Жінка-УКРАЇНКА

Щойно Даринці виповнилося три рочки, як померла від страшної хвороби її матуся. Потім батько привів додому іншу жінку. І Даринка довго плакала.

Степан працював у поліції і, бувало, не приходив додому по декілька днів: то мав нічні чергування, то якісь відрядження. Тоді Даринка залишалася вдома із мачухою. Дні, коли батька не було вдома, ненавиділа найдужче. Русана їй не сподобалася одразу – не даремно ж так розривалася ночами від плачу, коли вперше її побачила: якась вона дивна, і погляд має – такий хижий, що аж страшно іноді в її очі зазирати.

А одного разу п’ятирічна Даринка пробудилася серед ночі від того, що наснилося їй повно усякої гадини – жах! Обережно вийшла з кімнати і побачила, як батькова жінка, розплетена і гола-голісінька, вертиться перед великим люстром у вітальні, всміхаючись тихо до власного відображення. У мерехтливому відблиску запаленої воскової свічі тіло Русани було схоже на казковий місяць, викупаний чортами в гарячому молоці.

- Я не люблю тебе! – щодуху випалила тоді мачусі.

Відчула, як важка олив’яна куля підкочується до її грудей, як сльози, ще не з’явившись на очах, затуманюють, розмивають химерну дійсність. Спершу хотіла було накинутися на голу Русану, вчепитися зубами в її золоте тіло – аби витекла із нього уся ота відьомська міць, аби порятувати – себе і батька... Але – відступила, боязко позадкувала до ліжка і, впавши обличчям на подушку, заголосила так, ніби нарешті по-справжньому усвідомила для себе мамину смерть.

Русана підійшла до неї тихо, затуливши свою наготу старим мережаним простирадлом.

- Не мусиш плакати, - провела холодною долонею по розтріпаному дитячому волоссю. - Я не чиню тобі жодного зла. Не чиню й не чинитиму. Чуєш?..

- Я тебе не люблю, не... люб... лю... – захлинаючись, слізьми, повторювала мала. – Я не хочу, щоб ти жила з нами, хочу до мами!

Русана обережно присіла на краєчку Даринчиного ліжка. Її голос тепер звучав приглушено й таємниче – так, ніби вже говорила з того світу:

- Якщо пообіцяєш, що нічого не розкажеш батькові, я допоможу тобі повернути маму.

Даринка вмить припинила свій плач, звела переляканий погляд на мачуху. Ні, батькові вона, звісно ж, нічого не говоритиме – про Русанчину нічну витівку. Але й до Русани тепер теж не проронить ані слова. Пірнула з головою під товсту пухову ковдру і скоро заснула солодким дитячим сном: вже бачила уві сні не слизьких зміїв, а радісних янголят – у білих льолях, з білими крильцями. Бачила маму.

. . . . . . . . . . . . .

Коли Даринці виповнилося сім років, батько подарував їй скрипку. Спершу не повірила власним очам. Адже досі бачила цей інструмент лише здалеку, в чужих руках, коли ходила разом із тіткою Оленою до Київської консерваторії. Тоді, заворожена чарівними звуками, заплющувала очі й уявляла, як відривається від землі, стає невагомою, непомітно прослизає крізь відчинену квартирку і летить вгору, до неба – туди, де живе її матуся. А тепер дивилася на подарунок розгублено, боячись виймати з футляру – аби скрипка ненароком не випурхнула з її рук, не впала, не розбилася об долівку. Аж дух перехопило: справжня! І “чарівна паличка” – точно така, як у скрипалів із консерваторії.

“Якщо розгадати таємницю музики, стане зрозумілою мова янголів,  - потай собі міркувала опісля, лежачи в ліжку, - янголи живуть на небі, разом із Богом”.

Того ж року Даринку віддали до музичної десятирічки. Одягнена в темну шкільну сукню з білими манжетами та комірцем, йшла Хрещатиком у супроводі батька. Її густі русяві коси, дбайливо заплетені й прикрашені святковими стрічками, виблискували в промінні ранкового сонечка. Притискала до серця торбу з першими зошитами, мов найцінніший на світі скарб: віднині вчитиме букви й ноти, а відтак матиме перевагу над іншими дітьми.

- Коли я виросту, стану відомою скрипалькою! – вигукнула радісно.

Школа була розташована у красивій чотириповерховій будівлі на Музичному провулку, в самому центрі міста. На площі перед школою цвіли різнобарвні осінні квіти, літали метелики, походжали повагом білосніжно-срібні голуби. Усміхнена молода вчителька вийшла на шкільне подвір’я – зустрічати першокласників.

