Жінка-УКРАЇНКА

Володимир Германов – народився 10-го грудня 1977 року. Закінчив Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Кандидат філологічних наук за спеціальністю журналістика. Поет, прозаїк, співак. Лідер рок-гурту «ГЕРМАНОВ».

Дипломант фестивалів «Перлини сезону – 2000, «Червона рута-2001» у жанрі «Акустична музика». 

Поезію і прозу було надруковано в багатьох виданнях, зокрема «Золота пектораль», «Українська літературна газета», сайтах «Буквоїд», «Дотик словом» та ін.

 

Проза

ЗАДИХАТИСЯ ЩАСТЯМ

«Нові слова, старі назва та мелодія. Записали акустику, бас та електричну гітару. Колись вона була твоєю… Тепер війна, якої не знаю. Написав нові слова, щоб повернути собі мою пісню...»

«Зроби «бринь», ага, ось тут! Аж плакати хочеться! Клас!» - Саша на коліщатному кріслі відсунувся від пульта й задоволено поглянув на гітариста: той зробив так, як хотів звукорежисер. Я чухаю смугастого з вилицюватим писком Жорика, що умостився у мене на колінах і тихцем муркоче…

Вигин трамвайних колій, завузлених зашморгом на Лайоша Гавро. Бетонні плити поміж рельсів, помальовані мокрими дужками з трикутничків та квадратиків від протекторів легковичок. Підземний перехід, поруч невеличкий базарчик. Волонтерський намет з прапором на щоглі, поруч інша «хатинка», в якій на шворці теліпаються строкаті дитячі колготи та шкарпетки. Жовтнем бавиться вітер: шеметає довкруж струшеними гострокутними кленовими зірочками та копійчаною березовою рештою. Місцяни повертаються домів, спиняючись біля яток з печивом та городиною. За чиїмось волоссям причепою тягнеться солодкавий теплець парфумів, ніби посвіжувач жовтневого повітря, що забиває памороки. Вітерець то віддимає хвильчасті краї наметних полотнин, то надимає їхні дашки повітрям, наче вітрила. Невидзьобані кетяжки горобини на голому вітті взялися кутастими брижками й побрунатнивіли.

Хвильчастими доріжками, повз коробчані загати будинків та припарковані автівки, двоповерховий дитсадок, оздоблений темно-синьою керамічною плиткою, минаю мам з візочками та школяриків, що повсідалися на лавицях і гучно регочуть з якихось своїх придибачок. Прошкую навпростець крізь майданчик з жовтими гірками, драбинками й гойдалками, звідки нарозтяг лунає: «Ма-Ма».

Вишнева з вилинялими від дощів рожевими плямами дев’ятиповерхівка видається якоюсь перехнябленою й присадкуватою побіля 25-поверхового олівця новобуду в бежевій вагонці та з синіми балконами, обліпленими порцеляною телеантен. Ліфт із дзеркалом. 10-а замість кнопки 1-го поверху, виколупане осердя «дев’ятки», решітка перемовного пристрою в сіруватих гумових наростах жуйки. Натис «дев’ятку» без цифри...

Сашко відсунувся від пульту. Усміхнувся й промовив: «Цього жевжика я підібрав разом з братом Костіком. Той такий був хирлянь, аж кістки світилися! Ха-ха! Тому став Костіком… Усіх моїх котів уразив чумкою, а сам здох...»

Жорик зістрибнув з моїх колін, задер смугастого хвоста й шугнув під стола.

«Так, брись-но! Від шнурів аж божеволіє!.. Довго лікували й виходили. Померти від цієї недуги легше, ніж вижити... Прикро, що вони ніяк до нас не звикнуть. Мабуть це ніколи не станеться через набутий синдром людей. Наше поріддя шкодить їм, а в них безпомильна пам’ять. Може, й ти когось би собі нарешті завів?» - сказав звукореж.

Саша висмикнув Жорика з-під столу. Той, заплутавшись, уже гриз з’єднувальні поворозки.

«Гарна буде пісня...» - сказав він, виставивши бешкетуна за двері кімнати-студії. Жорик задер хвоста й насторбурчив свою коротку шерсть.

Пухнастий чорний Тимофій із напівзаплющеними зеленими очима, в білих панчохах та слинявчику удає байдужість до гоцалок Жорика поки той, розчепіривши пазурі, вистрибом атакує свого найкращого друга Мурзика. Короткошерстний у жовті й зеленкуваті смужки дорослий котисько пильнував за бешкетуном, кінчик його хвостика нервово сіпався. А потім нехітьма, злегка поваливши Жорика на спину, затис  в щелепах його смугасту біло-сіру шийку.

Біло-димчаста із сірими вирлуватими очима Анфіса щулила вуха, шипіла від переляку і прожогом кинулася з кухні до дальної кімнати. Тимофій незворушний. Він усівся попід кухонним столом, пантруючи Оксанині рухи. Ось-ось - і хазяйка зашарудітиме брунатними кім’яшками в пластмасовому слоїчку. Вже час вечері. Тимоха знає свій час.

Мурзик народився в притулку і кілька років прожив там, поки Саша не забрав його до себе. Надто жвавий та охочий до котячих драчок за право бути ватажком, покоцаний, з розірваним вухом і закисленими хворими очима припав Сашкові до душі. Колись він мав дуже схожого на нього кота Мурчика...

Анфіса була лагідною, покірною поки її, вже у притулку, не вихолостили. Киця весь час сиділа в своїй клітці й зизо позирала то на котів, то на людей. Різали люди. Вона це пам’ятає. Тому весь час таке застрахополошене. Прикро, що в першої її хазяйки виявилася алергія на котячу шерсть...

Лук’янівський кіт, якого підстаркуваті хазяї вважали своїм синочком, навіть документи йому зробили на виїзд до Ізраїлю. По драбинці з вікна першого поверху котик міг коли йому заманеться ходити на двір, і от, ближче до березня, коли сніг став бридким молозивом, кіт за звичкою пустився берега, гайнувши на свої перелюбні гульки. Його шукали з тиждень. Жіночка бідкалася усім сусідам, що її улюбленець кудись заподівся, він бо не тямив, що має свого котячого паспорта і вже час від’їзду.

Кіт спізнився на якусь днинку: повернувся, коли в його квартирі вже мешкали інші. Ті його не прийняли. Єврейський пестунчик опинився на  волі...

Його дзьобали ворони, як падло. Весь просяклий котячими випорожненнями та кров’ю з гноєм, вже був помер, але хтось спромігся його порятувати. Йому пощастило жити. В притулку він, як і Анфіса, ніколи не полишав своєї гратчастої клітки, бо довколо були інші коти. І сюди приходили люди...

  Розсипчасте глухе стукотіння корму. Всі вже на кухні із задертими гачками різномасних хвостів та вигнутими спинами з настовбурченою шерстю. Споглядаю крізь шафове люстро у коридорі, як Сашкова дружина сипле брунатні хрустики. У них четверо котів, троє з притулку і Жорик без Костіка. Гітарист ще раз «бренькнув», зачепивши медіатором всі струни водночас...

«Війна, тому я написав нові слова. Я не знаю нашої війни... Щастя має якийсь стосунок до життя: якщо думати про щастя, то на деякий час вдається отямитися від війни. Війна потрібна, мабуть, щоб люди врешті оговталися в житті. Вибач, вона вже не твоя, хоч і назву я не змінив та й мелодія лишилася старою...»

Віталік, колишній бармен караоке-клубу, повернувся до Києва на два дні. Усміхнений, з надміру коротким вигорілим волоссям, із майже непомітним срібним ковтком у вусі. Приїхав разом із кількома товаришами, щоб поховати друга. Дружні обійми, ручкання. Нічого не питаю про війну. Соромно дивитися йому у вічі, бо він звідти, а я тут співаю в караоке. Він умостився за шинквасом і всю ніч жлуктив віскі...

 Відчуття якоїсь байдужості, ніби так і має статися в моєму житті: ця пісня, запис, на який старанно відкладав по дещиці з щомісячного зарібку. Наполегливість – корисна річ, бо колись тобі поталанить і тебе врешті почують, але маєш бути до цього придатним. Знову Гемінґвеївський старий у своєму морі зі своєю фантастичною рибиною. Говорю до своєї риби, до самого себе, коли зокола море, вгорі купчасті хмари й дме пассат. Байдужість від задавненого переконання, що ти й так щасливий, бо задля музики народився. Бо живий...

Бридкий запах посліду та навратливе скиглення сотні котів, що дерлися на грати своїх кліток чи упадали до литок, лишаючи жмутки шерсті на джинсах. Ми посунули бюрко з ніжками в занігтиках від котячих пазурів. Крісло роздерте до поролонових жовтих кишок із проваленим сидалищем та корпією витертої обшивки на бильцях.

«Воно потрібне, щоб коти звикали до своїх нових хазяїв, у яких точно будуть крісла, а навпроти – телевізори. От вони й мурмотітимуть на ручках у своїх татусів і матусь», - сказала працівниця притулку.

Якась киця звідкись викотила використаного шприца й почала ганяти його по підлозі. Потім зашипилася до лінолеумного скрутка. Розгорнули морквяний настил, забрали її звідти та відкраяли зайві шматки.

Лише одне загратоване квадратне віконце для сонячного просвітку. Льох, в якому завжди прохолодно. Живуть надголодь, весь час нявчать, дряпаються з кліток, щоб їх взяли на руки. Верне від запаху випорожнень. В котрийсь із кліток сумирно й незрушно сидить смугасте котисько, в якого десь з-під передньої лапки стирчить прозора жилка крапельниці. Його школярики скинули з даху...

«Ми їм завдали шкоди. Тобто люди. У притулку гірше, ніж мати власних хазяїв, бо тут суцільна боротьба за існування. Слабші, немічні помирають, з’являються нові, зносять їх і зносять, потім знову гинуть. І все через нас», - вимовив Саша, коли поверталися з притулку, постеливши лінолеум непотрібним в людському житті котам. Потім розповів і про своїх котів…

«Кров не зсідається. Війна - невигойна гемофілія життя. Все шкереберть, коли весь час сліпма потикаєшся в минуле. Це була твоя пісня, а тепер моя. Написав нові слова, але пісня лишилася про щастя. Тепер війна, якої я не знаю. Знаю лишень, як задихатися від любові й по тому лишитися живим. Оце, мабуть, і є щастя. Вибач, вона вже не твоя...»

...Віталік п’є жовтаве віскі без льоду, перемовляючись із новим барменом. Мене гнітить його погляд, ніби я завинив смерть його товариша. Знову привіз загиблого. Завтра повертається до «Азову»...

Рельси, зав’язані вузлом довкола клумби, вилискують ліхтарним світлом. Вітер подмухом здирає клаптями з дерев ізжовклу шкіру осені. Під ліхтарним сочивом погойдуюються тіні кістяків облисілих дерев. Прошкую вздовж колій та штурхаю іржаве кришиво всохлого літа війни.

 

КІТ ГЕМІНҐВЕЙ

«А що ти зараз читаєш? Така книжка велика!» - спитала Раїса Іванівна, підтягнувши на перенісся сонцезахисні окуляри.

«Гемінґвея!» - відповів я.

«О, Гемінґвей! Я б з ним хоч цілу ніч провела!» - захоплено відреагувала літня жінка, яка допомагала своїй мамі розчищати зруйнований Хрещатик.

Писати про те, як день по дню змінюється світ, непотімно для ока, повільно вкриваючись жовтогарячою забарвою. З понеділка вже вересень. Осені п’ята доба. Писати про те, про що ніколи більше не напишеш, щоб запам’ятати ці кілька днів, лишити в своїй пам’яті.

«Гарних вихідних, Раїсо Іванівно!» - сказав я, відкривши книжку.

Інженерка надпохилого віку всміхнулася: «І тобі!»…

«Мужчина! Станція «Печерська» закрита!» - вигукнула поцяткована промінням немолода жінка з вижовклим фарбованим волоссям.

«Дякую. Замінована? Я вийду раніше й пройдуся до караоке пішки...» - відповів їй, на що працівниця підземки здивовано вирячилася й закусила губу. Пальцем між сторінок притримував початок «Снігів Кіліманджаро»...

-Тату, а там постельці ще стріляють?

-Хто, доню?

-Ну, ці, пастелінці!

-Ха-ха! Стріляють.

-Гм... То ми туди не поїдемо. А ти знаєш іврітську мову?

-Ні, не знаю.

-І я не знаю. Нас не вчать. Мама казала, що ми туди поїдемо, як там уже не буде війни...

Коротка розмова вже після урочистостей. Перше вересня у вишиванках і без квітів. Прозорі пластмасові скриньки для пожертв бійцям. Батьки лаштуються в чергу і кожен пхає до вузької щілинки свій складений грошовий скруток…

Огрядні завучка й медотистка паплюжно й врізнобіч затягли славень, плентаючись на кілька тактів позад мелодії. Я не стримався й вигукнув: «Заберіть в них мікрофон!» Батьки, що стояли поперед мене, озирнулися.

«Що ти собі дозволяєш! Це тобі не караоке!» - запшикала на мою вихватку колишня дружина…

Дівчинка трирічного віку на плечах у дідуся, спершись на підборіддя зімкненими руцями, блакитнооко поглядала, як сині та жовті кульки меньшають, робляться цяточками, а потім зникають в лазуровому небі. Першачки випустили кульки. Так щоріч…

Пішки з Кловської до Печерського мосту і в перехід. Там, під проспектом Лесі, караоке-клуб.

…Охоронець Сашко вилив зі склянки рештки води, здійнявши в урні курище…

…«Я за вас, а ви мене не пускаєте!» - зігнутий басовим ключем худорлявий парубок крикнув до охоронця, який загатив йому вхід до клубу.

«Можна простої води?» - раптом сказав нацгвардієць в чорних спортивках з білими уздовж штанок смужками. Облизував пересохлі губи.

Біля урни попід стіною рожевий хвостик від ковбаски з обвітреними й підкрученими крайцями та два пластмасові слоїчки з водою й жовтим застояним молоком. Я сів навпочіпки й покицькав. Воно з криком «няв-няв» підтюпцем прибігло зі сходів на поверхню й заотиралося об мої литки. Почухав пухнасту шийку та ще й за вушком. Кошеня в руді, білі та брунатні смужки, з літерою «М» на лобику примружилося й заторохкотіло.

