Проза

Останній день прадіда Юхима

Хатина діда Юхима стояла під величезним старим осокором. Для його коріння навіть ґрунту було замало. Воно то тут, то там випиналося старими суглобами, підіймаючи тверду, як камінь поверхню просторого двору. Дід Юхим – це мій прадід. З осокором, схоже, вони були однолітками. То ж за плечима мали вже дев’ять з лишком десятків кожен. Влітку дід Юхим ходив у білій сорочці з домотканого полотна та у вигорілих на сонці бавовняних штанях. Якого вони були кольору, коли багато років тому над ними мудрував невідомий швець, здогадатися вже було важко. Розлогий солом’яний бриль з двома дірками, прогризеними мишками якоїсь зими у коморі, мав почесне призначення: оберігати дідову голову від спекотних сонячних променів.

Мурашка Мар’яна

5Жив-був на світі хлопчик Марко. Жив, не тужив. Любив прогулятися з матусею в рідному Чернігові мальовничим парком до чарівної річки Десна. Подобалося йому бігати між старими крислатими деревами. Все намагався вхопити рученятами дзвінкоголосу пташку чи прудку білочку, аби краще роздивитися це диво природи. Матінка, звісно, не могла встежити за його акробатичними спробами, бо, як усі неньки, гляділа за дитиною на відстані, слухаючи дзвінкі вигуки сина.

Одного разу хлопчик чимчикував парком і звернув увагу на розквітлу кульбабку, що спрагло тяглася золотавою голівкою до світла. Мерщій зірвав її і… сунув до рота. Але раптом відчув гострий біль і закричав так голосно, що матуся вмить опинилася біля дитини. Марко прожогом витягнув квітку й побачив малесеньку мурашку. Здогадався – це вона наробила лиха! Та ще більше він здивувався, коли крихітна істота озвалася людською мовою:

Цуцик Ліо

На півночі України, у місті Чернігові, жив собі хлопчик Марко. Ріс допитливим та кмітливим. Матуся його була ще молода й навчалася в медичному коледжі, бо дуже хотіла стати лікарем.

Марко залишався вдома зі старенькою нянею, котра, стомившись, хутко засинала й гучно хропіла. Хлопчик, як і всі дітлахи, був непосидючим: зазирав повсюди й витягав усі речі, які міг дістати. Не обходилося без того, аби щось не звалити додолу – скажімо, будильник чи програвач. І якщо вже вдавалося відкрити шухляду, то брав та кидав на підлогу все, що потрапляло під руку – будь-який одяг чи взуття! Отож Марко влаштовував такий гармидер, що не раз був покараний за це.

Та понад усе на світі хлопчикові подобалося мріяти. Він прагнув швидше вирости, стати дорослим і бути лісником, щоб жити серед рослин і тварин, розмовляти з ними.

А ще, як будь-якій нормальній дитині, Маркові дуже хотілося мати песика, бавитися з ним і весело проводити час.

Несподіваний ракурс

Михайло Співак (Канада) – письменник, публіцист. Народився в місті Кемерово. В 16 років став кандидатом у майстри спорту з шахів. На початку 90-х виїхав до Ізраїлю, де здобув спеціальність програміста. З 2005-го мешкає в Канаді. Автор романів: «Тилові щури, або армійська одіссея Сьоми Шпака» (2008), «Бешкетник» (2010), «Пригоди дона Мігеля Кастильського і візира Єрусалимського в Іспанії» (2012), «Чоловічий погляд на кохання» (2013). З 2010 року – головний редактор газети «Перехрестя Вінніпег», з 2013-го – заступник головного редактора літературного журналу «Новий Світ», що випускається в Торонто видавництвом «Litsvet».

«Летючий миш»

Чернігівець Вадим Бабанський саме переживав кульмінаційний момент свого сну. Вони з Тонею нарешті усамітнилися на дикому кримському пляжі, абсолютно безлюдному в травні (недаремно майже рік разом загартовувались вдома – у Чернігові!). Хутко роздягнулися і, оголені, немов прадавні Адам та Єва, поринули в бурхливі хвилі... Згодом, стрімко  діставшись берега, Вадик милувався засмаглою, граціозною дружиною, якій все не хотілося виходити на сушу. Мимоволі зітхнув: так, він у Тоні – лише другий, адже понад усе на світі його кароока богиня кохає... море. І з цією жагучою пристрастю нічого не вдієш. Море – не чоловік, його, заради прекрасної панночки, на дуель не викличеш. Отож терпи, козаче! Ну, не ревнувати ж власну дружину до якоїсь „калюжки”...

