Жінка-УКРАЇНКА

Горіх і витії душі

Люди понятия не имеют о том, как выбираться из своего ментального леса. ( … ) Вы говорите о зрелых решениях. В этом лесу возраст не имеет никакого отношения к индивидуальной способности принимать решения. Здесь имеет значение только опыт. Даже дитя малое, если знает путь, проведет вас лучше, чем вы сами, если заблудитесь. При таких обстоятельствах точнее было б сказать, что это дитя взрослее вас. ( … ).

Все мы лишь дети перед Богом. Сама жизнь это великая школа, и наши уроки не кончатся до тех пор, пока мы не осознаем, кем являемся на самом деле        

Парамахамса Йогананда

Трансцендентність душі.

Дети наследуют от родителей не только внешний облик, но и характер. Среда играет значительную роль, однако первооснова, с которой начинает свою жизнь ребенок, наследуется им от его предков.

Ганди, Автобиография.

Високий горіх щось шептав у проріз часу.

А вона, маленьке породження, тихо сиділа на причалі суворого життя, бо не вміла сказати, не вміла відіслати вісточку. Тиша у тиші – резонанс векторів життя.

Так каркали ворони, так вітер зривав листя і заносив кудись у вирій.

Довгоочікувані тривоги віків замішали якусь плутанину в обрії дитячого мислення. Думає, що  жилаві долоні піднесуть до неба, до обріїв замку принцеси, замку …  А  далі?  Невже не розуміє душа, що все вже Є? до того часу , як все вже було, все ще буде.

А ворони каркають, а птахи несуть, пливуть, доганяють час.

Добігти до…., вийти за, перестрибнути через.

Так починається все:  вимір доступу до всесильного, колос голосу із середини, що  має можливість резонувати зі співом віків. До глибини душі  душу вимальовують пророки, планида волі, а чи прокльони, не все так легко.  Плоть прагне. Руки мліють, ноги дерев’яніють, язик одеревіє, а очі німіють на простір пильними стрілами. Електродинамік. Нуль плюс мінус приділяє плюс. Тіло – це глек таланту. Чи еталон туманності записує позов? Трансцендентна частина нагадує про сукупну суспільну одиницю, а маленьке тіло в ньому лише гвинтик. Всі спізнаємо, загубився гвинтик у механізмі – треба замінити. Бо машина мусить бути в русі. Сьогодні ти той гвинтик, завтра я, а потім буде він…Так, як ти танцюєш у світанковому позові мрій, так сонце відкриває перед постаттю свої дванадцять врат. А пройти їх, ой як складно.

Гіллястий горіх миготів щось у кроні, тріскотню ламалися руки титана, а вітер промову завів до природи. Боліло в дитини і серце, і розум. Взивала душа до мами.

Дитина – природа, образи, обози. Там трохи незвично, зазивно, затишно, бо спокоєм душу голублять. Маленьке благання великої спроби, смалені сліди великої змоги. Іди і рости, у вимірі часу, іди і прости всім тим, хто у  поза часі. А  стримують рухи доби. Не слухай, йди.!

Гігантську постать богині Лади, щедро обвивав дикий виноград, а у підніжжі, Терношорського скельного святилища розкошував запах ладану, мрійно розростався барвінок, кувала зозуля. Вже літо. Скоро розбредеться біле плем’я по Карпатах. Рознесе безкраїми просторами, мандруючи світами, маленькі ляльки з білої глини – чадо мрійниці –  від Атлантики до Забайкалля.  Бо споконвіків Терношорська Лада давала світу життя, горіла біополем нації. Прадавня світова енергетична система штовхала життя, спрямовувала, доводила до пуття.

Перші кроки  - то спротиву життя, другі – надія на вороття, треті – задимлені     у трансі  ази майбутнього, четверті диктують сутність всесутнього. П’ятим відкрита долина бажання. Шостий у нас за плечима –  зітхання. Сьомий – призначений щиро радіти за зорі , за ясну седмицю, сюїти верховного стража Брами.

 Я замалюю Восьму октаву – світлу,  резонно, синю, порталу до Всесвіту, Дев’ята – то вистрою Юрія - сили, коли світ радіє,  нашої віри  - доробку надміру. Десята святково закличе у день десятинний, де віддано змусить платити  данину, за час, за життя, за останню  годину. Одинадцять обручів волі   сумно дарують твої видозміни на твою ж  таки недолю наложать тавро віри  роки,  поки  Дванадцята брама відкриється тому, що вправно пройшов з  Першої по Сьому, а потім зумів забезпечити вихід до сходинок вище, вище, вище. ..

