Нове на порталі
Творчий марафон
Популярний вміст
Проза
Проза Дарини Бутко
Інше місто
Людині, котра, я вірю, прочитає це там…
Я знову їздила до Києва. Але це місто втратило для мене значення, може тому, що я виросла? Ні, мені і досі подобається гуляти Хрещатиком, заходити в метро та просто дихати повітрям столиці. Але це для мене тепер просто місто, бо воно втратило те, заради чого варто було повертатися знову і знову– я втратила бабусю.
Проза Любові Долик
Аутотренінг
- Переключи на "Інтер"!
- Ні, не переключу.
- А чому?
- Бо мене нема. Я померла.
Так довів. Так, що не могла і не хотіла виконувати навіть такі смішні, елементарні його прохання.
А потім від сказаного слова, що вирвалося несподіваним відкриттям, усвідомила: МИ З ТОБОЮПОМЕРЛИ. Насправді.
Істерики, сварки, намагання добитися до чогось живого і теплого, що колись поєднало нас, були такими тривалими і такими марними... бо ми померли. Давно уже. Просто не помічали і не розуміли, що з нами відбулося.
А знаєш що я ще зрозуміла? Класно бути мертвою! Нічого не тривожить, не дратує, болить. І нічого боятися уже не треба. Я нарешті вільна.
Іграшки для мами й дитини
Червень 13, 2014 - 09:35 — perohanychШини джипа зашурхотіли біля дверей автомайстерні, коли Олексій уже зачиняв їх.
– Пане, вибачте, – з дверцят випурхнула білявка з довгим волоссям, – ви не могли б мені допомогти? Точніше, не мені, а моєму коникові, – легенько вдарила ногою в модній туфельці по колесу. Одяг підкреслював спортивну фігуру незнайомки.
– Даруйте, шановна пані, але наш робочий час закінчився, – розвів руками Олексій.
Проза Юлії Григорук
ТАТКУ
Книга-сповідь
Ця книга присвячена усім негідникам, які залишили своїх дітей напризволяще, наодинці з долею. Можливо, хоч один із них, прочитавши цю сповідь, задумається над непоправною помилкою, страшним гріхом, злочином, який колись здійснив, кинувши свою доньку чи сина на виховання жінки, яка дарувала їм життя…
Прозові твори Людмили Ґрацієвської
Грішна осінь
Степан вийшов на балкон винайманої квартири і закурив. Курив він рідко, лише в ті дні, коли мав секс. Сьогодні один із таких майже святкових днів.
«Один» писала, «два» тримала в голові
Синьор Антоніо вранці подав мені в ліжко каву. Поставивши горнятко на тумбочку, ще раз ніжно обняв мене й сів навпроти, милуючись тим, як я смакую духмяним напоєм. Коли мені залишалося зробити останній із ковточків, подивився на мене так виразно, що годі було не зрозуміти: пора сідати за чергового листа.
Санаторний роман
І треба ж було мені так вляпатися?! Хоча в тому більше винна Катька, моя сусідка. То вона мені нарадила, коли я збиралася до санаторію, сказати там, що не маю чоловіка. Був – і загув. Вигнала, бо пиячив. Тобто розлучена.
Казочки від Віталії Савченко
Жадібні ведмежата
В одному лісі жило собі двоє братиків-ведмедиків. І все б нічого, та були вони страшенно жадібні. Весь час у них виникали сварки, бо не вміли вони ділитися, а ще, як їм щось подобалося, то забирали в інших звірят силою.
Ось і сьогодні такий гарний день, сонечко сяє, пташки співають, всі звірята-малята граються, а наші Ведмежатка знову чомусь лаються, мабуть, щось не поділили.
– Це я знайшов! - кричить один малюк.
– Ні, я! - кричить другий.
Навіщо жінці дисертація
Вона зателефонувала, а потім приїхала. З Києва. Чим неабияк здивувала мене.
– І треба ж було вам вибиратися в таку далеку дорогу? – сказав я після знайомства. – Невже у столиці нема нікого, хто довів би до норми вашу дисертацію?
– Не хочу, щоб хтось із моїх знайомих про це дізнався... – чомусь прошепотіла Зоя, хоча в затишному зальчику надставного кафе ми пили каву тільки вдвох.
– А взагалі, навіщо вона вам, ота докторська?
Прозові твори Ірини Мацко
Дверна ручка
Вечір. Сутінки. Моросить зажурений дощ, кидаючи на вікна холодні сльози. Я стою біля вхідних дверей та дивлюсь на маленьку дверну ручку у якій, здається, зараз усі мої думки та переживання.
... Я образила тебе. Не бажаючи цього. Ненавмисно, та все ж образила. Лише одне слово, а як глибоко та боляче воно може вразити. І ось тепер я прийшла просити тебе лише про одну річ, яка для мене стала найважливішою. Я прийшла просити твого вибачення.
Любов Долик. Дзвінок
Ці гудки такі довгі, наче темні безпросвітні коридори. Ідеш напомацки, а темінь ніяк не закінчується, ідеш, ідеш… «Та візьми вже телефон, візьми!» – волає твоє нутро, воно починає плакати, скімлити, як жалюгідне мокре цуценя, покинуте під смітником у дощову погоду. «Візьми телефон, прошу тебе, візьми» – губи твої не ворушаться, то ворушиться прохання десь у животі, під останнім рядом ребер, і ти забуваєш, що переходиш дорогу, що треба бути уважною, дивитися на світлофор, вважати на машини.
– Алло!
Ба-бах! Блискавка? Постріл? Чи то тролейбусні «роги» злетіли зі своїх дротів?
Мініатюри Слави Світової
ІНФАНТА
Давним-давно жила на світі маленька Інфанта*. Аристократично пхинькала, коли була не в гуморі. Смакувала вівсяну кашу зі срібної ложечки, а на десерт полюбляла груші у карамельному соусі. По обіді вона засинала на високих пухких перинах під заколисуючі мотиви віденських вальсів. І кожного дня прогулювалася околицями міста в надії зустріти свого маленького Принца. А зустріла – Пастушка. Там, на безкрайніх смарагдових луках королівства, він пас неслухняних поросят і майстрував чудернацькі свистунці з червоної глини. Замурзаний Пастушок настільки сподобався Інфанті, що вона залишилася з ним назавжди. Удвох вони крутять поросяткам хвостики і частують одне одного стиглими медовими грушами. Дарма, що без карамельного соусу.
