Жінка-УКРАЇНКА

Шини джипа зашурхотіли біля дверей автомайстерні, коли Олексій уже зачиняв їх.

– Пане, вибачте, – з дверцят випурхнула білявка з довгим волоссям, – ви не могли б мені допомогти? Точніше, не мені, а моєму коникові, – легенько вдарила ногою в модній туфельці по колесу. Одяг підкреслював спортивну фігуру незнайомки.

– Даруйте, шановна пані, але наш робочий час закінчився, – розвів руками Олексій.

– Розумію, розумію, але в несправностей свій графік. Прошу вас трохи затриматися. Я заплачу, скільки скажете, – взяла зі салона сумочку й дістала з неї гаманець. Зашелестіла купюрами. – І врахую те, що ви працювали після роботи, тобто оплата – подвійна. Чи вам гроші не потрібні?

– Потрібні, ще й як потрібні! – вихопилось у Олексія. Він умить згадав Тернопіль, свого сина, якому необхідна операція. Тому він, батько, й опинився тут, у Києві, де можна швидше та більше заробити. Оцінивши вміння і порядність Олексія, Арнольд Семенович, власник кількох майстерень, уже через кілька місяців довірив йому ключі від однієї з них.

– Заганяйте машину. А я тим часом переодягнуся в комбінезон.

Сівши за кермо, Олена ще раз окинула поглядом статурну постать Олексія, котрий пішов до комірчини в глибині майстерні. Широких плечей, сильних рук не могла приховати і вільного краю сорочка у велику клітинку. “Моєму Борисові він точно сподобається, – мелькнула думка в Олени. – Досі наші смаки співпадали...”

– Розповідайте, що трапилося з машиною, – вийшов уже переодягнений Олексій.

– Розумієте... Вибачте, не знаю, як вас звати...

– Олексій.

– Дуже приємно. А я – Олена.

– Радий знайомству, – вклонився чоловік.

“О, він ще й ґалантний!” – подумки втішилась. А вголос мовила:

– Розумієте, Олексію, я спокійно їхала, а двигун раптом почав чмихати. Здається, у ньому навіть щось затарабанило.

– Чмихати, кажете? – всміхнувсь Олексій. – А ви давно давали поживу своєму коникові?

“І з почуттям гумору в нього все гаразд”, – відзначила.

Олексій перепитав, сприйнявши затримку з відповіддю, як Оленине нерозуміння його слів:

– Маю на увазі, коли саме ви заливали бензин.

– Щойно. На заправці он там за рогом.

– Здається, все зрозуміло, – Олексій підняв капот джипа. – На тій заправці водії заправляються тільки двічі: вперше і востаннє. Там у пальне домішують якусь гидоту...

Олена розплатилася справді щедро.

– Коли що – звертайтеся, допоможу, чим можу, – не приховував задоволення Олексій.

– Чим зможете, кажете... – протягнула Олена. – Якщо так, то прошу вислухати моє прохання. Можливо, воно здасться вам дивним, але...

Зітхнувши, Олена продовжила:

– Мій колишній чоловік колекціонував старі автомобілі. Звозив їх хтозна-звідки. Частину з них я при розлученні залишила собі. Подумала: “Підростає син, можливо, він зацікавиться”. Тепер Борисові вже чотирнадцять, і він справді цікавиться цим, як я називаю, парком старого періоду. Кілька днів тому син попросив мене, щоб я знайшла тямущого майстра, разом із яким він міг би доводити ці авто до ладу. Я порадилася з вашим хазяїном, і він порекомендував вас. Тому я й влаштувала це наше знайомство. Сподіваюся, про оплату ми домовимося, від чоловіка у мене залишилися не тільки старі авто, а й частина його бізнесу, будинок із гаражем. Якщо ви не проти, ми зараз туди поїдемо...

– Пізнувато вже, – спробував відмовитись Олексій.

– Наскільки знаю, поспішати вам нікуди. Мешкаєте ж ви тут, у кімнатці над майстернею. А сім’я – за п’ятсот кілометрів звідси. Там, у Тернополі, ви буваєте раз чи два на місяць. Правду я кажу?

– Правду, – зніяковів Олексій. – Переїзди дорого коштують, а синові ліки потрібні. До операції готуємося...

– І це я знаю. І врахую у вашій платні. Тільки буде одна умова...

– Яка?..

– Ви переїдете жити до мене. Треба, щоб ви постійно були, так би мовити, під руками. Мій син теж хворий, у нього дитячий церебральний параліч, через це, власне, ми й розлучилися з чоловіком. Учителі приїздять до нас додому, займаються з Борисом. Але він не любить, коли щось не по його, стає нервовим, і хвороба загострюється. Словом, коли син захоче займатися машинами, треба, щоб ви були поруч, умить пояснили йому, допомогли. Дуже розраховую на те, що ви зрозумієте мене. Обличчя у вас вольове, але добре... До речі, ви зауважили, що наші імена розпочинаються на одну літеру – Олена, Олексій... У цьому є щось символічне... То що, поїхали?

– Поїхали! – видихнув Олексій. І промовчав, що вдома має аж два “о” – дружину звати Ольгою, а сина Остапом. Малим він потрапив у аварію, кості хлопчикові складав молодий недосвідчений хірург у районній лікарні, вони неправильно зрослися. Згодом друга операція, вже в області, третя, тепер ось готуються до четвертої...

Незважаючи на незвичайність умови, Олексій зараз у душі радів з того, що зможе заробляти більше. Значить, удвох із Ольгою швидше назбирають грошей для того, щоб київські лікарі змогли зробити все, аби Остапчик ріс нормально.

Джип рвонув з місця, й через кількадесят хвилин Олена вже показувала Олексієві й котедж із просторим подвір’ям, і гараж, за величиною більше схожих на спортивний зал, й “парк старого періоду”. А ще призначену для Олексія кімнату на другому поверсі, котра сусідила зі спальнею Олени. Потім майстер допізна порався з Борисом біля старих авто, й обоє були задоволені.

...Олексій навіть не здогадувався, що став іграшкою для самотньої леді та її дивакуватого сина. І грошей, на які розраховував, невдаха заробити не встигне – коли він через кілька місяців набридне Олені в ліжку, вона покаже йому на двері, як протягом року трьом його попередникам. Вони були теж міцної статури, із широкими плечима. Й імена в них починалися на “о” – Олег, Орест, Олександр... А колишнього чоловіка звати Оскар. Хто що любить колекціонувати...

Богдан Мельничук
Червень 2014