовив посміхаючись: 

– Ось так, хлопчику, ось так. З цього потрібно було починати, та я ж думав, ти розумний, думав з тобою домовитись якось по-людськи.

Лідеанець натиснув на потилицю Гела, притискаючи його підборіддя до грудей, Гел почув як тріщить хребет, знову брикнувся, за що знову отримав удар величезним кулаком у бік від другого велетня, того, котрий тримав мене.

Президент все ще посміхався: 

– Вважаєш, що все зможеш витримати? Мабуть, ти і міг би витримати багато чого. Та я знаю в чому твоя слабкість. Мій наляканий міністр казав, що ти страшна людина і тебе потрібно застрелити, напевне, він правий. Пан Варко, думку котрого я так поважаю, просив віддати тебе у Долину, каже, що ти цінній екземпляр для лабораторії каже ти якийсь мутант, і до того ж можеш багатьом речам навчити його солдат, хоча для цього тебе потрібно буде впокорити. Напевне смерть для тебе – занадто легке покарання, я віддам тебе моєму другові Варко. Але ж про сестру твою ніхто нічого не казав, – президент різко вхопив мене за комір і вмить відірвав від стільця, аж в голові запаморочилось.

Гел заборсався у сильних руках лідеанця, як дикий кіт, хрипів: 

– Ви що зовсім тут озвіріли? Відпустіть її!

Президент, напевне, отримував задоволення від нашої безпорадності. Я висіла у його руці, немов мале кошеня на стовбурі старезного дерева. Тканина на сорочці затріщала, горловина передавила горло, але я і без того забула, що потрібно дихати. пан Такароне говорив спокійно: 

– Таке нахабне щеня, як ти, потрібно навчити розуму.

Гел отримав ще декілька ударів, лідеанець бив його спокійно, як на тренуванні.

Варко про всяк випадок звів гашетку на голчастому пістолеті, пшкрябав дулом собі вилицю і трохи відступив в сторону, 

 

Президент мене вдарив. Від цього удару я ухилилась (наскільки можливо було ухилитись), долоня Такароне пройшла, ледь зачепивши моє лице, зате другий удар звалився на мене, як лавина, я побачила феєрверк: в тисячі зірочок. Як у невагомості відчула, що лечу. Виявилось, президент мене відпустив, я налетіла на холодну стіну, сповзла по ній на підлогу і затихла, притулившись щокою до шорсткої штукатурки, ловлячи повітря широко відкритим ротом. Лице оніміло, воно ще не болить, боліти буде потім. Я боялась рухатись, відчуття було таке ніби мені зламано всі ребра, хребет, та пробито череп. 

А пан Такароне продовжував демонстрацію сили, він витягнув з кобури пістолет, сріблястого кольору. Я відчула знайомий запах того збройного мастила, яке використовують для чищення цієї нової зброї (той знайомий солодкуватий запах лежалих фруктів), і заплющила очі.

Пан президент підійшов, націлив на мене ту зброю, спокійно, як у тирі (з такої відстані і цілитись не треба, навмання шмальнути достатньо, щоб зробити з моєї голови решето).

Міністр прилип до стіни.

Варко зробив крок в сторону президента.

А Гел різко наніс удар ногами вверх, і дістав лідеанця по носі. Той від несподіванки і болі випустив в’язня і різко сів, аж підлога загула. Гел втримався на ногах і наніс другий удар здорованю по масці, той ліг. Гел стрибнув у напрямку Такароне і з усіх сил вдарив президента ногою трохи нижче масивної спини, саме у ту мить, коли президент натиснув на гашетку.

Тихий постріл, другий лідеанець вхопився за горло, тоненька скалка від розривної кірідової кулі пройшла по якійсь дивній своїй траєкторії і поцілила йому у горло. Між пальцями здорованя потекли цівки темної крові. Ще декілька скалок розлетілись і зачепили шкіру на руці Варко, той поки цього не помітив.

Такароне вдарився об стіну, я побачила на сірій штукатурці мокрий відбиток президентського носа.

Реакція у президента була відмінна, він миттєво отямився і розвернувся, цілячись пістолетом у лице Гела. Я вдарила Такароне по коліну, та він зі злості і болю відкинув мене як набридле щеня. Тут оговтався третій лідеанець – теж вирішив зупинити оскаженілого в’язня, та затримався з пострілом, боявся зачепити свого роботодавця. Гел стрибнув вибив з руки Такароне зброю і на додачу вдарив закутими руками знизу вверх по щелепі. Такароне впав. Мій брат, з останніх сил, зі стрибка, ногою в живіт звалив третього здорованя – страшний удар, найманець охнув і впав (якщо відразу не підніметься, значить Гел йому щось серйозно пошкодив). Миттєвості, то були такі невловимі миттєвості.

Президент сидячи на підлозі схопився за другий пістолет, та його руки так тремтіли, що він не міг натиснути на гашетку. Гел відчував, у голові запаморочилось, та мусив вибити і другий пістолет з президентських рук, і було б добре зламати правителю пальці, аби ще з місяць пан Такароне за зброю не хапався. Та кірідові кулі з голчастого пістолета пана Варко зупинили мого брата. І хоч Варко стріляв у ноги… І було лише три постріли…

Гел впав, його тіло від болю вигнулось. Я спробувала підхопитись та мені було щось таки зламано, ноги не слухались і я впала знову підвелась на руках, напевне погляд у мене був… бо Варко глянув на мене винувато, і зі злістю плюнув на підлогу, проговорив крізь зуби: 

– Навіжене, дурне хлопчисько...

Такароне, важко дихаючи підвівся спираючись об стіну, торкнувся подряпаного носа (напевне і йому боляче), подивився на поранених лідіанців, наказав покликати лікаря, підійшов до в’язня, що лежав ніби мертвий на підлозі. Ноги Гела пошматовано кірідом, штанини у крові, він все ще в наручниках – не вистачило сили їх розірвати, маленькі кігті вп’ялись у підлогу. Пан Такароне зі злістю подивився на руки Гела, і став на них, натиснув з усієї сили армійським черевиком, підкованим залізом, кістки таки затріщали. Гел здавлено скрикнув. Такароне навалився всією масою тіла на ту ногу, що давила руки Гела, з-під президентського черевика потекла тоненька цівка крові. Вельмишановний процідив крізь зуби: 

– Голосніше кричи. Я не чую.

Моє серце запекло, ніби облите кислотою.

Варко стояв біля мене, наче скам’янілий.

Міністр полегшено зітхнув, відірвався від стіни і сів за стіл.

Президент продовжував тиснути на руки Гела примовляючи: 

– Кричи, сволото...

Гел відчув, що тріщить ще й зімкнута від болю щелепа. Такароне не дочекався криків в’язня, крутнув підбором, прибрав ногу, подивився: пальці він Гелу таки зламав... Присів біля чужинця, трохи здійняв його, за волосся, та той втратив свідомість, президент вилаявся, відпустив те довге закривавлене волосся, з огидою витер кров зі своїх рук, в армійські штани.

Я спробувала підвестись – не змогла, ноги не слухались, голова йшла обертом. Варко допоміг мені, заніс мене до брата і всадовив поруч, схилився і попросив пошепки: 

– Тільки ти не роби дурниць, погоджуйся на все, я спробую вас врятувати, – і рефлекторно погладив мене по волоссю, прибрав пасмо з лиця. Я обняла Гела, спробувала трохи підняти йому плечі і голову, але він здався мені чомусь дуже важким, і руки у мене закуті. Я ледь не заплакала, як звичайне дівчисько.

Втомлений президент сів на стілець, закинув ногу на ногу, обіперся ліктем об стіл, ліниво наказав: 

– Корде дай їй до рук передавач і увімкни камеру, – і відійди, – Дівчинко набирай код. Бо бачиш, я людина неврівноважена.

Міністр важко підвівся, повернув до нас с Гелом вічко камери, взяв передавач, підійшов і тицьнув його мені до рук.

У мене тремтіли руки. Передавач став слизьким від крові, я не відразу зуміла набрати потрібний код корабля Джарека. А потім датчики на невеликій панельці приладу блимнули, і президент узяв зі столу мініатюрний навушник з мікрофоном, що перетворюють голос у телепатичні хвилі.

От ми почуємо, потім, коли чи якщо виберемось з цього усього, нарікань і повчальних лекцій від капітана Джарка.

Тиша, всі затамували подих. Особливо Варко. А мені вже було все одно, що той президент хоче від калтокійців. Бо все одно він нічого не отримає...

– Ви бачите картинку? – запитав копроконський президент у мікрофон.

Напевне йому щось відповіли. Бо він продовжував: «Це ваші люди?» Знову пауза, і президент посміхнувся: «Добре що ви їх відразу впізнали. Бачите вони поки ще живі… Я пропоную вам можливість відпрацювати їх». Знову пауза і наступне речення: «Я можу зустрітись з вашим генералом чи адміралом? Чи, як ви там їх називаєте? Тан-лардом?..» – Йому напевне відповіли те, чого він не чекав (у капітана Джарка є гумор та він зовсім чорний), Такароне помітно обурився, аж рота роззявив: «Це переговори, офіцере. Мусите розуміти, що ризикуєте життям ваших солдат... Ось так вже краще… Зустрінемось ми на нейтральній території – на Ракірлі. Деталі повідомлю індивідуально. Кому? Та напевне вже тому, хто прилетить на переговори… З вами приємніше розмовляти, ніж з вашими людьми. Для подальшого спілкування запишіть код мого передавача... 854а305… Трохи спокійніше офіцере… ви і так наговорили на зайвий постріл. Вирішіть це питання якнайшвидше, бо я почну різати ваших людей на шматки».

Такароне посміхнувся і відключив передавач.

А я запам’ятала той код.

З’явився блідий лікар. Президент зневажливо наказав: 

– Займіться моїми людьми. Лідеанців потрібно прооперувати і допомогти відновитись.

Варко несподівано тихо попросив у лікаря: 

– Лікарю, дайте мені джгут і шприц з адреналіном.

Прибіг медбрат, ледь бідолага не проспав виклик, очі у нього червоні і заспані.

Прийшли солдати з команди Варко. Нак посміхнувся, коли побачив лідеанців на підлозі. Лідеанець з перебитим носом сів, зняв скривавлену маску. Другий, поранений кірідовою скалкою у горло, отямився і застогнав. Той, що отримав удар в живіт, все ще лежав, немов мертвий.

Лікар простягнув Варко джгут і шприц з адреналіном. Варко присів поряд з нами, він відчував майже фізичний біль, а я наче на власні очі побачила, як колись, років двадцять назад, у звичайній вуличній бійці загинув його син: захищав кохану. У той страшний вечір Варко вибіг на вулицю, де на плитах тротуару сиділа незнайома дівчина і плакала над його сином, що лежав нерухомо, наче манекен, і нічого не можна було вдіяти. Та й медицинська машина дуже тривалий час не приїжджала... І тепер Варко розумів – ніхто, крім нього, не буде рятувати Гела. А я прошепотіла: «Пане Варко, у нього численні внутрішні кровотечі, це ж кірід, і адреналін не допоможе». Який у Варко був погляд… Ніби він знову переживав смерть свого сина. Відповів мені теж пошепки: «Його серце ще б’ється, його можна врятувати».

Президент знизав плечима, і промовив до Варко: «Дозволь йому спокійно померти, годі вже. Ця маленька жива і достатньо. Поверніть її до камери».

– Як скажете, пане президент, – з гіркотою відповів Варко.

Вперше Варко назвав Такароне паном президентом, і Такароне це не сподобалось, пам’ятав, що копроконська армія віддана Варко, спробував загладити конфлікт: «Якщо виживе, забирай його у Долину, але він тобі не буде за сина, вовченя ніколи не стане вірним псом».

Варко не відповів. Президент зітхнув і вийшов, за ним пішов геть і міністр.

 

– Викликай літак з Долини, і нехай лікар Коре прилетить сюди! – тихо наказав Варко Наку.

Тюремний лікар тільки-но закінчив операцію лідеанцю, що проводив її прямісінько на столі кімнати допитів, він щойно зумів вийняти з горла лідеанського найманця тоненьку і невловиму темну кірідову скалку. Така майстеність мене здивувала лише згодом, коли я згадувала ці подіїї, у той момент я не звернула на те уваги, бо бачила лише напівмертвого брата і його зламану руку. А лікар тільки-но наказав своєму помічнику зробити перев’язку, коли почув ім’я – Коре і вкляк, здивовано пошепки запитав: «Він тут?»

– Лікарю!.. – крикнув Варко.

– Отакої… – прошепотів Норе все ще тримаючи пінцетом ледь помітну хижу блискучу скалку кіріда.

Я теж здивувалась: не те, що такого бути не могло, могло, особливо з нами… Але як на все прореагує сам Коре…    

 

Лікар Норе розсердився і на Варко, і на долю – хотів оглянути когось з нас, а мусив лікувати масивних лідеанців, тому лікар Норе репетував на свого помічника, велів принести ноші, аби забрати лідеанця з внутрішньою кровотечею. Двоє з пораненнями горла і носа пішли на власних ногах, за допомогою солдат Варко. Нак волів би ще їх добити, проводив зневажливим поглядом. А потім підхопив мене під руку, я скрикнула - хребет наче вогнем обпекло, і він вже обережно підняв мене на руках та загорнув у куртку. Хотів винести з кімнати для допитів, я все оглядалась на Гела, шепотіла, що не можу його залишити тут, на тій холодній підлозі, просила Нака відпустити мене до брата. Нак тихо розмовляв зі мною, казав, що якщо я поплачу, мені буде легше, казав, що Варко врятує Гела, ще щось казав... Я почала пручатись в його руках, незважаючи на біль, та він притис мене до себе як скажене кошеня і виніс у коридор. Я щось кричала і ледь стрималась, щоб не вдарити його, Нак закрив мені рота долонею: «Ти що, збожеволіла? Замовкни!»

Він заскочив до камери, скинув мене на настил, зняв з мене кайданки і швидко вибіг, зачинивши грати. І  лише тоді промовив: «Охолонь…» І вже зовсім тихо: «Бідна дитина…»

 

***

Літак прилетів з Долини через двадцять хвилин після отримання наказу.

Лікар Коре не розумів, навіщо Варко викликає його, думав, що якась серйозна операція… Зрозумів що до чого лише тоді, коли увійшов до кімнати для допитів і побачив на лікарняних ношах Гела. Спочатку він навіть не повірив власним очам. Вкляк. Вилаявся. І знесилено, згорблено, ніби вмить став старим дідом, сів на стілець біля столу. А був він чоловік могутній і одночасно аристократичний, з довгим сивим волоссям,  зав’язаним у хвіст, з гарними руками лікаря, що ото у ту мить знервовано м’яли масивне підборіддя, і сидів він над тілом Гела, посірілий, ніби за мить уся сила покинула його.

Варко здивувався такій поведінці завжди стриманого друга. Втрачаючи терпіння, трусонув Коре за плече: 

– Зроби щось...

Коре подивився на свого друга з обуренням, підвівся, пригладив волосся, і без того бездоганно зализане, вичавив з себе сердито: 

– Ви вбиваєте, а я роби щось? Ковдру дай і зніми з нього кайдани.

Повернувся Нак, а за ним і лікар Норе. 

– А ще один старий знайомий, – промовив лікар Коре, – хоч ти принеси ковдру.

– Це справді те, що ми шукали? – з надією, ігноруючи непривітне привітання, запитав науковець Норе, спантеличений роздратованістю Коре.

–    Хлопці, дайте мені ковдру, я заберу це тіло на літак і звідси – якнайдалі. Варко, я хотів би побачити зброю, з якої в нього стріляли. 
–    
Варко розумів, що та зброя може бути засекреченою, та його хіба про щось попереджали? І він простягнув пістолет Коре. Той навіть ту зброю до рук не взяв, поглянув і спохмурнів, дістав з кишені цигарку і запалив, а потім стиха мовив на міжгалактичній: 

– Ну, чому тебе сюди занесло? От лихо...

Лікар Норе приніс ковдру, був ображений, але все ще чекав на відповідь. Коре подякував, підійшов до нош, тримаючи цигарку у роті. Він розстелив на підлозі ковдру, та спочатку торкнувся рукавом темнішої ніж інші кривавої плями на підлозі, полегшено зітхнув і переклав на ковдру тонке тіло Гела, загорнув і взяв на руки. Варко дивився на дії друга, як на дивну церемонію, запитав: 

– Сказав би, мої хлопці занесли його на літак. 

– Сам впораюсь… – буркнув Коре.

