Щойно Даринці виповнилося три рочки, як померла від страшної хвороби її матуся. Потім батько привів додому іншу жінку. І Даринка довго плакала.
Степан працював у поліції і, бувало, не приходив додому по декілька днів: то мав нічні чергування, то якісь відрядження. Тоді Даринка залишалася вдома із мачухою. Дні, коли батька не було вдома, ненавиділа найдужче. Русана їй не сподобалася одразу – не даремно ж так розривалася ночами від плачу, коли вперше її побачила: якась вона дивна, і погляд має – такий хижий, що аж страшно іноді в її очі зазирати.
Обожнюю минулий час.
Листя шелестить – на деревах, коли падає, під ногами. Жовте, червоне, помаранчеве, коричневе, навіть зелене.
Обожнюю минулий час. Не за те, що квітів у минулому часі було більше, і не за те, що вони були. А тому, що всі вони не тільки були в минулому часі, але й є в теперішньому. Минулий час, як виявилося, не заважає сьогоденню. Навпаки, допомагає.
Прийшов час закривати плавальний сезон. Я прокинувся рано й відразу відчув, як гидко, набагато гидкіше, ніж зазвичай, було на душі. А кляте бажання все не виповнювалося?…
– Синку, вода холодна, осінь є осінь. Не затримуйся там, поплавай трохи й повертайся додому.
Додому ?… Хіба це дім? Це ж справжнісінький а сарай. Ось здійснилося б заповітне бажання, і все негайно змінилося б. Мама каже, що в бажанні головне – вчасно про нього згадати і не заважати йому здійснитися. Я і загадав, і не заважаю?…
Цікаво, чи боляче землі, коли я по ній ходжу?
Мені подобаються питання без відповідей. Іноді відповіді дратують ще більше, ніж питання. Я ладна слухати нескінченний потік безглуздих, часом навіть ідіотських, запитань, але - не відповідей на них.
Робота журналіста цікава, але іноді інформаційне перенасичення містить у собі загрозу легкої форми шизофренії. Мені спокійно. Я повертаюся з роботи. Отже, маю унікальну можливість нарешті не думати про політику. Тепер мене цікавить одне: чи боляче землі, коли я іду по ній?..
Пенні-лейн, рідна вулиця.
The Beatles
«Вечір крапнув на провулки й вулиці».
Горять, і навіть дуже добре горять. Цей, в усякому разі, благополучно згорів. Хоча, може бути, як раз у цю хвилину хтось її читає або просто тримає в руках і думає про себе: «Треба ж, збереглася, адже могла згоріти, та й начебто і повинна була».
— Все-таки дивно влаштований світ, — вкотре переконався п’ятилітній Олексійко. — Ось школярі, відгулявши випускний, б’ють байдики, дивляться телевізор, тобто їдять життя повною ложкою, а ми, як і раніше, ходимо в наш чернігівський дитсадок «Золота жабка»…
— Зате такого балу, як у нас, у жодній школі не було! — згадувала Катруська. — І на мітлі політали, і в кориті станцювали, і з комп’ютерними вірусами потоваришували, і в п’явок та павуків у гостях побули, й навіть застуду та нежить на безлюдну планету запустили…
Кажуть, геніями народжуються. Але ніхто не пояснить, чому тавро «геній» дають посмертно. Чому по життю треба йти босоніж тернистим шляхом, зневіритися в Бозі, зненавидіти старість або не дочекатися її, аби потім посмертно звучати на спраглих правди устах. А може воно того варте?
Символічно, але щоб стати поруч з Отцем, Син його був розіп'ятим. Босим ходив піском і камінням, робив чудеса з душами і тілами. Бо воно того варте!
Стоїш…Мовчиш..А полумя погасло
Не зупиняйся, чуєш, Іване? Не зупиняйся! Поки ще жевріє грань під твоїми ногами, не зупиняйся. Навчи нас, нікчемних учнів твоїх, не впасти духом, а зігнувшись – знову взяти в руки давно закинуті молоти.
Ті молоти давно вкрила ерозія, бо вони лежать з тих пір, коли ти закликав повстати і боротись, коли повстали, боролись і загинули за волю та єдність внуків-правнуків своїх. Але вороги не сплять і глузливо скоряють нас. А ми мовчимо…ми шукаєм ідолів і пророків.
Високо ти стоїш. Понурі голови проходять повз і не помічають твого погляду – уже скамянілого, мудрого, певно трохи байдужо-розчарованого.
Казка про черству стару та її в"язання
Жила собі черства стара,- так її кликали люди. Не тому, що вже стільки літ прожила. Тому, що вважали усі, що серце у неї черстве. Все вона була зайнята в"язанням свого покривала. Ніц більше помічати не хотіла. Що війна прокотилась світом і їхнім селом: довкола кров і смерть, а стара в"яже. Що мир виявився мало кращим за війну: кожен новий "начальник" міряв владу свою викупами та мздою, а стара в"яже. Близькі її на той світ пішли. Усім селом прощались, а стара в"яже...
"Нема серця", - казали.
Та тільки коли й старої час прийшов, то по-сусідськи й за людськими звичаями і її споряджали у вічність. Захотіли й те її покривало у домовину покласти. А підійняти не змогли. Сил не стало усім місцевим чоловікам - стільки болю й сліз вплела стара у кожну петельку: чи то лицеву, чи виворітню, у кожен рядочок й у ті кольОри...
Відколи вмерла його баба, старий Олекса жив самотою, хоча мав шестеро дітей. До дітей не хтів, та вони його не дуже й кликали через одну паскудну ваду: коли напивався, починав дошукуватися правди. А напивався у свої неповні 78 частенько. А потім брав гармошку, грав до знемоги, заплющивши очі , і горлав усі пісні, які знав.
Дзвінок у двері. Ще і ще. Хтось так нетерпляче вителенькував тим дзвінком, що Петрові аж затрусилися руки.
- Сонце моє, що робити? Це ж дружина, це вона так видзвонює, я знаю! – голос у Петра, як і вигляд його переляканого писка, з кожним словом ставав все жалюгіднішим. А його сонце, його Галя якраз тільки розляглася - грайливою кішечкою - напівперек ліжка. Несміливий Петро навіть не встиг звільнити її пружне тіло від чорної шовкової білизни. Галя ще жила гарячою уявою, як палко вони будуть кохатися – аякже, за цю білизну вона віддала таку купу грошей, а все щоб приборкати свого боязкого Петрика. І от тільки стала добиратися до свого несміливого ведмедика, тільки почала визволяти його від усього зайвого... А на маєш – не встигли почати – і все вже так трагічно закінчується... От облом - так облом! І чим він думав, бовдур сопливий! Все треба організовувати самій, абсолютно все! Поки звабиш того хлопа – то легше вагон з макаронами розвантажити. Такий мужик пішов ніякий! І так йому ж нічого втрачати, і жінка у нього стерво, і мотузки з нього сукає – та поживи для себе хоч раз!
Десь поблизу безпомічного села шипіла вогняним голосом війна. Гуманітарна поміч розліталася швидко по військових наметах оборонців. Про тих, хто не зумів залишити свої любі землі ніхто не подбав. Не до того було і люди в тилу це добре розуміли. Самі ж солдатики заходили з блокпостів, часом і поранені. Вони просили усього-на-всього помитися та й перевдягнутися в щось чистіше. А за це щиро винагороджували людей коли рибними консервами, а коли й консервованим м’ясом.