Жінка-УКРАЇНКА

Доповідь на Всеукраїнську науково-практичну конференцію «Інтеграція українського мистецтва у європейський та світовий  культурний простір».

Цілісність сучасної хореографії України породжується співіснуванням багатьох національних танцювальних  культур у просторі й часі. Саме буття України на стику територіального розміщення зумовило її зв’язок із загальносвітовим історико-культурним простором. Таким чином, і у сучасній хореографічній культурі домінуючими стають процеси загальної інтеграції. Це співіснування, взаємовплив, взаємопроникнення різноманітних типів знання про мистецтво руху, які сприяють створенню цілісної світової  моделі побудови хореографічного твору. Діалог між різними світоглядами уможливлюється тим, що всі вони мають  спільну основу для свого розвитку – універсальні людські цінності. Хореографічне мистецтво виступає як механізм вироблення, закріплення і трансляції цих цінностей, як баланс поєднання постійної модернізації з високим ступенем наслідування. Розуміння закономірностей функціонування та розвитку творчих процесів у царині хореографії різних культур, поглиблює наші знання в області побудови загальної теорії мистецтва танцю, виявлення принципів, його організуючих, проникнення в його природу. Сучасні хореографи різних країн наголошують, що форма сама по собі мало їх цікавить, головне – висловити нові ідеї та почуття, наочно представити те, що ще тільки ледь майорить в їх уяві на обрії самовідчуття. І тому сучасне хореографічне мистецтво легко грає з будь-якими формами, ситуаціями, ідеями. Добре це чи погано, не знаю, але так є.

Сучасна хореографія України є живою та постійно змінною формою мистецтва, в якому важливу роль відіграє особисте відношення хореографа до руху. Змістоутворюючим стрижнем сьогоденної сучасної хореографії є не  хореографічні твори в їх часовій послідовності, а людина-творець в її суперечливій цілісності з різними принципами осмислення основ власного буття. Вічні проблеми народження, життя, смерті, кохання, ненависті, свободи, вибору, зради, вірності та інші наскрізні для кожної з культур, але кожна розв’язує їх по-своєму. Таке бачення стає поліфонічним, а картина світу набуває культурологічної стереоскопічності. І тому на сьогоднішній день ми, українські митці танцю, вже не можемо обмежитись тільки тими знаннями, яких було достатньо для роботи у хореографічному просторі ще декілька років тому. На відміну від класичного балету форма, концепція та складові рухи сучасного балету підлягають постійним змінам, розширюються та збагачуються новими напрямками та лініями, які виникають завдяки здобутим знанням, фізичному вдосконаленню та  психологічному відношенню хореографа до  минулих  подій його життя та інших. Особистості артистичного світу різних країн (скульптори, художники, письменники, композитори) показують у своїх творах власне бачення сучасної хореографії, розширюючи його далеко за межі існуючих понять. Сьогоденне мистецтво танцю з легкістю вбирає в себе локальні елементи рухів з різних  напрямків  світових шкіл руху, а також з багатої культурної спадщини танців народів світу та намагається все це поєднати з відображенням відтінків людської індивідуальності. Найчастіше цінність таких хореографічних робіт повстає із особистого ставлення  хореографа до своїх творінь, змістовна основа яких, за звичай,  бере свій початок із “істинно” виплеканих традицій  “глибин душі народної”, від “прабатька” та “праматері”. Хореографічна лексика та техніка виконання у їх понятті  це не тільки удосконалення фізичної  роботи  тіла, а й психологічного стану виконавців,  бо символом українського танцю завжди була душа, точніше – серце. Тіло ж, на відміну від культур деяких інших народів, ніколи не було ідолом обожнювання.

