Жінка-УКРАЇНКА

Казка про черству стару та її в"язання

Жила собі черства стара,- так її кликали люди. Не тому, що вже стільки літ прожила. Тому, що вважали усі, що серце у неї  черстве. Все вона була зайнята в"язанням свого покривала. Ніц більше помічати не хотіла. Що війна прокотилась світом і їхнім селом: довкола  кров і смерть, а стара в"яже. Що мир виявився мало кращим за війну: кожен новий "начальник" міряв владу свою викупами та мздою, а стара в"яже. Близькі її на той світ пішли. Усім селом прощались, а стара в"яже... 
"Нема серця", - казали. 
Та тільки коли й старої час прийшов, то по-сусідськи й за людськими звичаями і її споряджали у вічність. Захотіли  й те її  покривало у домовину покласти. А підійняти не змогли. Сил не стало усім місцевим чоловікам - стільки болю й сліз вплела стара у кожну петельку: чи то лицеву, чи виворітню, у кожен рядочок й  у ті кольОри...

Казка про блакитних птахів

А насправді у неба чорний колір, то просто птахи, блакитні птахи, вкривають поверхню його над нашими головами так щільно, щоб неба дно для нас здавалось радісним, щоб нам бодай зрідка, а таки хотілось поглянути вгору, відірвавшись від суєти. Коли ми бачимо хмарини білі - то лоскочуть пір"ям птахи один одного... і сміються. Коли збирається гроза, то образив хтось з них когось, і Там таке буває...Коли птахам потрібно відпочити, вони згортають свої блакитні крила і стають дрібними сріблястими цятками - "зорями" ми їх кличемо...І от тоді небо "оголює" свій справжній колір - колір ночі...

Казка про Вербу і Вітер

Заплутався якось літній теплий вітер у гіллі верби. Як радісно-лоскотно їм було. Він розповідав про бачене у світі, вона пошепки підхоплювала "краєчки" його фраз...Вони вирішили ніколи не розлучатись, ну й нехай, що він випадково її знайшов, а вона його й не чекала.Зате тепер  усе ж по-іншому. Тепер її зелене листя, як оксамитове пір"я дивних птахів, гілля не плаче до води а гнеться долу під його радісними торканнями. Тепер він нікуди не поспішає, ніби знайшов свій дім. 
Скільки б так тривало, якби не пізня осінь. Звідки тільки взялась...
Листя верби - змарніле і жовте - крапало на землю сумними, важкими  слізьми. Він хотів її огорнути, та лише пришвидшував отой болісний листОпад .Йому стало холодно серед порожнього гілля. Він мусив, - літні вітри не "зимують" тут...він покинув її, майже мертву. Тільки гуло за ним її осиротіле: "Не йдииииии..."
А далі...що далі...зима - тиха мука...
А далі, усі ж знають, усі, хто прожив на землі більше року...далі теплі вітри повертаються, верби знову дзвенять листям. Та чи будуть вже оті двоє в тому прийдешньому літі  разом...

Казка про куфайку. Сільський Блаженний

... а він таким не був. Просто ходив у куфайці ватяній, бо кожну  копійку  то "крапав" у долоньку голодної дитини, то  кидав перехожій бідачці у торбу, щоб  і не бачила, бо встидався такої своєї доброти.  А купити пальто міг би, але як тоді дивився б у вічі тому, хто  не може? Сміявся сонцю, то й не дивно. Сміявся й дощу з негодою, бо чув у собі вдячність за те, що є разом з ними у цьому просторі й часі. Куфайка  зносилась, продерлась на спині. Він часто засинав десь серед лісу, залюбований місячним світлом. Не встигав у чотири стіни дому на сон, як то люде звикли. Ватяне шмаття звисало з рамен. Здаля виглядало, мов крила.
Діти кричали: "Дивіться! Янгол!"
А він усміхався: "Блаженні..."

Казка про чорні роси

Ходила Помста світом.
Збирала чорні квіти.
А коли не вистачало рук
на той оберемок,
то ковтала квітку 
за квіткою.
Тоді у неї з-під нігтів 
крапало 
і котилося в трави
чорними росами.

- А Ти ніколи не збирала чорні роси?
- Ніколи.

Казка на ніч

Напевно тому, що народилась уночі,  трохи тієї ночі плеснулось їй десь між грудей. Коли була маленькою, лягаючи спати, затуляла ту темряву іграшковим ведмедем. Затискала ним міцно, ніби діру на денці човна. Мама думала, що любить дитина так цю іграшку. Як росла, то й ночі серед грудей ставало більше. Боялась, що колись уві сні вона її заковтне. Проте з"явився він. Його присутності вистачало, щоб ніч опинилась там, де їй і належалось - за вікном.  А коли пішов...  

- Мамо, де мій ведмедик?

Маріанна Вдовиковська