Даринка виявилася дуже сумлінною ученицею, швидко опанувала ноти. Потроху призвичаювалася до батькового подарунка, ставала його повноправною господаркою. Вже знала, що довга пластинка із чорного дерева називається грифом, а “чарівна паличка” – смичком.

 Степан дивився на доню і не міг натішитися нею: густе світле волосся, заплетене у косу і перев’язане кількома барвистими стрічками, виразні (зовсім не дитячі) очі, зацікавлено відкриті до всього непізнаного, рівний, ніби намальований, ніс, повні, м’які вуста… Оце виросте для когось красуня-наречена!

- Сьогодні на третьому уроці було врочисте відкриття пам’ятника композитору Михайлу Глінці, - продовжувала розповідати мала. - Його поставили на площі, прямо перед нашою школою. Я поклала до пам’ятника квіти, які мені дала Галина Порфирівна. Біля пам’ятника було дуже багато людей і квітів. А потім якась старшокласниця виконувала музику Глінки на скрипці. Тату, коли виросту, гратиму у сто разів краще!

- Ну, звісно ж, - підхопив батько. - Коли ти виростеш, станеш відомою скрипалькою, тебе запрошуватимуть в інші міста і країни, весь світ буде захоплений твоєю грою. У тебе буде ціла купа прихильників і вони завжди ходитимуть на твої концерти.

- І даруватимуть мені багато квітів, як Глінці?

- О, тобі даруватимуть ціле море квітів, навіть більше, ніж Глінці.

Дівчинка серйозно замислилася. Видно, щось таки не давало їй спокою.

- Але ж Глінка – мертвий, а я не хочу бути мертвою, - сказала раптом. 

Степан здригнувся. Замість Даринчиних очей на нього дивилися очі небіжчиці-дружини. Що це? Тривога? Лихе передчуття? Але ж він ніколи не був забобонним.  Ні, не варто на це зважати. Даринка – ще дитина, а тому багато чого не розуміє.  

- А хіба квіти дарують лише мертвим? Живим також дарують, - спробував втішити не так доньку, як самого себе.

 . . . . . . . . . . . . .

Минуло кілька років і світ здригнувся від початку нової війни.

Степан заборонив Даринці відходити далеко від дому. Сказав, що на їхню землю напали німці, але кияни вже вийшли захищати своє місто, і зроблять все можливе, аби не пустити німців до столиці. Хто такі ті німці і що їм треба в Києві, одинадцятирічна дівчинка до ладу не розуміла, а проте намагалася не дуже тим перейматися. Батько сказав, що скоро лихо минеться. Проте – не миналося. Дарина із сумом спостерігала, як пролітає повз неї іще одне літо, як опадає тополиний пух, збільшуються “м’ячики” на каштанах, сохне трава, жовтіє листя на деревах. Хотіла до води, до Дніпра, до лісу або хоча б – до міського парку. Батько її не пускав, а як прийшла осінь, взагалі зачинив у квартирі разом із Русаною і суворо наказав їм обом не виходити надвір. Добре, що мали вдома запаси гречки, пшона, борошна, олії і консервів – Степан вчасно встиг про те подбати.

Але скоро німці таки прорвали оборону і увірвалися до їхнього міста.

- Не мусите виходите з дому ні на крок! – суворо наказав Степан доньці та дружині.

- Тату, а як же моя школа? Я ж хотіла стати скрипалькою. Мені не можна пропускати уроків.

- Школа зараз не працює, її зачинили на замок, а тому всі учні і вчителі сидять по своїх домівках. Коли закінчиться війна, знову вчитимешся.

Квапливо, тремтячими пальцями Степан зав’язав шнурівки на черевиках, зиркнув на годинник і вискочив з дому.

