Проза

Руслана Кореновська-Марич. Двері в твоєму житті…

Чи задумувалися ви колись скільки дверей ви відкрили вже в своєму житті і скільки ще прийдеться відкрити??? Що ж означає таке чарівне слово – ДВЕРІ...

Я ж писатиму про свої двері... їх у мене, за 55 років, було ой як багато !!! Та згадаю про основні, які допомогли мені багато чого навчитися і здобути. А ви подумайте про свої двер…і, можливо, вперше відкриєте для себе нові сторінки вашого життєвого досвіду.

Проза Руслани Кореновської-Марич

ЩО ТАМ, ЗА ТВОЇМ ВІКНОМ… (відповідь на сльози самотності)

Кожного ранку снідаю за столом в кухні навпроти вікна…

Я дуже люблю оте своє завіконня:

— Доброго ранку, світе мій ясний!

… Доброго дня,весно прекрасна!..

Під звуки гарної мелодії і перших сонячних променів я дивлюся у відкрите вікно на білий світ, на незайману від машин, ще довгу дорогу у новий день і дякую Богу за все, що маю і ще буду мати... за сонце, що заглядає в мій запашний зелений чай, за людей, яких сьогодні я зустріну, за сон, що вночі мене повів на кладку, де стояла я малятком…

Любов Сердунич. Осіння казка

У тітоньки Осени було три сини, один одного менший. Помічники і пустуни були вони. Клопотів мала із ними – гай-гай! Крім того, що роботи в неї завше непочатий край, то ще хлопці ото, знай, бешкетують. І сварися, і гукай – не почують.

У гурті, кажуть, множиться сила. Це стосується кожного сина. Бо хоч скільки робіт залагодять, та вони втрьох ніколи не ходять. А чому? Вам цікаво дізнатись? Отож слухайте.

Ось найстарший синок. А треба б вам зізнатись, був він тихим, сумирним. Ото як прийде його пора прокидатись, то ніхто й не помітить: гарно та мирно вставав, матусеньку Осінь вітав. Ягідками вересу любив прикрашати старший синок мами Осени шати. Так Вереснем люди його і назвали. А по вересу стиглому його й впізнавали.

Любов Сердунич: Зайдам – зась! (замальовка, уривок)

…Знюхалися з зайдами, зауважив Зоремир. Здавна загарбники зиркали зизем, замишляючи зле. Злізлися звідусіль зайди з загребущими замашками. Зайшлі зразу замишляли зле. Завидки, зазіхання загарбників заманили, заарканили, забалакали, затуманили зір, забрали завидні, заможні землі. Занедбали, занапастили, заселили зайдами, забіяками, завойовниками, заброхами-завидами. Зайди заборонили, знищили звичних Звениславів, Звонимирів, Зв’яг, Злотанчиків, Злотоданів, Зореглядів, Зоремирів, Зореславів, Зорянчиків, Збиславок, Зоринок, Забав, Звениславок, Звонимир, Зореславок, Зірок, Зорин, Златунь, Зорянок… Заполонили землі заморськими Захаріями, Занями, Зенонами, Зиновіями, Зоями, Зофіями, Зінаїдами. Злагоду, затишок змінили зневірою.

Світлана Патра: Невидимий корабель

(есе)

Маленька дівчинка на колінах у тата…

Колеса крутяться і крутяться, не зупиняючись… Крихітка з блакитними очима посміхається – так їй затишно на колінах у тата.

Тато впевнено керує своїм транспортним засобом, шукаючи поглядом знайомий парк.

Світлана Патра: Мамина сила

 «Ма-а-а-а», «Мам-м-ма», «Мамо», «Мамуся»… Ці набори звуків, а згодом і слова наглядно ілюструють еволюцію розвитку мовлення кожної окремої людини. І ці звуки, ці слова адресовані одній людині – Мамі. Тій, кого дитина бачить чи не першою у своєму житті. Тій, для кого дитина існує вже тоді, коли інші, можливо, ще навіть не здогадуються, що вона тільки має народитися…

Ким же є для людини мама? Вона дає наснагу на подальше життя, допомагає дитині в усьому, що та робить. Навіть, якщо дитині вже років так 30, а то й більше. Навіть, якщо іноді друзі та інші родичі не розуміють, навіщо така допомога. Мама знає, навіщо. І дитина, у більшості випадків, теж знає. І цінує мамину допомогу.