– Ти його знаєш? – Варко трохи знав міжгалактичний, – Знаєш?

– Ну…

– Хто він?

– Найманець… Послухай друже, ти попросив мене його врятувати, я врятувати його вже не можу. Мертвий він, що ти ще хочеш? Невже якщо я не буду відповідати на твої питання, ти і мене підстрелиш з тієї клятої зброї?! Скільки куль потрапило у нього?

– Три, – Варко знітився, – я стріляв у ноги…

– У ноги… – Коре скривився. – Стріляв у ноги, розривними. Скалки того клятого кіріду йому вже до серця дійшли. 

Норе прошепотів: 

– Ти знайшов їх…

Лікар Коре тільки сердито процідив у відповідь: 

- Ти вважаєш безсмертним того, хто щойно помер на твоїх очах… зовсім збожеволів…

 І вийшов зі своєю ношею у супроводі Здорованя і Довгого.

– То навіщо тобі його тіло?! – крикнув Варко у спину другові.

– Поховаю у твоїй Долині... 

– Я хіба тобі дозволяв його забирати звідси? – Варко стиха посміхався, він здавалось вже розумів, чого хоче Коре.

– А яка різниця, де буде закопане це тіло? – знизав плечима Коре і вийшов у супроводі солдат зі спецрозділу Варко.

– Але ж пане Варко, як же? – жалібно белькотів лікар Норе.

– Цить, лікарю! Мовчіть! І щодо ваших здогадок також. Бачите, хлопець помер, а бессмерні не помирають! – прикрикнув на лікаря головнокомандуючий копроконськими військами Варко Ліро, – задокументуйте, що в’язень помер. 

 

***

Я сиділа на настилі, загорнувшись у ковдри, обхопивши коліна руками. Пошкоджений хребет якось відновила, і навіть змогла впоратись зі страшним почуттям горя і страху. Аби не згадувати, як помирав мій брат, думала, якою буде реакція Джарка на ту нахабну вимогу копроконського президента. Атакувати планету калтокійським крейсером зараз не можна. Надіслати групу задля нашого звільнення?.. Не можна. Джарк врівноважений командир, він завжди мусить добре обмислити будь-яку справу, а особливо наслідки своїх дій. І я сподівалась на його врівноваженість, сподівалась… бо в мені самій прокидалась неабияка лють. А ще вони щось хочуть від калтокійців… що?.. Я рішуче встала. Даремне, спина ще боліла.

Після того допиту мене охороняли не так прискіпливо. Солдатів під дверима камери не було. Відчинити замок камери мені неважко, важко зараз буде вийти з цього підвалу непоміченою, та потрібно. Гела кудись вивезли, те, що з ним Коре, не втішало, а навпаки. В небезпеці був тепер не тільки Гел. Мушу знайти їх.

 

Тихенько заіскрило повітря і посеред камери несподівано виник згусток пітьми, та пітьма почала світитись і перетворюватись на хмару. Пара, пил і мікрочастинки всесвіту вирували у тій темній хмарі, поки не розімкнули телепортаційний вихід. Повіяло прохолодою копроконської осінньої ночі. Я від здивування застигла біля грат.

Була вдячна насамперед Джарку за правильне рішення, і ошелешена тим, наскільки швидко все відбувається. У темноті порталу я побачила Рола, він зробив крок і увійшов до камери. Портал розтанув за його спиною, ніби і не було. Тільки повітря у камері посвіжішало, та жовтий листок, занесений вітром, впав біля моїх босих ніг. Портал розтанув, як і моя надія. Чому він закрив той портал?!

– Ти чому? Ти ж міг витягти мене звідси… – я накинулась на Рола, замість того, щоб привітатись. – Ти ж міг нас витягти. Чому ти мовчиш, Роле?

– Вам мало однієї пастки, кортить потрапити до наступної? – суворо запитав Рол.

– Як це? – здивувалась я.

– А так – Він потягне вас, як тільки ви спробуєте скористатись телепортацією.

У мене опустились руки. Не подумала я про те. Він і справді скористається таким шансом. За проблемами маленької коаліції я забула про наших власних могутніх ворогів.

А Рол оглянув каземат і здивовано запитав: 

– Де твій брат?

– Його вивезли у якусь долину, – розгублено відповіла я, – думала, ти знаєш… куди. З ним був Коре… Я не знаю, яким чином… збіг обставин…

Рол зітхнув: 

– Ці збіги обставин перетворюються у вашому житті на фатальні закономірності. – Підійшов до мене, обійняв. Я притулилася до нього. Так тепло, затишно, ніби немає навколо гнітючих стін підвалу. Ніби все, що відбулось цієї ночі, було лише страшним сном, а зараз я прокинулась і Рол поряд. Та він не казав втішних слів, не заспокоював мене, навпаки, він діяв: – Я мушу за п'ятнадцять хвилин вивести тебе звідси, отямся, зосередься, забудь про спину, може, доведеться битися. Чим скоріше ми звідси виберемось, тим скоріше витягнемо твого брата.

– Я спробую.

– Не спробуєш, а прикладеш всі зусилля.

От так завжди. Ні, щось ласкаве сказати, тільки: мусиш, швидко, забудь, не час…

Двері камери Рол відчинив завдяки умінню і практиці, йому навіть магію не потрібно було застосовувати, достатньо вплинути на замок на найнижчому рівні матеріальних змін. Я з острахом зрозуміла, що Рол взагалі боїться тут застосовувати магію. Але ж портал?

– Я телепортувався з поверхні цієї ж планети, а тобі навіть такого робити зараз не можна, – пояснив Рол, і відразу наказав: – А тепер побігли.

Побігли? Та я ж ледь ноги пересуваю! Але йому того не скажеш, розсердиться.

Довгі коридори напівтемні, напівпусті. Охоронник повернувся з огляду і помітив що ми вийшли з камери, закричав: «Стояти! Буду стріляти!» 

Рол різким рухом кинув у наглядача тоненький стилет (він постійно носить їх у шкіряних наручах, про всяк випадок), копроконець впав. До сходів ми добігли без перешкод, тут теж були зачинені грати. Рол вибив їх і потягнув мене за руку по сходах нагору, примовляючи роздратовано: 

– Мілене, прокидайся.

Я відчувала, що він крапля по краплі ділиться зі мною енергією, мені навіть дихати стало легше. Ніби у голові прояснішало. Та я не могла зосередитись, все миготіло перед очима, темні сходи, сірі стіни, відлуння кроків. Майданчик, поверх, ще поверх, ніби у тумані, знову зачинені грати, біля цих гратів два охоронця на посту. Рол кинув у одного з них стилет, другий почав горлати і одночасно стріляти в нас зі свого автомата, добре, що з простого звичайного автомата звичайним свинцем. Рол штовхнув мене убік, сам стрибнув на грати, вибиваючи їх, грати вилетіли з пазів і петель і збили з ніг охоронника. Коли автомат замовк, я підхопилася на ноги. Рол був поранений, та то був не кірід, і звичайні кулі йому не зашкодили, подряпали трохи шкіру та розірвали улюблений плащ. Завила сирена, голосно, люто, підіймаючи зі сну всю охорону палацу. Зараз починається найцікавіше. 

Ми побігли по коридору палацу, Рол перший, я за ним. За вікнами була темна ніч, коридори вночі освітлювались тьмяними лампами, декілька секунд тиші і спокою. Я запропонувала: 

– Давай вистрибнемо через вікно.

Рол тільки посміхнувся, а за мить зупинився і затягнув мене до ніші, ми сховалися за якоюсь скульптурою. Повз, голосно грюкаючи черевиками, пробігло щонайменше десять солдат. Серед них був і Нак, він кричав на котрогось: 

– Я ж казав, що її потрібно охороняти!

От і добре, що не вони мене охороняли. Мені б було їх шкода.

Солдати прогуркотіли далі по коридору, ми вислизнули з ніші і тихо побігли – по впевненості Рола я зрозуміла, що він знає, куди і навіщо ми так поспішаємо. 

Нам пощастило. Солдати перевіряли весь величезний палац, але ми змогли добігти до кухні непоміченими, періодично переховуючись то у нішах, то за шторами. Покинули цей небезпечний палац через невеличкі двері, де кухарі зазвичай приймають продукти.

– Ти думаєш, нас тут не чекають? – запитала я. 

Він нічого не відповів, тільки простягнув руку до стіни і штовхнув до мене щось невидиме, я відчула спочатку легенький дотик силового поля, воно мене пропустило, і моєї долоні торкнувся руль малого гравітатора – мого гравітатора! Від радості у мене на мить навіть мову відняло.    

– Сідай, не має часу. За кермо сідай – це ж твоя машина... – казав мені Рол.

– Ти геній, – прошепотіла я, перекидаючи ногу через кермо моєї улюбленої машини, зручно сіла на м’яке сідло гравітава  і додала зовсім тихо, коли відчула, що він сів позаду мене і його теплі руки обняли мене: – Я тебе люблю...

Навколо палацу вже світили всі ліхтарі, чувся гуркіт сотень солдатських ніг, крики зі всіх боків... Двигуни машин загули… Мене їх біганина вже не обходила. Під прикриттям силового поля вони нас не помітять, а просвітити простір навколо палацу у пошуках гравітаційних хвиль не встигнуть, не додумаються. 

Я взялась за кермо, запустила двигун і гравітав вдячно замуркотів. З місця зрушили, м’яко стрімко набираючи швидкість і висоту. Я відчула легкий порив вітру, що пробивався крізь захист силового поля.

– Куди? – запитала я у Рола, перекрикуючи вітер.

– На Летос, по приборах, – відповів він.

Я розвернула гравітаційну машину у напрямку сигналу мого космічного катеру Летоса і пришвидшила. Гравітав розігнався миттєво, і полетів над поверхнею планети, ледь не торкаючи віття дерев, що стелились під його днище темним килимом у мороці ночі. 

 

***

Була ще ніч, коли літак сів на злітному майданчику Долини.

Коре, не чекаючи на пілота, сам відчинив люк і вистрибнув з літака з тілом Гела на руках. Поспішав, примовляючи: 

– Ще трохи… ще трохи… тримайся.

 

Забіг в операційну, поклав Гела на стіл, озирнувся і роздратовано крикнув: 

–  Тонака!

Медсестра Тонака, жінка пишна, повнотіла і розкішна, молода, років п’ятдесяти, швидко перебираючи гарними ніжками, взутими в черевички на високих підборах, з голосним цокотом залізних підківок на каблуках, вбігла до операційної. 

– Мою тецю з інструментами! І знайдіть десь вимірювач радіоактивних хвиль! – крикнув Коре.

Тонака відповіла кивком. Її кругле гарне обличчя з кирпатим носом розпашілось від заповзятих зусиль догодити лікарю Коре.

– Ще принесіть теплу воду і приготуйтеся, будете мені асистувати.

 

Коре прив’язав руки і ноги Гела до операційного столу шкіряними ременями, буркочучи собі під ніс: 

– Слабка надія, що вони тебе витримають… Я ж у відпустці, звідки ти взявся, звідки тут та дурна зброя, чому ти знову потрапив у таку, подібну до Мілти, пастку, невже минуле тебе нічому не вчить, Геле? Навіть не думай по-справжньому померти. Контролюй себе.

Прибігла Тонака, заскочила до операційної, зачинила двері, підійшла до столу, поставила тецю і поклала вимірювальний пристрій: 

– Що робити? Ой! Хто це? Дитина? Це ж не дитина, пане Коре? Юнак. Такий гарненький… А що з ним?

– Це прибулець… – коротко пояснив лікар і відразу приступив до справи.  – Крім загального світла, під час операції ви мусите тримати ось цю лампу там, де я буду робити надрізи, не відволікайтеся. Мусимо зробити все швидко, поки він не отямився.

– А зашивати?

– Не потрібно.

Тонака аж рота відкрила.

Лікар Коре увімкнув вимірювач радіактивних хвиль, провів ним тілом Гела і відразу почув характерний сигнал. Зробив перший надріз, кірідова скалка була на місці, застрягла у серцевій тканині, вона і заблокувала роботу серця, та витягати її потрібно обережно - один невірний рух і вона зрушить з місця, далі розрізаючи м’язову тканину. 

 

***

Рол прилетів на Копроконе на моєму малому тридцятиметровому катері, що був зовсім несхожий на сувору бойову техніку, але нафарширований зброєю, як подушка пір’ям. До складу озброєння входять і лазерні гармати, і вогнепальна зброя, реформована нещодавно і силові гармати та ще багато іншого, цікавого, небезпечного.

Катер ніби лежав на траві (насправді висів на гравітаційному полі в сантиметрах п’ятнадцяти над поверхнею), на невеличкій галявині у підніжжя скелі, біля провалля, у горах. Побачити мою машину неможливо, її не було видно за голограмою, та я її побачила іншим зором: видовжену форму краплі, чотири тонких складені стабілізатори і срібний візерунок по темно-сірому, матовому борту, вкритому кірідом. Тим самим кірідом.

 

Ми з Ролом влетіли на гравітаві до відчиненого трюму, я ледь встигла загальмувати. Люк трюму сердито ляснув, зачинившись за нашими спинами. І ми почули звичне буркотіння корабельного біокомп’ютера на ім’я Летос. Летос – це і є мій катер, це його душа, розум і тіло в одній назві, вірніше, в імені. Він живий, як людський мозок, у нього великий обсяг знань на кристалічних носіях і комп’ютерна логіка, а ще здавалось, він зумів набути живу душу. Летос сприймався нами як живий індивідуум, і навіть більше – ми були друзями, хоча він чомусь ставився до нас, як до дітей, якими він, дорослий розум, мусить опікуватись і котрих мусить оберігати. Та нічого, ми звикли до такого ставлення не тільки з боку біологічних розумників штучного походження, а й тих розумників, народжених смертними жінками, що сприймають нас молодими і нерозумними. Взагалі добре, що я встигла зупинити грав біля стінки, а не врізалась в неї, бо друг катер знає багато неприємних каверз, щоб віддячити за образливе, на його думку, з ним поводження. Бо Летос, він унікальний… Хоча я з ним згідна. Мало який комп’ютер витримає спілкування з такими нелогічними істотами, як я і Гел.

Трюм у Летоса невеликий, розрахований на два гравітава і невелику гравітаційну платформу, що дублювала палубу. Гвинтові сходи вели до верхньої палуби, де була розміщена невелика каюта, маленькі кімнати для біологічних і складових потреб, а також рубка управління у носовій частині катера. Між каютою і рубкою невеликий коридорчик, з обох боків котрого верхні зовнішні вхідні люки, і двері, що ведуть до каюти і до самої рубки. Я по гвинтових сходах влетіла на верхню палубу і вскочила до рубки, схилилась над пультом управління. Звичайно, я могла почати розмову ще у трюмі, та мусила зібратись з думками, з тим, щоб найскоріше відшукати ту злощасну Долину серед незчисленних військових баз Копроконе.

– Летосе! Потрібно знайти всі військові бази у цьому районі планети. 

Рол майже нечутно зайшов до рубки, зняв свій довгий шкіряний плащ, і, розправляючи манжети сорочки, додав:

– І спробуй викликати на зв'язок лікаря Коре, може, відповість… Хоча навряд, він напевне зараз оперує Гела. Під час операції він нічого ніколи не чує.

– База, ймовірно, називається Долина, – уточнювала я.

За великим лобовим ілюмінатором посвітлішало, ще з півгодини і зійде «сонце» – був похмурий ранок, над катером нависли важкі сірі осінні хмари. 

– Я, звісно, можу і сотню операцій виконувати водночас, – відповів старий комп’ютер, – але ти, нахабо, могла би зі мною хоча б привітатись.

– Привіт, мій любий Летосе, я за тобою скучила і дуже рада тебе бачити тут, на цій привітній планеті, – відповіла я.

– Привітна планета, що й казати, тільки цікаво, чому ти у крові? – бурчав катер.

– Добре, що лише в крові, – кинув сердито Рол, – добре, що голова ще на плечах залишилась. 

Я проковтнула шпильку, бо, дійсно, ми с Гелом самі винні у тому, що тут з нами сталося.

– А що з Гелом? – відразу ж поцікавився комп’ютер.

– Його поранено кірідовими кулями, – стримано відповіла я, сідаючи у друге крісло.

– Так поранено, що ти його, мертвого, не відчуваєш. – Вбивча логіка моєї машини. Я тільки головою трусонула, катер бачив той жест відчаю своїми сенсорами і камерами, тому замовк.