Безкінечність натури

Надо ждать иногда века,чтобы после ухода из жизни одних, вновь  появились люди, способные  уловить нить, оставленную ушедшими.

              В.Вернадский

Добігає до долу безмовного зріла вись у тумані, а дітвак мріє, зріє…

Безкінечність епохи в тенетах тіла. Що, чого хотіла? База даних закрилась від люду.

Виростає не вимір, а в пеклі облуди диво дивне, одне у всіх етапах, до сьомої ступені в трапах малого аероплану. Так, летить Нірвана.  Прорватися крізь перешкоди, що означає знайти нові ходи, нові завади.  Пройти крізь добу, добігти до обрію долі, змінити заземлений погляд на вигляд небесний. А потім…Життя, що хмаринки, то гуснуть у висі, то рідко зчиняються срібно сірим найменням. Хмаринки, ви мрієте бути, …і бити крапчастими стрілами  простір.

Експорт натури, доволі завгари.  Застій. Оновлення в тілі душі застарілої. Виміри сірі. Зродити життя після життя. Ось істина буття. прана розпростирає крила. Чого хотіла? Без вороття.  Міниться світ. Міняє простір час.  Дитина і простір, дитина і час, дитина й горіх. Чий гріх? Чиє буття? Чиї життя виповнюють ся у малому тілі?  Незрушна постать заніміла. Стоїть у закутку планети. На допомогу кличе вітер, воронів аскетів.

Чорний круче, де твоя родина, де твої діти? Знайди мою долю. Хочу летіти. Злечу я до обрію, до батька Всесвіту, бо прагну себе відшукати, знайти свої квіти життя. Волаю від болю… Радій, то життя людських вимірів. Бери, доведи до пуття

Перший щабель. Дао. Коли несвідомо зазираючи в чужі виміри, порівнюю, віддаляюся, знову відроджуюся, вже в іншому тілі. Росту, відштовхуюсь від того, що маю, чим володію, що належить  тільки мені.

Другий рівень . Відриваю від всього старого старе, запозичу нове, вплітаю у сіті оновлені ниті, заарканюю світ. Прориваюсь до днини, щодня, щогодини.

Третій вивір.  Я сам собі світ. Я сам у  собі сильний, я всесвіт, я світ,  маленька людина. Я сонячна днина. Я – є – я.горчечна зернина і сповнена днина. Три.

Четвертий ватерпас –  Я визначаю, я творю, я хочу, можу, мрію. Я живу.  Тремкими пальцями я виміряю долю, станцюю де-паде. Забіжу наперед. Я – є,  я буде.

П’ятий – я знаю, за плечима чотири зорі розгорілись, сторони світів відкрилися переді мною. Я прагну опанувати ті вершини, що височіють перед зором. Я войовник. Пройти найшвидше, доторкнутися простих голчастих верховіть нової системи,  висоти.  Я – Ти.

Шоста частина часу. Гостювання, насиченість достатком. Володію часом, маю сили, маю мрію. Довкола влаштовую проекції для руху. Я – є. Навколо мене космічний простір. Мені налагодити треба нелукаві зв’язки:

 Я-Я. Вічність... тепер заповнена наполовину, вже можу щось сказати. Світла днина радіє  проросту в  життя. Я- Всесвіт – Я буття.

Седмиця.

Сьомий день, неділя. Не надто сили розганяй, знай: тобі потрібні моці, аби зробити благодійність, облаштувати ще чиюсь долю, напоумити ще чиїсь душі. І спрямувати в русло правди, В  ту річку, що витікає із нових епох. Ти трохи бог.

Я –  далі.  В  планетарні планиди. Кориди, гармонії, твіди, маленькі закони власних ідей. Інстинкт, інтелект, ілюзії. Лоно орхідей. 

Сидить під горіхом маленька особа . Горіх щось тріскоче, а вітер локони - закони   в русі  тіла чада лоскоче:

—  Зариюся в  мох, під корінням громила. Там м’яко, там затишно, мило.  Там дивне святилище дивних світів. Засну на хвилинку. Весь світ занімів. Старію. Росту. У світлому обрисі світлих світів летить білий принц на білім коні. То, певне, Пегас. Сипле перли додолу, закриває долину блискітками нації. Я у вимірі мого народу. Я там, де було покоління до мене, я там, де танцюють мої вірні долі, я там, де майбутнє ляскає щедро в долоні.