В межах своїх можливостей мені хотілося б ознайомитись з різними напрямками вдосконалення виконавців танцю  у Європі та поза нею. Передусім, на мій погляд , заслуговують на увагу  вправи на досягнення ритму на основі елементів  африканського танцю, техніка  виконання рухів американського джазового танцю, дослідження Дельсарта відцентрових та доцентрових реакцій в поведінці людини, досягнення Станіславського  в  царині  «фізичної дії», біомеханічний тренінг   М. Александера та біоенергетична теорія О. Лоуена, відчуття руху за методом М. Фельденкрайза. Вже ні для кого не є таємницею, що східні мистецтва руху корисні для фізичного вдосконалення у будь-якому віці: вони звільняють від напруги м’язи та суглоби, що покращує поставу, рухливість та гнучкість. Заняття техніками дихання тонізують внутрішні органи, поглиблюють процес дихання, стимулюють циркуляцію крові. Крім того, вони розвивають рівновагу, координацію, та відчуття центру ваги, що, погодьтесь,  є необхідним для виконання рухів  будь-якого стилю та напрямку танцю. Та особливо мені хотілося б зосередити свою увагу, після ознайомлення з різними світовими школами танцю, на поєднанні сучасної лексики з елементами традиційного українського танцю. Тому і метод роботи, за яким я прагну працювати  – це не зліпок запозичених по різних країнах прийомів та знань, не дивлячись на те, що я користуюсь інформацією та використовую елементи рухів інших танцювальних систем у створенні хореографічних композицій, наприклад, для хореографічної студії “Леліо” кафедри хореографії НАКККіМ, але трансформуючи та адаптуючи  їх, враховуючи  те, що я особисто вихована в традиціях української школи класичного та народно-сценічного танцю. Сутність  методу в тому, що я намагаюсь не тільки навчити танцівника  виконувати показані  рухи, але й забезпечити  вміння  побудови так званого “арсеналу виразних засобів”, тобто, гармонійність рухів та положення тіла, пластичну виразність й міміку обличчя, динаміку, ритм та темп виконання руху,  поняття роботи у просторовому малюнку, розуміння драматургії композиції танцю. Це не дедуктивний метод, що синтезує вміння, увага тут концентрується скоріш на духовному процесі виконання руху, якому присутні і крайності, і повне саморозкриття,  але не з погляду егоцентризму на принципах самозакоханості власними переживаннями (надмірна емоційність), а навпаки, якби процесу добровільної самопожертви. Це техніка інтеграції усіх духовних та фізичних сил, які проходять еволюцію від первісних інтимно-містичних сфер до сучасних духовно-релігійних. І тому робота над вихованням танцівника спрямована не тільки на те, щоб його навчити виконувати якісь технічні рухи та запам’ятовувати  послідовність їх виконання, а на  переборювання тих перешкод у процесі духовного зростання, які йому може ставити його організм (тобто вдосконалення загального фізичного розвитку). Організм танцівника у цьому внутрішньому процесі повинен позбутися будь-якого опору та напруги настільки, щоб, власне кажучи, не було жодної часової різниці між внутрішнім імпульсом і зовнішнім показом, щоб імпульс сам у собі був одночасною реакцією, одне слово, щоб тіло неначе переставало існувати, відчувалась відсутність сили тяжіння, щоб воно жило у русі, і щоб глядач мав справу лише з видимим перебігом  інформаційно-внутрішніх процесів хореографічного твору, а не займався аналізом лексики та фізично-технічної вправності виконавців під час сценічного відтворення. Звичайно, можна вважати, що   духовний процес фізичного розвитку танцівників за цим методом є непоганим вишколом, але це все таки не так – результату неможливо досягнути лише процесом навчання. Роки праці над спеціально розробленими заняттями, які тільки частково пов’язані з фізичним тренінгом, а насправді ведуть  до певного стану концентрації,   інколи дають змогу  відкрити у собі  початок процесу  розвитку руху та завдяки  особливій зовнішній підтримці, це  можна культивувати як пробудження до дії, до творчого натхнення, до створення робіт хореографічного мистецтва. Процес, про який йде мова, хоч і пов’язаний з концентрацією, довірою, відвертістю і захопленням фахом до самозабуття, не є волюнтаристським. Він пов’язаний із станом пасивності (постійна пасивна готовність до реалізації активної дії) з певною психічною формою, перебуваючи в якій людина  не те, що не хоче цього не зробити, а немовби зрікається невиконання певних дій.

Таким чином, танець у сучасній хореографії не  самоціль, а є засобом вираження внутрішніх емоційних станів, переданих рухом. Мова руху є універсальною формою осмислення буття, яка дає змогу людям вступати в комунікативні зв’язки одне з одним, орієнтуватись у просторі світової хореографічної культури, Тому проблема сучасної української мови руху, це проблема зрозуміння, проблема ефективності діалогу між культурними епохами, між різними танцювальними стилями та напрямками,  що співіснують в одному часовому вимірі. Нова інформація асимілюється шляхом співвіднесення з тим, що вже відоме, новий досвід поєднуються з уже набутим. Чим більшим стає діапазон знань людини про мистецтво руху, тим глибшає її розуміння світу. Через поліфонізм руху нам відкривається поліфонізм буття, оскільки рухи різних  шкіл хореографічного мистецтва багатьох країн, рухи танцювальних культур народів світу являють різні світогляди, способи мислення та сприйняття світобудови. Але, як сказав наш український ”кобзар” Т.Г.Шевченко: “...чужого научайтесь та свого не цурайтесь...”.

Климчук Лілія

Доцент кафедри хореографії
Національної Академії керівних кадрів  культури і мистецтв