Проза

Книжка-гра Ольги Масалітіної

olga«Корабель уяви» – це історія про неймовірні пригоди звичайної дівчинки Аліси та її друзів нашим загадковим Всесвітом. З одного боку, це книжка-гра, експеримент із яскравими текстами та цікавими ілюстраціями, адже, у процесі її створення активно брала участь 10-річна донька авторки Аліса, яка і стала прототипом головної героїні твору. З іншого боку – це пізнавальна книга, наповнена цікавими фактами про навколишній та внутрішній світ людини. Перед читачем - твір, що пропагує сімейні цінності і любов до своєї рідної землі. 

Авторка книги так звертається до свого читача:

Привіт, друже!

Книга, яку ти тримаєш у руках – незвичайна. Це твій квиток на Корабель уяви, на який ти потрапиш разом із нашими героями – Алісою, Максом і Кексиком. У цій веселій компанії ти поринеш у вир пригод та фантазій, а також дізнаєшся багато цікавого про наш Всесвіт, Землю та про все те, що тебе оточує. Корабель уяви може перенести тебе у найвіддаленіші куточки Земної кулі! Ти мандруватимеш космічними просторами, занурюватимешся під воду і навіть подорожуватимеш організмом людини! І керувати цим диво-кораблем дуже легко: кожна дитина вміє це робити. Вмикаймо уяву – і вперед!

Томка (оповідання)

...Дівчину  звали  Томкою.  Як  я  довідався  при  знайомстві,  вона  з  подругою  на  кілька  днів  приїхала  до  цього  невеличкого  кримського    містечка  на  відпочинок... 

Ми  зі  знайомим  хлопцем  хотіли  "зняти"  цих  дівчат  на  дискотеці  нічного  бару.  Якось  воно  не  дуже-то  у  нас  і  виходило-  дівчата  хотіли  спершу  танцювати,  а  ми  ні-  хлопець  назавтра  від"їжджав  додому  і  мав  клопіт  збирати  речі  (ми  з  ним  випадково  познайомились  в  місцевій  "розливайці"). 

Смак глоду

5820183_xlargeТой смак глоду не вивітрується з моєї пам’яті ще з дитячих, пастуших літ: солодко-кислий, ледь гіркувато-нудотний, зрештою такий, що не передати жодними словами…

Старший пастух Михаль, цибатий, старший за мене майже на десяток років хлопець, називав ці кістляві, криваво-червоні ягоди карамельками, і коли ми приганяли корови на узлісся, наривали йому, обколюючи руки, повні кишені й він апетитно смоктав, смачно випльовуючи камінці, а потім просив ще насмикати найбільших ягід, якими ввечері на колодках пригощав дівчат. «Вони так солодко цілуються після карамельок», — сміючись мовив нам. Ми теж насолоджувались плодами глоду, але ще вміли цілуватись з дівчатами, та й не дуже хотілося. Але все ж втямкували взяти Михаля на смішки. Отож до карамельок глоду домішали ще й кілька десяток карамельок шипшини, які з мого картузика він, не дивлячись, висипав собі в кишеню. 

Любов Пономаренко. Синє яблуко для Ілонки

Слово про Любов Пономаренко  

Спершу я познайомився з Любою Кириченко (таке прізвище мала у дівоцтві сучасний знаний прозаїк Любов Пономаренко) заочно:  обласна газета «Комсомольський гарт» надрукувала невеличку добірку поезій десятикласниці зі села Іванківці Срібнянського району, які мені запам’яталися надовго — було у них щось тепле, по-школярському наївне і водночас напрочуд свіже. А через рік ми вже слухали поезії чарівної першокурсниці Ніжинського педінституту на засіданні нашої студентської літературної студії:

— Ти б не йшла так далеко, доню,
 Там вітри обпікають долоні.
Цілий рік заметіль і негода,
Не цвіли едельвейси там зроду,
Журавлі не кричали весняно...
— А пісні ж ідуть,
А вітри ж ідуть,
А зірки ідуть, мамо…

Михайло Ткач написав книжку про українських бійців

Обкладинка Зойк сови«Зойк сови» – так називається нова книжка відомого українського письменника Михася Ткача, до якої увійшли оповідання про тривожне сьогодення, нелегкий час для нашого народу – новітню війну, яку нав’язала нам Росія на Сході України, про патріотів, їх мужність, і біль матерів. Отож пропонуємо вашій увазі одну з новел, створену за реальними подіями.

Зойк сови

Незбагненним видавалося Іллі те, що з ним трапилося. Бачити себе таким, яким став, який є, відчувати, що твоє тіло не придатне до повноцінного існування, було не з легких випробувань, віртуально складне. Тепер він не увесь, а тільки половина – ні стати у повний зріст, ні зістрибнути з ліжка. Хіба що покотитися, як відомий персонаж з народної казки «Колобок» і то тільки згори. Ця іронія з’являлася у Іллі не раз. Він ніяк не міг змиритися з цим моторошним становищем, принаймні пристосуватися до нього. Час губився десь за стінами палати, плелися чергами думки щодня, а то й безсонними ночами, тужні, докучні, в уяві відтворювалися часом події минулого, повторювалися, доповнювалися – і з цього складалося його життя у шпиталі. І хоч воно народжувалося з пережитої реальності, однак було вже минуле, дещо ілюзійне, уподібнене до кошмарного сну. Йому страшенно не хотілося показуватися таким як є на люди: комплексував, малів, упосліджував себе невиправдано, однак вельми кортіло потрапити додому. Просився –  і лікарі на це зважили.