Рол спохмурнів. Я роздивлялась його гарне обличчя, світло-жовте пасмо прямого волосся тінню ховало сумні, сталевого кольору, очі, бліді губи стиснуті від відчуття небезпеки. Він несподівано запитав: 

– Ти думала над тим, звідки у них та зброя?  

– Думала… Поки сидиш за гратами багато чого можна передумати. Та що тут думати – ворог, який зазвичай ловить нас у кірідові пастки - один! Та мені здається, той кірід не для нас власне, вони хотіли спіймати простих калтокійских диверсантів і перестрахувались на випадок, якщо до їх лап потрапить щось довговічне, чи безсмертне, он і лідеанців про всяк випадок притягли, – відкинулась на спинку красла підібрала ноги, робот приніс мені ковдру я загорнулась, і продовжувала розповідати накопичені думки, – хоча місцеві напевне не знають властивості тієї зброї. Я маю припущення що наш Зерон (бо кірідом саме він міг забеспечити організаторів інтриги) розпочав політичні ігри заради територіїї. І мислю я що союзники у Зерона є саме на Ракірлі, і до того ж то наближені до Володаря Коаліції люди, радники чи міністри. Бо знаючи нашого давнього ворога я і помислити не можу щоб він домовлявся с таким політичним мізером як Такароне. Так от ті ракірлійські радники-зрадники куплені нашим Зероном вважають що здійснивши переворот вони отримають владу над розширеним формуванням з двох систем де центром буде сяюча Ракірла. Наївні та підлі. І вже ті кого купив Зерон домовились з агресивним і дурним Такароне що той забезпечить їх військовою підтримкою, надали кошти на переозброєння і переформування копроконської армії. А калтокійці їм потрібні були лише як заручники, аби наші кораблі не втрутились у місцевий конфлікт. Та пан Такароне виявилось також має власні думки, і він за рахунок калтокійців вирішив сам очолити Коаліцію, це у нього б вийшло якби він увійшов на Ракірлу на наших кораблях, якби. Та то лише припущення… А ще я припускаю що Зерон ще не знає, що саме ми потрапили до рук копроконців. Якби знав, то вже б проявив себе, бо таку нагоду нас прибрати до рук не пропустив би.

– Маю надію що він не зафіксував те невеличке відкриття порталу, бо на такі дрібниці і звичайні маги здібні, – спантеличено мовив Рол. 

– Може і не помітив, його Ракірла цікавить, Копроконе це вже інструмент самих ракірлійців, – з впевненністю аби не засмучувати чоловіка відповіла я.

– Біокоди ти теж вирахувати зараз не можеш… – процідив Рол. – А я виказати свою присутність тут тепер не наважусь, і телепорта достатньо…

– Невже ми можемо тільки чекати, поки спрацюють засоби зв’язку? – з відчаєм питала я.

– Тепер так, – твердо відповів Рол і замовк. – Чи коли отямиться Гел.

Рол сидів похмурий, я вже не наважилась втручатись навіть у його думки.

І Летос мовчав, теж думав, мусив все проаналізувати. Він у цілковитій тиші вивів на монітор карту того континенту Копроконе, на якому ми зараз перебували і висвітив на тій карті жирними червоними крапками всі об’єкти, які знайшов. Я спочатку зацікавилась тими базами, які були найближчими до столиці. Бо напевне літаки, про які казали у підвалі, не літають дуже швидко, а гравітаційні двигуни на Копроконе, судячи з усього, застосовуються напевне тільки правлячою елітою в екстрених випадках. Чому, не знаю… Може, усьому виною чутки, що «поплавки», які змінюють масу, полярність і полюси магнетизму, викликають смертельні хвороби? (Взагалі ті чутки – перебільшення, тільки одна людина з мільйона відчуває тимчасову слабкість під час роботи сучасного гравітаційного двигуна). 

Але відповідь може бути з політичним забарвленням: примітивність техніки сповільнює пересування громадян по планеті і за її межами, тим самим полегшує контроль над населенням.

– Коре не відповідає? – запитала я у мовчазного комп’ютера.

– Ні, – почулася коротка відповідь. Ще мить тиші і він повідомив: – Мілено, тут всі військові бази називають Долинами… тільки номери різні. Ти казала що Коре прилетів хвилин за двадцять? Я буду вираховувати швидкість місцевих літаків на кілометри, хоч відсіємо частину баз, буде легше перевірити з десяток, ніж шукати у сотнях.

 

***

Ранок був сірим, важкі хмари затягнули небо у непроникну для скупого осіннього сонця шаль і збирались пролитись холодним нескінченним дощем. Вітер кидався червоним і жовтим сухим листям у вікна будинків і машин. Люди вдяглись у теплу одежу і ховали обличчя за великими різнокольоровими шарфами. Похмуро підмітали вулиці двірники. Бігли по своїх справах заклопотані пішоходи, маленькі вагончики сунули по рейках напівпорожні. Ще година і людей на вулицях буде більше, а ще за півгодини місто наповниться перехожими. Хоча й вихідний, та все одне у городян багато справ, відкладених чи запланованих на цей день.

 

Велика чорна машина під’їхала до парадного входу високої будівлі.

Варко вийшов, зачинив дверцята, махнув рукою водію, машина відїхала.

Охорона біля дверей – два молодих хлопці у новенькій формі, підтягнуті й стрункі – виструнчились і вирячили очі, демонструючи виправку та відданість.

А Варко відчув до них неприязнь.

Хоча, насправді, у чому вони винні? Нічого ж не знають, крім муштри.

Хіба винні у тому, що з дитинства в армії?

Хіба вони винні у тому, що відбувається, хіба винні, що Варко ледь не застрелив цієї ночі людину, котру хотів врятувати?

Хіба ці хлопці винні у тому, що не схожі на молодого свавільного в’язня, котрий міг залишатись вільною людиною, навіть коли вмирав?

А він, Варко, друга людина на планеті Копроконе, поруч з тим, закутим у кайдани, хлопчиськом, чомусь відчував себе невільником.

Та хіба у цьому винні ці молоді раби системи й виховання, що виструнчились перед ним, вирячивши скляні очі...

 

Варко пройшов повз охорону, махнувши їм рукою.

Ліфт був як спасіння від цікавих очей шпигунів Корде Пантро, від простих службовців, військових і цивільних, що, не зважаючи на вихідний день, залюднили цей військово-адміністративний центр Тіролона, звідки відбувалося керування всіма збройними силами планети Копроконе.

Варко почувався хворим. І, як ніколи, зажадав зникнути для всіх і назавжди.

Та завдяки сильній волі він подолав мимовільну слабкість і почав аналізувати отриману інформацію, а інформація говорила йому що Такароне замислив власний план і скоріш за все хоче найняти калтокійців для захопленя Ракірли а не для підтримки ракірлійських інтриганів у запланованому перевороті. Збив роздуми набридливий дзенькіт ненависного секретного телефону, того телефону, що сипав неприємностями завжди, коли Варко піднімав слухавку. Настрій пішов під укіс, як потяг, що зійшов з рейок. Він навіть не помітив, як, піднявши слухавку, продовжував мовчати. А у слухавці пролунав вдоволений голос міністра Корде Пантро: 

– Варко, друже, доброго ранку! Щасливий той, хто нічого не знає. Варко… Тому напевне я повідомлю тобі останні новини, не буду таїти від тебе інформацію.

– Я слухаю тебе, Корде...

– Перша новина… Дівчисько втекло. Ті, хто вижив, бачили з нею якогось хлопця заввишки близько двох метрів з довгим світлим волоссям. Уявляєш, він вибив грати, – п’яний міністр розсміявся, – а потім вони щезли. У них крім того металобрухту, який ти знайшов, тут гарна техніка, друже Варко. Ти щось пропустив…

Варко ледь стримувався, щоб не кинути слухавку в стіну, і ледь не крізь зуби запитав, перебиваючи промову міністра: 

– Що ви зробили, аби знайти її?

– Те, що треба за інструкцією, а ще дещо з власної ініціативи, – самовдоволено відповідав Корде Пантро, – я тут стою біля однієї особи, яка може допомогти мені у пошуку нашої дівчинки. 

Варко затамував подих, а Корде говорив: 

– І знаєш, він дійсно ожив, дихає… Тут ще твій друг Коре влаштував ледь чи не самовбивство, довелось наказати лідеанцям замкнути його, він навіть відбивався від них хвилин п’ять. Тобі цікаво, друже?

– Цікаво, – крізь зуби відповів Варко. Він вже натиснув на кнопку виклику, написав ад’ютанту на папірці своє розпорядження: зібрати його загін, а у Долині підняти солдат і чекати у готовності, та ще викликати гравітаційну машину на дах міністерства. Він вже відімкнув телефон від стаціонару і перемкнув лінію на супутниковий зв'язок, мусив тягнути час.

– А ще я тримаю у руці папірець, адресований тобі. Його загубив твій Нак. Я залишив твого солдата у тій камері, де були наші гості, разом зі зрадником Норе. Вибач, я трохи побив лікаря: він не хотів надати мені важливу інформацію.

Варко вже здіймався у ліфті на дах міністерства, ад'ютант доповів про прибуття гравітаційної машини. П’ятеро солдат чекали на борту швидкісної машини.

– І що ж ти таке важливе прочитав у тому листі? – ледь стримуючи лють, питав Варко.

– А що наші гості більш за все підходять під категорію довгожителів, вони майже такі, як безсмертні, тільки живуть не вічно, а лише впродовж всього ста чи трьох сотень тисяч років… І припущення, що вбити довгожителя можна. Та для цього потрібно відокремити його голову від основного тіла, чи взагалі розрубати те тіло на шматки. Так от я зараз спробую перевірити ці припущення. Тим більше наш маленький гість розплющив очі.

Варко хотів зупинити навіженого міністра, та почув сигнал відключення. Вибіг на дах, ускочив у гравітаційну машину, і крикнув пілоту: 

– Піднімай, летимо. У Долину 548к!

 

***

Гел прийшов до тями, у вікно крізь товсті грати йому у вічі світило вранішнє «сонце». Хотів закрити очі рукою, та руки не слухались. А ще він почув голос міністра: «Твоя сестричка втекла. І їй допоміг хтось з ваших... Я хотів би знати, куди вона втекла і звідки прийшла допомога».

Міністр чекав на відповідь, та Гел ще не міг говорити. Міністр був п’яний, злий, і дуже говіркий: 

– Тут наш лікар написав, що тебе можна вбити, розрізавши на шматки, я буду робити це повільно. – Гел мовчав. Міністр торкнувся пальцями його руки: – А ти дійсно живучий... ніби і не ламали тобі пальців, лікар правду казав. – І міністр стиснув йому пальці. Кістки, які регенерувати та ще не зміцніли, знову затріщали, Гелу від болю здалось, що за вікном несподівано вибухнула зірка. Міністр схилився над прибульцем і зашепотів йому на вухо: – Здохнеш ти тут, і твоя маленька стервочка теж... Такароне вже вилітає на Ракірлу, як тільки він завершить переговори, я тебе власноруч вб’ю, я ще не вбивав таких живучих.

Гел дивився на білу стіну, уважно розглядав тріщину.

Міністр відпустив його холодну руку. Сперся на спинку ліжка, випростався, у нього боліла спина і ломило скроні, злість несподівано підкотилась під горло. Корде Пантро подивився на двох лідіанців, які стояли біля дверей лікарняної палати, промовив до них, ніби розмірковував уголос: 

– Мені потрібен ПР45. Хлопці, приведіть ту гарненьку товстулю, що зустріла нас у дверях. Допоможіть їй знайти у лабораторії препарат ПР45 і все необхідне для ін’єкції.

 

***

Коре зачинили в операційній, де не було вікон, лише товсті стіни і залізні броньовані двері. Тут він ходив з кутка в куток та навколо операційного столу, гойдав зламану руку і бубонів: 

– Що я маю робити… що я маю робити? – Та несподівано його погляд спинився на скрині з кірідовими інструментами. Ще не повіривши в удачу, лікар підбіг до скрині і висипав те, що у ній було на стіл. Серед численних різаків, щипців і приладів, ніби окремо, лежав тоненький наруч зв’язку. 

 

***

Поки чекала на результати сканування території баз, не помітила, як задрімала у зручному кріслі пілота. Голос Рола пролунав ніби уві сні: 

– Міл, прокидайся, ми перевірили всі хвилі зв’язку, знайшли повідомлення, що йшли на базу 548к, це, ймовірно, потрібна нам Долина, а мить назад вийшов на зв'язок Коре і підтвердив це. Підіймаємось. 

І тоді я відчула, що Гел ожив. І що міністр Корде Пантро поряд із ним.

 

***

Медсестра перелякано дивилась спочатку на міністра, потім на Гела і знову на міністра, врешті решт, пробелькотіла: 

– Я не можу цього зробити, це ж заборонений препарат, і… і його серце не витримає.

– Ти думаєш, лялюсю, мене цікавить, що він витримає, а що ні? – насміхався міністр. Він підійшов до медсестри, нахабно обняв її і прошепотів майже на вухо: – Нема за ким шкодувати, давай, виконуй свою роботу, і тебе чекає нагорода... – Корде Пантро розсміявся і ляснув Тонаку по заду, підштовхуючи до в’язня.

Тонака пробелькотіла: 

– Я не можу вбити людину.

Міністр, обіймаючи медсестру, завірив: 

– Це не людина. Це прибулець, і він злочинець. 

Тонака в сльозах, бліда, як лікарняна стіна, притиснула пневматичний шприц до руки Гела.

 

Гел відчув спочатку, як серце зайшлось в шаленому ритмі. Здалось, що кров спеклась, стала твердою, гарячою і пекучою, як лава у жерлі вулкану. Відчуття болю загострилось. І далі ніби видалили мозок з голови. Потім з’явилось відчуття невагомості, тіло нібито струм пронизував.

Такі препарати вводять солдатам, щоб під час бойових дій вони не хотіли спати і могли воювати без їжі і води доволі тривалий час, та є у цього препараті один маленький недолік – больові відчуття у поранених теж загострюються до оскаженіння, однак свідомість від болю втратити через той препарат ПР45 людина не може. Препарат було заборонено використовувати вже як рік, відтоді як виявили, що солдати від нього божеволіють, та чужинців заборона не стосувалась.

 

Міністр вдоволено посміхнувся, схилився над Гелом і прошепотів на вухо: Насолоджуйся, дитинко, далі буде ще приємніше. Підвісьте це стерво на подвір’ї до «перекладини».

Та Гел його вже не чув, він намагався втримати у собі людину, на нього цей препарат діяв інакше. Та зміг перебороти себе і ніби провалився у безодню.

 

***

Отямився, коли відчув, як кістки зламаної президентом руки почали знову загрозливо й болісно тріщати. Виявилось, що він на вулиці, висить у повітрі, прив’язаний за руки до чогось, схожого на дибу. На ньому лише розірванні й розрізані скальпелем штани, і різкий пахучий осінній вітер боляче шмагає його холодом. І міністр ходить навколо, ковтає розведений спирт з розцяцькованої фляги. Ось він помітив, що Гел відкрив очі, зупинився, похитнувся, і щоб не впасти вхопився за трубу, яка підтримувала «перекладину», загрозливо прошепотів: 

– Саме час щось казати, калтокієць…

– Ти мене дістав, – тихо прошепотів Гел, та міністр почув.

– Ти ще погрожуєш? – процідив крізь зуби пан Пантро, повернувшись до лідеанця з батогом, тихо, але чітко віддав команду: – Бий його... – І відійшов нерівною ходою.

Лідеанець стояв за спиною Гела і грався батогом, наче гімнастка кольоровою стрічкою, демонструючи майстерність.

Гел здригнувся, коли немовбито крізь сон почув клацання батога. І хоча батіг ще ні разу не торкнувся його спини, він відчував кожен рух, свист і подих повітря, який йшов від звивин шкіряної гнучкої поверхні страшної зброї ката.

– Матимеш бажання ввічливо порозмовляти – кричи, – запропонував міністр. І сів на дерев’яну лавку, що стояла неподалік.

Препарат ПР45 і не підтримував Гела у свідомості, а повільно вбивав, як отрута.

 

Несподівано прямісінько на подвір’я безшумно «приземлилася» гравітаційна машина пана Варко. З неї, як чортики під час незапланованої аварії-посадки, повистрибували солдати, і останнім з поспіхом вийшов пан Варко Ліро.

Корде Пантро від несподіванки навіть встав на ноги.

Варко крикнув своїм солдатам: 

– Зніміть прибульця! Негайно!