Заєць, мавка і кулемет

Она прошла, как каравелла, по зелёным волнам,
Прохладным ливнем после жаркого дня.
Я оглянулся посмотреть, не оглянулась ли она,
Чтоб посмотреть, не оглянулся ли я.

                                                                 З пісні Максима Леонідова «Видение»

Про Діогена та ввічливу кондукторку

Сашко звично їхав у тролейбусі „зайцем” і совість його не мучила – звідки гроші у бідного студента? Батьки мешкали у маленькому містечку і отримували на своєму заводі смішну зарплату, тож могли допомогти синові хіба що картоплею та салом. Однак до того, що вітер у кишенях свище, Олександр ставився по-філософському: Діоген взагалі в бочці жив – і нічого, навіть в історію потрапив! Власне, якби до університету було недалеко, Сашко міг би й пішки почимчикувати. Проте Київ – не Городня, тут особливо не находишся...

Куля для Курбаса

25 лютого виповнюється 128 років від дня народження видатного й геніального українського режисера Леся Курбаса

(шкіц)

Зухвалий ранок боляче пронизав його своїм крижаним подихом. Ще тільки листопад, а вже така холоднеча. Вдома зараз, певно, тепліше…

Підняв комір пальта, опустив на чоло капелюха. Дістав цигарку. Раніше він ніколи не курив, а тут почав. Несподівано для самого себе. Чи то від власної безпорадності. Чи то від туги за усім, що змушений був покинути. Чи то від якогось лиховісного передчуття, що невідступно переслідувало його вже понад місяць, відколи переїхав сюди, до Москви.

Проза Олени Лань

«Бурдебач»
(фрагмент)

Вам колись доводилося прокидатися посеред зачарованного лісу у великому чоботі в товаристві пухнастого гострозубого чоловічка? Значить у вашому помешканні полював уважніший бурдебач, ніж той, що замість іграшки вкрав восьмирічного Микиту. Ой, як же той злякався, коли дізнався, що його не тільки віднесли з дому, а ще й зменшили!

Нікіта прийшов до тями від того, що вуханчик бризкав йому в обличчя крижаною водою з наперстка розміром із цебро. «Це все мені тільки сниться, це нічний кошмар», – переконував себе хлопчик, але вода була такою холодною, що не залишала жодних сумнівів – він не спить.

Музика для янголів (відео)

Теплі промені ранкового сонця зазирнули у відчинене вікно й ніжно залоскотали сонне личко Миколки. Та хлопчик не квапився розплющувати очі. Цієї ночі йому наснився цілий хор янголів із білосніжними крилами і надзвичайно мелодійними голосами. Коли вони співали, на небі розсіювалися хмари і все довкола освітлювалося чарівним сяйвом. Але найцікавіше те, що хором янголів диригував сам Микола. Це було щось неймовірне! Всі мелодії здавалися йому такими рідними, наче мальовнича природа села Шершні, серед якої він зростав.

Така твоя доля, Тарасе…

98976103Історичне оповідання

Його останні слова були якимись стишеними і тремтячими, здалося, він навіть не вимовив їх, а передав своїм пронизливим і зажуреним поглядом: «Така твоя доля, Тарасе…» Від тих слів Шевченко прокинувся, намагаючись збагнути чи уві сні те діється, чи наяву. Таки ж бо уві сні…

Підвівся, глянув у запітнілу шибку: над Новопетрівським фортом ще тільки сіріло.

Різдвяний подарунок

Я прийшов до тями на вокзалі. На першому пероні. До від’їзду готувався фірмовий поїзд, столичний. Я любив ним їздити, бо переважно хвилина сідання у нього була наче відривом, якимось очікуванням несподіванок, ледь чутним мотивом свободи, який чуєш у житті нечасто. Але зараз я не розумів, що я тут роблю. Я розумів лише те, що був бридко п’яний. Провідники і провідниці зустрічали біля входів нечисленних пасажирів, брали у них на перевірку квитки і кивали їм, якщо все сходилося (а зазвичай все сходилося) і пасажири заходили всередину, несучи перед собою торби чи валізи. Тільки у мене не було ані квитка, ані торби чи валізи. Я мав тільки важкого целофанового мішка, який висів у мене на руці, запханій до кишені куртки. 

Об'єднати вміст