Людмила Шутько. Гуртожиток у лісі (електронна книга)

Гуртожиток (обкладинка, укр., ¦тал.)

Електронна версія книги Людмили Шутько «Гуртожиток у лісі»

Літературно-художнє видання

Шутько Людмила

Гуртожиток у лісі

Для шкільного віку

Упорядники та перекладачі з італійської мови – Сергій Дзюба, Ганна Маджуга

Художник – Марина Скоробагатько

Проза Анжели Левченко

Жити заради Батьківщини

— Сьогодні про війну не пишуть хіба ледачі й дурні, – Іван Іванович багатозначно глянув на кореспондентку свого видання, не відриваючись від телефонної розмови і одночасно перекладаючи стоси паперів на робочому столі. – Давай, давай, Чулковська! Ти мене зрозуміла! Вперед!

Таміла вийшла з кабінету, тихо зачинивши двері. Звісно, для журналіста не існує  такого «не хочу», «не буду». Але настрою  писати на цю тему взагалі не було.

Пишаємось тобою, Романе

Ця історія почалася 5 років тому. Був звичайний будень. До міського ринку на вулиці Шевченка безупинно прямував люд. На стоянці як завжди зупинився рейсовий автобус. Курсував він між Теплицею та ВПУ – 34. З відкритих його дверей повалив народ. Залишив салон і Роман Брич. Спираючись на паличку – підлокітник юнак пішов вулицею. Молодій людині кожний крок давався неймовірним зусиллям. Від напруження його лице зросив піт. Через силу він продовжував крокувати далі. Завернув на вулицю Пушкіна. Наважилася підійти до нього. Першою заговорила. З’ясувалося, що юнак прямує на роботу у клуб глухонімих.

Емігрантка (оповідання зі збірки «Україна в мені. Ukraine within me»)

Вона ніколи не бувала в інших країнах. Закордонний паспорт при нагоді зробила, але його гербові аркуші досі не мали жодної відмітки про виїзд — бодай до Польщі. А вона так мріяла про подорожі в далекі краї… Не хотіла, як батьки — усе життя на одному місці, на одній вулиці, під одним небом.

Уривок з роману Вікторії Гранецької «Щасливий»

…Батько не простив мені Україну. Він подбав, щоб мене кинули до кордону Нагірного Карабаху — аби я побачив і зрозумів життя. Так він сказав. Я не скаржився і не просився, не шукав відступних шляхів, бо вірив — повернуся додому, якщо того забажає Аллах. Щодня я згадував свою дружину. Вона не знала, де я насправді, та й навіщо було її зайве хвилювати? От думав, відслужу і приїду до неї справжнім чоловіком — таким, як мій батько. Він досі для мене — ідеал. Зі своєї війни батько повернувся замисленим і мовчазним, та швидко прийшов до тями, глянувши на злидні, в яких опинилася родина. Пішов у бізнес, відкрив мережу автосалонів, незабаром ми переїхали до нового просторого помешкання.

Життєві замальовки від Олександри Кондратюк

УКРАЇНСЬКИЙ ТАРКАН

З кожним моїм походом до пабу, клубу  чи бару я впевнююсь, що фраза «Слава Україні»  – це всього лише фраза, так як «Ура», чи «Пий до дна». Людям взагалі байдуже, що кричати, коли вони під «шофе». На мою думку, саме під алкогольним сп’янінням прокидається національна несвідомість людини.

Якось я стала свідком одного досить дивного випадку, скоріше всього то було видовище. Нещодавно  мене запросила подруга в один з караоке барів. Я ж, в свою чергу, не могла  пропустити нагоди поспівати. Та коли ми прийшла до клубу, мене здивував чоловік, який працює там тамадою, як в народі кажуть. Він був напівтурок, а іншій його половині я не надала значення.  Все, що в ньому було особливе, це його зовнішність і вдале відкриття рота, коли включали будь-яку пісню. Чолов’ягу  так вихваляли і аплодували, ніби сам Таркан приїхав до України, аби заспівати пару пісень, для неадекватної зграї людей… Та суть не в тому. Коли наш український Таркан почав ні сіло ні впало вигукувати відоме і до болю знайоме патріотичне гасло, мені відверто стало смішно. Чому якийсь турок викрикує серед п’яного люду цю фразу, яка на даний момент була неактуальна взагалі???!!! Та найжахливіше те, що зграя повторювала за ним, немов за Аделаджі, навіть не замислюючись для чого… Слова летіли з їхніх вуст, як на кондитерських фабриках цукерки. Та вони й були раді щось сказати, аби не мовчати. У такі хвилини найбільше розв’язується язик і хочеться побільше говорити. Головне вчасно їм закрити рота, або собі вуха.

Людмила Ясна. Сила ентропії

Учора ми з чоловіком їздили на дачу. Взяли трилітровий жовтий бідончик ‒ хотіли зібрати ранню вишню. Ще через пруття металевих воріт побачили, що, можливо, вона осипалась або хтось обірвав її раніше за нас. На гілочках лише де-не-де сиротливо висіли поодинокі ягоди.

Що нас найбільше вразило ‒ то це бур’яни, які піднялися вище пояса, закривши все: доріжок не було видно, дика ромашка й газонна трава проросли через плитку й  асфальт.

Ми відчинили ворота й зайшли. Мабуть, мій чоловік-фізик одразу згадав другий закон термодинаміки про невідворотне зростання хаосу в замкнутій системі, що не підживлюється зовнішньою енергією. Наша дача вже давно не відчувала піклування, енергії працьовитих рук ‒ вона існувала сама по собі.

Об'єднати вміст