 

***

Летос здійснив посадку на асфальтне, розмальоване жовтими квадратиками покриття, на подвір’ї, оточеному червоними двоповерховими будівлями, поряд з дивним старим гравітаційним апаратом – такі ще іноді використовували на планетах Коаліції.

 

Мій катер відчинив люк тільки-но торкнувшись «землі». Я вистрибнула на той асфальт, і тільки тоді помітила, що забула взутись, асфальт виявивя неприємно холодним. На моїх руках були наруччі з мініатюрним автономним силовим полем, тому я була для копроконців невидимою. А Летос силове поле на цій планеті взагалі ще з себе не знімав, а ще крім силового поля увімкнув багато різних засобів захисту від усіляких радарів. Ми ж бо були на військовій базі.

Я вибігла, та зрозуміла що, по-перше, не знаю що робити, а по-друге, від мого втручання вже нічого не залежить. Запізнились...

 

***

Міністр Корде Пантро накинувся на Варко: 

– Ти не розумієш! Ми не можемо дозволити їм втекти, вони ж повернуться з помстою!

– Якщо ти їх вб’єш, калтокійці все одно помстяться, – буркнув Варко, відсторонивши міністра.

Довгий і Старий підбігли до перекладини й перерізали мотузку, на якій висів прибулець. Старий підхопив Гела і поклав під перекладиною. Гел не рухався. Лежав у піску, як побите кошеня.

Лідеанець розчаровано звернув свій батіг у зміїні кільця.

Коре вибіг з дверей госпіталю, побачив Варко, полегшено зітхнув. Побіг до Гела, підтримуючи здоровою рукою зламану.

Корде Пантро істерично закричав до лідіанців, які все ще стояли біля перекладини і чекали наказів: 

– Вбийте його! Вбийте негайно! Стріляйте у нього!!!

Три лідеанця відразу ж спрямували на Гела пістолети, знімаючи їх з запобіжників, ще мить і натиснуть на гачки. Коре зрозумів, що не добіжить. Обхопив голову руками і скрикнув від болю в пошкодженій руці.

Командуючий копроконськими військами з усієї сили вдарив міністра планетарної безпеки в обличчя, той впав. А Варко відмінив наказ:

 – Ви найняті президентом, я, друга людина на цій планеті, відміняю наказ арештованого міністра! Лар, Шен, зачиніть пана Корде Пантро у місцевій в’язниці. А ви, панове найманці, поки що вільні, віддайте зброю і відпочивайте. – Лідеанські найманці підкорились, тим більше, що плац, де все відбувалось, оточили солдати місцевого гарнізону.

Коре полегшено зітхнув. І, дійшовши до Гела, присів біля нього навколішки, перевернув цілою рукою. Та Гел на його очах за якусь мить майже непомітно перетворився у величезного звіра. На колінах лікаря вмістилась тільки голова зі страшною пащекою. Варко від несподіванки так і сів на лавку. Знічено й збентежено прошепотів: 

– Перевертень.

Коре з поспіхом попередив Варко: 

– Забирай звідси людей. Всіх. Бо буде біда. Людина мертва, а звір живий.

Варко зрозумів, встав на неслухняних ногах, і наказав Старому і Довгому керувати евакуацією.

 

***

Першою моєю думкою було припущення, що навіть якщо б я могла зупинити мого брата, я б його не зупиняла. Коре для нього що улюбленець, він його не зачепить, навпаки захищатиме, а на інших мені зараз було начхати. Бо вони таки вбили Гела. Та з’явились сумніви, Варко рятував його, і ті солдати теж, а інші ні до чого. Як мені боляче. Я підійшла до Гела і Коре, присіла поряд с нашим лікарем і обняла величезну голову звіра, який був моїм братом, притулилася обличчям до сірого довгого хутра. 

На плацу за дві хвилини зникло все живе окрім дивної маленької тварини, схожої на кішку, великого звіра, що ще не прийшов до тями, лікаря Коре, мене, Рола, що нечутно підійшов до нас, навіть не ховаючись за прикриттям силового поля, і Варко, що стояв неподалік, безстрашно очікуючи на майбутнє. Він зацікавлено дивився на Рола. Я також зняла з себе захист силового поля.

– Я мав би передбачити, що ти з’явишся тут, – сказав Варко мені.

Коре повернув голову на голос друга і сердито прошепотів: 

– Іди звідси, він тебе першого вб’є.

– Його можна якось зупинити? – Варко залишався стояти на місці.

– Його навіть кірідовий павук зараз не зупинить, – з відчаєм відповів лікар, все ще обіймаючи звіра руками, ніби його руки могли тримати того величезного монстра від стрибка, – Мілено, Роле, що робити?

– І коли він отямиться? – запитав Варко і знову сів на лавку, вийняв з кишені цигарки, повільно, ніби від кожного руху його рук залежало життя, поклав цигарку до рота і клацнув запальничкою.

Від цього тихого звуку Гел скочив на лапи, миттєво, ніби блискавка, стрибнув до Варка і застиг над ним, втягуючи ніздрями запах. Звір був у холці близько двох метрів і з п’ять метрів завдовжки. Запах Варко видався йому знайомим, Варко залишився сидіти, тільки цигарка випала з його рота, і запальничка з руки. Командуючий копроконськими військами, ніби загіпнотизований, дивився у жовті очі величезного звіра, тихо запитав, ледь рухаючи губами: 

– Коре, він пам’ятає, що був людиною?

Звір загарчав, і вдарив себе довгим пухнастим хвостом по боках, ніби розлючений тигр.

– Не рухайся і мовчи… – відповів йому Коре.

Я підійшла до звіра, стала перед ним, погладила по шиї. Він притулився до моєї щоки своїм чорним носом, але продовжував дивитися на Варко, бо хоч запах і був знайомий, але звірині інстинкти змушували захищатися нападом.

– Роле, – покликала я, – мусиш його привести до тями, він же загризе цю людину.

Варко міцно тримався за лавку, наче вона могла його врятувати, він боявся навіть очами кліпнути.

– Це один з тих, хто вас тут катував? – запитав Рол, коли підійшов до мене і погладив звіра по пухнастій голові. Те, що було Гелом, потерлося об плече Рола, наче лагідний кіт, – а про мене, хай і загризе. Справедливість мусить бути, хоч якась.

Коре розгублено сказав: 

– Він мій друг…

Рол подивився на Коре, зітхнув, а потім таки схопив звіра за довге хутро на шиї і повернув його голову так, щоб бачити жовті очі з вертикальними зінницями, і прошепотів: 

– Дивись мені в очі… дивись. – І тільки коли попелястий звір прикипів поглядом до сірих очей Рола, я відчула полегкість. А Варко відпустив лавку і ледь не впав спиною назад. На лобі копроконського сановника з’явились великі краплини поту.

Рол, все ще дивлячись у очі звіра, заговорив до мене, немов нічого не відбувалось і те, що він казав не мало ніякого значення: 

– Мілене, я затримався на катері, бо на зв’язок вийшов Джарк. Він домовився з місцевим правителем щодо зустрічі на Ракірлі. Правитель, здається, вже вилетів… а ти ще тут – не встигнеш…

– Де і коли та зустріч? – нетерпляче запитала я.

– Зв’яжешся з Джарком, він тобі все розповість. Все, лети не заважай мені.

– То давай, заводь Гела у катер. Коре, ти з нами?

Рол, не повертаючи голови, пояснив мені: 

– Твій брат поки не хоче звідси летіти. Завтра нас забереш. 

Я притулилась до спини Рола, обійняла його за плечі, здійнялась навшпиньки, поцілувала у шию і прошепотіла: 

– Дякую. – Рол посміхнувся, повернувся поцілувати мене і випустив голову звіра з рук. А звір рвонув на Варко. Командуючий копроконськими військами від несподіванки таки впав спиною назад з лавки. Коре кинувся рятувати друга, а звір, ставши лапою на ногу Варко, несподівано зупинився і за мить повернув собі людську подобу. Тільки очі залишились жовтими, Гел посміхнувся, забрав руку з ноги Варко, підвівся, і сів на лавку. Голова йому ще боліла, він тихо промовив: 

– Привіт, Роле.

– Привіт, братику, – відповів Рол.

Я присіла перед Гелом, взяла його руку, Рол трохи відновив його сили, та я бачила, наскільки мій брат стомлений, погладила його по руці, запитала: 

– І що ти задумав?

– Та нічого… – хитро примруживши поки ще жовті очі, відповів він. – Не можна їх залишати без влади. При такій нестабільній економіці почнеться війна.

– Поставиш Варко? – здогадалась, він кивнув у відповідь, я демонстративно зітхнула, підвелась, довгим вивчаючим поглядом знизу вверх подивилась на Варко, який ще нічого не знав про власну наступну роль в історії рідної планети і попросила Рола: – Наглядай за ними. Ти єдина розсудлива тут істота.

Рол кивнув мені головою, Гел засміявся, підняв цигарку з запальничкою, які випали з рук Варко і закурив, Коре підійшов до Гела, сів поруч з ним, Гел запропонував йому цигарку, лікар відмовився. Варко стояв, роззявивши рота, мусив проаналізувати все, що відбулось, та не міг зосередитись, надто все було нелогічно і здавалось неправдивим, оманливим, несправжнім. 

 

Я щезла за завісою силового поля мого катера, мушу летіти на Ракірлу. Нехай вони тут на місці самі розбираються. А у мене є дуже важлива справа, мене хоче бачити президент Копроконе аби торгуватись за моє життя... І такі каламбури іноді бувають у Всесвіті.

 

***

– Що сталося, Геле? Чому ти оскаженів? – запитав Коре.

– Іруа – тихо і спокійно відповів Гел, він підтягнув одну ногу під себе і з насолодою вдихнув запашний дим місцевого екологічно чистого тютюну.

– Звідки? – лікар, як завжди, мусив знати всі дрібниці.

– Якийсь препарат. Запитай у міністра – він наказав штрикнути його мені у кров.

– Хто робив ін’єкцію?

– Жінка, я був майже непритомний, чув тільки, як вона плакала і весь час вибачалась.

– Здуріли. Варко, якою гидотою ви тут займаєтесь? – голосно запитав Коре у друга.

Варко навіть не знітився під злим поглядом Коре, голосно, на нервах, запитав:

– А ти сам? Хто вони?!! Ви мене що, залякуєте? Гарну ж виставу ви тут влаштували!

– Виставу?! Та ви його два рази вбили! – Коре показав на Гела, Гел у відповідь продемонстрував три пальці, Коре обурився, – навіть три рази! Коли третій?

– У ямі з водою, – з посмішкою відповів Гел, – то був перший.

Рол посміхнувся і узяв недопалок у Гела.

Варко несподівано ледь чи не пошепки запитав у Коре: 

– Це і є безсмертний?

Коре кивнув. Варко звернувся до Гела:

– Я можу знати ваше військове звання на флоті Калтокії?

– Тан-лард, – спокійно і виразно відповів Гел.

Варко відчув, як його ноги ніби прикипіли до поверхні планети: 

– А ваша сестра?

– Теж. 

– Та як же! Тан-ларди виконують роботу звичайних диверсантів?.. Та ви геть божевільні командарми, без охорони, без супроводу? – Варко здивовано розвів руками.

Коре кивав, погоджуючись з другом: 

– А я їм це завжди кажу…

Рол чомусь засміявся. Коре подивився на нього і додав: 

– І тобі також…

Рол кахикнув і віддав недопалок Гелу.

– Та цього не може бути… Вона його вб’є? – зненацька зрозумів Варко.

– Якщо вона не встигне, то вб’ють ті, хто дав вам кірідові кулі, – відповів Гел.

– Хто вони?

– Братерство.

– Такароне дурень, хотів перехитрити хитрих. Дурень… – І Варко замовк, обхопивши голову руками.

Гел, зрозумівши, що плани Братерства поки що успішно провалились, вирішив рятувати Копроконе від внутрішніх проблем, але мусив запитати згоди пана Варко: 

– Пане головнокомандуючий, ви, як друга людина на планеті, можете взяти на себе роль першої?

– За підтримки моєї армії, напевне, так, – з хвилину подумавши, відповів Варко.

– От і добре, а то ви мабуть розумієте, безвладдя, анархія і громадянська війна на вашій планеті нікому не потрібні. А ще я пропоную приєднатися не до Коаліції, а до Ради, бо відчуваю, що вам таки знадобиться захист, Братерство вам не пробачить сьогоднішньої поразки. І я хочу допитати міністра Пантро. Дозволите?

– Ви впевнені, що старійшини Ради дозволять вам захищати мою планету? – стомлено запитав Варко.

Гел закинув неслухняне пасмо волосся назад: 

– Впевнений.

Варко запитливо подивився на Коре. Той усміхнувся і впевнено сказав: 

– Повір йому, він дійсно знає, що каже.

Рол мовчки спостерігав за початком державного перевороту.

 

***

Я піднялась на верхню палубу, наказала Летосу злітати.

Ще потрібно вдягнути щось на себе замість того лахміття, в яке перетворився мій костюм, я з жахом зрозуміла, що навіть не уявляю, у що зараз вдягаються жінки...

Заглянути в сітку новин?.. чи що?.. жах, я останнім часом настільки нечасто буваю на мирних планетах… 

А люди живуть, творять, щось змінюють у культурному світі, у моді, врешті решт, а я дичавію з цими війнами і диктаторами, полководцями і придворними інтригами. Я знаю всі новинки в озброєнні на сотнях планет, та не знаю, у що вдягаються жінки на цих планетах, не знаю, які картини пишуть художники, які будинки будують архітектори, які нові книги написали письменники. Час хоча б поновити бібліотеку, я подивилась на книжки, що лежали біля ліжка і на полицях, ось тієї синьої, що лежить біля ілюмінатора, я навіть не встигла прочитати... І де, врешті решт, мої черевики?..

 

Катер гойднувся, пейзаж за вікном різко зник, екран ілюмінатора заповнило осіннє небо, потім ми увійшли в хмари, як в густий туман, ще мить - і вистрибнули  над хмарами. Вони нагадували пагорби казкового краєвиду, а ще мить –  і ось катер вилетів у відкритий космос. У цю хвилину я дісталась рубки управління, сіла у крісло пілота під бурчання мого бортового комп’ютера: 

– Все сам і сам... Зліт – сам, посадка – сам, ти ще пам’ятаєш, які кнопки потрібно натиснути, аби мене підняти?

Куди все ж таки Гел закинув мої черевики, я що, повинна босоніж іти на зустріч з Такароне? Мої мокасини втрачені у палаці президента, але ж були ще десь армійські черевики: 

– Летосе, ти не бачив, де мої черевики?

– Та йди ти зі своїми черевиками… Я тобі нянька чи що? Ще в прибиральниці мене запиши… Мушу ще малих роботів контролювати?

 

***

Під захистом силового поля Летос був непомітний, його міг зафіксувати тільки корабель, рівний йому за силою, маю надію, що у цьому районі зараз таких немає. Ми спокійно лягли на потрібний курс.

 

***

Я віддала керування буркотливому Летосу, хотіла зайнятися собою, та несподівано корабель, що не мав жодного відношення до копроконського кораблебудування, недвозначно виник ледь не перед носом мого катера.

Летос в ту ж мить відреагував словесною композицією з десятка гострих слів (де тільки нахапався такої лексики?).

– Зміцнюй захист! – крикнула я, відмикаючи автоматичне керування.

От Зерон щось і дізнався, а дізнається все навіть не повірить що ми не навмисне попсували йому плани по розширенню території. Так звичайно у плани нашого Зерона не входили переговори між калтокійцями і Такароне. Та що йому Такароне, пішак яким ще легше маніпулювати ніж ракірлянськими зрадниками. Тоді чому він намагається мене зупинити? Та тому що я права у своїх припущеннях – калтокійці не повинні втручатися у місцевий конфлікт, і це просто залякування. Зерон добре що ти сам не дивишся у цю сторону, добре що ти не бачиш мого катера... 

