Проза

Ауезхан Кодар. Поріг неповернення (повість)

В Америку!

Агзамов прокинувся в прекрасному настрої. Голова трішки поболювала, але в тілі відчувалася незвична легкість. Одразу ж пригадався учорашній бенкет. Бенкетний зал був увесь у дзеркалах, тож лисина Агзамова, як німб, відсвічувала у них тисячократно. І чим більше йому співали дифірамбів, тим леткішим він себе відчував, тож під кінець остаточно поринув у ейфорію: чим більше лунало славослов’я, тим більше підносився він у хмари, як бог в жертовному диму, і в якийсь момент відчув, що вже не існує, що сягнув нірвани.

Ганна Черінь. Вуська

ВУСЬКА

(оповідання для дітей)

Мама-мишка з малим мишенятком переселилися у нове помешкання. І добре зробили, бо насувалася люта зима, в норі було так холодно, що й сірі кожушки не захищали. До того ж полили зимні дощі. Якби то сніг, було б під ним, як під ковдрою, затишно, а то ж крижана вода затікала у нору, і мишки мало не потопилися. Добре, що перебралися в сухе місце, під будинок, де жили люди.

Вранці в будинку було гамірно: грало радіо, голосно співав електричний чайник, хтось грюкав дверима й тупав по східцях. Потім один по одному люди виходили надвір і десь зникали. А в хаті лишалися тільки бабуся й маленька дівчинка.

Іванна Стеф'юк. На хітанці

Розділ І

1.

Цей раз гора дихала помаліше – хоч вітер ніби і справився дмухати поміж смереки, хоч і трава нашорошилася хижачкою, хоч, ніби, й вечір. Блідавий молодик розбовтав потемки – бо так йому добре, а вітер може би й завертав хмарами – але притих. 

Боса нога крок почерез крок перебирає присохлу траву – ще трохи. Стала би ти, Дарочко, та віддихалася трохи. Стала би… Нога чує траву, а трава чує легоньку ходу – то і не сердиться. Іди, молодичко, іди.

Місяць відкрив око, перестав бовтатися. Крона до крони притулилася, шум лісом пустила, звірина в хащі шаснула – затаїлася. Жінка ступає, перекладаючи з руки на руку плетений кошіль, а коли доходить до самого берда – важиться то підняти. «Йой – запаска розв’їзаласи – а най це», — подумала собі. Пояс розвивається смугованим змієм, вивільняє перетиснене лоно, випускає грубу, а від того пругку сорочку. Аж тепер вітер подув – на початку злегка, а відтак сильніше. А жінка посягає рукою до кошика і одне за одним кидає яйцями у стрімке бердо. По одному кидає – заносить рукою – ніби справляє – а в долині сама шкаралупа лишається. І тріскіт, той тріскіт шкаралупи до спраглої скельної пащі – нині нап’ється. І вітер, який колами почав носитися, обертатися круг молодиці. А кошіль спорожнений – ні одного запоротка нема вже.

Колода тридцяти шести гральних карт

Нонна і Антон прожили в парі двадцять років, все збираючи гроші на дім. І ось коли їх донечці виповнилося 17 років, вони переїхали до Александрії, Дніпропетровської області. Дім їм продала пікова дама. Так, саме пікова дама.

Тиждень тому, у цьому домі жила жінка, а саме починаюча відьма. Коли їй закортіло неземних сил, вона вирішила викликати пікову даму. Перетасувала карти, виклала їх зіркою, а посередині поклала пікову даму. Все обставила свічками і покликала її. Пікова дама вийшла, глянула на жінку і розірвала її поглядом.

Вікторія Полісюк. Я буду

До читача цієї книжки

Із усіх багаточисельних різновікових мешканців цього розкішного великого дому я спочатку була знайома лише з його господарем. Так, ще з далеких часів юності мені доводилося спілкуватися із запальним, непосидючим кавеенщиком, фантазером, молодим учителем історії Полісюком Сергієм Вільяновичем.

Він зразу ж привертав до себе увагу. До нього тягнулися молоді і старші, спілкування з ним прагнули керівники і підлеглі, до його мудрих порад прислухалися митці і бізнесмени. Де б він не з’являвся, там зразу ж утворювався натовп, лунав регіт, спалахували дискусії, суперечки.

Квіти для незнайомки (новела)

Того вечора маестро був неперевершений. Чародійними птахами злітали його руки: одна над партитурою, гортаючи її аркуші, а друга, з диригентською паличкою, – забезпечуючи злагодженість звучання симфонічного оркестру – істинної гордості міста. Коли повертавсь у профіль, було видно, як краплі поту стікають розпашілим обличчям.

Зауваживши це, Андрій Богданович спостерігав усе ж таки не за дириґентом. Поглядом крізь елеґантні окуляри раз у раз повертався до однієї зі скрипальок – худенької жіночки з миловидним обличчям та зі скромною й водночас красивою зачіскою у стилі французької кіноактриси Анні Жірардо. Вперше після того, як автомобільна аварія забрала у нього дружину, Андрій Богданович відчув, що йому подобається інша жінка. І нею була ота незнайома скрипалька, котру бачив уперше. Придивившись до її правиці, задоволено відзначив, що на ній нема обручки. Хоча це ще нічого не значило (могла зняти перед концертом), але давало певну надію. А ще музика розбурхувала уяву, малювала прекрасні картини, дарувала простір мріям... І він несподівано сам для себе зафіксував, що в них поряд із ним уже живе – щось говорить, усміхається, нахиляє голову до нього – скрипалька.