Огрядний молодик у чорній футболці відчинив їх навшир, щоб вийти перекурити. Кіт відволікся від моїх пестощів, уздрівши шпарину, пригнув хвоста й нагинці чкурнув до клубу.

Я пішов за ним, щоб винести води.

…Донька не схотіла вдягти вишиванку, бо в неї є синьо-жовтий гумовий браслетик та й мама вплела в кіску блакитну й жовтогарячу стрічки. «Воїни свєта, воїни добра…» надсадно дирчить з колонок. Під пісню першачки розмахують величезним прапором. Батьки плескають. Кульок в небі вже не видно…

Від хвилювання не вдається набрати вдосталь повітря. Це погано, коли твоя черга співати. Уривчасте хапливе дихання не для співу.

«У тебе кіт. Не дививсь туди. Тримайся берега, просто чухай його, двигунчик з мурмотінням тебе заспокоїть», - подумки намагався дати собі раду й не дивитися на зеленооку дівчину із русявим хвилястим волоссям на плечах, що лагідно всміхалася до мене. Чи мені так здалося. Нашпиговані промінням очі бризкають смарагдовим шротом блискіток. Веснянки-дрібки на кирпатому носику.

«Займайся котом. Не відволікайся на жіночі дрібнички», - я облиснявив ковпачок ручки, бо писав про те, як день по дню змінюється світ і про пастелинців…

Виніс склянку. Парубок ледь тримався на ногах. Схопив її розчепіреними пальцями, розплескав трошки на себе та гучно загльогав.

Я відразу повернувся, підняв кота, що зіщулено сидів під шинквасом, і поніс до свого столика.

«Хочеш послухати, як співають, як люди стараються? Тоді лягай і мурмоти!»

Надміру ласкавий та слухняний. Деренчить мурмотом і дрімає. Лапки в біло-чорних смугах, наче в купальному костюмі напередодні першої світової… Чорно-білі кадри кіна. Чоловіки в одностроях, з напнутими на головах перевернутими крислатими тарілками. Виструнчені, закляклі, ніби у салоні посвітлювача. Не звикли до кіна...

«Котику, ти маєш знати, що «Свято, яке завжди з тобою» чудова штука!..»…

«За що мене бити? Не пускають і б’ють, а я був там. За всіх вас. В АТО!» - парубок заверещав і ледь не зарюмсав. На його в’язах зарожевів послід Сашчиних пальців. Охоронець його схопив за горлянку й відштовхнув. Той гепнувся, бо набрався, як жаба мулу. Штанка спортивок задерлася…

«Ха-ха! А де твої медалі, боєць?!» - гучно крикнув гість у закороткій чорній футболці на завеликому волохатому череві, налиплому на паскову пряжку.

Нацгвардієць глипнув очима, хилитнувся й тихо промимрив: «Я за вас воював!» Товстун у майці з червоним написом «Воля або смерть» жбурнув незгарок. Цигарка впала в мисочку з водою й зашкварчала.

У клубі заволали «Червону руту».

«Цить уже! Я все рівно не впущу. Бо ти п’яний!» - озвався Сашко, видерши з рук склянку.

«Ну то й що? Я ж воював!» - парубок вперся долонями в прозорі дверцята клубу. Отоді Саша, тримаючи в одній руці склянку, штурхонув його.

Жовнір впав ничма. Якусь хвильку стояв навкарачках і, тримаючись за стіну, поволі звівся. Як у пригальмованому чорно-білому кіні напередодні першої світової.

«За що мене б’ють? Ти там був? Ти воював?» - до всіх і ні до кого розпачливо заволав хлопець. Майже заплакав.

Гладун у чорній майці провів долонею по масному підборіддю й зверхньо зауважив: «Хто там був, той не хвалитиметься!»

Недопалок в мисці зафарбував іржею котячу водичку…

«Ідіть ви, знаєте куди! Всі: і ти, і ти!..» - не вгавав гвардієць, навмання тицявши вказівним пальцем. В мене, Сашка та «повстанця». Потім махнув рукою, гидливо скривився і поплентав уздовж переходу на інший бік проспекту Лесі. Десь там його частина.

З-за дверей хтось гаркнув у мікрофон: «Слава Україні!»

«Героям слава!» - гримнули у відповідь з десяток голосів…

Панянка прицільно стріляла в моє внутрішнє нуртовиння. Всміхнулася. Я зашарівся. Не міг звестись і піти до неї, бо в мене на колінах мурмотів кіт. Він втишував моє уривчасте дихання. Скоро співатиму. Черга наблизилася на відстань однієї пісні…

 «Я називатиму тебе Ерні», - сказав до кошеняти. Той звівся, вигнувся дужкою, розпушивши китиці хвоста й зістрибнув з колін на підлогу. Поміж танцюючих ніг, нагинці подався до дверей.

Я пішов за ним, щоб покурити.

«Це наш Чебурек. Ха-ха! Забирай собі! - сказав Сашко, виливши рештки зі склянки в урну. – Зараз буде димно. Якийсь папірець загорівся...»…

«Якби ти знав, що від «Островів в океані» я навсправжки пускав нюні! Шкода, що не розумієш думок тих, хто по-справжньому тебе любить. Ти будеш Гемінґвей. Ерні».

Жовті й блакитні кульки розчинилися в небі. «Ніхто не вмирає!».

НЕБІЖ СОНЦЯ
вірші

РІВНОВАГА

Не бути наївним, не бути багатим,
Не бути нікчемним, ні добрим, ні злим.
Із пазлів років знову скласти багаття,
Де все врівноважить один лише дим.

Не бути героєм, не бути вигнанцем,
Не бути у натовпі, чи поза ним.
Автографи літа на сотнях квитанцій
пожовклих дерев – це гримаса весни.

Не бути ніколи занадто розкутим,
Не бути ніколи, чи бути завжди -
між сотнями тисяч, що хочуть лиш бути,
Весною чи влітку, чи вже – восени.

ПОРУЧ

Хтось має бути поруч
у просторі будинків,
на манівцях маршрутних,
у дзеркалі вітрин.
Хтось має бути поруч
з тобою наодинці,
щоб вдіяти щось путнє,
забути часу плин.
Хтось має бути поруч
в задимлених кав’ярнях,
в таксі, що мчить крізь місто,
коли життя – екран.
Хтось має бути поруч,
коли, немов востаннє,
збираєш жовте листя
до сотень екібан.
Хтось має бути поруч,
коли купуєш квіти,
коли рахуєш зорі,
коли не треба слів.
Хтось має бути поруч,
один єдиний в світі,
кому даруєш море
з намистом кораблів.

***

Фотографія сонця біла,
Окрім сонця, нема нічого.
Не шукала і не хотіла,
Ну, а потім впустила з Богом.
Фотографія сонця чиста,
Мов крижинка із Антарктиди.
Не шукала, Ісусе Христе,
І не прагнула щось змінити.
Сонце вкотре сфотографувати,
Милий Боже, хіба я мушу?
Ми з тобою зіграли в нарди
Сяйвом віри, що є у душах.

ЗАБУТИ

Цілую чашку, цілую вазу,
Відчую сьогодні присутність твою.
Забути – треба, забути відразу,
Забути – померти, коли ще живу.

Цілую темінь, цілую пустку,
Цілую я тіні і, може, - твою.
Забути – треба, забути – безглуздя,
Забути – померти, коли ще живу.

Не треба зайвих, не треба інших,
Не треба тікати від себе в пітьму.
Забути – треба, забути – це смішно!
Забути – померти, коли ще живу.

ЖОВТЕНЬ

У щасті – шукаємо люті,
Запізно, а, може, зарано.
Ще жовтень, а вже наче лютий,
Був вересень, був вже і травень.

У щасті незвично лишитись,
Запізно, чи, знов, передчасно.
Хоч жовтень – від нього не дітись,
Від зливи, що падає рясно.

У щасті – згубити свободу,
Зарано, а, може, запізно.
Ще жовтень – вже лютий навпроти
із мотлохом днів дуже різних.

***

Дитина під сонцем бавиться,
Вплітає у вірші промені.
Нарешті в гріхах розкається,
Розкаяння заготовлене.
Дитина під сонцем мружиться,
Сльозами щоб не забризькатись.
Відвертість настільки звужена,
Що рветься, мов нитка бісеру!
Дитина під сонцем виросте.
Під променями посивіє.
Щоб вірш заплітати щирістю
Найкраще з усіх у вирію.
На землю спадають промені,
Щоб хлопчик кричав сполохано.
Розкаяння в слові зронені
Й зізнання, в кого закоханий.

ВІДСТАНЬ

На відстані скоєне щастя,
На відстані сотень думок.
Триматись на відстані краще –
від даху до сотень зірок.

На відстані погляду – мрія,
що тижнів пришвидшує рух.
Ти – є, значить, є в мене сили
віддати тобі небо з рук!

Тримати в собі дощ із градом,
Триматись, бо скоро зима.
На відстані скоєна зрада,
Ти – є, значить, буду і я.

ГРАТИ

Знову шукати у совісті грати,
Іржаве залізо, що стримує хіть.
Вийти за межі, стрибнувши із вежі,
Поглянути знизу на все мимохідь.

Знову шукати у долі Карпати,
Вершину, з якої не видно землі.
Поміж смереки так падати легко!
Ламаючи ребра об східці століть.

Знову шукати у совісті грати,
У клітку вгризатись, щоб чути лиш біль.
Вийти за межі, топитись в одежі
у морі буденності, в морі без хвиль.

ДОЩ У МІСТІ

Цятки на чорному й мокрому,
Вечір у місті. Дощі.
Думка без права на докори
тікає від згуби мерщій.

Цятки на мокрому й чорному,
Вогні габаритні таксі.
Думка у шалик загорнута,
Одна, та, що не для усіх.

Горло зігріє засуджене,
Шию життя огорне.
Для себе – навічно засуджений,
Для тебе – Рембо та Верлен.

Цятки вогнів в місті мокрому,
В чорному місті… Десь ти…
Життя незавидне у спокої,
Тікаю від нього мерщій.

ЗАБУТИ

Жовтень розірваний навпіл,
Як досвід невдалої прози.
На склі залишилися краплі,
Як спогад про травень і грози.

Жовтень розкиданий всюди,
Як пелюстки, зронені в квітні.
Під парасолями – люди:
«Нікому ніхто не потрібен».

Хтось п’яним женеться за вітром,
Щоб втриматись посеред зграї.
Розрізала жовтень бритва
на те, що було й що маю.

Листопад – життя крізь сито,
Минулого щоб позбутись.
У серпні згадати літо,
Щоб в грудні усе забути.

ОБМОВКА

Кілька обмовок, рефрен заїкання…
Подумки вкласти в долоні твої
Вечір і ніч, і, звичайно, світанок.
Якщо не кличеш, хоча б не іди!

Кілька обмовок у безладі звуків,
Те, що несказане, ділось кудись.
Стати дощем й цілувать твої руки…
Якщо не кличеш, хоча б не іди!

Думка, що ріже: «Не зможеш забути…»
Лишусь на перетині щастя й біди.
Треба твій сміх! Мені треба твій смуток!..
Час все владнає. Ти просто не йди.

КОЛИ ПЛАЧУ

Коли я плачу – ніхто не бачить,
Ніхто не знає. Все. Крапка. Все.
Стріляє в скронях – «Едіп в Колонні»,
Дощі курсивом плетуть есе.

Коли я плачу мене пробачиш?
Мене зігрієш хоча б у сні?
Питання на ніч… думок параліч…
Це через осінь: дощі й листи.

Життя, мов м’ячик, ритмічно скаче –
Від неба в землю, згори униз.
Це через осінь я плачу досі,
Хоча й не видно крізь зливу сліз.

СПОКІЙ

Я порушую спокій навмисно,
Якщо спокоєм зветься самотність.
Серед парку розкидане листя,
Ще не грудень, це значить – не досить!

Я порушую спокій для себе,
Адже спокій – причина, не слідство.
Уже скоєно більше, ніж треба –
Це тримати в собі дуже міцно.

Я порушую спокій. Невдовзі
буде сніг замість жовтого листя.
Я почую, що любите осінь…
Ви порушите спокій навмисно.

БЕЗ НАДІЇ

Без надії на спогади,
Без підстави на сумніви.
Сам для себе на допиті
у кав’ярні прокуреній.

Без ілюзій теперішнє,
Поза вірою прожите.
Осінь маю окремішню,
Заримовану в зошиті.

Без надії залишитись,
Заходитись причинами…
Літо з осінню змішано
у кав’ярні зачиненій.

Несподівано звикнути
до реалій у здогадках.
Між сезонами зникнути
без надії на спогади.

НАМИСТО

Ти вже нескорена, я вже не страчений,
З намиста вічності зірвались ми.
 Між тим, що скоєне, я виграв втрачене…
Валятись зламаним в чужій пітьмі.

Я вже не думаю, ти вже не згадуєш…
В таксі прокуренім тікати геть.
Життя посунуло: ламатись й падати.
Я зміг це визнати ледь сміло, ледь.

Ти ще в майбутньому, я вже у пам’яті – 
Між нами віхола й затори міст.
Мить скаламутила, не йти, так падати!
З намиста вічності зірвавсь кудись.

ДОЩ ІЗ ГРАДОМ

На волоссі пір’я сиве,
Все, що маю, - очі в зморшках.
Хтось живе, щоб бути сильним,
Я живу собі потрошку.

Все, що маю, - пальці в шрамах,
До всього хотів торкнутись.
Якщо йти, то тільки прямо,
Щоб назад не повернутись.

Все, що маю, - втому грати
другорядні ниці ролі.
Мокрий сніг собі ковтати,
Щоб потрошку стати хворим.

Все, що маю, - біль в суглобах,
А у пальцях трохи інший.
Кожен день одна й та ж спроба – 
щоб, нарешті, стать сильнішим.

Знов по радіо рипіння,
Наче мій постійний кашель.
Хтось живе й не стане сильним,
Хоч із малку був безстрашним.

З пригорщів собі ковтати
Рештки снігу, наче кашу.
Все, що маю, - дощ із градом,
Сиве пір’я, вічний кашель.

