Під музику

Пенні-лейн, рідна вулиця.

The Beatles

«Вечір крапнув на провулки й вулиці».

Горять, і навіть дуже добре горять. Цей, в усякому разі, благополучно згорів. Хоча, може бути, як раз у цю хвилину хтось її читає або просто тримає в руках і думає про себе: «Треба ж, збереглася, адже могла згоріти, та й начебто і повинна була».

Я довго, хвилин п'ятнадцять, їхав по майже нескінченному, але затишно темному тунелю, і в такт колесам чи то постукувала, неначе поплескуючи мене по плечу, незбагненна музика, чи то захищали від можливого грюкання сидінь мої власні безшумна слова собі під ніс. На щастя, цього разу ніхто сидіннями не грюкав – але не тому, що всі вже пішли або ніхто не прийшов, а тому, що подібно до мене і як не дивно, навіть не думали йти. Нарешті я вилетів з мого тунелю, на секунду або дві зупинився перед мільярдом різнокольорових вогників, перевів подух і – тепер уже спокійно – продовжив шлях до Соляріса. Ну, а якби сидіння почали грюкати – хіба, справді, це могло мене зупинити? В крайньому випадку, почекав би ще трохи, поки грюкати вже не буде кому, і майже так само спокійно продовжив би шлях, тому що звуки чи то мови, чи то ритму продовжували б плескати по плечу, не даючи розслабитися або відчути себе безпорадним, а потім прелюдія Баха зазвучала б назавжди, і під неї повільно ворушилися б водорості в прозорій воді.

Розмірковуючи про це, я подумав, а чи не зупинитися біля знайомого підвальчика, над яким ніколи не висіла цілком заслужена неонова вивіска «Бар Грот». Спускатися було легко, я не відчував під ногами жодної з декількох сходинок. На дверях висів срібний молоточок. Двері були важкі, низькі, як голоси за нею, і тому приємно було назвати її у множині.

У «Гроті» не могло не бути зашумно. Над деякими столиками пахло «Примою» без фільтру, над іншими, особливо в кутах і біля вікна, – болгарськими «ТУ», «Стюардеса», «Опал» і навіть – хоча й рідко, – «БТ». Мій столик тепер буде найзручнішим, бо за ним, крім мене – нікого, хіба що я захочу, щоб хтось був, але сьогодні я не хотів.

На стіні, ближче до стелі, хтось майже невидимо намалював невеличкий дирижаблик сталевого кольору – ні, свинцевого. Гарний, хоча й зовсім не схожий на звичайний дирижабль. У мене залишалося півпачки «Опалу», на сьогодні цілком достатньо, навіть з урахуванням звичайних двох коктейлів, завтра обійдуся, а післязавтра – стипендія.

– Що будете пити? – Запитала офіціантка.

Господи, ну звідки в барі, в тому числі в «Гроті», офіціанти? Слово честі, сам себе не розсмішиш – не буде приводу посміятися. Звичайно, я підійшов до прилавка і замовив собі склянку «Рибальського» за карбованець одну копійку. Був ще «Театральний» за дев'яносто дев'ять. Смішні ціни – ні щоб коштувати рівно карбованець. Таких некруглих цін більше і немає ніде, напевно.

У самому центрі прилавка стояла пляшка з такою ж чистою, навіть прозорою водою, як та, в якій водорості ворушилися під сюїту Баха, коли я їхав у тунелі, а на етикетці був дивний напис, слова не були зв'язані одне з одним, але це не дратувало.

«Вечір крапнув на провулки й вулиці». Добре вийшло, шкода, ніхто не прочитає.

Я сів за той самий кращий столик, затягнувся, відпив зі склянки і включив свою «Бангу». Чудовий транзистор, ловить все на світі, хоча – спробуй, почуй улюблену станцію, коли такий тріск і гуркіт – не перестаючи грюкає стільки мільйонів сидінь. Якби замість них камені котилися чи вітер свистів у полі, гнав колюче, але цілком прийнятне перекотиполе, – моя станція була б чутна. А так – що ж виходить? Те, що «Він виплюнув мене на черговій зупинці». І цей теж або згорів, або зараз хтось її читає і дивується, як – а можливо, і навіщо їй вдалося не згоріти.

Через столик від мене мої гарненькі ба навіть гарні однокурсниці, які мені ніяк не переставали подобатися, обговорювали пристрасті по Андрію, але мене, на щастя, або (дуже навіть можливо), на жаль, серед них не було.