Спливали дні – один, другий, третій… А батько все і не повертався додому. Наприкінці вересня, ополудні, коли нидіти вдома вже було несила, а власна кімната почала здаватися нестерпною в’язницею, Даринка тихенько одягнулася, дістала із шафи скрипку, склала до торби зошити і кілька альбомів з нотами. Мачуха сиділа в іншій кімнаті за шиттям – була так захоплена справою, що й не почула, як відчинилися і захлопнулися вхідні двері. Дівчина обережно вийшла з будинку, роззирнулася на всі боки: нічого страшного, все – як було. Хіба що людей у дворі поменшало, майже нікого не видно: кілька бабів, бездомний пес, чоловік у старому поношеному пальті. Закинувши футляр зі скрипкою на плече і задерши носика догори, дівчинка впевнено попрямувала вперед. Дорогу до Музичного провулку вже знала дуже добре, адже не раз поверталася зі школи сама, пішки. Це приблизно година часу, якщо нікуди не квапитися і йти повільним кроком. Але цього разу Даринка квапилася. Нарешті, коли дійшла до однієї з центральних вулиць, помітила, що за той час, поки вона сиділа вдома, її місто, справді, змінилося. Згоріли деякі будинки, які вона добре пам’ятала. Повибивані магазинні вітрини сяяли порожнечею, вікна на музеях і бібліотеках також були вибиті. Замість звичних червоних прапорів на урядових будівлях майоріли нові – коричневі з дивним хрестом усередині.  Також по місту їздили величезні машини з виставленою вперед трубою й довгими залізними колесами, на цих машинах сиділи чоловіки в однакових костюмах і в однакових залізних шапках. Інші, такі ж самі, їздили на мотоциклах або ж просто ходили по місту, тримаючи на плечах гвинтівки, кричали щось одне одному незрозумілою для Даринки мовою і голосно реготали. Мали вигляд сміливих, зухвалих, впевнених у собі переможців. Один із них раптом підійшов до дівчинки, перегородив їй дорогу, а тоді боляче стис за руку і щось крикнув. До її ката наблизився ще один, і вони удвох почали пояснювати Даринці жестами: по місту зараз ходити суворо заборонено. Але раптом другий кат несподівано розчулився, усміхнувся до дівчинки, дістав із кишені фотоапарат, аби сфотографуватися з нею на згадку.

“Хтозна, може, він не такий вже й страшний, - мимохіть закралося до дитячого серця. – Може, десь там, у далекій Німеччині, він також залишив доньку або сина, може, насправді він зовсім не хотів іти на цю війну”.

Приборкуючи внутрішнє хвилювання, спробувала усміхнутися в об’єктив. Але раптом її оглушив несподіваний вибух. В одну мить все довкола потьмарилося, спотворилося, здригнулося у важкій передсмертній судомі. Над її рідним містом підіймалася яскрава, підступна, загрозлива заграва.

Київ палав, безжально знищувався – не ворогами, ні, адже, було видно, що ті самі не очікували такого “дива”: заметушилися, забігали в паніці, похапали гвинтівки, щось вигукували одне одному, кудись тікали, тягнучи за собою і Даринку. Вона бігла за ними, наступала на чиїсь тверді шкіряні чоботи, притискала до серця торбу із зошитами, боялася ненароком пошкодити скрипку, батьків дарунок, і все ніяк не могла позбутися думки про свій таємний намір, який, власне, і пригнав її сюди, до самого серця рідного міста. Школа! Її єдиний порятунок у цьому ще рідному і вже чужому місті. Ніхто не посміє зачіпати школу, і саме там, у школі, вона зможе перебути весь жах цієї безглуздої, нікому не потрібної війни. Вловивши перший слушний момент, вирвалася із міцних ворожих пазурів і побігла в напрямку Музичного провулку. Чула за собою чиїсь важкі кроки, але не озиралася.  Перед нею стояла висока полум’яна стіна. Місто задихалося від диму і чаду пожежі, але дівчинка не бажала вірити у найгірше. Захекана, добігла до площі й зупинилася коло пам’ятника Глінці. Школа таки була зачинена на великий замок...

Заплющила очі, пригадала, як вперше батько вів її за руку до школи. Пригадала святкову лінійку на честь відкриття пам’ятника відомому композитору. Пригадала квіти – багато квітів, про які мріяла… Тим часом вогонь невідступно наближався до неї, поглинав на своєму шляху усе, що бачив. Пролунав іще один вибух – десь зовсім близько, усього за якийсь крок від неї. Хотіла зробити черговий глибокий вдих, але гарячий полум’яний язичок несподівано прослизнув через ніздрі до її легенів. Запалив ізсередини. Запалав із новою силою.

Відчула, як підіймається вгору, високо над землею. Почула звуки скрипки. Побачила вологі й радісні очі мами, а поряд з мамою – багато-багато білосніжних янголів. Вони взялися за руки й закружляли довкола дівчинки в дивовижному танку.

Скрипка грала все голосніше, вибивала з прозорих дитячих грудей якусь нову божественну мелодію.

Війна припинилася, закінчилася. Принаймні, для неї ніякої війни більше не було.

Анна Багряна

http://www.port-folio.us