***

Сонця гостра монетка
Навпіл ріже добу.
Завірюхи чернетка,
Написати на ній, ким я був.
Сонця гостра монетка.
Найгостріша з ножів.
Цигарок етикетка – 
Написати на ній, ким я жив.
Вигострить сонця лезо,
Зіпсувати хутро – 
Спогади, не тверезим
Занурюсь в підсвідомість-метро.
Сонця гривеник гострий,
Найгостріша із бритв.
Пальцем в вікнах морозних
Написати: «Чи був я? Чи жив?»

ДЕНЬ, НІЧ, РАНОК

Зустріну день навколішках
у замкнутому просторі.
Скуйовдив вітер Соняшник,
Заплаканий під грозами.

Скрутила ніч в агонії,
Розкинув руки вербою.
Десь Сонях спить за обрієм,
Залитий кров’ю теплою.

Навшпиньках ранок стрінути,
Залила кров помешкання.
Знов вгору Сонях кинувся,
Що вічністю розбещений.

КОЛИСЬ. ЗАВЖДИ

Безлюдний пляж, 
Вогкий пісок,
Неспішний бриз.
Цей берег наш,
Один на двох,
Завжди й колись.

У барві хвиль – 
блакить небес,
Блакить наскрізь.
Довіль, Трувіль – 
лаштунки п’єс,
Завжди й колись.

Уривки фраз…
Не стався лист,
Коли є ти!
Цей світ для нас,
Блакить наскрізь,
Колись, завжди.

Порожній пляж,
Холодний брют,
Кришталь води.
Десь там Ла-Манш,
А ми десь тут:
колись, завжди.

КРЕСЛЕННЯ

Перекреслити все, що не станеться,
Перелічити всіх, хто забудеться.
Кожен день, наче пристрасна п’ятниця,
На безлюдній засміченій вулиці.

Перекреслити все, ще у зародку,
Перелічити, з ким не зустрінуся.
Потонути у мрій своїх паводку,
Щоби потім навмисно прокинутись.

Перекреслити все, що закреслене,
Перелічити всіх, хто вже втрачений.
Потонути наприкінці вересня,
Щоб навмисно прокинутись в п’ятницю.

ГОДУВАННЯ З РУК

Кожна прикрість – нагода зламати годинник,
Розревтися і стиснути стрілки в кулак.
Всі відлюдники в серці занадто гостинні,
Тільки часто трапляється зовсім не так.

Кожну прикрість належить віддати за чеком,
Повернути розтрачені довгі роки.
Вперше – важко, а потім стає дуже легко
годувати самотність щоночі з руки.

Якнайглибше сховати увімкнене серце,
Щоб миттєво позбутися зайвих речей.
Все розтрачене знову зненацька знайдеться
на години самотності сотень ночей.

ГРУДЕНЬ

Я не знаю про тебе нічого,
Я не знаю про тебе щось зайве.
Холод змусить тулитись пліч-о-пліч,
щоб зігрітись, неначе востаннє.

День і ніч – це морози із лишком,
Стовпчик Цельсія. Січня екватор.
Я не знаю про тебе нітрішки,
Я не знаю, чи щось знати варто.

Всі думки в межах стовпчиків ртутних,
Обіцяють морози сильніші.
Тільки знаю, що твій місяць – грудень,
Не спитаю у тебе щось інше.

ІЛЮЗІЯ

Зима – ілюзія,
Ховатись змушує
думками-мушлями
у пам’яті.
Сезон за знижками…
Святкова іграшка,
яку залишили…
Заплакати.

Весна – ілюзія,
Лишатись друзями…
Зійти калюжами,
Заплакати.
Усе вже сплачено…
Непередбачено
стрибати м’ячиком
у пам’яті.

НАРЕЧЕНА

На весіллі вкраду наречену,
якщо сонце можливо украсти.
Бігти з травня, сховатись у червні,
якщо втеча насправді є щастям.

Пильнувати, чекати нагоду,
Потім щезнути разом з весілля…
Якщо втеча насправді – свобода,
якщо втеча – це крок дуже сильний.

Кожна вигадка – це вже є вчинок…
Знов до сонця піднятись і впасти.
Якщо втеча – це справжня причина,
щоб нарешті знайти своє щастя.

КОЇТЬСЯ

Щось коїться у вересні,
Два тижні повні зливою.
І зимно, наче в березні
із мріями крикливими.

Щось змішано у літерах
й у цятках пунктуації.
Вже зачіска, мов віхола…
До сліз торкнутись пальцями.

Щось в міжсезонні коїться,
Що змішано – закреслити.
Хтось неуміло молиться…
Щось коїться…
у вересні.

НЕБІЖ СОНЦЯ

Промінь зігріє землю
у високоснім році.
Жити аби не вмерти,
Стати небожем Сонця.
Промінь зігріє душу,
Сиворотка емоцій.
Щоб народитись - мушу
стати небожем Сонця.
Промінь зігріє долю.
Грішникові за що це?
Щоб повторити коло,
Стати небожем Сонця.

БУДЕ КРАЩЕ

Вирвати з м’ясом сумніви,
Вдертись у серце щастям.
Губи нервово стулені:
«Так буде кожному краще».

Біль аж до кістки вигризти,
Впитися радістю в душу.
З пам’яті речі винести,
Спогади змити під душем.

Зрізати набряк сумніву,
Липнути жовтнем на грати.
«Так буде краще» - думати,
«Буде, як буде» - знати.

ПІСЛЯ СМЕРТІ

Хотілося, справді, усього та зразу,
Хотілося щастя у серце запхати.
До осені, раптом, відчути відразу:
Я хочу, щоб смерть віддала мою матір!

До осені, раптом, відчути ненависть:
За нежить,  самотність, за вроджені вади.
У дні міжсезоння все перемішалось.
Я хочу, щоб смерть віддала мою матір!

Іржа й позолота – листопад картатий,
Дощі пересмикують крики уперті:
« Я хочу, щоб смерть віддала мою матір!
Я хочу, щоб сталось життя після смерті!».

***

Перша-ліпша нагода
зцілити параліч неволі.
Третій – зайвий в негоді,
Жалітись на виразку долі.
Перша-ліпша причина
зустріти на ту, що шукаю.
Третій – зайвий й безсилий,
без пекла, напевно, й без раю.

Перший-ліпший у щасті,
Сховатись за спинами вкотре.
Третій – зайвий, украсти
щось тепле з віконця навпроти.
Перша-ліпша нагода
позбутися будь-яких ролей.
Треті – зайві в негоді,
герої та антигерої.

КРАДІЖКА

Мене легше просто позбутись,
Як зайве щось перед святами.
Грабіжники – ті ж самі люди,
Вкраду в житті, певно, востаннє.

У свідки запрошені блазні,
Трагедію зроблять зі свята.
Всі люди – грабіжники, вкрасти
тебе у найкращому платті.

Мене легше просто позбутись,
Позбутися радості й волі.
Життя – наче лава підсудних
із осудом блазнів навколо.

НЕПОВЕРНЕННЯ

Час неповернення, точка перетину,
Розтин у просторі, ніж по рубцях.
Час неповернення вкритий заметами,
Викидень-березень мерзне в снігах.

Час неповернення… очі заклеєні,
Голим у закутку жертиму цвіль.
Точка перетину… лід перемелений,
Цвяхом зарізатись, голому – біль.

Час неповернення… постіль розстелена,
Викидень-березень, кашель сухий.
Точка перетину, місяці зведені,
Зимно у закутку… кров – снігурі.

РИЗИК

Невдалий ризик, втомились мізки…
В помаді комір сорочки зим.
Невчасна крапка, лишилась згадка…
Кортіло болю? Ось, на, візьми!

Невдалий лютий, гербарій рути – 
снодійний засіб зберіг від куль.
У жменях різне, втомились мізки…
Неначе вишні, кров на снігу.

Невдала спроба… цуратись вроди,
Невдалий ризик, недбалий сміх.
Гербарій рути і світла жмуток – 
це все лишилось в палітрі лих.

ПРОЛІСОК

Невичерпна впевненість, що себе не втратимо.
Розказати вчинками й доторками губ.
В передмісті затишно, розкажу, ти знатимеш,
Там не слід ховатися в звичках шкаралуп.

Там немає натовпу, совість незаношена,
Не руйнують спогади, звички не женуть.
Що скажу – те збудеться, навіть тихо, пошепки.
В передмісті затишно, в передмісті, тут.

Невичерпна впевненість, у долонях проліски.
Розкажу, ти знатимеш, буде саме так.
Розказати пошепки тихим-тихим голосом…
Назавжди залишимо проліски в руках.

ЗАМАХ

На майбутнє вчинити замах
жестом чи словом.
Вмерти тихо й без слави
знову та знову.
У майбутнє не взяти літо,
Січень та лютий.
Вмерти тихо. Убити – 
просто забути.
У майбутнє забрати скруту,
біль і наругу.
Вмерти тихо. У грудні.
Вкотре та… вдруге.

***

Ми не зустрінемось більше.
Сьогодні. І вчора.
Протягом декількох тижнів.
Минулих. Зимою.
Ми не побачимось, чуєш,
учора та нині,
більше в заметах вулиць.
Не буде весілля.
Не розмовлятимем вічно.
Короткі години…
Все буде надто звичним.
Учора та нині.
Ми не зустрінемось раптом.
Ніколи та знову.
Сміливість для когось вада.
Сьогодні і вчора.

НЕВИЛІКОВНИЙ

Невиліковна здатність вірити,
Невиліковний нежить березня.
Тобі віддати мозок зцілений,
І вірші, поспіхом закреслені.

Невиліковний ступінь щирості
серед гримас, посеред лютого.
В хвилини смутку вдерлась стриманість
з лапатим снігом із майбутнього.

Невиліковний нежить совісті…
Лапатий сніг даремно падає.
Тобі малюю ніжний пролісок,
Тобі дарую душу з вадами.

***

Сонце своє обіймала.
Це трапилось на Покрову.
Нам вдруге принесли каву,
Кава у мить охолола.
В сонце занурила пальці,
Щоб серце своє зігріти.
Навіщо нам по сімнадцять?
А кава схолола миттю.
Вплелася до сонця в промінь.
Без цукру пили, холодну.
Сонце цілує долоні
У схованці теплій, в жовтні.
Ми обіймалися в жовтні.
Закохані, рідні знову.
Кава вмить стала холодна.
Це трапилось на Покрову.

НОВИНИ

Потрібні мої новини?
Гаразд, розповім багато.
Я мріяв колись про сина,
Хотів, щоб одужав тато.

Потрібно тобі щось свіже?
Ось, тут, щось із ліва б’ється…
Дочці вже чотири… Смішно,
коли біль лоскоче серце.

Бажання щось інше взнати?
Гаразд, розповім між іншим:
Дощ лайкою ллє, гаркавить.
Лоскоче біль. Надто смішно.

По шву розірву годину:
півсотні хвилин із лишком.
В ломбарди несу новини
за жалість, за вірність, тишу.

Я мріяв колись про сина…
Не став я таким для тата.
Пухлина з’їдає спину…
Про це ти хотіла знати?

***

Пересмикую власні спогади,
Діафільм у рулон закручений.
Сів на потяг без знань і здогадок…
Мандрівник. Швидкісне сполучення.

Пересмикую пам’ять в тамбурі,
Впершись ліктем в плече попутника.
Серед ночі ми просто варвари,
Що із неба крадуть супутники.

Інше місто… в трамваї холодно…
Повертатимусь пізно ввечері…
Знов у тамбурі смикать спогади,
Всі думки поєднати в реченнях.

Ну а ранком – кінцева потягу.
З часу важно, напевно, вирватись…
В ріднім місті постійні протяги…
В постіль спогадів впав, щоб виспатись.

МІРА

Схоплений тишею – 
звуки навиворіт.
Все перемішано
в мозку безкрилому.
Схоплений наміром
чистим, без домішок.
Квітне Розалія…
Щастя у розшуку.
Схоплений поглядом,
схоплений запахом…
Мрій замусолених
постріл без замаху.
Схоплений вірою…
Зайвих пробачити.
Власною мірою
міряти втрачене.

ВСТИГНУТИ

Поспіхом жити. Встигнути
місяці надолужити.
Човен давно покинутий,
Обриси неба звужені.
Поспіхом жити. В березні.
Сили в собі шукатиму.
Будні в свята вперезані,
шаликами картатими.
Встигнути жити. Наново.
В березні бігать босому.
Плакати позапланово,
Плакати на ніч, вдосвіта.
Все по-новому діється,
Сніг по кишенях схований.
Вдосвіта став на милиці…
Плакати якось втомлено.
В березні жити. Хочеться!
Будні інакше названі.
Поспіхом з ліжка вскочити…
Обриси неба змазані.

КОМА І КРАПКА

Я залишився між комою й крапкою.
Я, наче проміжок, в декілька слів.
Крапка і кома так схожі, однакові!
Тільки у ком є ще чорні хвости.

Дертись між знаками, вирватись бажано…
В серці стрілою стирчало тире.
Очі двокрапкою, чорнім замазані…
Знак запитання: «Помре? Не помре?».

Березень знову настав знаком оклику,
Вийшов за дужки повітря ковтнуть.
Текст роздиратиму батьківським кортиком,
Потім і крапка: ніж в серце встромлю.

***

Море торкнеться лагідно,
Море шепоче прозою.
Всі парасольки складені,
Літо вже не запрошує.

Море з порожнім берегом.
Жовтень – вакцина осені.
Піна. Ігристе в келиху.
Стали давно дорослими…

Море ковтає вогники,
Вечір у ніч розчиниться.
Берег. Порожні столики.
Літо уже зачинене.

Море про щось нагадує…
Літо у жовтні зношене.
Намалював помадою
сонця схід серед осені.

***

Наосліп. Манівцями. Взимку.
Негода здавлених бажань…
Тікати часом безупинним.
Пунктиром креслена межа.
Негода. Кілька років поспіль
подряпини від самоти.
Наосліп розстеляти постіль.
Заручини. В бажаннях ти.
Удертись в серце. Без запрошень.
Пунктир свій власний перетнуть.
Порізи… Бите скло на площі…
Свідомість втратить. Каламуть…
Листівки на весілля зайве.
Наосліп підписати всі.
Побрались у душі востаннє.
Узимку… Змерзнути в таксі.
Короткочасний сніг під ранок.
За кілька спроб змінити все.
У постіль впасти наостанок
без радощів і пересердь.