Горіх верховіттям гуде. Вітер суне на землю копилки тих віків, котрі ще не звикли до нинішніх схем. Нема проблем. Все  витрачено, визначено наперед. Хоча ти не знаєш, чим володієш, що у лаштунках ховаєш. Тепер водніє планетарна натура. Тепер верховодить зірка Ельдейгейзе . Галактика щирить восьмий, дев’ятий, десятий виміри.

Перш ніж планету покине остання стара душа, пройде шість століть Де шосте життя намалює свій спів у землистому вимірі тисячі. Я  бачу прогрес. Старі душі в новім ладані містяться, що тягне за собою прорив у юстиції. Маєш право –  бо знаєш, бо вмієш, бо маєш. А далі рік за роком, 6 тисяч  років виростає, до 6 мільйонів, коли у зародку фізичної планети успішно відновився Дух. Аскети твого й мого життя.

Ворони каркають, розносять життя, забирають, віддають, і знову розтерзують. Але то вони старші на долі, вони все знають. Ось принесли доповідь про день вчорашній,  завтрашніх процесів  наповнили  ексцесів юного буття.

Карпати серед Карпат

Хочеться кудись бігти, не оглядаючись. Закричати голосно, розкрити руки на світ, обійняти очима простір, і німо прийняти те, що диктує натура.

На високій горі Руна кріпилися маленьке оленятко Ра і стара олениця Ар. Ра дивився на сонце ясними очима, пізнавав  у сонячнім відображенні власне єство. А старенька сива, змучена Ар втупила зір  у павутинки  вітру. Їй здалося, що потік повітряних хвиль малахітовою кулею  здрижує між карпатських красунь, ясночолих смерек. А потім ніжно цілує у танці  сизу давнину сивих полонин.  Бо кожному своє: молодому –вогненне сонце, старому – сіро-голубий обрій.

Затупав олень молодими копитами, затанцював веселковою змогою.

Радісні вибрики – молодий посланець… А мудра газель   дивилася вслід,  і раділа: життя вічне!   Під пружними молодими  копитами покірно  прогинався гірський Сокільський хребет. Там Сокіл мудрий володарює .Там відданий естет воює. І духами чорних бур, і криками чорних круків здригається   Рожен-Тюдів-Бабин-Яворів.

У яворовому яру Білобог з Чорнобогом мудрує, де зупиняться Ар і Ра.  А плаї манять, а вітер гонить, а світ незнаний! Золотою підковою вишикувалися вінці в центрі Європи:

Чорна гора, Смотрич і Вухатий Камінь:

- Танцюй блискотливий бетягу, протискай крізь світи правду про гори., про мудрість валахів.

Забрикало молодими копитами серня, затупотів коломийки молодий поселенець. А мудра  стара сарна дивилася вслід і раділа: життя Є.

Полонинами зросив дощ. То Верховний пройшовся на тарпані. Мудра мати Ра закликала оленятко Ар під старезний розлогий дуб  лежати , аби захистися від негоди: 

-  Будь обачним -  коли дощ холодом мочить, треба ховатися. А як настане днина спекотна, то теплий дощик буде лише на втіху. Слухай моєї науки, пташино.

- А як не помилитися, коли те тепло, коли холодно?

- Миле дитя, розумію, ти зараз тягнешся до світла. Сонце і дає тепло .

- А чому сонячні промені не завжди мене гріють.? Певне, я завинив?

- Ні, світ завжди до нас лагідний. То ми не готові до змін. Тому всі живі організми мусять мати сонце всередині себе. Аби вміти зігрітися і отепляти інших.

- Чому тоді люди – найвищі живі мудреці, а іноді холодом та слізьми на весь світ розсівають.

- Із Совістю своєю дружити не можуть. І вона їх гризе. Важко тоді  налагодити   зв'язок із Всесвітом. Далеко від того буття, де знаходяться. То відступають в чужі тіла, то повертаються в свої. А  там уже заселений інший Дух. І їм доводиться боротися. Нічого кращого не придумали, як кричати. Бити, корчитися від неспокою.

- Які дивні! А чому не знайдуть у власному тілі Вогник? Так легше. Вони ж бо живі!

- Живі, та ходять мерцями, бо далекі від матінки Землі, від вектору, що сполучає людське єство із Космосом.

- Бабусю, а розкажи мені про людей.

Олені вмостилися на м’який мох, прислухалися до шелесту листя , і бачили казку.

Людські виміри в просторі Всесвіту.