Віра Марущак. Новели та оповідання

Гомін білого інею             

(Різдвяна казка)

Зимові канікули завжди наповнені  букетом новорічних свят. Я і мій брат дуже їх любили. Приєднувалися до  ватаги хлопців та дівчат, що ходили від хати до хати посівати, колядувати, щедрувати.  Додому ми приносили  гостинці: горіхи, цукерки, пряники. Особливою чарівністю був наповнений свят - вечір. До нього готувалися ретельно, заздалегідь. Навіть зимове повітря було просякнуте особливим блаженним  запахом  печеного хліба, дух якого приємно лоскотав у носі.

Світлана Талан. Не вурдалаки (уривок з роману)

Сьогодні ти знову мені наснився. Ти збирався піти від мене до чужої жінки. Я плакала і просила не йти, бо я є твоя дружина. Ти так сумно подивився на мене, а я притулилася до твоїх грудей, і стало так затишно, так спокійно! Прокидаюся вранці, простягаю руку, а поруч - порожнеча та холод. Йду до тебе на могилу. Тут можна поплакати та поговорити з тобою. Біля твоєї могили – порожнє місце, яке я залишила для себе, а щоб хтось інший його не зайняв, я поставила металеву огорожу. Якась жіночка одного разу, проходячи повз могилу, сказала, що зараз вже не модно ставити огорожі. Я промовчала.

Світлана Талан. Мої любі зрадники (уривок з роману)

Дорога додому виявилася не такою вже й легкою, коли йти пішки. Маланка то йшла, то підвозили добрі люди  та пускали до хати заночувати. Ноги в чоботях порозтирала до крові, що й ступити боляче.

Світлана Талан. Коли ти поруч (уривок з роману)

Розділ 37

— Дашо, є пропозиція, — сказав Даші Андрій, коли дівчина прийшла вилити з баночки рідину, яку відкашлював і спльовував Андрій. У Андрія був рак легенів, і Даша, виплескуючи вміст баночки в унітаз, помітила, що з кожним разом крові стає все більше. Вона ретельно сполоснула баночку, обробила її розчином хлораміну і, повернувшись до палати, запитала:

— І яка ж, Андрію, в тебе є до мене пропозиція? Якщо збираєшся запропонувати мені руку й серце, то скажу відразу: мені ще рано, я хочу побути молодою і вільною.

Світлана Талан. Помилка (уривок з роману)

Пролог.
  
Після розмови з сином Вероніка довго не могла заснути. В основному говорив Микита, а вона мовчала, немов в роті була вода, яку не можна було розплескати. Вероніка відчувала, що син цього разу не бреше - голос його був надто схвильований. Було зрозуміло, що Микита довго готувався до цієї розмови. Це відчувалося з того, як часом тремтів його голос, як він говорив сумбурно і часто запинався. Вона вже забула, коли Микита говорив щиро, без брехні, але зараз їй здалося, що син вперше за довгий останній час говорив правду. Вероніка давно не чула голос сина. В глибині душі вона чекала від нього дзвінка, не бажаючи зізнатися

Ольга Рєпіна. Оленятко

У великому лісі жило оленятко. Воно було маленьке, з коричневою спинкою та очима кольору лісних горішків.

Оленятко тільки що народилось, тому друзів у нього ще не було. Велетенській дуб хитав над ним своїми могутніми вітами.

– Я друг тобі, не бійся! Я захищу тебе від будь–якої негоди…

– А що таке друг? – запитало оленятко.

– Це той, хто допомагає і не потребує віддяки, – відповів мудрий дуб.

Об'єднати вміст