СУБТИТРИ

Розтин по совісті
мрякою й вітром.
Фільми без голосу
в білих субтитрах.
Розтин без значення
з вишколом жити.
Знайдене, втрачене – 
мряка і вітер.
Фільм поза звуками,
супровід тиші.
Розтином, муками
вітер засвище.
Жити субтитрами
серед відлиги.
Збільшено витрати…
Збільшене лихо.

ПЕРЕЛЯК

Переляк, щоби визнати:
враз не збіглись обставини,
що було – те залишилось,
вдерся квітень не так.
Потяг рушив з запізненням,
хоч цей розклад усталений.
Пелюстками розкришиться
квітень пульсу у такт.
Все, що буде, вже скоєно.
Все усім повідомили.
Попрощались завбачливо,
попрощалися вже.
Переляк двох закоханих,
що в обставинах стомлені.
Сльози пустки без значення – 
завелике драже.

***

Напишу прозу з римою,
Заплітав час годинами…
По зимі, наче килиму,
вальс навшпиньках кружляв.
Холод снігом розпилений,
Не чекали, зустрілись ми…
На Різдво ледь устигнули,
Ледь протислись між хмар.
Ти мене не покинула
аби ще раз зустрінути.
Кроки вальсу по килиму…
Вже чекає таксі.
Так хотілося зцілення
від зими, від знесилення!
Заплітався час милями
знов на швидкості всій.

***

Ми вилучаємо розмову
про те, що коїлося з нами.
Конвульсії сплели судоми,
Як тиша сплетена з мовчанням.
Ми вилучаємо дрібниці
про те, що коїлося з нами.
Вертатися й тікати звідси,
Вчепитися в життя востаннє.
Ми вилучаємо раптовість
із того, що лишилось з нами.
Самотності надмірну користь
ми вилучаємо на пам’ять.

***

Потрібно, щоб ти знала…
Лист написав недбало,
Нахабно і зухвало
зірвав вервечку днів.
«Потрібно нам так мало», - 
сказав, хоч не питала.
Чекав і це вже сталось…
Без щастя знахабнів.
Світанок в порожнечі,
Зухвало, недоречно
і вогненебезпечно
притис до світла тінь.
Непотріб, зайві речі…
Лист написав неґречно,
Удосвіта й надвечір,
У вересні один.
Листи – це просто впертість,
Нахабно осінь вдерлась,
Розірвані конверти
на клаптики, сміття.
Потрібна ця відвертість
у помилках затертих…
Життю замало смерті,
А смерті – для життя.

***

Нам просто достатньо наміру,
Щоб втриматися від розлуки.
А совість – як фотокамера, -
фіксує у щасті муку.
Нам варто сказати поглядом,
Щоб зайве не мовити раптом.
Нам разом безпечно в холоді,
На фініші, і, певно, старті.
Нам знову достатньо погляду,
щоб втриматися від пробачень.
А на фотокамері – спогади…
Фініш нічого не значить.
Ми успадкуємо розпачі,
Ми успадкуємо наміри,
А зайве лишилось несказаним
на вимкненій фотокамері.

***

Неначе замети востаннє,
Сніг падає хутко і рясно.
Курці помирають так рано!
Закономірно і вчасно.
З тобою не стримаю ранок
без ліків і передбачень.
Курці помирають востаннє,
Без сліз не сміються й не плачуть.
Не вірити, не сподіватись,
Не жить в планах чи поза планом.
Життя – не здобуток, не вада.
Курці помирають так рано!

***

Раптом побачити…
Спогади – спадщина,
В серпні завбачливо
викреслить сум.
Раптом побачити
в знайденім – втрачене.
Сльози без значення.
Опіки. Струм.
Раптом зустрітися…
Візи і митниці.
В тижнях розписаних.
Посеред свят.
Раптом зустрітися…
Доля на милицях.
Серце знесилене.
Біль. Зливопад.
Знову застуджений…
Правопорушення
снігом й калюжами
не перейти.
Знову застуджений…
Будемо. Змушені…
Листоверть збуджена...
Жовтень і ти.

***

Вибач, коли надто високо,
Вибач за те, що вже падаю.
Ангел із шармом пройдисвіта
із перевагами й вадами.
Вибач, іще не застрелений,
Вартий лише в звуках гамору.
Зимно, хоч ліжко розстелене,
В холоді пристрасті згаяні.
Вузол, зачеплений високо, - 
долі нервове закінчення.
Вибач, співав п’яним присмаком,
Вибач за п’яне освічення.
Крикну повіям захоплено
вірші для тебе написані.
Вибач, я падаю стомленим, - 
ангел із шармом пройдисвіта.

***

Ти потрібна. Це вирок.
Ти у серці. Це промінь.
Листопада відтінок
з сивиною на скронях.
Ти потрібна. Назавжди.
Ти у серці. Незвично.
Все минуле – несправжнє,
Що було – те не вічне.
Ти потрібна. І годі.
Ти у серці. Так сталось.
Ти – мій пошук в негоді,
Рими дотик недбалий.
Бути разом – це вчинок,
Щоб непотріб затерти.
Бути разом – причина,
Щоби жить, а не вмерти.

***

Зникнути в просторі. Зникнути безвісти
десь на перетині наших шляхів.
Знову при пам’яті в приймах тверезості,
Святість уявна посеред гріхів.
Зникнути в просторі, зник із запізненням,
Ти не помітиш: вже сталась зима.
Те, що був поруч, вже важко не визнати,
Тих-бо згадають, кого вже нема.
Я буду поруч з тобою, на відстані.
Місце у затінку замість обійм.
Серце розчавлене знову у тисняві,
Зникнути в просторі посеред зим.

***

Я хочу сказати віршами,
про те, ким я мрію стати
для тебе і громом-тишею,
сестрою і, може, татом.
Я хочу цілунком мовити
все те, що дарує щастя.
Щоб сліз невичерпні повені
спинились, неначе в казці.
Тобі подарую сутінки
і теплий весни світанок.
Я вірю у те, що будемо
щомиті, немов востаннє.

***

Я вийду тебе шукати
у дощ без плаща чи шарфа.
Я вийду у листопаді.
Це буде сьогодні-завтра.
Ніхто мене не помітить…
Крізь дощ дисонанс періщить...
Це буде весною-літом,
Це буде не тут – в Парижі.
Я вийду тебе шукати,
Для нас так, напевно, краще.
Я стану для тебе татом.
Моєю донькою станеш…
Це буде в Парижі. Скоро,
у грудні чи листопаді.
Без шарфа чи парасолі
ти вийдеш у дощ шукати.

***

Пірнути надто глибоко, злетіти надто високо.
Ні, я іще не стомлений, бо це уже було.
Іще мені не холодно, хвороби поза ризиком,
Мені уже не холодно, а, може, так здалось.

Злетіти надто високо, пірнути дуже глибоко.
В собі знайти помешкання, там заховати щось.
Думкам просторо й затишно, загоїлися вивихи.
Мені уже не холодно, а, може, так здалось.

Злетіти і не падати, пірнуть – не захлинутися,
Твій погляд – кращі важелі забути, що було.
Жоржини – жовті місяці… дощ заливає вулиці…
Удвох не буде холодно. І це нам не здалось.

***

Може вартий цього дарунку?
Не тікаю уже в нікуди.
Цілувати зап’ястя, руки…
Жити легко чи просто бути.
Чи потрібне оце сум’яття?
Листопад з нетривалим снігом.
Мрії чисті – весільне плаття…
Бути разом у щасті з лихом.
Ти повіриш у те, що вірю.
Не вигадую… Легкий нежить…
Самозречення… Снігу пір’я…
Все твоє, що тобі належить.

***

Я досі збираю речі,
А це, переважно, мотлох.
У грудні усе доречно:
твій погляд і ніжний дотик.
Негода не так важлива,
Як те, від чого тікаю.
У грудні і сніг, і злива
із сонцем за небокраєм.
Я досі збираюсь. Вкотре
навмисне спізнюсь на потяг.
Ти в серці серед негоди.
Візьми собі весь цей мотлох!

***

Раптові зустрічі в раптових намірах
запам’яталися заздалегідь.
Лишатись подумки завжди пораненим…
Такими пристрастями повен світ.
Раптові зустрічі. Раптові посмішки.
Раптові доторки розпалять хіть.
Тобі сказати це раптово, пошепки…
Такими пристрастями повен світ.
Раптові сумніви, раптова впевненість
запам’яталися серед дощів.
Ти ще повернешся… сказати впевнено…
Сховавсь в раптовості своїй мерщій.

***

Сонце впаде в море. Захід.
Плюхнеться. Згасне.
В готелі зібрати лахи.
Втеча завчасна.
Сонце впаде в море. Зникне.
Під вечір. Часто.
Тікати, щоби не звикнуть.
Втеча завчасна.
Сонце впаде в море. Птахом.
Плюхнеться. Щастя?
Вірші для тебе – лахи.
Втеча завчасна.

***

Холодне таксі у радіохвилях.
Утома. Підбурений ранок.
Холодне таксі в холодну квартиру
везе мене передостаннім.
Холодне вино, розстелене ліжко.
Утома і вранішня злива.
Холодні рядки у декількох віршах…
Вітрини, як пульс, мерехтливі.
Холодне таксі ще везе. Перехрестя.
Цигаркою гріються пальці.
Холодні рядки. Грудень з кригою в серці,
Зими уповільнені вальси.

КОЛООБЕРТИ

В моїх сумнівах, в твоїх докорах,
В колообертах теплих зим…
Знов налякане серце спокоєм,
Плаче наново пілігрим.
В моїх здогадках та мінливості,
В перевтіленнях повсякчас…
Ти налякана, без сміливості,
Серце сховане без прикрас.
В твоїй першості, в твоїх мареннях – 
колооберт ночей і днів.
Переляк у словах розкаяння – 
мов розкаяння без вини.
В колообертах перемелено
все, що сховане, знов на пил.
Мої сумніви знов заселені,
Я в неспокої і без сил.

***

Я не здатен випросити щастя,
Я не здатен випросити вчинок.
Я не зможу зруйнувати, вкрасти,
Хоч на двох у нас одна причина.
Я не здатен стрибнути із вежі,
чи цвяхи нанизувать на руки.
Я не здатен зрозуміти вперше
чи спинитися у щасті й муках.
Я не здатен випросити долю
і зробити все на власний розсуд.
Не спинитися у щасті й болю,
Не сказати серцю: «Мабуть, досить!».
Наодинці. Сонце наче тепле.
Грудень рухає повільно нами.
Народитися  в тобі у серпні…
Першим словом буде слово: «Мама».

***

Умерти, щоб не розлучатися.
Умерти, щоби залишитися.
Умерти з відчуттями радості,
Прощатися та не проститися.
Умерти, щоби повернутися,
Умерти, щоби народитися.
Ти є… Я вірив в те, що збудуться
всі мрії на одвічних милицях.
Умерти, щоби знов не знищити…
Від твоїх сліз, добра і ніжності – 
умерти або просто вижити,
Чи народитися й залишитись.

***

Початок лише по завершенню,
Все повертається повністю.
Планеток дві копії зменшені
В орбітах сердець, як коштовності.
Початок – це дії в обставинах,
Це рух між людьми, між заметами.
Початок – це виняток з правила
з падіннями, кроками, злетами.
Планеток дві копії зменшені,
Орбіти вузлом переплетені.
Початок лише по завершенню.
Початок – десь тут – посередині.

***

До сонця підняв волошки – 
букетик прожитих років.
Я ще назбирати можу,
Не кваплячись, так, потрошку.
Он, бачиш, синенька квітка – 
розквітне за тиждень з лишком.
Минає рік непомітно,
Ще грудня лишилось трішки.
До сонця букет підняти,
Йому віддаєш хороше.
Прожитого скарб у спадок…
Я ще назбирати можу.
До сонця тягтись уперто,
Теплом щоб наповнить душу.
Волошок життя безсмертне
я ще назбирати мушу.

***

З вершини болю падати у щастя.
Неначе в море, наче в океан.
З вершини болю хочеться упасти…
У штольні серця вибухне метан.
З вершини болю рахувати відстань, 
Відтяти серце ножицями мрій.
З вершини болю падати, мов листя.
Моя назавжди. Я назавжди твій.
Терпляче стиснути кермо падіння.
Не відмовляє доля повсякчас.
Ти знаєш, небо стало темно-синім,
Вже вечір огортає ніччю нас.
Відтяте серце… золота обручка…
Вже кілька тижнів безліч запитань.
Вершина болю, певно, не розлучить.
Аорту стиснув, вибухнув метан.

***

Ти навчиш мене жити мрією,
Ти навчиш знову вірить випадку.
Моя зачіска стала сивою
від хурделиць-негод і вигадок.
Ти навчиш цінувати знайдене,
Ти навчиш жити кожним дотиком.
Я віддячу собою вкраденім
у життя без синців та опіків.
Я віддам тобі те, що сховане
десь у грудях, - життя годинничок.
Я піду п’яним і закоханим…
Перев’яже вузлом судини час.

***

Запечений надлишок крові,
Роздерті серця на шмаття.
Сніг падає, сипле навколо…
Твій Ангел себе перетяв.
Запечений надлишок віри
між груднем і січнем – це ти.
Сльозами вмиватися, миром…
Сніг падає, сипле між тим.
Поволі тікає свідомість
в засніжені схованки мрій.
Запечений надлишок – совість,
розкаяння, сумніви, біль.
Візьми собі все, що найкраще,
Цінніше за серце моє!
Без надлишку жити не важко…
Я буду, бо знаю: ти є!

***

Не має слова «невчасно»,
Не буде слова «даремно»…
Ти поруч – це справжнє щастя,
Є світло – не буде темно.
Не буде слова «даремно»,
Не має слова «невчасно»…
Гибіти, коли окремо.
Ми разом – іти, не впасти.
Не матимем слова «відчай»,
Не буде слова «розлука».
Поглянути вічі в вічі,
Міцно тримати за руки.