Голос душі Наталії Кобринської

Моя візія почувань душі Н. Кобринської

Господи Боже, вселаскавий і всемогучий! Я безмежно вдячна Тобі за щастя народитися в такій гарній, побожній і повній чудових премудростей родині. Змалку купалася я в родинній любові, радісно пізнавала цей широкий світ, наповнений мудрістю і красою, як Тобою дарованими, так і людством твореними. Радість і щастя, щастя і радість колисали мене…

Та найвище щастя післав Ти мені в особі мого Теофіля. Мій коханий чоловік, криниця ласки й ніжності… Скарбниця глибоких знань і безмежної любові… Повірник моїх мрій і стремлінь, найщиріший друг душі моєї… Скільки спільних планів ми снували, як прагнули прислужитися Твоїй, Боже, славі та нашому українському народові, який за Твоїм незбагненним допустом терпів стільки важких випробувань та кривд від ворожих сил і тяжких обставин! Ми мріяли навчити наш народ бути мудрим, побожним та праведно виборювати собі щасливу долю…

Викрадення Аліси

Із циклу "Справи детектива Самарцева"

ВИКРАДЕННЯ АЛІСИ

– Ви знаєте Подкопаєву? – Віталій, як завжди, виріс, наче з-під землі – безтурботний, усміхнений, по-ранковому свіжий, з підозріло товстою валізою: – Вона – просто чудова! Хочу запросити на побачення і взяти автограф...

– У Лілі? – я ще сидів за комп’ютером і машинально клацав якусь фразу, однак відчував – зараз домучити статтю все одно не вдасться. Звісно, Подкопаєва – суперстар, але від приватного детектива Віталія Самарцева можна очікувати будь-якого сюрпризу!

Останній день прадіда Юхима

Хатина діда Юхима стояла під величезним старим осокором. Для його коріння навіть ґрунту було замало. Воно то тут, то там випиналося старими суглобами, підіймаючи тверду, як камінь поверхню просторого двору. Дід Юхим – це мій прадід. З осокором, схоже, вони були однолітками. То ж за плечима мали вже дев’ять з лишком десятків кожен. Влітку дід Юхим ходив у білій сорочці з домотканого полотна та у вигорілих на сонці бавовняних штанях. Якого вони були кольору, коли багато років тому над ними мудрував невідомий швець, здогадатися вже було важко. Розлогий солом’яний бриль з двома дірками, прогризеними мишками якоїсь зими у коморі, мав почесне призначення: оберігати дідову голову від спекотних сонячних променів.

Мурашка Мар’яна

5Жив-був на світі хлопчик Марко. Жив, не тужив. Любив прогулятися з матусею в рідному Чернігові мальовничим парком до чарівної річки Десна. Подобалося йому бігати між старими крислатими деревами. Все намагався вхопити рученятами дзвінкоголосу пташку чи прудку білочку, аби краще роздивитися це диво природи. Матінка, звісно, не могла встежити за його акробатичними спробами, бо, як усі неньки, гляділа за дитиною на відстані, слухаючи дзвінкі вигуки сина.

Одного разу хлопчик чимчикував парком і звернув увагу на розквітлу кульбабку, що спрагло тяглася золотавою голівкою до світла. Мерщій зірвав її і… сунув до рота. Але раптом відчув гострий біль і закричав так голосно, що матуся вмить опинилася біля дитини. Марко прожогом витягнув квітку й побачив малесеньку мурашку. Здогадався – це вона наробила лиха! Та ще більше він здивувався, коли крихітна істота озвалася людською мовою:

Цуцик Ліо

На півночі України, у місті Чернігові, жив собі хлопчик Марко. Ріс допитливим та кмітливим. Матуся його була ще молода й навчалася в медичному коледжі, бо дуже хотіла стати лікарем.

Марко залишався вдома зі старенькою нянею, котра, стомившись, хутко засинала й гучно хропіла. Хлопчик, як і всі дітлахи, був непосидючим: зазирав повсюди й витягав усі речі, які міг дістати. Не обходилося без того, аби щось не звалити додолу – скажімо, будильник чи програвач. І якщо вже вдавалося відкрити шухляду, то брав та кидав на підлогу все, що потрапляло під руку – будь-який одяг чи взуття! Отож Марко влаштовував такий гармидер, що не раз був покараний за це.

Та понад усе на світі хлопчикові подобалося мріяти. Він прагнув швидше вирости, стати дорослим і бути лісником, щоб жити серед рослин і тварин, розмовляти з ними.

А ще, як будь-якій нормальній дитині, Маркові дуже хотілося мати песика, бавитися з ним і весело проводити час.

Несподіваний ракурс

Михайло Співак (Канада) – письменник, публіцист. Народився в місті Кемерово. В 16 років став кандидатом у майстри спорту з шахів. На початку 90-х виїхав до Ізраїлю, де здобув спеціальність програміста. З 2005-го мешкає в Канаді. Автор романів: «Тилові щури, або армійська одіссея Сьоми Шпака» (2008), «Бешкетник» (2010), «Пригоди дона Мігеля Кастильського і візира Єрусалимського в Іспанії» (2012), «Чоловічий погляд на кохання» (2013). З 2010 року – головний редактор газети «Перехрестя Вінніпег», з 2013-го – заступник головного редактора літературного журналу «Новий Світ», що випускається в Торонто видавництвом «Litsvet».

Об'єднати вміст