– Покірності мало, – заперечив, не намагаючись перекричати їх, Андрій Феофану, сперечаючись із самим собою і починаючи улюбленим пензлем накидати покірну Трійцю. «Дивлячись кому коритися», – не сказав жоден з них, а Феофан нічого не відповів – ні на їх мовчання, ні на гіпотезу Андрія.

– І дуже занудно, – з тріском хлопнуло сидіння. – Що значить – «служив Богові»? Малював картини, ну, і чудово, це мені зрозуміло, а що іще?

Нарешті знайшлася моя станція. Чути було напрочуд добре, але, на жаль, слухати було неможливо – всі мої улюблені слова були заборонені. Проповз по пачці «Опалу» жук, застукав чотирьохкольорового лапками, намагаючись заглушити по-гарматному бабахаючі сидіння і – що зовсім разюче – йому це, здається, частково вдалося! Скільки не розглядаю, – подумав я, – ніяк не зрозумію, що ж у ньому, як кажуть – а адже говорять! – неправильного? Невже вся справа в одній маленькій помилочці в крихітну літерку завбільшки?

І все-таки найгірше інше. Найгірше було б зараз взяти і піти з мого «Гроту», тоді вже мене напевно виплюнули б на черговій зупинці, хоча рукопис і згорів і ніхто про це все одно не прочитає.

– Ти знову забув конспект? – запитала моя приголомшливо ефектна одногрупниця у, як я переконував себе, безбарвного сусіда по столику в іншому кутку «Гроту». Могла б, до речі, запитати і в мене. Зацікавлено прислухаючись, я струсив попіл в білу-білу попільничку, схожу – мені дуже сподобалася ця метафора – на замерзлі вершки, і автоматично подумав, що, може бути, свідомість мені не потрібна, якщо воно так – вдруге? І до того ж, якщо буття визначає свідомість, то чому вони такі різні? Сумніваюся, що конспект відповів би мені, хоча мій конспект був найповнішим, а їхній – наврядчи.

Дякуючи Богові, «Банга» наполегливо й постійно говорила мені тільки ті слова, на які я чекав, – і тоді, коли я ще не в'їхав у тунель в напрямку до «Солярису», і коли у Дзеркала намагався перечекати бахання сидінь, і зараз, у «Гроті». Але в «Гроті» було багато людей, і всі вони з наполегливим гуркотом ставили свої склянки на столи, і піднімали, майже віддираючи від столів, так що Дзеркало, хоча і трималося, але мало не тріскалося від численних ударів.

– Твір мистецтва має бути зрозумілий, а не зарозумілий, – сердито сказали вони один одному, грюкнувши сидіннями і глушачи мою «Бангу».

Звідки нам з ними було знати, що вже все одно був – і все одно буде – письменник, який абсолютно незрозуміло як створив для мене свій власний, а пізніше – і мій особистий – незрозумілий Білий, білий день. І цей день незрозуміло яким чином відіб'ється в моєму незрозумілому Дзеркалі, хоча письменник і назвав це оповідання – можливо, з незрозумілої тільки тим, хто не бажає зрозуміти, причини, – «Південь».

– Щось твоїх не дуже багато побачиш за верстатами, – роздратовано чи то сказала красива брюнетка зі склянкою «Театрального», до якої я був не без взаємності закоханий, чи то оголосило радіо в кутку на стіні, намагаючись закрити від мене кольорове журнальне фото зовсім не смішних, але все одно нешкідливих мавпочок, на яких я хотів сконцентруватися, щоб уникнути відповіді, а разом з відповіддю і від відповідальності. Точніше, це заторохтіла, прошелестівши, чорно-біла газета, ще не вийнята з ящика. Газета тріщала в такт сидінням, тільки трохи агресивніше, як їй і належало, її ж для того й клали в мільйони ящиків. Я подумки приміряв до моєї брюнетці сукню темно-червоного кольору, але вона їй зовсім не підійшла. Це було не тільки дивно, але й прикро, мені так подобався темно-червоний, точніше пурпурний, колір. Вона б виглядала в цій сукні, як красуня, яка нещодавно вийшла з піни або, принаймні, як праправнучка цієї красуні. Шкода, не вийшло ...

Сконцентруватися на журнальному фото я не зміг. Чому – моїх? – подумав я розгублено. – Наполовину також її... І тут же почав майже вголос – з бажання посперечатися і для власного заспокоєння – перераховувати всіх, кого за верстатами дуже навіть видно. Набралося так багато, що я здивувався ступеню її неправоти, але переконувати було пізно:

– «Грот» закривається! – привселюдно повторили мої красиві однокурсниці щойно почуте або прочитане оголошення.