***

Нам хотілося свіжих вражень:
в теплім грудні обійми кволі.
Наче байждуже, хто що скаже…
Новоріччя настане скоро.
Нам хотілося свіжих звершень,
Перемоги зітруть поразки.
Умиватись сльозами Хрещень
і повірити в справжність казки.
Нам хотілося випадкових,
Не сумісних з життям побачень.
Ми в обіймах туманів кволих.
Ця взаємність, як щось вінтажне.

***

Коло розірване: наслідки, висновки,
П’яні істерики, нежить і крик.
Січень в помаді з трояндовим присмаком,
В конвульсіях Цельсія – Бог-єретик.
Коло забруднене: сльози, обставини,
Вирвані з коренем тижні з років.
Багаття із віршів, листів буде спалене,
Гирло розкаяння без берегів.
Коло розірване: сніг тане в пригорщах,
Біль тане в радості бути удвох.
Життя на загал, на поталу, судилище,
Кров’ю із вени писати: «Пролог».

***

Ми помилились. Нас скоро не буде.
Слова марнотратні без вчинків.
Хибними видались січень і грудень,
Ти – щастя – найбільша помилка.
Ми помилились. Обрала, що мала.
Абетка цвяхами у слові.
Похибок надто, авжеж, не замало,
Хурделиця теж помилкова.
Ми помилилися в тому, що сталось.
Нам треба було помилитись.
Помилка на двох: багато, замало,
Ти - щастя, а я твій пройдисвіт.

***

Весна без краваток,
В бузковім намисті.
Ми будем літати
над травнем у місті.
Весна без розлучень
та зайвих пояснень.
Мовчиш, а я чую
твій голос так часто!
Весна, цвіт конвалій,
Зберемо у кошик.
Знов віршами в травень
розплачеться дощик.
Весна без обмежень
для доторків щирих.
Сніг сипле з черешень,
Ось тут, певно, вирій.
Весну назбирали
в букети для рідних.
Ти поруч. Навіки
у Лондоні, Відні.
Весна в пірамідках
сторічних каштанів.
Дощ падає зрідка
на аркуш листами.
Мій стомлений почерк
на білім і чистім.
Ти поруч. Щоночі
літаєм над містом.
У віхолі вишень,
хурделиці яблунь
згадаємо квітень
у Лондоні, в травні.
Кирилиці хвильки,
Лист в декілька речень.
Ми разом навіки.
В рожевому вечір.
Мовчиш, а я бачу,
що погляд шепоче:
«Ще слово й розплачусь.
Сховай свої очі».
Бузок осипався 
з букетів так тихо!
У віденськім вальсі
ми разом, навіки.

***

Мій берег тобі належить: 
тут опади, вітер, світло.
Тут човник, закутий снігом 
із тишею самоти.
Мій берег тобі належить… 
Достатньо, напевно, миті
Аби запалало серце, 
з’явилася саме ти.

Мій берег – порожній острів, 
вітрила роздерті вітром,
Роки розгризали човник, 
он, бачиш, оці рубці!
Мій берег – порожній острів, 
іржавий схід сонця – бритва,
Небес сукню розтинає, 
позбудеться покупців.

Мій берег тобі віддам я, 
неначе в ломбард заставу,
За погляд, цілунок, дотик 
віддам тобі, ось, візьми!
Мій берег тобі віддам я, 
достатньо лише підстави,
Аби бути поруч, разом, 
аби було слово: «МИ».

 

***

Що буде в залишку? - Зникнення безвісти,
лютий без повені, сльози фо-но.
Подих тамуючи, бачити первісток – 
запонку березня… Сніжне рядно.
Що є в чисельнику? - Рими, мов паливо,
печиво Місяця – крекер сухий.
Що там в знаменнику? - Літо віддалене,
Щастя очікувань замість гріхів.
Що буде в залишку? - Будемо справжніми,
Щирості відповідь –  в пам’яті ти.
Що нам зостанеться? - Ніжності важелі.
Первісток в зошиті тільки один.

***

За кількасот метрів від неба
стояти на змерзлім даху.
А зорі пірнають до тебе
крізь пінку вершків завірюх!
За кількасот метрів до тата,
до мами, до рідних моїх…
А зорі згасають у ваті,
в бавовні, пірнаючи в сніг.
За кількасот метрів вдивлятись,
Шукати для себе шпарин.
Як зорі без опіків взяти,
в бавовну не впасти згори?
За кількасот метрів від неба
де дах – це землі антресоль.
Так важко не впасти до тебе,
з дієзу пірнувши в бемоль!

***

В подачках її уваги
колись здетонує гордість.
Із розмахом свято краху,
Що ж, п’яна в веснянках морда.
В подачках дозує щирість,
Гординя кричить: «Геть звідси!».
На виклик «швидка» просилась,
Щоб в’язнути в «корку» міста.
Без сонця скінчився грудень.
В подачках, у недоречних,
Гординя кричить: «Ти Юда!».
Дісталась «швидка» під вечір.
У п’яного морда в сонці – 
весни золоті подачки.
Колись здетонує гордість,
А поки він просто плаче.

***

Я смертник поза смислом,
Я відчаю поріз.
Життя дарує візу,
щоб знову впасти вниз.
Скривавлено зіграти…
Знайду, що загубив.
Тебе сховає натовп,
тебе знайде тротил.
Твоє життя зруйнує
пакунок з-під пальто.
Роздерли пальці струни
скривавленою «До».
Зліпив з тротилу звірів
з фігурками людей.
Любов, Надію, Віру
я знищу в ноті «Ре».
Цікаво, чи згадають
про тих, хто у труні?
Чиєсь життя триває
в скривавленому «Мі».
Живих і мертвих разом
складають на асфальт.
Біль перемог-поразок
в скривавленому «Фа».
Я смертник поза часом,
Я вибухнув в метро.
Зустрілися невчасно 
скривавленою «Соль».
Ми знову будем разом.
Навіщо нам життя?
Ти плакала щоразу
скривавленою «Ля».
Поранену додому
Везе тебе таксі.
Кохання у судомах
скривавленого «Сі».
Без смислу кинувсь в натовп
з тротилом під пальто.
Фальшиво закричати,
де фальш – це обертон.
Я смертник поза смислом,
Я відчаю поріз.
Твою я знищив пісню
сьогодні, як колись.

***

Оглухнув від власного голосу,
Німий після всього, що сказане.
Сліпий знов прокинувся вдосвіта
у спогадах, всіяних стразами.
Глухий у пораненні тишею,
Німий, проковтнути слів надлишок.
Сліпий в кольорах перемішаних.
У згадках-камінчиках затишно.
Оглухнув, осліп і без голосу.
Прокинутись знову удосвіта.
Із щастям так легко не впоратись
у спогадах-стразах і осені.

***

Зворушлива неміч усупереч відстані, 
Зворушливість в поспіхом сказаних реченнях. 
Кораблик з паперу пускатиму з пристані. 
Пускатиму човники зранку чи ввечері. 

Зворушлива неміч на диво обставинам, 
Усупереч хвилям, що топлять кораблики. 
Укутатись хмарами, начебто саваном, 
Ховаючи серце у саднах та набряках. 

Зворушлива неміч у мареві доторків. 
Пускатиму човники, зроблені з зошита. 
Щасливим сховатись за обрієм потайки... 
Згадай мене ще раз удень чи удосвіта. 

***

Немає слова «невчасно», 
Не буде слова «навіщо»... 
У серці тримати щастя, 
яке нікому не знищить. 
Немає слова «навіщо», 
Не буде слова «востаннє»... 
Цілую твою усмішку, 
Цілую твої веснянки. 
Немає слова «востаннє»... 
«Знайти» - це не значить «вкрасти». 
З'єднатися знов вустами 
і в серці тримати щастя. 

***

Небо ковтне пігулку-
сонце, зап’є дощами.
Знову ревти без звуку…
Ти вже, напевно, мама.
Вересень змінить серпень
жовтими олівцями.
В мозку рефрен упертий:
«Ти вже, напевно, мама».
Осінь зникає в грудні,
Каву заллє вершками.
Шепіт в свята і будні:
«Ти вже, напевно, мама».
Серце торкнеться серця
поглядами й вустами.
Злива без звуку ллється…
Разом. Ми – тато й мама.

***

У вересень не перейдемо,
Серпень викопує прірву.
Для часу ми просто екзема – 
невиліковне безсилля.
Ми в осінь жбурляєм каміння,
Прірва-криниця ковтне їх.
Навколішках перед безсиллям,
В мареві серед пустелі.
Лишаємось знов наодинці
дбати про відстань між нами.
Вересень зливою злиться,
Прірву затопить дощами.

***

Осінь пройме мінливістю,
звичками, самодостатністю…
Серце на мить зупиниться
з болю чи, може, радості.
Наче з солодким присмаком
стерта із вуст серветкою – 
Осінь. Ми надто високо.
Осінь з дощами впертими.
Осінь – подразник відчаю
в звичках, самодостатності.
Осінь для нас позичена
з болем чи, може, радістю.

 

***

Вдатись до згубних згадувань,
Міцно тримати марево.
Зна дарувати дарене.

Вдатися до очікувань
дива посеред звичного.
Знову не вдасться звикнути – 
щастя в хвилинах лічених.
Вдатися до замовчувань
справжнього серед зайвого.
Щастя – це кара злочином.
Вкрасти у себе райдугу.
Вкрасти веселку. Викрити
власне, своє розкаяння.
Скласти укотре іспити.
Знову життя усталене.

***

Білі плями на синьому – 
це гуаші вітрила.
Мрії стали осінніми – 
так схотів, ти схотіла.
Білі плями на синьому – 
пелюстки акварелі.
Хвиль здіймання нестримане
до небесної стелі.
Наковталися моря
акварельні вітрила.
Сині хвилі навколо,
Намальовані хвилі…
Мрії стали осінніми – 
так схотів, ти схотіла.
Білі чайки над хвилями,
Малюватиму крила.
Білі плями на синьому.
Хвилі рвуться угору.
Стали в слабкості сильними.
Наковталися моря.

***

Знов закохатися, не розлюбивши,
Серця тремтіння уже восени.
Голос почути усупереч тиші,
Знову реальність так схожа на сни!
Знов закохатися, ще раз зізнатись,
Дихати жовтнем, тремтіти в дощах.
«Не розлюбити, довіку кохати», - 
Мовити поглядом, бачить в очах.
Зграї – у вирій, очі під стелю,
Знов закохатися в неї, ще раз.
Не розлюбити під снігом хурделиць.
Вічно кохати із вірою в нас.

***

Не бійся сказати, що серце бентежить.
Не бійся мовчати – це краще неправди.
Ми поруч. У жовтні. Неначе уперше.
Ми поруч. У жовтні. На двох одна радість.
Не бійся сказати, що є поміж нами.
Не бійся мовчати, коли слів замало.
Ми поруч. У жовтні. Дощі в Амстердамі.
Ми поруч, ніколи щоб не розлучатись.
Не бійся сказати одне лише слово.
Не бійся мовчати в єднанні вустами.
Ми поруч. У жовтні. Навіки і знову.
Ми поруч. У жовтні… Дощі в Амстердамі.

***

Малюю у вазі соняхи,
Серцям вашим стане затишно.
У жовтні вокзали, потяги…
Зоставлю в них смутку залишок.
Малюю руденькі сонечка,
Сльоза доторкнеться посмішки.
Ви поряд – кохана й донечка.
Поснули, а я навколішках.
По пам’яті намальовані
ці жовто-гарячі соняхи.
В очах заблищали повені.
Молитися вам навколішках.
Вже скоро, в зимі засніженій,
В холодних грудневих доторках,
Зігрію вас серця ніжністю
в цілунках, обіймах,.. соняхах.

***

Злизувать з пальців запахи,
Пристрастю захлинутися.
Душі, серця розпахнуті – 
Голі посеред вулиці.
Злизувать з пальців доторки,
В пристрасті розчинитися.
Посеред міста. Потайки…
Щастя укотре визнати.
Злизувать з пальців… Спогади.
Кожна миттєвість пристрасті
з’єднує нас, засмоктує…
Разом заснем/прокинемось.
Злизувать з пальців запах твій
в серпні, у грудні, лютому…
Доля – це наша знахідка.
Разом. Назавжди. Будемо!

***

Так буде легше:
сховатись у мріях.
Востаннє. Уперше.
Став рідним у приймах.
Так буде краще:
сховався в листопад.
Хай навіть і важче
із груднем навпроти.
Так буде вірно:
ховатись в причинах.
Тепло наше зимне,
Як вчинок без вчинків.
Так, наче, треба:
став рідним у приймах.
Сховатись під небом:
між жовтим і синім.

***

Годинник рахує час,
Сонце сховалось у хмарі.
Вечір. Нехай. Гаразд – 
ми краща з тобою пара.
Вечір, нехай, настав,
Спокута мов після кари.
Щось скажуть твої вуста…
Найкраща з тобою пара.
Сонце в кишені хмар
між мотлохами негоди.
Ти крила, а я Ікар,
Найкращі з тобою й годі!
Вечір. Гаразд. Нехай:
все рівно немає сонця.
Ми пара з тобою й край.
Ми трапились в цьому році.

***

Серце тримаю в долонях:
візьміть його, воно ваше!
З очей навіжена повінь – 
це віра в усе найкраще.
Серця тремтіння у пальцях – 
це все, що я зміг віддати…
Сніжинки танцюють вальси
у біло-прозорих платтях.
Серце з грудей дістати,
Воно вас зігріє в грудні…
На штучних ялинках вата
в святах і, напевно, буднях.
Серце тримаю в долонях
під небом яскраво-синім.
Від щастя і взимку повінь.
Візьміть його, мої рідні!

***

Якщо ти минуле, то не повертайся.
Якщо ти майбутнє, то більш не зникай.
Вона з чоловіком ялинку прикрасить,
А я переллю мрії знов через край.
Якщо ти минуле, то хай так і буде.
Якщо ти майбутнє, хай станеться так.
Крижинкою серце стирчатиме в грудях,
Його я до болю затисну в кулак.
Якщо ти минуле, то більше не треба.
Якщо ти майбутнє, хай буде іще.
Ялинку прикрасить сніжинками з неба,
Сріблястим і довгим осіннім дощем.
Якщо ти минуле, то не повертайся.
Якщо ти майбутнє, то більш не зникай…
Ялинку прикрасить хурделиця вальсом…
Ти – Герда із казки, чи, може, я – Кай?
Якщо ти минуле, в зимі заховаю.
Якщо ти майбутнє, то буде весна.
У цим Новоріччі хтось лишиться з краю,
Чи в мріях проллється в собі через край.