Перший постріл супротивника ми з Летосом зблокували: 

– Навіщо ж так відразу? – Шепотіла я, – А поговорити? Ні?.. Не хочете? Даремно. – Я намітила квадрат подій, відзначивши уявні верх і низ, і Летос пірнув униз, під корабель супротивника, готуючи зброю. Я ж бубоніла: – Панове, це ж нечесно, у нас різні вагові категорії… 

…І мій катер набагато менший, тому противник не настільки маневрений, щоб встигнути за нами. У мене вистрілили, не влучили: – А стріляти ти не вмієш…

Я пролетіла біля борту ворожого корабля. Змела силовою хвилею всі камери і датчики, що були вухами і очами найтійського корабля (на військовому жаргоні ця дія називається «поголити їжачка»). Силова хвиля пробила захисне поле цього бойового крейсера і осліпила його. Поки вони вмикали додаткові пристрої, я випалила їм у діру силового поля. У відповідь постріл навмання, та нас з Летосом зачепило й відкинуло  «вбік» і «вниз». Летос відірвався від автоматичного прицілу, пролетів петлею навколо ворожого корабля. Ще пару обертів: – Панове, у вас там систему не заклинило? У нас, напевне, теж усе в нормі. Летосе, ми маємо підійти йому під ніс.

Ворожий корабель оскаженіло плювався лазерними променями у наш бік.

Летос знову зробив петлю навколо найтійського крейсера, не скидаючи швидкості, зніс силовий захист і ще раз вистрілив. 

– Є!!! – горлала я.

Велика пробоїна засяяла у борту ворожого  корабля!

– Потрібно влетіти до периметру його носової частини і розтрощити рубку управління! – репетувала я собі і Летосу накази.

У нас поцілили силовим зарядом...

Та, на щастя, наші конструктори більш ретельно продумують захист апаратури військової техніки, ніж найтійці. Силове поле Летоса пропускає хвилю крізь себе, не послабляючи захисту, а втягуючи енергію вибуху, використовуючи її знову ж таки для захисту – мій корабель тільки трохи повело в бік. Та ніс все ж таки задерся догори, відкриваючи ворогові днище. З того невигідного положення ми рвонули у наступну петлю навколо корпусу найтійця. (У такому поєдинку головне не зупинятись). Добре, що вся апаратура спостереження мого корабля заглиблена у верхній кірідовий покров корабля і вибити її можливо лише з частиною борту.

На останньому віражі, коли ми виконали занадто різкий розворот, я відчула, як ремені безпеки вп’ялись мені в плечі: коли Летос встиг закріпити моє тіло у кріслі пілота, я навіть не помітила.

Тепер я дійсно нічого не знайду ні в рубці, ні в каюті, якщо, звісно, роботи все запобігливо не поховали і не позакріплювали. Хоч бери, та взагалі відключи гравітацію…

Летос використав усі ремені безпеки, що були в кріслі, аби втримати свого пілота (мене) на місці, я сплелась свідомістю з моїм кораблем і під час бою відчувала себе частиною його. Я вже не помічала, що знаходжусь у рубці. Тільки бачила величний нескінчений космос і себе, що протистою ворожому кораблю.

З диким вереском, під шалену музику, що її ввімкнув Летос (любить він воювати з музичним супроводом), я на страшенній швидкості зірвала катер у новий віраж, і, облетівши по спіралі найтійський крейсер, різко зупинилась навпроти його носової частини. Я навіть побачила його лобове скло.

Під час різкої зупинки ми з Летосом перекинулись. Та мені здалось, що це перекинувся корабель противника і завис перед нами черевом догори. У космічному просторі все відносно, та головне у бою, щоб співпадала площина: 

– Я поспішаю, панове, тому – до побачення. – І ми шмальнули силовим зарядом, а слідом запустили гранати з рідинного металу. Ці гранати у космосі випускають тонкі стріли, які впиваються у борт корабля, розжарюються і сплавляються намертво з обшивкою: – А ви що, панове, сподівались перемогти мене? Поставили захист від лазерних гармат і проникаючих хвиль? А як вам гарний, старий, надійний у війні, перевірений у битвах метал?!

Вибухнуло так, що здалось, начебто я у вічній тиші почула гуркіт. Засліпило очі мені і камери – Летосу, краплі розпеченого металу полетіли у різні сторони, як феєрверк. Ми з Летосом завбачливо дали «задній» хід і впали «донизу» по відношенню до того феєрверку. Останнє завдання – захиститись від уламків.

– Ха! – шаленіла я, – а як вам така зброя? Остання версія. Насолоджуйтесь! Оце я розумію! Оце дійсно улюблена робота!

 

Найтійський крейсер кружляв на місці, як раптово осліплена людина. Там не залишилось рубки.

 

Я нібито знову повернулась до свого тіла. Летос вивів над пультом управління фантом людської руки. Я хлопнула по цій напівпрозорій долоні, що була відчутна завдяки силовому полю.

– Перемога! – радів Летос, і я відчула наскільки щасливий мій старий катер.

Потрібно викликати рятівників і патруль: може, хто і вижив. А ще попередити Рола і Гела про ймовірність нападу на Копроконе.

 

***

Варко запросив тих небезпечних гостей до свого кабінету на другому поверсі так званого штабу. Гел, сидячи прямісінько на столі, бо його вже дістали ті великі меблі, з портативним комп’ютером на колінах, вивчав відомості щодо кількості і озброєння копроконського війська.

Хіба що чогось у відомостях не було, бо усе, що він побачив у тих документах на моніторі, то це слабкість і застарілість військової сили. Звичайно, на планетах Коаліції немає армії, але там є космічний патруль, озброєний сучасною зброєю і бойовими кораблями у кількості двадцяти двох бортів, що значно перевищує бойові сили копроконського президента. Так ось як… Ракірла виділила Такароне гроші на переформування армії а він їх… кудись не на те витратив. Ось чому він вирішив використати калтокійців. І згодом напевне вирішив що він сам може стати головним у Коаліції, щоб не звітуватись. Та були на Копроконе ще якісь дивні дуже засекречені бази на які виділялась лише охорона. І ті бази чи то хранилища до планового перевороту на Ракірлі не мали ніякого відношення, там щось зберігалось на майбутнє, на той час коли планети коаліції стануть планетами Братства. Все продумав Зерон, та як завжди забув що життя непередбачуване, а випадок мінливий. 

Коре, що нудився, запропонував випити пляшку вина з його колекції. Погодились, тим більше походження цієї пляшки і її історія могло послужити уроком для войовничих правителів.

Гел взяв пляшку, роздивився етикетку, напис був надрукований мовою длоків, Гел згадав те місто, спалене страшною хімічною зброєю: рідиною, яка вступає у хімічну реакцію з киснем, кисень горить і полум’я по колу розповсюджується доти, доки легка рідина витає у повітрі.

Калтокійці рятували людей у тому місті, гасили полум’я, було пошкоджено два катера, шукали живих, хоча живих залишалось все менше і менше.

Тоді всіма каналами світового телебачення йшлося про наслідки війни. Страшна трагедія викликала небачений резонанс. Непримиренні вороги сіли за стіл переговорів, і підписали акт про мир. Та, звісно, перед тим розлючений Гел пообіцяв правителям воюючих планет, що повільно вдушить їх обох власними руками, якщо вони не підпишуть ті кляті документи – політики йому повірили. І наступного дня журналісти написали про людяність. А звідки їй взятись, тій людяності, у черствих серцях закостенілих ділків, що наживались на довготривалому протистоянні. 

Гел провів пальцем по запиленому вінцю пляшки, корок ніби сам вислизнув з вінця і впав на килим. Варко вдав, ніби не помітив тієї чудасії. Калтокієць вдихнув аромат старого вина. І відчув гіркий запах палаючого міста. Та все ж вино було чудове: 

– Хай душі загиблих виноділів будуть щасливі у своїх наступних життях. – Промовив Гел і зробив перший ковток, після чого передав пляшку Ролу.

– І нехай війна обходить ті планети, де вони будуть народжуватись, – закінчив Рол. Відпив. Подивився на пляшку, повернувши її до вікна. Крізь темне скло, крізь темний напій ніби крізь бурштин, просвічувалась тоненька зірочка світла. Рол віддав ту пляшку Коре. Коре випив і запропонував Варко. Варко узяв ту пляшку, що ніби була символом мирного договору між ним, командуючим копроконськими військами і цим дивним та дуже могутнім калтокійським тан-лардом.

Гел загорнувся у велику куртку Коре, вино і куртка приємно зігрівали. Рол сидів поряд, дивився у вікно, йому не потрібно було нічого пояснювати, лише відкрити думки. Рол думав, зважував і погоджувався с припущеннями Гела. А з боку здавалось, що сидять на столі два замріяні юнаки, один грається з комп’ютером другий про щось просте мріє з відкритими очима.

Коре знав, що у телепатичну розмову Гела і Рола зараз втручатись не можна, тому мовчки тицяв їх у руки пляшку з вином і насолоджувався спокоєм, як завжди цінним, тому що між боями.

А тим часом Варко займався підготовкою до «м’якого перевороту». Армія була на його боці, та ще необхідно нейтралізувати декілька заповзятих чиновників. Варко викликав у Долину вірних генералів і тих, кому вже не судилось ту Долину покинути. 

Коре вирішив зайнятися обідом для Варко і двох своїх друзів. Тим більше, Рол майже зростив кістки на його руці, хоча її все ж таки ту руку поки потрібно було поберегти.

 

Саме в той час я зв’язалась з Ролом і розповіла йому про те, що на мене напали. Він захвилювався, та я пояснила, що бій ми з Летосом виграли і летимо далі цілі й неушкоджені. 

 «Мусиш бути обережна на Ракірлі,» – попередив Рол.

 «Не хвилюйся, знаю», – посміхнулась я, – «і виклич свій флот на кордони системи, про всяк випадок». 

 «Мілено, ти мене дивуєш», – у його думці я почула хіба що не образу, – «я не такий дурний, як ви».

Гел, послухавши нашу розмову, зіскочив зі столу і повідомив: 

– Все, припущення припущеннями та хочу достеменно знати, що тут відбувається. Я іду розмовляти з міністром. Пане Варко, попередьте охорону в’язниці.

– Думаєш, він щось знає? – запитав Рол.

– Я тут взагалі нічого вже не думаю, – буркнув Гел і пішов до дверей.

Варко зітхнув, дивлячись у спину калтокійцю. Він не звик довіряти кому б то, та про всяк випадок тримав поки свою недовіру при собі.

Гел не встиг ще підійти до дверей, коли до кімнати увірвався Старий солдат, ледь не збив його з ніг і крикнув: 

– Пане Варко! Міністр втік! З лідеанськими найманцями!

– А щоб вас! Відчував же… – рикнув Гел і вибіг з кабінету Варко, на порозі повернувся і запитав у Старого солдата: – На чому вони втекли?

Солдат, що йому синець ще нагадував про нічне побоїще, спантеличено подивився на Гела, потім на Варко, ніяк не міг зрозуміти, чому вчорашній в’язень сьогодні ходить вільно, задає запитання і навіть командує. Варко тихо повторив запитання: 

– На чому вони втекли?

– На всюдиході…

– Тоді дожену, – впевнено сказав Гел.

– З лідеанцями впораєшся? – запитав Рол.

– А що, хочеш допомогти? – посміхнувся Гел.

Рол засміявся: 

– Ні, я і так тобі допоміг.

Гел кинув на стіл теплу куртку Коре і вийшов. Він знав, що Рол правий, Варко самого поки що залишати не можна, Гел і Рол теж людям не вірили. А на Коре надії мало: по-перше, Варко його друг, а, по-друге, Коре дійсно нічого не розуміє в урядових інтригах чи політиці, а загалом то є одне й те саме.

Старий здивовано подивився вслід низькорослому прибульцю, Варко махнув рукою: 

– Хай іде куди хоче, а ти візьми половину гарнізону і на літаках прочешіть Долину. Міністра не можна випускати. Візьми ще й мою машину. І ще, Нак уже прилетів?

– Так, командире.

– Добре, він знає, що робити, виконуйте. – Варко помітив посмішку Рола, процідив ледь не скрізь зуби. – Я хочу впевнитись, що Корде не покине Долину.

– Я розумію, – відповів Рол, – сам би так чинив.

– А ви взагалі хто?

Коре втрутився: 

– Знаєш, друже, бувають такі, м-м-м, як тобі сказати… люди, про яких іноді треба менше знати.

 

***

Міністр з безстрашним ідіотизмом велів зупинити всюдихід, коли побачив тонку фігуру Гела на путівцю.

Три лідеанця вистрибнули з машини, третій залишився за кермом. Міністр посміхався.

– Ти що, заблукав? Чи теж втік? Якщо втік, то я скажу, що невдало! – голосно, з викликом і збудженням, закричав міністр. Він встиг вже дістати з кобури звичайний голчастий блискучий пістолет, звів гашетку, – а мрії таки здійснюються! Що ти тут робиш, наволоче?

Гел дивувався: міністр щасливий лише від думки, що може вбити його. Та на диво, чомусь не відчував жодних емоцій, навіть презирства – ні суму, ні радості, тільки якусь незрозумілу втому від людської підлості і жаги крові. Здавалося, ніби міністр міг вдовольнити страшну спрагу саме його кров’ю.

Корде Пантро підняв пістолет, спрямовуючи його на чужинця.

Лідеанці стояли по обидві боки міністра, готові добити калтокійця, якщо міністр не влучить. Гел не втримався і всміхнувся, міністр помітив ту криву посмішку. Розізлився і вистрілив.

Звичайний метал зараз міг поранити Гела, та не зупинити. І взагалі Пан міністр стріляти не умів, куля не влучила, і чужинця вже не було на дорозі, у бік пана Пантро стрибав великий попелясто-чорний звір. Лідеанці з криками: «Аджар!!!» кинулись бігти. Не хотіли ризикувати життям заради копроконського міністра. Корде Пантро на мить розгубився, але швидко зрозумів, що ніхто його не захищатиме, і звір надто реальний. Міністр не наважився більше стріляти, кинув важку зброю і побіг не менш прудко, ніж його зрадливі найманці.

Лідеанець, який був за кермом, теж вистрибнув із всюдихода та зник у лісі.

 

А міністр вскочив до машини, натиснув на запалювання, двигун чомусь не заводився, міністр випещеним пальчиком тицяв у кнопку, та вона більше не працювала, чомусь зламалась. Не щастило пану міністру сьогодні.

Звір спокійно підійшов до машини. Великі лапи м’яко ступали по опалому листі. Довге шовкове хутро блищало під скупим на тепло, та все ж таки яскравим осіннім „сонцем”. Гел чув, як голосно гупало серце міністра, наче барабанний дріб смертельного поєдинку, тільки поєдинку зараз не буде... Все, награлись... 

Міністр перебрався на крісло пасажира, вискочив з машини з другого боку і побіг до лісу, звір аж надто ліниво наздогнав його і одним ударом величезної лапи звалив на землю, тоді повернув собі людські риси, тільки кігті на пальцях залишив та очі звірині.

– Ні! Ні! Ні!!! Не вбивай мене... У мене є гроші, багато грошей! – верещав міністр.

– Гроші? – здивувався Гел. – Ти збираєшся мене купити?.. – перевертень посміхнувся.

– Чого ти хочеш? Я все зроблю, все, – міністр з мольбою в очах дивився у жовті очі, та бачив лише безодню у вертикальних зіницях звіра. Враз зрозумів, що ці звірині очі дивляться на нього з людського обличчя, злякався і відвів погляд.

– Мені потрібні відомості щодо запланованого перевороту, і щодо власних планів Такароне, – спокійним голосом мовив Гел, він всадовив міністра, потягнувши за комір куртки, – а також імена тих хто надав вам ту зброю якою ти весь час мені погрожував. І для кого побудували ті дивні засекречені бази.

– Це перший радник Володаря Ракірли. Він усе це планував. І щодо баз, ми не мали права цікавитись тими базами. Наше завдання тільки охороняти їх. Нам надали великі кошти на переформування армії, та Такароне вирішив що пітримувати першого радника і не отримати найвищої нагороди влади над коаліцією буде неправильно і коли ви потрапили до його рук змінив плани. Більше я нічого не знаю, я більше нічого не знаю, – зуби міністра цокотіли, він затинався і весь тремтів від страху, хотів жити, дуже хотів жити.

– Добре співаєте, пане міністре, – процідив крізь ікла Гел, – може навіть і правдиво.

– Такароне казав, що за радником Володаря стоять якісь боги і він хоче з ними домовитись, що вони дадуть йому бессмертя, і що він буде їм за те вірним псом, якщо стане Володарем Коаліції, – белькотів переляканий міністр, – і що вони володіють Світом, і що вони заволодіють Радою. Не вбивай мене, прошу, не вбивай... – міністр прохав покірно, майже пошепки, заглядав у жовті очі з надією на порятунок, – ти ж хороший хлопчик, хіба ж ти вбивця?

