Жінка-УКРАЇНКА

ІНФАНТА

Давним-давно жила на світі маленька Інфанта*. Аристократично пхинькала, коли була не в гуморі. Смакувала вівсяну кашу зі срібної ложечки, а на десерт полюбляла груші у карамельному соусі. По обіді вона засинала на високих пухких перинах під заколисуючі мотиви віденських вальсів. І кожного дня прогулювалася околицями міста в надії зустріти свого маленького Принца. А зустріла – Пастушка. Там, на безкрайніх смарагдових луках королівства, він пас неслухняних поросят і майстрував чудернацькі свистунці з червоної глини. Замурзаний Пастушок настільки сподобався Інфанті, що вона залишилася з ним назавжди. Удвох вони крутять поросяткам хвостики і частують одне одного стиглими медовими грушами. Дарма, що без карамельного соусу.

---
* Інфанта – з англ. «infant» – дитина, дитина короля й королеви (прим. автора).

ПЕРСОНАЛЬНИЙ КУПІДОНЧИК

Я підстерегла його на балконі. Він якраз намагався вистрелити однією зі своїх золотих стріл у серце якоїсь дамочки в блакитному кашеміровому пальті. Цікаво, кого він потім підстрелив би для неї? Досить розбитих сердець! Досить неправильних пар! І взагалі, чому вирішувати все повинен оцей рожевощокий опецькуватий карапуз? Он у нього ще й молоко на губах не обсохло, куди йому до серйозних справ амурних? Досить! Тихенько підкралася ззаду. Він пручався і хвицався, але я міцно його вхопила. Прив'язала за пухкеньку ніжку, аби не втік. І відібрала стріли. На днях придивлюся собі достойного кандидата. І хай тільки спробує не поцілити туди, куди треба!

ЧЕРВОНИЙ КАПЕЛЮШОК

Юлія обожнювала свій червоний капелюшок. Він був її незмінним аксесуаром. Вона любила красуватися в ньому перед дзеркалом, впевнено розправляти плечі, дивитися на своє відображення з-під напівопущених повік і загадково усміхатися. Червоний капелюх вона завжди носила з гордістю. Як королева корону. Аж доки одного похмурого дня шквал вітру несподівано не зірвав капелюха з її голови і не вкинув його до найглибшої калюжі, куди миттю вскочила вантажівка, перетворивши червоного красеня на брудного пляцка. Вдома Юлія довго плакала… Мама напоїла її м’ятним чаєм і підвела до дзеркала: «Поглянь, доню, ти і так королева. Капелюшок новий купимо, а поки – пам’ятай про свою невидиму корону…» 

БІБЛІОТЕКА

У свої сорок із хвостиком вона любила в'язати затишні светрики для горняток і чай з лимоном. Жила душа в душу з котом Порфирієм і розводила на вікні кактуси. Поза спиною її давно називали «бібліотекар Синя Панчоха»… Він завжди носив картаті краватки й витончені вусики. Вечорами слухав платівки Анни Герман, колекціонував загублені кимось ключі й щонеділі водив маму до театру. У свої сорок із хвостиком він любив читати при світлі настільної лампи в бібліотеці. І писати їй листи. Ховав їх поміж книжкових сторінок, надіявся: побачить, знайде, прочитає. Він не знав, що за роки самотності вона давно перечитала в бібліотеці геть усе…

МІТЛА

З тих пір, як колишній чоловік обрубав їй крила, Галина взялася за мітлу. Стати відьмою їй не вдалося б ніколи – частково через м’який, добродушний характер, а частково – через віру в Бога. Тому виплакавши достатньо сліз, жінка спалила всі мости й влаштувалася двірником. Комунальне підприємство виділило їй крихітну однокімнатну квартиру на першому поверсі, куди вона й перенесла усі свої нехитрі пожитки: дві валізи з одягом та взуттям, кілька коробок з книжками, кухонне начиння і фікус. Уранці Галина вправно орудує мітлою, а потім займається улюбленою справою – майструє маленьких зворушливих янголів. Вона щаслива. І знову літає. Й мітла немає до цього жодного стосунку…