***

Ніяк не згадати хороше, погане.
Ніяк не згадати – так легше забути.
Сніг перший розтане і тут й в Амстердамі.
Ніхто не побачить. Ніхто не засудить.
Ніяк не згадати хороше і прикре.
Ніяк не згадати безцінного вартість.
Сніг перший, як завжди, як впав, так і зникне.
Ніхто не побачить. Ніхто не оскаржить.
Ніяк не згадати все щастя, весь розпач.
Ніяк не згадати в листопаді грудень.
Сніг перший з’явився і зник серед ночі.
Ніхто не побачить, тому й не забуде.

***

Містраль, що приносить осінь,
Занурить в гуаші море.
Містраль видирає коси
і долі.
Містраль задирає хвилям
спідниці у хтивім штормі.
Я стану комусь вітрилом.
Нікому.
Містраль, що жене рибалку
у вир, ну, а, може, вирій.
Лишає комусь на згадку
зневіру.
Містраль заблукав Провансом,
Вийматиме душу Арлю.
Рибалка кричить: «Зостанься»
примарно.
До Сонця, яке не бреше,
Хоч стало таким холодним.
Містраль пожене в безмежжя
безодні.

***

Грудневі дощі, наче лондонські,
Січневі морози – Антарктика.
До тебе крізь хмари навпомацки
тягтися з букетиком «братиків».
Груднева вологість очікувань,
Січневі морози як в казочці.
Мій мозок – знеживлений викидень – 
римує що сталось і станеться.
Крізь лондонські зливи на човнику,
У січень ввійти криголамами…
Знеживлений мозок – субтоніка – 
відлуння в коханні пораненім.

***

Ми ковтаємо кисню порцію,
Щебінь-сніг назбираєм жменями.
Не знайомі, лише емоції
в ліжку віхоли незастеленім.
Ми ковтаємо лід-льодяники,
Розділивши бурульки порівну.
Не знайомі. В заметах – паніка.
Трафік віхоли – закорковані.
Проковтнемо з небес метеликів,
Сніг завалить асфальт розмічений.
Не розтопиться крига в келихах.
Не знайомі, а так – позичені.
Ми ковтаємо кисень дозами.
Не знайомі. То й що? Що, зрештою?
До обвітрених губ з морозами
доторкнешся цілунком першою.

***

Собака у ранах лижеться,
Роз’ятрення мащить слиною.
Ми знову з тобою біженці
із поглядами звіриними.
Собака скавчить в пораненні,
Штиркнули ножем нагостреним.
Ми біженці від усталення,
Ми біженці в часі й просторі.
Собаці старій хіть вилижуть,
Від гвалту щоб розродилася.
У серце вгатить судилище – 
Топили окот, хрестилися.
Відбиті кирзою нутрощі,
Порубаний хвіст сокирою.
Для біженців згинуть – пустощі,
Тікати кудись безсилими.
Ніч в небі зорею кришиться,
Неначе лупа усталення.
З тобою ми завше біженці 
у зграї собак поранених.

***

Вивчати абетку сумнівів,
Завчити буквар розкаяння.
Вуста у мовчанні стулені,
А серце – життям усталеним.
Читав по складах розчулення,
Нанизував жалість в речення.
Мовчанкою губи стулені,
Захована фраз приреченість.
По літерах сумнів вивчений
В сполученнях слів захованих.
Тут пустка сердець скалічених:
закоханих, незакоханих.
Завчив алфавіт приречення:
малі й завеликі літери.
Складав на «відмінно» зречення
отим, хто ще завтра житиме.

***

Серце обпечене. Стронцій.
Моя променева хвороба.
Дістатися рідного Сонця – 
це ще одна здійснена спроба.
Небо в хмарин оболонці,
Стеля життя бірюзова.
Тягтися до тебе, до Сонця,
Я спробую знову і знову.
Серце у опіках. Рана
роз’ятрена. Розпачу скальпель.
Земля у обгортці туманів.
Роса, наче ліки у краплях.
Тягтися до тебе, до Сонця,
Від випромінення впасти.
Пишу на зім’ятій картонці
з-під цигарок слово: «Щастя».
Серце уражене, стронцій,
Роси концентрована жалість.
Кохаєш мене, моє Сонце,
Мій променевий діагноз?!

***

Пам’ятаю раптовість холоду,
Видавались всіма забутими.
Пригадаю осіннє золото,
На яке впало срібло лютого.
Пам’ятаю раптовість спалаху,
Пам’ятаю раптовість погляду.
Як дивились на небо здалеку,
Ну, а потім нам стало холодно.
Пам’ятаю: шукали в холоді
Місце в небі, яке незайняте.
Пригадаю кохання в погляді,
Що назавжди лишилось в пам’яті.

***

Здаля посміхнусь до тіні,
Здаля цілувати обрис.
У неба назавжди в приймах,
Прожитих років кошторис.
Здаля посміхнутись в вічі,
Здаля цілувати запах.
Слова, наче щастя й відчай,
Прострочених мрій застава.
Здаля посміхнусь до тебе,
Щоб разом буть – зайві візи.
Цілунок здаля до неба,
Ім’я вимовляти: «Ліза».

***

До неба – хитка драбина,
До Сонця – дитячий стільчик.
У віршах моя провина,
Бо долю чужу скалічив.
Стрибав в небо, щоб дістати
і вкрасти. Це так огидно!
В легені набрав пасатів,
Щоб крикнути слово: «Рідна!».
Від поспіху впав на східцях – 
так Сонце хотів дістати!
Розбити у кров колінця,
Від болю аби не спати.
Стрибати, мов божевільний
і каятись за каліцтво.
Вигадувати весілля,
Тримаючи Сонце міцно.
Це сліз бірюзові хвилі,
Від них доля розсміється.
Безвітря в здоланних милях,
Де м’ячик стрибає серця.

***

Сонце наллє божоле
у келих світанку.
Між нами є Па-де-Кале:
коханець, коханка.
Вранішній колір вина
наллється по вінця.
Щось більше, ніж просто зима,
Щось більше насниться.
Замети, мов липке желе,
Обличчя заюшать.
Між нами є Па-де-Кале – 
протока у душах.
Ми п’яні. Па-де-Кале.
Ще з ночі, чи з ранку.
Дієзи проміж «до» і «ре»:
коханець, коханка.

***

Донька Миколаю пише
на аркуші у клітинку.
Про ляльку і дещо інше,
Дива, що бувають взимку.
Донька заспівала «Щедрик»
й отримала подарунки.
Розчистив життя замети,
Щоб взяти малу на руки.
В святкову ніч під подушку
я ляльку сховаю дивну.
Прибрати сніг долі мушу,
Дочка щоб була щаслива.

***

Сонця малюнок в долоні,
Ручкою, наче пензлем.
Засіє сніг підвіконня,
На вікнах морозний вензель.
Вдягнутися у Маланку,
Сховати свою подобу.
Мальоване сонце зранку.
Всіває зима сугроби.
Загвинчена монограма
морозом в прийдешній лютий.
Не зачинятиму раму,
Щоб холод зими відчути.
Маланку женуть вертепи,
Неначе на полюванні.
Для Сонця потрібне Небо,
Пригвинченим, мов прощанням.
Долоню порізав почерк – 
мальований промінь сонця.
Пригвинчений вензель ночі
морозом в чужім віконці.

***

Побачення – перемовини,
У кожного свій аргумент.
Хіба дощі серце стомлюють?
Хіба сніг став цукром в абсент?
Побачення стануть частими…
Побачення – самміт в верхах.
Хіба дощ назвуть «нещастями»?
Хіба сніг не тане в руках?
Побачення протоколами
триває, неначе у сні.
Хіба дощ змішався з «колою»?
Хіба сніг не вартий весни?
Побачення – долі винахід.
Нам тепло у грудні іще.
Хіба дощ – калюжа з лихами?
Хіба сніг змішався з дощем?
В побачення пункти вміщені,
Замітку про самміт пишу.
Хіба дощ щось спільне знищує?
Хіба сніг не вартий дощу?
Побачення повне чистими
думками: «Нам тепло. Удвох».
Хіба серце бракне змістами?
Хіба сніг не вартий цього?

***

Байдужість. Причина. Слідство.
Пасхальний гультяй обабіч
обійм її аж за вінця
й кількох поцілунків на ніч.
Байдужість. Мов квітка з віхтя.
У штучності перетнемось.
І Місяця рваний ніготь
у небі, як щось окреме.
Байдужість – чисельник квітня,
Поділений нуль на вічність.
Пасхальна самотність – злидні – 
гультяєві добре личить.
І ще раз – ота ж байдужість,
Зумовлена Великоднем.
Хтось на ніч цілує дужче,
Хтось порпається в безодні.
Причина та слідство свята
у крашанках, скибці паски.
За скоєне мушу грати
гультяєву роль без маски.

***

Закоханий в Сонце небіж
хіба заважає жити?
І сльози, і сміх впереміж – 
платіж за кохання вжите.
Закоханий небіж дивний,
Невже заважає жити?
І сльози, і сміх опівдні
від Сонця, що в небо вшите.
Закоханий в Сонце дурник…
А Сонце теплом засніжить:
у губ пересохлих кутик
цілує промінням ніжно.

***

Задихатися вірою в щастя,
У легені набрати надії.
Усміхатися Сонцю так часто
у волошках небес ніжно-синіх!
Усміхатися Сонцю з причалу,
Вщерть набрати повітря й пірнати.
Задихатися дивом, що сталось
і від радості гучно кричати!
Задихатися ніжним цілунком,
Набирати повітря, щоб жити.
Цілуватиму Сонечку руки
та пірнатиму серцем у літо.
Задихатися вірою в щастя,
Коли вщерть серце сповнене киснем.
Цілуватиму Сонце так часто
та складатиму Сонечку пісню!
Задихатися щастям безмежним
і віддати себе тій єдиній,
Котрій серце віддати належить – 
Сонцю в небі волошково-синім.

***

Загублений в океанах
раптово побачив Сонце.
Забувся про біль і рани.
У серці так тепло! Що це?!
В незмінних рвучких пасатах
порізаний по живому.
В бажанні своїм кохати
забувся про крапки й коми.
Зізнатись собі і світу…
Пасати зробили віхтем
його душу пізноцвітню…
Зізнатися Сонцю тихо.
Так тепло у серці! Що це?!
Якби ті слова дібрати!
Він в небі побачив Сонце
в безвітрі поміж пасатів.

***

Нові олівці в коробці,
Новий альбом для малювання.
Щоб вкотре з’явилось сонце
на аркуші, на останнім.
Нові олівці гострити,
Мов лезом із бритви тата.
Щоб сонце з’явилось в світі,
Щоб світ цей намалювати.
Тут небо завжди блакитне,
Мов очі моєї мами.
Бузок у проміннях квітне
яскравими кольорами.
Поглянеш, як сонце сходить
на аркуші, на останнім.
Під ним кошеня п’є воду,
Руде і пухнасте, гарне!
Під сонцем смарагд галявин
з конваліями в намисті.
На аркуші, на останнім,
Всі решта лишились чисті.
Під сонцем малюю травень,
Малюю цей світ барвистим!
На аркуші, на останнім,
щоб, зрештою, стати чистим.

***

Я піду та щось залишу,
Щось забуду, щось візьму.
Я піду. Настане тиша,
Осінь в масці завірюх.
Я піду та над землею,
Поміж хмарами орбіт.
Я піду, аби зорею
серце стало… в інший світ.
Повернусь, неначе вітер,
Наче ранок… Та між тим –
повернусь, неначе жити,
Мов востаннє й назавжди. 

2005 – 2012 р.р.

ЗИМНІ МЕРЕЖИВА
вірші

КУДИ ТИ ЙДЕШ?

-    Куди ти йдеш?
-    Туди, де ждуть, 
щоб Сонцю завжди бути вірним.
-    Куди ти йдеш?
-    У дальню путь, 
туди, де не буває зимно.

-    Куди ти йдеш?
-    Йду до тепла, 
де ждуть мене і щиро вірять.
-    Куди ти йдеш?
-    У світ добра, 
де щастям сповнені вітрила.

-    Куди ти йдеш?
-    До тебе йду! 
Я не втечу від тебе більше!
-    Навіщо йдеш?
-    Щоб поруч буть, 
щоб стать до Сонця трохи ближчим.

***

В свята не працює пошта…
Заклеїв конверт язиком,
А в ньому сторінка із зошита,
Там пісня, чи, може, псалом.
Зачинена в свято пошта…
То як же відправить листа?
Там рими скуйовджені прожитим
й підстрижених пасм буття.
В свята не працює пошта…
Відправити як псалом?
Спокутуючись власним коштом
в коханні забив чоло.
Зачинена в свято пошта…
Не сталось відправить листа.
Тебе забуваю потрошку,
Бо… пошта не робить в свята.

***

Вишкіл усамітнення,
Витримка у розпачах.
Буть коханню відданим,
Буть коханню родичем.
Серце розпанахане,
Зорі й сонце – придане.
Буть коханню янголом,
Буть коханню відданим.
Щастя кимсь зоставлене
щирістю наділене.
Буть коханням бавленим,
Буть коханню відданим.

***

Втішаться сном вертепи,
Місяць скотився в Сонце.
З неба на землю й в небо
падають сніжні кльоцки.
По крижаній клейонці
стелиться сніг далебі.
Місяць – немов би Сонце
в чорнім нічному небі.
Втішитися вертепом
і загубитись в Сонці.
З неба на землю й в небо
сипле сніг. Без емоцій.

***

Січень – цупкий причепа – 
ячкою сипле в очі.
Скнара тримає небо,
Бевзь хилитає Сонце.
Місяць зжував по скойці – 
ночі бліде плацебо.
Зранку кудлате Сонце 
покидьку сяє з неба.
Гляне сердега в небо,
Плюне, мерзотник, в Сонце.
Виплодок, чуєш, бебі,
Негідь в чужій сорочці!
Бачить мене хто-небудь
в змістах віршів найтонших?
Скнара – це я, дурепо!
Бевзь – також я – під Сонцем.
Гей, потіпахо, бебі!
Блазень я, хтива доцю!..
Скоч-но зі мною в небо,
В хащі пожежі – в Сонце.