– На жаль… – сумно відповів Гел, – І на жаль Зерон не може подарувати бессмертя, це можу лише я. Можу подарувати бесмертя а дарую смерть усіляким нікчемним негідникам. Що ти зробив зі мною Зерон? Моє найкраще творіння? У що ти мене перетворив? 

Швидкий рух рукою, блиск кігтів. Міністр, з хрипом хапаючись рукою за розірвану шию, повалився на траву. Його тіло забилось у конвульсіях, втрачаючи життєву силу.

Гел підвівся, подивився, як крапала людська кров з напівпрозорих, мов діаманти, кігтів, потім втягнув ті кігті під шкіру, ніби великий кіт, і витер руку об брудні штани. По тому повернувся до всюдихода. Був надто втомлений, щоб бігти на базу на власних лапах.

Цікаво, що будуть робити лідеанці на Копроконе без грошей, документів, і майже без зброї?.. Тим більше, коли їх оголосять у розшук.

Над головою Гел почув шум гвинтів, подивився у небо – побачив гвинтоліт, чи як його називали тут – літак. З того літака його теж помітили: «От і добре».

Літак приземлився метрів за двісті на невеликому плато. Поки приземлявся, Гел добіг туди. Піднявся по скелях, руку йому подав Нак: 

– Що, прибульцю, тепер все змінилось? – з усмішкою запитав рудий солдат.

– І ти тепер за наказом Варко виконуєш мої накази? – нахабно запитав Гел.

– Іноді тебе хочеться прибити, – буркнув Нак.

– Він теж про це мріяв, – Гел показав рукою у напрямку путівця й галявини, де лежав міністр.

– Ось тобі і… це ти його? – Нак потер свою потилицю пальцями. – А лідеанці?

– А за лідеанцями самі бігайте, вони втекли хвилин сім тому врізнобіч від того всюдихода… Тільки перед тим поверни мене на базу.

– Слухаюсь. А чому лідеанці втекли?

– Як піймаєш, спитай.

 

***

Гел зайшов до кабінету Варко. А майбутній президент Копроконе накинувся на калтокійця, як на підлеглого: 

– Ти обіцяв захист, а твої калтокійці погрожують знищити міста моєї планети, якщо я не віддам їм вас двох. А він, – Варко вказав на Рола, – каже, що то не твої кораблі!

Виявилось, вже як вісім хвилин на орбіті Копроконе зупинилося п’ять крейсерів Обізвалися як калтокійська ескадра. Командир ескадри вийшов на зв’язок з Варко і пообіцяв зруйнувати спочатку п’ять великих міст, якщо впродовж години йому не дозволять забрати двох заручників. 

– То дійсно не мої кораблі. На території Коаліції у мене зараз один крейсер, і він у сусідній системі, – відповів Гел, забрав зі столу куртку, вдягнув її, відпустив довжелезні рукави, у нього чомусь замерзли руки.

– Тоді як ти поясниш все це? – Варко стояв блідий, з почервонілими очима, він не спав вже декілька днів, забував поїсти і йому здалось, що він не витягне всієї ноші, котра так несподівано звалилась на його плечі.

– То союзники ваших союзникыв залетіли підірвати свої сховища зі зброєю разом з вашими  містами, а при нагоді впевнитись, що саме я тут є. 

– Як же вони проґавили те, що саме ви сюди потрапили? – тихо запитав Рол.

Гел знизав плечима: 

– Я тут дізнався, що насправді планував Такароне. Союзники ваших союзників його вб’ють, а повісять те вбивство на калтокійців. Добре хоч змовники на Ракірлі не знають, кого заманили на Копроконе.

Гел підійшов до столу, узяв пляшку з вином, трусонув нею, зиркнув усередину, спохмурнів – пляшка була порожня, він поставив її на підлогу.

– Якщо я тебе їм віддам, вони полетять звідси? – запитав Варко у Гела.

– Пане Варко, на вигляд ви здаєтеся дорослою людиною і політиком з великим досвідом… – розсердився Гел, – поділіться цигарками, я від нервів починаю палити.

– Ти й без нервів палиш, – бовкнув Коре, – ти б пояснив йому, замість того щоб ображати…

– Пане Варко, якщо вони впевняться, що тут саме цей калтокієць, – Рол тицьнув пальцем в сторону Гела, – вони відразу розтрощать вашу планету на шматки, без зайвих розмов і попереджень. Добре, що у вашій афері з аварією, чи то метеоритом, ви використали фотографії вікторіанців і не написали, що екологи – близнюки.

Варко знову сів, дістав з кишені портсигар, відчинив його, поклав на стіл, дістав цигарку, запалив її. Все це повільно, ніби йому було важко рухатись, потім оговтався, запропонував цигарки Гелу, і тихо запитав: 

– Що ви будете робити?

І саме у ті хвилини на ту саму орбіту лягли в дрейф вісім крейсерів, більш потужних і краще озброєних. Командир ескадри вийшов на зв'язок з президентом, його перемкнули на Долину. Варко побачив на малому екрані передавача цікавого білошкірого суб’єкта з довгими білими дредами і гарними чорними очима без зіниць: 

– Я командир ескадри космічного флоту Коаліції, моє завдання - забрати тіла загиблих громадян Коаліції, які виконували свій обов’язок на вашій планеті.

Варко бачив хитру посмішку на блідих губах того дивного командира ескадри, глянув на Рола і Гела. Вельмишановні прибульці теж дуже погано приховували нахабні посмішки. Варко хоч і втомився від того цирку, який спостерігав впродовж трьох днів, та мусив і далі виконувати свою роль: 

– Пане командире ескадри, я накажу підготувати тіла ваших громадян до транспортування. Ви зачекаєте на орбіті чи бажаєте здійснити посадку?

– Ми зачекаємо на орбіті, – відповів білоголовий командир ескадри і відімкнувся від зв’язку.

– А це що за ескадра? Не повірю, що це кораблі Коаліції, хіба що вчора нову партію закупили, – вибухнув обуренням Варко.

– Це моя ескадра, – відповів Рол.

– Ваша?.. – з викликом перепитав Варко. – Може у вас ще й свій власний флот є?

– Є. – просто буденно відповів Рол.

– Вибачте, пане президенте, – Гел спеціально назвав Варко президентом, щоб подивитись на його реакцію. Варко здригнувся, – та використовувати армію Ради чи навіть калтокійців я у вашому випадку не можу, тому вас будуть рятувати зейди.

– Зейди? – перепитав Варко. – А що стане нагородою тим зейдам? Три дні грабунку після перемоги?! Що ви пообіцяли тому кривавому королю піратів, як його – Ретолатосу, за цю… підтр…р… имку?.. – очі Варко ледь не вилізли з зіниць, ошелешений здогадкою, ледь зважився виказати її уголос: – То ваш флот?.. 

Рол кивнув у відповідь.

– Рол - скорочено від Рэтолатос, – мовив Варко і замовк обхопивши голову руками. Всі його уявлення про великий світ перевернулись, як корабель у космосі. Він відчув себе, ніби новачок у відкритому просторі, де нема орієнтирів, крім оманливих зірок і блискучих туманностей. Та в котрий раз взяв себе в руки і почав мислити більш реально. Хоча реальність відмовляла у сприйнятті цих дивних юнаків як калтокійського тан-ларда і короля зейдів. Хіба що як посланців тих правителів.

– Тут є якась діра, куди ви могли б сховатися, і звідки могли б звернутися до людей, щоб заспокоїти їх? – запитав Рол. – Присутність такої кількості військових кораблів на орбіті громадськість напевне помітила… Тим більше порадьте копроконцям не виходити з власних домівок. Я думаю, ваші союзники не баритимуться, і як їм дозволить мій помічник під час тих переговорів, які оце зараз ведуться між ескадрами, за декілька годин заберуть свої збереження зі сховищ, і буде по всьому. Мої люди тільки проконтролюють, аби не було зазіхань на знищення вашої планети.

– Дайте мені декілька хвилин і пляшку горілки. Як я можу заспокоїти людей, коли сам на нервах?

– Це звернення буде найкращим вступом на пост президента, блискуча інавгурація… – посміхнувся Гел.

– Ідіть ви... – Варко вже розсердився, – …під три чорти! З вашими викрутасами. Коре, у тебе є що випити?!

– Нак зараз принесе, пане президенте, – з посмішкою відповів Коре.

– І ти туди ж? – Варко підвівся, обіпершись на стіл кулаками, він ховав за злістю свою розгубленість. – Що ти серед них робиш?

– Вивчаю, як піддослідних щуриків, – відповів Коре. 

Рол і Гел здивовано переглянулись.

Зайшов старший солдат Нак, тримаючи три пляшки з горілкою.

– Ти найманців переловив? – запитав у нього Гел.

– Один залишився, та пан Варко заборонив його чіпати, – пожартував солдат, вказуючи на самого Гела.

 

***

Вхід до Центру був недалеко від казарм.

Невелика дерев’яна халупа, стара, почорніла. Гел і Рол обидва ще на підході до тієї халупи помітили снайперів на піддашші, а на сусідньому дереві був влаштований майже непомітний майданчик з кулеметом. У середині халупи озброєна охорона. Охоронці зустріли Варко виструнчившись, як на параді. Стосовно присутності на території суб’єктів інопланетного походження запитувати не мали права.

Тихо відчинились звичайні обшарпані, з облізлою фарбою двері, і виявились вони сталевими, броньованими, товщиною сантиметрів із п’ятдесят. За дверима білий тунель, у кінці тунелю – ліфтовий майданчик. Тихо, гарно, по-військовому вичищено. Все блищить, відполіроване, пахне залізом, пахне кліткою. Рол стурбовано подивився на Гела: 

– Коли ти перестанеш так панічно реагувати на замкнутий простір, нікуди ж не дінешся від підземних баз і тісних ліфтів. 

Варко покосився на калтокійця, паніки навіть у погляді не побачив, тільки той погляд став злим і безжалісним до мурашок по спині. Згадав реакцію Гела на яму, спохмурнів, пригадавши, як йому було цього найманця шкода, сором від власної довірливості палив нутро розпеченим залізом.

Ліфт йшов під «землю» швидко і майже невідчутно.

– Все нормально, я переживу, – відповів Гел, – ніколи не звикну до подібних вузьких нір.

Варко тільки крутнув головою, центр був, як на його думку, навіть дуже просторим, та хто зрозуміє цього інопланетянина, коли невідомо з якого світу він прибув.

Рол окинув поглядом «маленьку» кабіну ліфту, розраховану на п’ять-шість копроконців: 

– Нормальний ліфт…

Ліфт зупинився, відчинився, Рол, Гел і Варко увійшли до великого просторого приміщення – військового командного центру планети Копроконе.

 

Варко сподівався, що це приміщення вразить розмірами його непрошених гостей. Та вражень не дочекався.

І тут солдатики вишикувались рівною лінією, а черговий взагалі стояв, як після зустрічі з кам’яною горгоною. Всі мовчки чекали наказів, і помітно хвилювались, бо на орбіті планети знаходились загрозливі кораблі чужинців.

Рол підійшов до великої карти на стіні, вивчав її декілька секунд, а за тим звернувся до Варко: 

– Попередьте своїх людей на тих таємних базах-сховищах. Їм ні в якому разі не можна чинити опору.

Черговий не розумів що відбувається? І хто ці хлопчаки, що поводять себе, наче хазяї у найпотаємнішому місці планети. Чужинці на орбіті, чужинці тут, невже це вторгнення!? Та поки тут був Варко, черговий мовчав, і навіть не припускав, що пан Варко зрадник.

Гел, неначе господар, сів у м’яке крісло, відкинувся на широку спинку.

Варко наказав операторам підготуватися до прямого ефіру.

Рол слідкував за повідомленнями, які надходили з таємних сховищ. 

Варко до цього дня і помислити не міг, що Такароне і Корде втаїли від нього присутність інопланетних сховищ на його ж військових базах, це ж наскільки він був сліпий останній рік!

– Ти впевнений, що ми мусимо дозволити їм забрати всю зброю і обладнання? – тихо запитав Гел у Рола.

– Якби був час і можливість, я би вивіз те все раніше, та не хочу підставляти цю планету під удар. Тим більше, я попередив Мела, і він прослідкує за тими трьома транспортами, які оце зараз підлетіли за вантажем, – Рол показав на радар.

Гел скочив з місця, підійшов до Рола і прошепотів: 

– Хай Мел домовиться з Джарком, знімуть всі ідентифікаційні позначення і розгромлять цю флотилію к бісу десь у тихому місці, подалі від населених планет, але зразки мусять бути у мене.

– Даремно ти вже не пірат… – мовив Рол.

– Коли мене виженуть з Ради, знову повернуся до цього романтичного ремесла, – відповів Гел, – не в опері ж мені співати?..

– А ти тоді мав успіх, про тебе довго згадували, і в опері також.

– От і добре, своєчасно піти теж треба уміти.

– Ти ж один раз виступив.

– От я і кажу, що своєчасно піти…

– А мені здається, ти лише назву змінив, твої найманці мало чим відрізняються від зєйдів, – вколов Гела Рол.

Гел лише посміхнувся у відповідь.

 

***

Варко здивовано роздивлявся спочатку того, хто назвав себе піратським королем: юнака у білій, середньовічного покрою, сорочці, довгому шкіряному плащі, у шкіряних штанях і високих та широких чоботях, у які зазвичай взувались мешканці планет, де взуття ще шили чоботарі, а не фабрики. Потім зиркнув на того, хто назвав себе калтокійським командармом: наче підліток, у величезній куртці Коре і розірваних штанях, босий, з розтріпаним довгим волоссям. Не реальні обидва, особливо перед екраном радара. Вони говорили, сміялись над чимось. Як діти, що грались у війну.

Варко не повірив їм, але знав, що Такароне вірити не можна взагалі. От і доводиться вибирати у союзники цих дивних чужинців. І надіятись, що вони не грабують його планету, а дійсно рятують. Та взагалі все надто неправдоподібно. Єдиний, хто міг щось підтвердити – це Коре, але чи можна йому зараз вірити, адже стільки років він вештався десь по чужих світах?

Та от Варко покликали до кімнати, де знаходився конференц-зал з потрібною апаратурою для передачі сигналу по всій планеті у прямому ефірі. І порадитись нема з ким, і ніхто нічого не може підтвердити. Варко у своїх ваганнях почував себе чи то довірливим бовдуром, чи то зрадником.

 

***

Гел знову сів у крісло чергового офіцера, підтягнув до себе важкий стілець і поклав на нього ноги, знову відкинувся на високу спинку м’якого зручного крісла.

Рол присів поряд, торкнувся руки Гела: 

– Спробуй поспати, мені так легше буде відновити тебе, бо ще трохи і ти знову помреш. 

– Ти, головне, проконтролюй це все, шкода їх, – попросив Гел.

– Добре. І з Мелом я поговорю, Джарк йому не відмовить, тим більше з твого дозволу.

– Мілен попередь, бо Джарку зараз легше зв’язатися з нею, ніж зі мною. І нехай вона не йде на зустріч з Такароне нема потреби, потрібно тільки підірвати його корабель на зворотній дорозі, скажемо, що то копроконська опозиція.

– Добре, – посміхнувся Рол, скинув з себе плащ і накрив їм босі ноги Гела.

 

***

Ракірла, неначе казкова перлина, на дорогоцінному різнокольоровому полотні великого космосу. Ніжна вуаль з білих хмар линула над незчисленними островами планети. Сині океани сяяли в світлі зірки, як діаманти у короні стародавнього короля. Темна діадема нічної сторони відтіняла той блиск і надавала планеті загадковості, незвіданої і привабливої.

Ракірлійці – амфібії, маніакально берегли чистоту своїх океанів, а на островах побудували міста, які нагадували білосніжне мереживо на вбранні нареченої. Міста Ракірли славились своїми водоспадами і фонтанами, наповнювали вулиці приємною прохолодою, і прибутковими туристами, які злітались в дивні міста-мережива, немов мухи на мед.

 

***

Корабель президента Такароне затримався на одній із орбітальних митниць, що здалеку схожі на пласкі блискучі дошки. Зблизька було видно, що це прямокутні тедроли, та не дивлячись на оманливу необтічність тих великих платформ, при ввімкнених двигунах вони розвивали неабияку швидкість, навіть не зважаючи на розмір. Порушників ловлять силовою сіттю. Вирватись, кажуть, неможливо, та нічого неможливого у цьому світі немає, я це знаю. Хоча зайві клопоти мені зараз ні до чого.

 

Ракірлійці пильні і підозрілі, перевіряють усіх гостей, незважаючи на статус і походження. Виняток – туристи. Та туристичні фірми заздалегідь повідомляють про гостей і надсилають зазначені митницею документи. Нічого тут не зробиш, такий менталітет раси.