Прикро. Сигарет в пачці залишалося ще надовго...

Я не обговорив з ними те, чого ми всі не розуміли, але – хто знає? – можливо, вони все ж хотіли зрозуміти і обговорити? Принаймні я – хотів ... Ні, не буду обманювати сам себе: захотів тільки зараз.

Моя приголомшлива одногрупниця таі її бляклий, як мені здавалося, приятель підтвердили:

– «Грот» закривається!

Ну, от, будь ласка, я не встиг допити. А головне – ми не поговорили з ними про те, що конспектувати потрібно було щось зовсім інше. Дивишся – і вирішили б спільними зусиллями, що саме ...

Моя ефектна брюнетка наполегливо додала:

– «Грот» закривається!

Гаразд, я піду, а їй так і залишиться думати, що нікого з нас не побачиш за верстатом. І темно-червону, точніше, пурпурову, сукню вона так і не вдягне, тепер уже точно, а вона про це навіть не замислиться ...

І ще мені доведеться забрати з собою цей дирижаблик сталевого – ні, свинцевого – кольору, і це журнальне фото несмішних, але абсолютно нешкідливих мавпочок. І попільничку кольору вершків, і чотирьохкольорового жука з одного неправильної буквою, і «Бангі», і навіть ці двері, яку хочеться шанобливо назвати у множині, і молоточок над нею ...

Господи, що ж залишиться їм? Сидіння, якими так зручно бабахати, намагаючись розбити Дзеркало? Газета, що шелестить зі скрині тріскучою мовою, що заглушає майже нечутні слова?

Хто зміг переконати їх у тому, що «Грот» мовляв закривається? Ми ж власними руками створювали його саме для того, щоб Дзеркало більше ніколи не розбивалося і білий, білий день ніколи не темнів. Хто їх збив з пантелику? Напевно, ті ж самі, хто приховав від нас, що саме потрібно було конспектувати?..

«Грот» закрився.

Втім, з ним сталося дещо гірше: він залишився без дверей і без нас. Не могли ж ми знаходитися в закритому приміщенні без дверей. Ніхто з нас не міг: і ті, хто грюкав сидіннями, і ті, хто чекав, коли грюкання скінчиться. І ті, хто повісив на стіну Дзеркало, щоб у нього дивились усі, хто захоче побачити себе з боку. І ті, хто побачив-таки, як колишуться водорості в прозорій воді. І ті, хто писав про білий, білому день – для нас, у надії, що ми захочемо знайти, відкрити і не закривати цю книгу. Не закривати, хоча – або ще й тому що – наш «Грот» назавжди закрився.

А ті, хто поклав у поштову скриньку газету, яка скрипить кожною літерою, змушені будуть залишитися на самоті. Ну, не зовсім на самоті, а просто – без нас. Напевно, саме до цього вони й прагнули ... Отже, за них можна порадіти, замість того, щоб жаліти?

Я вийшов з «Гроту» в місто. Був вечір, і він крапнув на провулки й вулиці, розлився по тротуарах, трамвайних лініях, пішохідних переходах. Тепер на жодній зупинці мене не виплюнуть – адже я вже проїхав всі ці зупинки, більше таких не буде.

Тепер у такт колесам постійно постукує, ніби поплескуючи мене по плечу, все та ж знайома музика, і сюїта Баха зазвучала назавжди, і під неї повільно ворушаться водорості в прозорій воді. І сидіннями більше ніхто не грюкає – але не тому, що всі вже пішли або ніхто не прийшов, а тому, що, так само, як і я, і не подумають піти.

Значить, все ж таки не горять?

Або – горіли, але, здається, – сподіваюся, – нарешті, в кінці кінців, – перестали.

*    *    *

В оповіданні використані фрагменти фільмів А.А. Тарковського «Андрій Рубльов» («Страсті за Андрієм»), «Солярис», «Дзеркало» («Білий, білий день»), музичний мотив оповідання Х.-Л. Борхеса «Південь», музика Й. С. Баха, ансамблів «Beatles", "Credence Clear Water Revival", Rolling Stones", "Doors","Monkeys", "Deep Purple", "Led Zeppelin", "Cream", "Aphrodite's Child". Автор висловлює їм щиру, хоча в деяких випадках і посмертну, вдячність.

В оповіданні також використані фрагменти, можливо, не згорілих рукописів автора «Вечір в Благовіщенському соборі» та «Ялта».

Монреаль, Березень, 2006
Михайло Блехман