***

Проскурку тримає міцно
поморщеними руками.
Засохла скоринка міста – 
це крига така, мов камінь.
Ось тут його похрестили,
Де вп’явся в хлібину тверду.
Проскурку гризе щосили,
Вуглець видихає теплий.
Під храмом старий гульвіса
проскурку зжував без спіху.
Зима. Шкаралуща міста,
Скрізь душі такі, мов крига.

***

Ти поруч, коли наснишся,
Вдивлявсь в перехожих пильно.
Безвинний ставав сильніше,
Коли почувався винним.
Ти поруч. Так думці краще.
Мереживо снігу – спідня.
Бо злидар стає багатшим,
Як не відчуває злиднів.
Ти поруч. Хай у мовчанні,
Що з кожним днем все тихіше.
Самотній стає коханим,
Коли про кохання пише.

***

В метушні прикінцевих станцій
у вагонний забився кутик.
Пригадав твої губи й пальці,
Щоб забути тривалий смуток.
В метушливому підземеллі,
Що виблимкує ліхтарями…
Сніг неначебто карамеллю
на дорогах загус під ранок.
В оголошеннях про зупинки
і мигтінні людей в підземці
пригадав наші спільні знімки,
Пригадав, що ти є у серці.
Ескалатор. Лютневий протяг.
Не дороги – слизький льодяник.
Я побачив тебе навпроти,
Щоб і цей позабути ранок.

***

Я знов закохався люто,
У лютому це незвично.
У віршах згадав забуте,
У лютому. Чи у січні.
По снігу чвалав роззутий,
У лютому чи у січні.
Я знову кохаю люто,
Я знову живу довічно.
Я вкотре кохаю люто
у віршах трагікомічних.
Отямитися від грудня
в незвичній зимі дрібничці.
В морозу цупких судомах
дрижати, немов від страху.
Любов повсякчас – це коми –
життя розділові знаки.

***

Надихай мене навіть мовчки
і пробач за мою недбалість.
Переплутавши дні і ночі,
Помилився у тім, що сталось.
Надихай мене, перестрівши
випадково. Кров рве прожилки.
І недбалість пробач у віршах – 
зайві коми – дрібні помилки.
Надихай мене, як востаннє,
Пригадай-но мою зухвалість!
Переплутавши ночі з днями,
Всі коли-небудь помилялись.

***

Переведені дати в простір,
Пересипані гроші в зорі.
Переплетене літо в осінь,
Перелиті дощі у море.
Перелистаний мрій рукопис,
Пересісти за інший столик.
Переведені рими в хоспис,
Перемішане віскі в колі.
Перекраєні друзі, гості,
Перевдягнена в чисте совість.
Переведені дати в простір,
Перевтілена вада в користь.
В перегарі перекис водню,
Перепити в житті дорослім.
Пережити себе за згоду
переселення рим у хоспис.

***

Не наряджав ялинку,
Поза веселих свят.
Спогадів куций змилок,
Зміниться щось навряд.
Не почепив гірлянду,
Не подзвонив батькам.
Вкотре в небес спитаю:
як воно, бути там?
Не святкувати бучно,
Не запросить гостей.
Бути самотнім зручно -
поза сумних вістей.
Не прикрашав оселю,
Не готувавсь до свят.
Згадок вогні веселі
в штучним гіллі згорять.
Не наряджав красуню… 
Хай вибачає Бог – 
тата свого й матуню
не привітав. Обох.

***

Переведений час на зимній
перестрілкою слів у зошит.
Перейматись, як впали дивно
перекушені зорі в кошик.
Переведений час в зворотній,
Перестрибнути крізь годину.
Передчасно шукав нагоду
перестріти тебе, єдину.
Переведений час в минуле – 
передзвони торішніх згадок.
Переписане свято в буднях
Пережить за окрему плату.

***

Вберегла наші душі відстань,
Жити нарізно, як колись.
Кількість діб перейде за триста
шістдесят п’ять, а, може, шість.
Вберегла наші душі прірва,
Дірку в просторі зшить не зміг.
Ранок жовчу на місто вирве – 
сонце виллється прямо в сніг.
Вберегла наші душі мрія
жити нарізно серед зим.
Сніг за вікнами, а в квартирі
шурхіт спідні самотніх рим.

***

Нареченою в сніжній сукні
усміхатиметься зима.
Ми зустрілися серед грудня,
Було тепло. Густий туман.
Подзвонив тобі поспіль двічі,
Щоб почуть з твоїх вуст слова…
Нареченою стала в січні,
Коли віхола замела.
Гладшав в сніжних заметах лютий…
«Я вагітна»,  - розповіла.
Щось завадило все почути,
Телефон обірвав слова.
Лютий той в холодах відчутних…
Я раптово збагнув й довік:
наречена у білій сукні
вже одружена. Я не встиг.
Народилось дівча курчаве,
Вся у тата, з ким побралась.
Ось і все, що між нами сталось…
Хай щаслива росте! У вас.

***

Якщо я тобі повірю
укотре. Ще раз…
Туманами пряжа сіра
обійме, не нас.
Якщо я тобі повірю
у серці своїм…
Снігами зійде помірно
накладений грим.
Якщо я тобі повірю
укотре. Ще раз…
То місто зима засіє
у березня час.
Якщо я тобі повірю,
То значить – забув
грудневі тумани сірі
з вустами впритул.
Якщо я тобі повірю,
Неначе колись…
То був лише сон, чи мрія,
Нема її більш.

***

Як себе зрозуміти вчасно?
Як знайти особистий скарб?
Уповільнено лютий згасне -
в плямах сніг березневих мап.
Як збагнути свою покору
долі, вибору і рокам?
У негоді залип в заторах,
Наче рима проста в рядках.
Як повірити в те, що буде,
Що в минулому не знайти?
Снігу талого каламуття
у словах: «сонце», «небо», «ти».
Як себе зрозуміти в віршах?
Жити вірою хто звелів?
Сніг лютневий – він трохи інший
у заторах налиплих слів.

***

Біла ковдра зими, біла ковдра,
Падав плюшевий сніг з небес.
Я повія для слів, я шльондра,
Не воскресну, а Він воскрес.
Білий зошит зими, білий зошит,
Чистих аркушів заметіль.
Я гультяйка, яку вколошкав
із отрутою віршів біль.
Білий одіж зими, білий одіж
напрасованих полотнин.
В римах-натовпах, в римах поміж
у спідничці заввиш колін.
Чудосія зими, чудосія – 
цнота віхоли, хіть пера.
За натхнення земне – повія,
Що спідничку слів задирав.

***

Заметілі з дощами намішані,
Несолодка оця кутя.
У патьоках дахи накрижені
незмонтованого життя.
Кровоточать сніги відлигою,
Невдоволення городян.
Я заюшений, пересмикую
незмонтований плин життя.
У лютневих мінливих опадах,
У конвульсіях б’ють серця.
Я заюшений в талих спогадах
незмонтованого кінця.

***

Якщо я тобі повірю,
То стану, ким був:
неначе ведмедик в тирі
за влучну стрільбу.
Якщо я тобі повірю,
Ти знову підеш.
Пригод тобі закортіло
в коханні без меж.
Якщо я тобі повірю…
Таке вже було!
Ти виграєш ляльку в тирі,
Натиснеш курок.
Якщо я тобі повірю,
То ти не збагнеш,
Що зламані білі крила
в коханні без меж.
Якщо я тобі повірю…
Рушницею враз
зі збитим життя прицілом
застрелиться час.

***

Кудлай вертлявий, наче дзиґа,
Викочувався на спині.
За ніч нападало вщерть снігу,
Пухнасто-білий, вовняний.
Воно щеня, метляві вуха,
В рудім безроднім кожушці.
Для псюри радість – завірюха,
Розрада безпритульних псів.
Кудлай знічев’я розважався,
Викручувався на снігу.
Щенячий дзявкіт, ляскіт пащі,
Хапав зубами білих мух.
Довкруж все біле, неторканне,
Така вже чиста ця краса!
На аркуші зими останнім
лиш кома рудувата пса.
Береться в грудки, липне шерстю,
Чіплявся в цурпалку хвоста.
Він сам-один на перехресті,
На клумбі, в білих квітниках.
Собача радість, псева втіха,
На морді крижане сміття.
Коли зима все вкрила снігом – 
кудлаю щастя за життя.

***

Туго моя, покірна,
Ріжеш ножем тупим!
Навальні дощі – зимні
в безладнім житті рим.
Туго моя, судомна,
Корчі важких перейм!
Навальні дощі – втома,
Безглуздих рядків щем.
Туго моя, нестримна,
Плова посеред зим!
Навальних дощів рима
в безладнім житті рим.

ВІВТОРОК

Від крику поблідла панна – 
шарітись нема часу.
То з криком ввірвався ранок,
Віддав їй останнє су.
Від крику холонуть жили
у сіряві, на мосту.
Ріка застрімить квапливо,
Збираючи посметюх.
Та панна дивилась в Сену,
У брудно-жовтаву твань.
«Чому я така мерзенна?
Що зцілить від цих страждань?
Чому все життя – за безцінь, 
За тьмяну кружалець мідь?»…
За дріб’язок цнота скресла,
Стікає в струмочках хіть.
Упала униз гульвіса, 
В потоків цілющий струм.
Так впала зоря запізня
у ранок останнім су.

***

Нам випало стати поряд
і разом дивитись в небо.
Хіба щастя просить горя?
Хіба хтось цим щастям гребав?
Нам справдилось стати разом,
Окрушин злотаві зорі.
Хіба щастя стало сказом,
Хіба потребує горя?
Як станеться все насправді
і ми не з книжок герої,
Нам вчинок зробити варто - 
між щастям обрати й горем.
У віршах простеньких слово
без зайвих дрібнот квітчастих.
З тобою нам треба знову
обрати між горем й щастям.

СУБОТА

Метляво-довженний корок
марудиться біля кас.
Сьогодні лише вівторок,
Повільно спливає час.
«Завіщо така мерзенна?
Полюбить чи хто за «так»?..»…
Зіграла вона майстерно,
Чекаючи на антракт.
«…В суботу він повернеться,
Як перший впаде сніжок…»…
Хурделиці інтермеццо,
Мов перший на сцені крок.
«…В суботу, мабуть…». Натхненно,
Наближуючи антракт:
«Чому я така мерзенна?..
Полюбить чи хто за «так»?»…
«…В суботу ми будем разом,
Як випаде перший сніг…»…
Вуста у здриганні м’язів,
З яких увірвався крик…
У брудно-жовтаве місто,
В неприбраний листопад,
З театру верталась пізно,
Коли всі навколо сплять.
У місті захланнім млою,
Вже сталася середа…
«Сьогодні… була такою…
Стрибнула немов з моста…».

***

Місто у сніжній пелені,
Марлеві литки літ.
Бути лиш тим, ким велено,
Мати в собі весь світ.
Місто загвинтить віхола…
Збився в роках лічбі.
Бути собою. Дихаю,
Маю бо світ в собі.
Місто в заметі житньому,
З опіком злипся бинт.

Щастя допоки житимеш,
Маєш бо цілий світ.

***

Хтивий присмак – 
солоний,
Долі присмерк
на скронях.
Сніжне пір’я
тріпоче
дужим вітром
між очі.
Хтивий присмак
забутий
у мелізмах
зіпсутих.
Хтиве слово
заб’ється
у бемолях
й дієзах.
Зимний присмак
безсоння,
Біль наскрізний
у скронях.
Самознищення
в мізках,
У підвищенім
тиску.
Хтивий присмак -
початок,
Щоб у римах
кричати.
Долі присмерк
зужитий,
Хоч запізно
та жити.

***

Що я зроблю для мами,
Коли вона повернеться?
Її обійму піснями,
В яких надірвалось серце.
Що я зроблю матусі,
Коли вона усміхнеться?
Бороду збрию й вуса,
Туги позбавлюсь в серці.
Що я зроблю для мами?
Те, що колись забувся…
Викричатись піснями
 й заплакать собі на вуса.
Як повернути маму,
Віддячити щоб матусі?
Спогади – наче злами
в минулого завірюсі.
Що я зроблю для мами,
Коли вона повернеться?
Проспіваними піснями
їй подарую серце.

***

Там, де для всіх неупізнаний,
Стануть доречні спогади...
Хрещений та розхристаний,
Сповнений сніжних опадів.
Там, де холодний березень,
У переметах вулиці...
Сльози сплітаються вензелем,
Крапля до краплі тулиться.
Там, де ніхто не шукатиме,
В сніжному усамітненні...
Повен прожитого згадками,
Хрещений та розхристаний.
Буцімто щастя трапляється
там, де для всіх невпізнаний...
Сльози розквецяти пальцями,
Спогадів повних різними.

***

Я віддам тобі все, що зосталось,
Посміхнуся із пристрасті шалом:
я віддам забагато-замало – 
небо й сонця гаряче кружало.
Я віддам тобі, що забажаєш,
Тільки глянула б ще раз у вічі!
В шкіру встромлені сонячні жала – 
поцятковане квітнем обличчя.
Тільки б ще раз почути: «Потрібен,
хоч наопашки вдягнений небом...».
У веснянках мій дріб’язок мідний,
Що знецінюється без тебе.
Все найліпше віддам тобі, знаєш?
Все, що маю, - багато й так мало!
В небі зношенім ґудзик кружала,
Що пришитий мотузкою з хмари.

***

Мені вистачатиме посмішки,
Аби ти була усміхнена.
Вдягла заметіль наопашки
самотність моя без імені.
Мені вистачатиме погляду – 
взаємин пунктир однаковий.
Самотність – каліцтво холодом,
Без прізвища та по-батькові.
Мені вистачатиме доторку
до мрії, яка не збудеться.
Якщо пригадаєш потайки,
Самотність моя застудиться.
Мені вистачатиме спогаду,
Аби знов явитись згадками.
Без імені вдягся в опади,
Без прізвища та по-батькові.