 

Президента копроконського перевірили і пропустили. Він у фаворі.

 

А я проходила догляд на іншій митній платформі. Митники звірили номер мого катеру, отримали через спеціальний передавач копію посвідчення і технічного паспорта. Побажали приємного дня. Добре, що я завжди маю декілька варіантів різних документів.

 

***

Космодром Ракірли зустрів мене першими шумовими перешкодами у ефірі: нав’язлива реклама, запрошення до готелів, запит про ціль мого візиту – злива звуків.

Летос відфільтрував всі сигнали і залишив тільки зв’язок з вежею. Я подала запит на місце посадки. Мені повідомили номер квадрата – три тисячі чотириста вісімдесят п’ять, це десь посередині нескінченного поля космодрому. Запропонували замінити контейнер з овірієм, я відмовилась. Пального у нас ще на пів Світу вистачить.

– Ціль мого прибуття? – я пошкрябала голову (...ціль мого прибуття на цю планету цілком ділова ціль, я (наприклад) комерсант). 

І я повідомила в ефір: – Облаштовую просування товарів… тканин. Сьогодні у мене зустріч з постачальником модного нині, яскравого ракірлійсьго шовку (добре, що я таки зазирнула у мережу інформації). Я мушу побачити зразки перед тим, як укладати договори щодо закупівлі великої партії». 

Головне говорити впевнено і тобі повірять: – Я – комерсант з планети (а з якої я планети?..) – Віктори. 

 Я схожа на вікторіанців. Чому тут на кожному кроці цікавляться хто, чому, звідки і на який термін часу?

 

А робот знайшов мої черевики, виявилось, що вони були у трюмі. Гел зіпхнув їх туди, коли ми повернулися з того мертвого міста.

 

***

Космодром Ракірли - наче відокремлена держава на території Коаліції.

Тисячолітні звичаї. Середньовічні торгові закони. І торгові флотилії на надшвидкісних, величних, могутніх, різноманітних космічних машинах.

Цей космодром побудований ще тоді, коли на планеті Ракірла не було жодного поверхневого міста. Цей космодром розпочав своє функціонування, коли розрізнені племена ракірлійців приносили на його територію свої цінні й примітивні вироби: шкіру морських хижаків, їстівні водорості, різьблення на кістках величезних риб і все це заміняли на перші блага розвинених цивілізацій, думали, що отримували дивні речі, та з часом навчились цінувати своє і перевіряти чуже. А космодром продовжував працювати й рости.

Острів, де побудували космодром, колись зелений, вкритий вологими джунглями, став гігантським, високим, білим повітряним містом. А назву острова залишили, і тепер це була назва міста Паракана.

 

Я вдягнулась у еластичну майку і щось на зразок довгої, до п’ят, спідниці з двох смуг темної м’якої тканини, шитої ніби штани. Одяг був темним, вночі менш помітним. І саме це зараз було дуже модним у цьому районі Світу. Добре, що мода повторюється, бо це ж саме носили на Пайрі років п’ять тому. Я знайшла цей одяг у шафі на катері. 

Летос побажав мені успіху. Додав, що готовий до всього і буде чекати сигналу. Звик... Я в свою чергу пообіцяла, що при потребі звернуся за допомогою і вийшла на прозорі плити космодрому.

Навколо було багато руху, шуму і металевих, велетенських космольотів. Космічні апарати сприймались, як гладкі, обтічні будинки, що стояли кривими лініями вздовж пішохідних доріг космодрому. Стабілізатори різноманітних форм стирчали увсебіч. Людей на космодромі, як на проспекті мегаполісу в час пік. 

Головне правило для пішоходів – не ходити по вільних злітних квадратах, щоб корабель не сів на голову. А ще тут є «підземні» переходи, що за розмірами нагадують величезне місто-лабіринт, вдень вони майже безпечні й багатолюдні, зате вночі там можна зустріти кого завгодно. 

 

Не хочу, аби мене бачили працівники космопорту, чи служба безпеки, тому спустилась вниз на швидкому ескалаторі. 

Виявилось, що тепер у підземному містечку торгували, майже не криючись. Напевне, космічні торговці викупили підземний лабіринт, розширили його і платили податки Ракірлі. Як все змінюється у нашому світі, років п’ятдесят – і знайомі місця стають невпізнаними. 

– Дівчинко, вас не цікавить найтонша білизна, що парфумами приваблює чоловіків? – м’яким голосом пропонував мені гладкий торговець, який сидів під стіною біля розкладених на килимі ледь помітних шматочків мережива.

Я посміхнулась. Ні, не потрібна мені така білизна.

– Найсмачніші фрукти з Ланрі! – тонкий, дуже високий, схожий на патик ланрієць пропонував покупцям свій товар.

Але ж на холодній Ланрі не ростуть такі фрукти. Ці плоди з радіоактивної Домнеї. 

– Дівчинко, у нас є прикраси з Леліллати, недорого.

Тихий голос низенького чоловічка з товстими білими косами був настільки чітким, що я зупинилась і подивилась на це півтораметрове створіння:

– З Леліллати? – перепитала.

– Так, – радісно, відкрито і чесно посміхався він, – ідіть за мною, це надзвичайні сережки і діадема з синіми сапфірами, прозорими, як вода нодійського океану, ви, я бачу, знаєте, про що я?

Дуже хотілось піти й розібратися і з лелілатськими сапфірами, чистими, як нодійський океан, і з цим хитрим работоргівцем, що заманює дівчат у пастку таким привабливим голосом, та, на жаль, часу обмаль, тому я взяла маленького білокосого чоловічка за його цупкий еластичний піджак, прикрашений хутром, і трохи відірвавши від підлоги, тихо промовила:

– Ювелірні вироби з Леліллати дешевими не бувають... – поставила на місце і поправила хутряний комірець його френча: – Зрозумів?

Так, він добре мене зрозумів, щез так швидко, як корабельний щур з освітленого камбуза. Тільки перелякано пискнув: 

– Аджар...

 

На космодромі Такароне зустріли представники місцевої влади. Його охороняли двадцять великих, кремезних чорношкірих лідіанців і білошкірих аросців. І ті, і інші на півметра вищі за копроконців, тільки у аросців є ще одна відмінність – чотири руки. 

 

Я вийшла на поверхню досить несвоєчасно. Довелось чекати серед натовпу, поки закінчиться святкова зустріч майбутнього союзника. 

Джарк повідомив, що пан Такароне зупиниться у дорогому престижному готелі в центрі міста. І буде чекати мене ввечері у ресторані, на другому поверсі того ж готелю. Можу не поспішати.

Зі мною зв’язався Рол, телепатичний наруч скрипів і я ледь його чула. Рол попередив, що я мушу відлітати з Ракірли негайно, бо то все може виявитись все ж таки пасткою, розповів про події на Копроконе. Я в свою чергу запевнила його, що мушу зустрітись з Такароне, тому що серед правління Ракірли є зрадник, котрий працює на братство, мушу знати його ім’я. Рол повідомив: «Зрадник, то перший радник як ти і припускала». А ще мій чоловік пообіцяв, що в разі чого розтрощіть Ракірлу і це буде на моєму сумлінні.

 

Такароне спробував вийти на зв’язок з Варко. Варко не відповідав. І міністр Корде Пантро теж не відповідав… Відповів ад'ютант Варко. Повідомив, що все спокійно і пан президент може не хвилюватись. А пан Варко не відповідає, бо він у Долині, а там вітер звалив антену, відремонтують, і пан Варко сам зв’яжеться. А пан міністр? Та він напевне знову п’яний.

Такароне відчував, що щось відбувається… Та не вірити ад’ютанту Варко не було підстав. Чи може він хвилюється перед зустріччю з калтокійським командармом?.. 

 

Коли настала ніч на тій паралелі і на тому меридіані, де на планеті Копроконе знаходилась Долина – ворожі і не ворожі бойові кораблі відійшли з орбіти планети і щезли з радарів.

Пан Варко мовчки сидів у кріслі чергового, втомлений, похмурий і розчарований. 

Гел все ще спав у сусідньому кріслі. Рол, що сидів поряд з Гелом на стільці, глянув на Варко і мовив: 

– Вважаєте себе обманутим?

– Я не звик у щось вірити без доказів, та вибору ви мені не залишили, –відповів новий президент планети Копроконе, – тим більше Такароне ще живий, він зв’язався з моїм ад’ютантом півгодини тому. 

– Не хвилюйтеся, – посміхнувся Рол, – він не повернеться. Ви дійсно тепер президент при підтримці Ради П’яти Галактик.

– Не морочте мені голову, пане Ретолатос. Чи як вас насправді? – похмуро мовив Варко. – Я звернувся до народу від імені міністра оборони за відсутності чинного президента. Ви, як діти, граєтесь у якісь ваші віртуальні ігри. Хоча я вдячний вам, що кораблі відлетіли, не влаштувавши нам вторгнення, але хотів би знати, що вони вивезли з моєї планети насправді.

– Я повідомлю вам про це, – Рол подивився на свій наруч, – годин за п’ять, тоді, коли все з’ясується з вашим чинним президентом.

– От тоді я сам і поставлю себе на своїй планеті президентом. Бо дійсно не можна по-іншому. Може й добре, що ви підштовхнули мене до цього рішення, ким би ви не були. 

Рол кивнув головою, посміхнувся. 

Варко все ще дивився на Гела і не втримався, запитав: 

– Насправді ваш друг начебто дуже втомлений хлопчисько. Але нерви міцні, спати під час таких подій… Хто він насправді? Чому назвав себе тан-лардом?

– Люди іноді мене дивують… – відповів Рол. – Невже для того, щоб у щось повірити, потрібні матеріальні докази? Хіба ваші почуття не підказують вам, де правда, а де брехня? Хоча я вас розумію. У все це дійсно важко повірити. Геле, прокидайся, – Рол потягнув калтокійця за ногу, – вони відлетіли. Йдемо нагору. Надіюсь, що пан Варко нас не арештує.

– А що, вже почалась демонстрація недовіри? – крізь сон запитав Гел.

– А як інакше, – з посмішкою відповів Рол.

Гел сів, а потім розплющив очі, подивився у очі серйозного і поважного Варко, повільно мовив: 

– На ваші запитання, пане Варко, відповість тільки час, бо тільки з часом ви в чомусь зможете впевнитись.

– Ідіть, панове, я не буду вас арештовувати, – махнув рукою Варко, – та слухати я вас більше теж не хочу, бо коли ви говорите, я вам вірю, а коли залишаюсь наодинці зі своїми думками, починаю сумніватись у всьому. Ідіть.

 

Яскраві кольори осені вкрились вечірніми сутінками, як блакитним туманом. Під чоботами Рола шурхотіло сухе листя, що нападало з дерев, і здавалось, розмовляло.

«Сонце» зовсім нещодавно заховалось за обрій, небо було забарвлене у всі відтінки червоного і синього, хмари створювали дивовижні пейзажі: острови, берега незвіданих земель, нескінченні джунглі, що ховали свої таємниці за завісою нереальності. І якщо пошукати у пам’яті обриси найгарніших планет Світу, то є можливість порівняти ці пейзажі з тими планетами й згадати тисячі пригод.

 

Коре і Нак сиділи на лавці, поряд лежала велика дорожня сумка і пачка від цигарок. Дві пляшки вина стояли біля смітника. Гел взяв пачку з-під цигарок, зазирнув до середини, не знайшов там нічого, крім запаху і порожнечі, зім’яв її і кинув до смітника.

– Хоча б одну залишив, – сказав незадоволено, – і взагалі паління шкодить здоров’ю смертного, ти ж лікар?

– Тобі сказати, що більше шкодить здоров’ю смертного, ніж паління? – запитав Коре.

– Алкоголізм, – відповів калтокієць, – у тебе ще є те, що розвиває алкоголізм у смертних?...

Нак зареготав. А Коре відчинив сумку і дістав звідти закорковану пляшку з вином: 

– Та є, тримай.

Гел мовчки узяв ту пляшку, корок випав ніби сам, Гел зробив ковток. Сів на лавку, Рол поряд, втомлено схилив голову, Гел передав пляшку йому.

– Коли відлітаємо? – запитав Коре, – я вже навідпочивася і хочу додому.

– Ти ж казав, що твій дім тут? – здивувався Гел, забрав у Рола вино, зробив ковток, віддав назад.

Нак простягнув руку за пляшкою, отримав по пальцях від Коре: 

– Тобі вже достатньо, хай хлопці вип’ють, бачиш, стомилися вони. А тобі, Гел, я ось що скажу – колись мій дім був тут, тепер не тут, з вами взагалі і сам перестаєш бути людиною з нормальними людськими цінностями, починаєш мислити хворобливо-глобально. – Лікар хитро посміхнувся і запитав: – А ти йому сказав, що ти ще й Старійшина Ради?

– Та він і в тан-ларда не зовсім повірив, – відповів замість Гела Рол. 

– Головне, що погодився бути президентом, – а вірить чи не вірить не так і важливо, – додав Гел.

– Мій друг – президент, – посміхнувся Коре, – щось вже не вражає… Потрібно випити. Наку, тягни ще пляшку.

– Так у мене тільки горілка, – розгубився Нак і запитав: – А вони хіба горілку будуть пити? Вовки ж горілки не п’ють…

– Після вашого медичного спирту я особисто буду і горілку, – відповів Гел.

– То може багаття розпалимо, я гітару знайду, – несподівано запропонував підпивший Нак.

– А хто співати буде? – сміявся Коре. – Тільки не кажи, що ти.

– А от він і буде, – Нак тицьнув пальцем в сторону Гела, – він гарно співає, я чув…

Рол крізь сміх запитав: 

– А багаття на вашому плацу розпалимо?

– Ну чому на плацу? У нас є тут де багаття палити, я ще хлопців покличу, вони дрова принесуть. То я пішов?

– Іди, тим більше, якщо хлопці не бояться перевертнів… – відпустив його Коре. – Влаштуємо клаптик анархії?

– А чом би і ні… – погодився Гел. – Діючий президент приречений, наступний ще владу не взяв, сьогодні – маленька анархічна ніч. Перемогу потрібно святкувати.

– З твоїми жартами, Гел… – з посмішкою зітхнув Коре.

– Отак завжди, зв’яжешся з вами, навчишся пити усіляку гидоту, а так добре починали зі старого вина длоків… – сумно промовив Рол.

 

Я сиділа на даху високого готелю, серед повітряних арок і витончених фонтанів.

На Ракірлі, на острові Паракана, світило наче підкрадалось до вигнутого дугою горизонту, аби скупатись у прозорих водах ракірлійських океанів.

Я ж так хотіла на море, ось мені цілий океан, близький і недосяжний.

Весняне небо в фіолетових і рожевих кольорах, поверхня океану навколо острова сірого кольору, неначе розтоплене срібло. Я сиджу на даху і милуюсь фантастично прекрасним заходом „сонця”, феєрією кольорів. За моєю спиною, на протилежній частині неба, ніч-хижак поглинала світло, і перші зорі з’являлися, наче жовті очі Всесвіту. А з нічної сторони, де океан був темно-синього кольору, здійнявся ніжно-червоний величний супутник Ракірли, який здавався напівпрозорим на темному фоні фіолетового неба.

«Сонце» пірнуло у океан і настала ніч. Ніч – то мій час. 

Будівля готелю складена з оброблених блоків, вирізаних зі скам’янілих коралів. Чіплятись за це каміння кігтями набагато приємніше, ніж, скажімо, повзти по бетонній стіні (бетон скрипить під кігтями, підступний і крихкий).

 

Такароне повернувся з ресторану злий і роздратований – калтокійський тан-лард на зустріч не прийшов. Він відпустив охорону, відчинив вікно, сів на диван і кинув на стіл апарат зв’язку, зі злістю мовив сам до себе: 

– Добре ж ви цінуєте життя своїх людей… калтокійці.

– Я тут, пане президенте, вибачте, що не прийшла раніше, не люблю людних місць, волію розмовляти наодинці, – тихо промовила я, зістрибуючи  з підвіконня на підлогу, – тільки, будь ласка, не робіть зайвих рухів, бо я вас вб’ю.

Пан Такароне був вражений і трохи таки наляканий чи то моєю появою крізь вікно на сорок восьмому поверсі, чи то взагалі тим, що прийшла саме я. Чи то тим, що не мав найтійського пістолета під рукою.

– Навіщо ви запросили мене на зустріч? – запитала я. – Помовчати ми і в підвалі вашого палацу могли, а тепер кажіть, що ви хочете від калтокійців.

– Я хотів зустрітися з вашим командармом, – тихо крізь зуби відповів зблідлий президент, – до чого тут ти? Як ти взагалі тут опинилась?

– Ви задаєте не ті питання, – мовила я, – найсмішніше, що я і є калтокійський командарм, один з двох. Другий поки ще залишився на вашій планеті. Є ще несуттєві питання?

– Я вам не вірю, – роздратовано сказав він.

У мене склалося враження, що ще мить і він кинеться мене душити. Тому я відповіла йому відразу: 

– Я вам теж… Кажіть, врешті решт.

Він несподівано заспокоївся, посміхнувся, склав руки на грудях і мовив: 

– Говорив би, та якась дурість виходить. Шантажувати тебе нічим, а де ти залишила свого брата? 

– Ви хоч розумієте, до якої пастки ви з власної волі потрапили? – тепер я втрачала терпіння.

– Про що ти? – а він взагалі заспокоївся.

– Про ваших союзників. До речі, союзники ваших союзників забрали все те, що зберігали на вашій планеті. І ви тепер єдиний, хто знає, що то було. А вони знають що ви вирішили скористатися нагодою і змінити плани перевороту. 

Почувши новину, він помітно розхвилювався, напружився, ніби хотів підвестися: 

– Звідки ви це знаєте?

– Ваша планета могла б закінчити своє існування вже години дві тому. Добре, що союзникам ваших союзників завадили більш ретельно затерти сліди перебування на Копроконе разом з самою Копроконе.

– Та ви… ви… я вам не вірю, це… – і він почав задихатись, різко схопився за серце, і в якусь зовсім невловиму мить його рука стала кволою, наче у м’якої ляльки. Відкинувшись на спинку дивана, колишній копроконський президент лежав блідий, непорушний і мертвий.

 

Я розгубилась. Розуміла, що серцевий напад – це не збіг обставин, Такароне був ліквідований. Чи підсипали щось у ресторані, або взагалі подіяли на його організм магією, та без різниці як, головне, що президент Такароне мертвий – миттєво, швидко і дуже вчасно. 

Зранку буде весело: підніме галас преса, почне висувати гіпотези й здогадки, чому помер президент Копроконе, це вбивство чи недогляд копроконських лікарів, а якщо вбивство, то хто і навіщо його вбив. Потрібно буде відвести підозру від Варко і витягти декілька старих скелетів з шаф Коаліції. Завтра попрошу Нейла нашого організатора масового напрямку соціально думки зайнятися цією гидотою.

Мабуть, пройшла лише мить, а вже від страшного удару ноги дикого ароського охоронця вилетіли з навісів двері. Триметрові найманці вломились у кімнату.

Вікно зачинялось автоматично. Я ледь встигла вистрибнути. Прямо у стрибку перевернулась, як кішка, у повітрі, випустила кігті й вчепилась у стіну. Дах був ближче, та на даху мне вже чекали, й внизу теж. 

Над вікном нижнього поверху я розвернула своє тіло, повернувшись на кігтях, пальці занили, зі всієї своєї сили вдарила лапами по вікну, воно розлетілось, заскочила до кімнати, що дуже нагадувала ту, з якої я тільки-но втекла. Відчинила тихенько двері до коридору, кинулась до ліфту.

А ліфт доброзичливо випустив лідеанців і аросців. Я кинулась втікати від них до сходів, перевтілюючись на ходу.

Перестрибуючи через блоки сходів, я на практиці відчула, що найважче тут не врізатись у стіну на поворотах між сходами, тож побігла ледь не по стіні. І найманці, що залишились далеко позаду, наважились зробити декілька пострілів мені услід. Кулі збивали елементи декору, шматки коралової маси летіли врізнобіч разом з пилом.

Одна куля мене таки наздогнала. Перша, кірідова, розривна. Вона збила мене з ніг, я покотилась по сходах, та відразу ж підхопилась. Декілька крапель моєї, активованої завдяки Ролу, крові зашипіли на мармурових сходах. Мармур, ненавиджу мармур, моя кров на нього не діє, не діє на кірід, не діє на мармур. Треба бігти, не можна зупинятись, треба бігти. 

Молода дівчина піднімалась по сходах, моя думка: «Та чому ж ти, дурепо, не скористалась ліфтом?! Тепер ж вб’ють!»

Дівчина побачила мене, таку гарну з жовтими очима і білими іклами, дико закричала (аж у вухах задзвеніло) і втратила свідомість. Якщо шалена куля не зачепить, чи аросці з лідеанцями не затопчуть, то, мабуть, виживе.

 

Як я і передбачала, мене чекали і у вестибюлі, і біля всіх дверей, і по периметру готелю, і на дахах найближчих будинків. Молодці. Гарно працюють. Швидко. Напевне, таки готувались піймати калтокійського аджара. Знову почнуться крики про перевертнів. І перевтілитись зараз не можна, бо я тоді взагалі звідси не виберусь. А потім у всіх газетах моє лице буде над написом «особливо небезпечна». Рол був правий, коли порадив мені не йти на зустріч з Такароне, я потрапила у пастку, і Зерон таки усе тепер дізнається, та я думаю буде пізно.

 

У вестибулі мене чекали найменше, думали – не ризикну. Та вони помиляються, я ризикнула, у мене не було вибору – і вони ризикнули – ризикнули відкрити вогонь у найпрестижнішому готелі Параками. Тут крім охорони готелю, охорони президента, двох-трьох поліцейських і невідомих у цивільному, були ще й звичайні люди, гості столиці, що мешкали у цьому готелі. 

Цікаво... А хто буде платити за знищення власності престижного готелю? А за втрату престижності? Коли ж я навчуся жити спокійно? І я мчала поміж фонтанів, крізь потоки водоспадів, між прозорих скляних колон, серед куль, серед уламків і диму, розштовхуючи озброєних людей, а вони з жахом помічали мене лише за мить до того, як я з’являлась перед їх очі. Який здійнявся галас... А ще почали горіти важкі штори на величезних вікнах, половину ламп позбивали, і в напівтемряві та диму шаленіла паніка. Я скористалась нею, стискуючи ікла від болю, повернула собі людську подобу і серед десятка гостей, що бігли до виходу, покинула небезпечне місце. Легку кровотечу від поранення кірідом, що відкрилась під час перевтілення, я якось зупинила, щоб не залишати за собою слідів, бо подібна активна кров, що поглинає матерію у цьому світі, не в багатьох, та й Зерону краще не знати, що Рол може нас дуже швидко регенерувати.

Ті охоронці і поліцейські, які стояли по периметру, мене в лице не знали, вони захищали щитами тих, хто зміг вибратись з готелю. Затим я перемістилась у натовп перехожих, які дивились на пожежу у готелі. Ще мить, і я змогла взагалі спокійно піти звідти.

 

На сусідній вулиці на зустріч мені випливла гравітаційна туристична платформа, розмальована під морське дно і заліплена рекламними плакатиками, що світились різнокольоровими вогниками. У зручних кріслах сиділи туристи і оглядали нічне місто. 

Я заскочила на платформу на ходу. Екскурсовод посміхнувся мені, коли я вклала у його долонь два тестоли, і запропонував сісти у вільне крісло. Добре, що у сутінках тихих вулиць міста не помітні дірки від куль на моїй одежі і пропалини від моєї власної крові. Не помітне моє скривлене обличчя. Чорт, як боляче...

 

Платформа пролетіла декілька кварталів дивного міста. Біля космодрому я подякувала молодому екскурсоводу, і зіскочила на бруківку з гладкого ненависного мармуру.

Тіло нило, виштовхуючи звичайні кулі, нахапалась у вестибюлі готелю. Рани заживали повільно, тіло скаржилось на скалки кіріду, яких позбутись не могло.

 

***

Я думала, що залишилось тільки вскочити до катеру і вилетіти. Та виявилось, на космодромі мене чекали різнокольорові вогні на поліцейських гравітавах. За машинами ховались служителі правопорядку, озброєні паралізаторами. Цікаво, що вони мені пред’являть в якості звинувачення? Невже вбивство копроконського президента, чи, може, теракт у готелі? Я озирнулась, щоб впевнитись у тому, що знаменитий готель ще існує, та побачила, як навколо мене формується замкнене коло з поліцейських.

Один з них вийшов під світло фар, демонстративно підняв руки, показуючи мені, що він не озброєний і бажає просто поговорити. Він високий, худий, як і переважна кількість місцевого населення, у нього очі темно-сині, плаский ніс і рот без губ, він дуже схожий на рибу. Шкіра світло-сіро-бузкова. Та зараз ніч, а вночі всі ракірлійці сірі.

Мені було запропоновано здатись добровільно, і пообіцяні послуги адвоката, а також справедливий суд. Аби отримати обіцяного адвоката і суд, я мусила лягти на бруківку обличчям вниз і навіть не думати про перетворення в звіра, бо вони вважають перевертнів небезпечними і вбивають як диких звірів, що загрожують безпеці громадян. А ще той офіцер сказав, що знає про мене усе. Та я йому не повірила, бо усе про мене не знаю навіть я сама, я, наприклад, зовсім не уявляю, скільки мені років, та й знати цього я не хочу.

І взагалі, чого я можу тут очікувати за рішенням суду? Смертна кара за вбивство? Чи вічне ув’язнення на цій планеті у в’язниці на острові Аланегга, за теракт? Хіба вони знають, що таке смерть і вічність?

Та все вирішала поява ще однієї машини з найманцями Такароне. Вони націлили у мене голчасті кірідові пістолети. Ще мить – вони нашпигують мене кірідом і знову затягнуть напівтрупом до якогось підземелля. Досить. Дала у наруч команду Летосу на зліт, попрохала ввімкнути режим прозорості і заховати мене, коли я втечу від переслідування, і зірвалась з місця, у стрибку перетворюючись на звіра. Від несподіванки, здивування і страху декілька перших секунд в мене ніхто навіть не вистрілив. 

По пласким гравітаторам я проскочила небезпечний периметр майже миттєво. Збила з ніг парламентера і ще когось, хто цілився у мене з паралізатора.

От смішні! А вони впевненні, що паралізатор може мене зупинити? 

Аросці таки розпочали стрілянину... дві кулі ніби обпекли мене вогнем. Та зупинятись не можна. Крики, постріли, сирена залишились за спиною. Шкода, що я не можу телепортуватись.

Я заплутувала сліди не гірше наляканого плигунця датінського. Я спеціально вибирала вузькі вулиці старої частини міста. Гравітаторам довелось підніматись над дахами і вони загубили мене, а Летос підібрав мене на невеличкій площі. Влетіла до трюму таким стрибком, що могла перекрити всі світові рекорди зі стрибків перевертнів у вишину й довжину одночасно.

Летос миттєво набрав висоту, зачиняючи люки на ходу, до виходу в космос. Потрібно було поспішати, поки охоронні системи захисту Ракірли не підключились до переслідування злочинця. Не хочеться ще й з-під силових ракет і сіток вивертатись.

 

Летос звично бурчав: 

– Невже не можна якось запобігти таким пригодам, чому ти завжди наражаєш мене на небезпеку?

Я погладила пульт управління: 

– Я думала, ти звик.

– Я тобі дам, звик, – розсердився мій катер, – я ж не безсмертний на відміну від деяких. 

– Ти військовий катер, – нагадала йому я.

– Ти тільки подивись на себе, скільки куль в тебе влучило?

– Звичайних не рахувала, а кірідових – дві… чи три.

– Боляче? – захвилювалась машина.

– Боляче... – підтвердила я. – Лети на Копроконе, там Коре.

Він спостерігав за мною поглядом сенсорів, коли я сіла у крісло пілота в рубці керування, відрегулював крісло, щоб мені було зручно. Робот приніс ковдру.

Палуби з кіріду - дороге задоволення, та змінювати механізми й проводку на кораблі кожного разу, коли ми спливаємо кров’ю після поранення, ще дорожче. А покриття крісла - це дрібниця.

І чому у фільмах смертні бігають під градом куль і залишаються цілі й не ушкодженні, не поранені? Та не може бути, щоб усі кулі пролітали мимо. Чи то я таке нещастя.

 

Варко вийшов з підземного бункеру і побачив свою Долину наче вперше. Темні гірські масиви на фоні темно-сірого неба. Чорні плями проваль, в яких причаїлось щось важке і холодне, те, що зранку перетворюються у туман і розчиняється без сліду під сонячним промінням.

Над проваллям палало багаття. А навколо багаття якісь люди, і хтось грає на гітарі і співає. Добре співає.

Варко підійшов до багаття. Весела компанія його помітила, солдати знітились. Тонака посміхнулась як фотомодель. Гел доспівав пісню. Рол ніби не звернув уваги. А Коре пояснив, що сьогодні анархічна ніч і запропонував погрітись.

– Арештувати б вас за прояв неповаги… – буркнув Варко. – Та я надто втомлений. А жалобу по померлому президенту буде оголошено тільки зранку.

– От і добре, що зранку, – посміхнувся Коре, – сідай, вип’ємо за нового президента.

 

Летос «приземлився» на плацу військової бази під назвою Долина.

Підвестися з крісла я вже не могла.

Рол і Гел чекали, що я вийду рівно хвилину, потім Гел поклав гітару, Рол підвівся. Вони переглянулись, Гел скочив з місця і обидва побігли до катера. 

Рол перший забіг до рубки. Побачив, що я притомна: 

– Поранена?

– Кірід, – прошепотіла я.

Він взяв мене за руку, притулив її до свого обличчя, обнімати не наважився, знав, що кожний порух мого тіла викликає страшенний біль і зрушує скалки кіріда з місць.

– От чорт… – промовив Гел з відчаєм. – Коре! Коре!!! – він вибіг у коридор і кликав лікаря, стоячи на верхньому східці трапа.

Коре підвівся, віддав пляшку Варко: 

– Мушу йти, знову щось сталося. Ще побачимось, друже, прощавай, щасливого володарювання.

Варко зблід і якось посірів, стояв біля багаття і дивився у спину друга. Несподівано відчув себе самотнім, дуже самотнім, ніби залишився сам у всьому світі з важким тягарем, який ніхто не допоможе нести.

Коре підхопив сумку з лавки і побіг до катера.

 

***

Гел сидів за пультом керування. Дивився на планету Копроконе. На її сліпучу «сонячну» корону.

Летос повільно зміщувався у бік світлої сторони планети, встановлюючи курс. Сяяли крижані шапки на полюсах, блищав темно-синій океан, червоніли гори, і пливли хмари над нескінченними темними лісами другого континенту. 

Рол сів поряд у друге крісло пілота, сумний і мовчазний.

– Як вона? – запитав Гел.

– Ще не прокидалась, – відповів Рол, – але біль вщух, напевне їй потрібно тільки відіспатись. А що Зерон? Мовчить? Невже досі не второпав що до чого?

– Мовчить… Якщо і второпав, то гордість не дозволить виялатись достатньо голосно що ми почули, – відповів Гел.

– А транспорти захоплені… і конвой розбитий, є декілька цікавих бранців, а разом з ними один капітан бойового корабля, чекають на вирок у трюмі Джарка. А от вантаж цікавий, дуже цікавий, і мене зацікавила лаболаторія по вивченню трансформерів і виведені розумних форм ідентичних переверетням. Ваш великий творець що не уміє створювати змінливу форму?

– А я про це досі не думав, – здивувася Гел, – он воно що... Але чому? Мі ж дали йому усі здібності і знання котрими володіли а трансформацію він не осягнув?

– Мабутьнездібний він учень, ваш Зерон, – пожартував Рол. – Я хоч і молодший а знаю як змінювати форму.

– Щось тут не те... – замислився Гел.

Я тихо зайшла до рубки керування. Коре підтримував мене під руку. Підвів до крісла, де сидів Рол, і посадив на коліна моєму чоловіку, я притулилась щокою до грудей Рола. А Коре з посмішкою повідомив: 

– Вона казала, що скучила за тобою, от я її і привів.

Гел посміхнувся і відкинувся на спинку крісла пілота.

А Летос почав в яскравих фарбах розповідати про пригоди на Ракірлі: «Уявляєте – вогні, сирена, постріли, а вона стрибає прямісінько на гравітатори поліції, а тут ще ті кляті лідеанці з аросцями… А вона кричить: «Прикрий мене!!!» А мені не прикривати хочеться, а вліпити їм силову ракету прямісінько у той термінал, та поміж тих гравітаторів, щоб їх засліпило…»