***

Я закохуюсь, ти помічаєш,
Як слова добирати учусь.
Як пече післясмак горілчаний
у цілунку з опалених вуст.
Я закохуюсь в літі дочаснім
та слова добираю дощу.
Я закохувавсь часто без щастя,
Тільки знову про це промовчу.
Я закохуюсь множенням тижнів...
Як кохаю, примітку зроби:
перестиглий цілунок, мов вишня,
Кислим соком тече по губі.

***

Залиш мені ще одну спробу
твого не почути бажання
цей травень лишити по собі
у серця повільнім згорянні.
Залиш мені ще один потяг
не кинутись напризволяще.
Веснянки слів вистрілять шротом,
Коханням подрібненим нашим.
Залиш мені задирку мрії,
Шрапнелеві рештки трьох крапок.
Залиш мені віру в безвір’ї
і ще одну спробу... у спадок.

***

Коли я пишу незграбно – 
душа десь блукає простором.
Намистинки рими звабно
натхнення у себе всмоктують.
Коли я пишу незграбно,
То пульс дріботить синкопами.
Це джазові нотки-краплі
у передзимових опадах.
Коли я пишу незграбно – 
Світ залишається осторонь.
30-е. Останній, парний
в прожилці між груднем-осінню.
Коли я пишу незграбно – 
рву вірш на дрібні окрушини.
Оцей листопад був гарним,
Бо потяг життя нездушений.

***

Червінь сонця,
Сік сльотавий.
Пражить бронза
спечним сяйвом.
Мегагерци...
Мосяж лави...
Сонце в серці – 
струм заграви.
Сонця мускул,
Ритм інерцій...
Мозок гусне
й плавить серце.
Серце в сонці – 
гнутий крейцар.
Спалить стронцій
сонцем серце.

***

На вилогах, чи пак нутрощах,
Завійками вишите сонце.
Здичавів поет у пустощах,
Чи то в гамівній сорочці.
Процвиндрити рік по місяцю,
На пройду скидатися в тлумі.
Завійками сонця вішатись
з причин гамівного суму.
На тельбухи-аркуш вирваний
хвилясте зістрігти волосся.
Мій почерк – натхнення виверти,
Мов вилоги, вшиті сонцем.
Процвенькати власну проповідь,
Римуючи дріб’язок жужмом.
Зачавленим сонця стропами
віддатися Богу слушно.

***

Не все, що лишилось, спомини,
Не все, що зосталось, похибка.
Не всі ріки – вени повені,
Не серце обмежить дотики.
Не все, що лишилось, спомини.
«Не все, - промовляю, - втрачене».
Не всі ріки в море встромлені,
Не серце шукає значення.
Посвітлювач спечним променем
сльотавить на кризі протавки.
Не все, що лишилось, спомини.
«Не все...», - промовляю потайки.

***

Вилюлюєш останній спогад,
Гойдаючи життя колиску.
У дюнах брижавих дорога – 
в снігах із аркушевим змістом.
Вигойдуєш останній дотик,
Вимолюєш цілунки й ласку.
У слові вимовленім подих – 
як висновок, чи як поразка.
Відчую знов зимовий трунок,
Хуртечі сум’ять... Вибач, Христе!
Грудневий шлях у білих дюнах
із чистим аркушевим вмістом.

***

Як Вам велося в минулому?
Як Вам було донедавна?
Вибачте, вцілив, мов кулею,
Зваживсь спитати Вас, панно.
Як Вам велося в осібності?
Як Вам тепер, віднедавна?
Знаю: не в смуток просилися.
Може, шукали кохання?
Як Вам велося, повідайте!
Як Вам тепер, мила панно?
Ви ж не самотня на виданні,
З посвідкою від поранень?
Як Вам велось? Перепрошую,
Влучно розбризькався шротом...
Осінню вбралося прожите,
В бронзу, латунь, позолоту.
Як Вам велося в колишньому?
Можете не говорити...
Завжди ми робимось грішними
щастя як знайдемо в світі.
Ви ж бо моя? Знову смикаю...
Я буду Ваш, мила панно!
Серце прошите повійками,
Шрамами, мов витинанням. 
Як Вам велося... заміжньою?
Вибачте... Мушу спинитись...
Зваживсь на це ось приниження,
Вас бо побачив у світі.

***

Обпатрювати думку з кров’ю,
Скромадити короткий вираз.
По літері вчищати слово
мольфаром, що ковтає списи.
Скоблити здобич із улову,
Скребти, вичищуючи розмір.
По літері складати слово
мольфаром, що ковтає... сльози.
Обпатрювати зайве з рими,
Скромадить непотрібні коми.
Відчути віршів смак незмінний
мольфаром, що не знає втоми.

***

Поглянув у вічко назовні,
Узувся, мов вийти схотів.
Жене в темінь кволе безсоння
без відчаю та без мети.
Порожніх кишень закамарки,
Без подиву, без голосінь...
Якщо не наклеїти марку,
То приголосні й голосні,
Всі літери зчубляться жажко
в натрушенім снігом листі…
Без марки отримати важко
і навіть якщо він пустий.
Поглянув крізь вічко в світанок:
заобрій лілово світивсь.
Листом відповісти коханці.
Без марки. Без слів і мети.

***

Нам немає рятунку,
Нам не стямитись більше...
В нетривалім цілунку -
мреві вквітчаних вишень.
Нам немає притулку,
Нам не стямитись зовсім
у тремтінні розлуки,
Як наблизиться осінь.
Нам немає покори,
Світ самотній.  За звичку - 
закорочене горе
пропасницею січня.
Нам не буде рятунку...
Стямся, доле, безпечна!
Пісня вистрілить лунко,
Мов прощання без втечі.
Не позбутись ніколи
закорочених речень
з одного лише слова,
Ніби мерехт хуртечі.
Нам немає рятунку
від обов’язку зречень.
Стямся. Крапка.  - цілунок
укорочених речень.

***

Мріями занехаяний,
Погляд блакитно-вогкий.
Передчуттями згаяні
дні в ланцюжкові року.
Згадками занапащений,
Мрій сльозогійний опік.
Передчуттями важчаю,
Швидшає кровообіг.
Мріями замусолений,
Вже не зроблюся іншим.
Серце мовчить загоєне
передчуттями... тиші.

***

То відколи ти посивіла?
То відколи така незграба?
Зірка виблисне мерехтлива
в бразолійному небі звабно.
То відколи життя прожите?
То відколи років нашестя?
Тьмяні вогники, зимний вітер,
Що у хмари світанок вквецяв.
То відколи ти так змінилась?
То відколи, питаю, старість?
Так незграбно чіпляєш крила,
Дивно: в тебе вони зостались?!
То відколи я став потрібен?
То хіба це така вже милість?!
Повертається все та хибно,
Бо крім тебе і я змінився.

***

Я нікого не зачіпатиму
своїм зовнішнім божевіллям.
Все найкраще зробилось вадами,
Котрі збільшуються повільно.
Я нікого не намовлятиму
своїм внутрішнім позачассям.
Ніби розчерк на склі помадою
в когось вкраденим словом «Щастя».
Ні за кого не перепрошую,
Ні за себе, ні за Предтечу...
Я лише назбираю в кошика
точні рими до слова «Втеча».

***

Загубити себе у люті,
Чи у радості загубитись.
Розчинитися привселюдно
й духом борсатися по світу.
Захлинувся в ставку напоїв,
Ніби втоп... Натовп - бистра річка...
Трісне склянка варенням повна,
То не кров, а краплить порічка.
Загубитися привселюдно,
Тлум розбризькав мінор невпинний.
Духом вештатися приблудним...
То не рана – з пальта барвінок.
На пероні: вогнів локшина
затяглася вузлом мигтіння.
То не кров. І не журавлина...
То не я, то не ми. То тіні.
Загубитися на пероні,
Потяг часу напоготові.
Трісне склянка порічки зовні,
То не кров. Дух не має крові.

***

Усамітнення – наче звичка,
Ніби втеча, чи пак – заслання.
То не кров, а лише порічка,
Мов краплиста роса світання.
Усамітнення – стан довічний,
Ніби дамба на гирлі вени.
То не кров, а така порічка,
Що схід сонця заллє черлено.
Усамітнений погляд в вічі:
ніби в люстро ввібрався справжнім.
То не кров, а така порічка
від поранення словом власним.

***

Ми з Вами перейшли на «ти»
та звичку полишити важче.
Не зграбно якось... перейти
та бути вдвох, ймовірно, в казці.
Ми з Вами перейшли на «ти».
Відколи? Сталося дочасно.
Не звично, правда ж, віднайти
когось ріднішого за... щастя?!
Ми з Вами перейшли межу...
На «ти»? Я згодна перейматись!
Я дещо Вам... тобі... скажу:
з тобою легко взнати... щастя!

***

В снігах кровоточать пролежні,
Сочиться зими недуга.
Сприйняти, як є, навколишнє...
Сприймаю тебе, як... друга.
Нахильці упитись радістю,
Шаландатися від туги.
Розтане сніг. Ми розтанемось.
Кохаю тебе, як... друга.
Замоклі холоші в протавках... 
Луфком віршувать наругу:
гультяйку спізнати потайки,
Щоб зрадить тобі, як... другу.

***

Життя відсторонений поклик
з відчутним полегшенням в серці.
Свідомість у мжичку замокне – 
у розпал жовтневих інерцій.
Де сонце, знеструмлене ніччю?
Де хмари, розчесані в кужіль?
У серці тріпочеться відчай,
Як зорі уп’ялись в калюжі.
Нечутно полегшена нежить
у часі жовтнево-багрянім...
Свідомо, і так, як належить
життя відсторонене зрання.

***

В облоках чорнична згарда,
намистинки із пташок.
Задавнених мрій завада – 
памеги моїх думок.
Замає уплітка річки,
Гаїв заплете вінок.
По жовтню до неба кличуть
памеги моїх думок.
Засипеться листям обрій,
Подрібнений брухт зірок.
Памеги насунуть мокрі
мачкатих моїх думок.

***

Легкість подиху, тьмяні вогники,
Слів перепис надмірно стишений.
У коректі роману – коники –
скачуть комами пауз нинішніх.
Легкість сутінок, шурхіт опадів,
Жовтень жужмом скидає одяги.
На папері суцільні здогадки -
рукописні пробіли-протяги.
Легкість спокою, вищість мрійництва,
Стрибунці ком між слів причаєні.
Почерк завше ліворуч хилиться
до абзаців непризвичаєний.
Нам не можна весь час по закутках...
У тонкому в клітинку зошиті
в цятку встромлена смужка райдуги,
Ніби дужкою вкрила прожите.
Легкість щирості, ручки шкрябання
в чорно-білих хвилястих реченнях...
Жовтень ввімкнутого опалення
у порожній оселі з вечора.
Легкість подихів занотованих...
Час висмикує вечір з осені.
У коректі роману схованка,
Де коханням ми переможені.

***

Вітер погойдує марево,
Небо густе і бежеве.
Душ переплетення марлеве,
Тіней шиття мереживне.
Вечір пошіптує шелестом
в одягу зайвім скупченні.
Рух бразолійного вересня,
Швидкісне тіл сполучення.
Соки перехильцем випиті,
Смак від цілунку висохлий.
Блискітки зоряні вибиті,
Ті, що не так вже й високо.
Ранок в проділ перечесаний,
Біле волосся хмарності.
Шурхіт білизною вересня – 
зжовклий непотріб парості.
Осінь в своїх варіаціях,
Вицвілих днів бентеження.
Ми уласкавились... пальцями,
Сплетеними в мереживо.

***

Посмішка, Ваша Вищосте, -
ніби зітнута ниткою. 
Вдрібнено сніг накришиться
хрестиком білим витканий.
Губи в гримасі вищості:
човником усміх стиснутий.
Попри негоду – пишеться,
Віршем хуртечу визнати.
Посмішка Ваша стримана:
губи в найтоншім вензелі.
Простір снігами витканий,
Аркушем для поезії.
Посмішка Ваша стулена,
В щирості погляд губиться.
Щедра зима... Вголублені
білим капроном вулиці.
Посмішка, Ваша Вищосте, -
відповідь на освічення.
Снігом зима розпишеться:
віршем зими повінчані.

***

Вимовляю ім’я на спомин -
це молитва в єдинім слові.
Я до серця сховаю втому,
Трохи боляче. Більш нічого.
Твої губи мені всміхались,
власним іменем прочинились.
Я поводився надзухвало,
Ніби блазень, немов причинний.
Я до серця ім’я сховаю,
Це молитви моєї щирість.
Трохи боляче, бо кохаю.
Трошки щастя, дещиця віри.

***

Якщо я заплачу, не сердься,
То сльози душі недбалі.
Хіба ти не знаєш, що в серці?!
Ти – серце. Хіба не знала?!
Горохи з очей на долонці,
Не сердься, тебе прохаю!
Хіба не впізнаєш це Сонце?!
Ти – сонце. Хіба не знаєш?!
Я похапцем дихаю. Часто...
Не сердься уривній зливі.
Хіба це не знайдене щастя?!
Ти – щастя... Ти – щастя! Віриш?!

***

Хапатись за все, що можна:
за стрункість, волосся, сукню.
Тремтіння в хвилині кожній
враховані до секунди.
Вхопити за комір суще,
Що в течиві часу зникне.
Ти є. Відкриваю мушлю.
Себе. Ніби двері й вікна.
Вхопити найтоншим зором
твій погляд відвертий, щирий.
Ти – щастя моє прозоре
в тремтінні секунднім... шкіри.

***

Змерзле небо над містом,
Пиптик сонця морозний.
В скло надихати киснем
і протерти невдовзі.
В пальцях небо замерзле,
В серце вмерзла безвихідь.
Вимальовую вензель
зубошпичкою-нігтем.
В клапті вікон запнутих
сонце дивиться скоса.
Змерзле небо та люди...
Лютий вигнувсь морозом.
Скло невдовзі протерли
рукави, чи долоні.
Пиптик сонця завмерлий
муляв очі холодні.
Змерзле небо над містом,
Білим мулом зав’язне.
Лютий вигнувся змістом:
я твій скорений в’язень. 
Вензель знищено-стертий.
Змерзле небо у пальцях.
Хтось з нас змушений вмерти,
Щоб назавжди сховатись.

***

Я чекаю на твій дзвінок,
Чи якоїсь дрібної звістки.
Крапле дощ за моїм вікном
по завчасно пожовлім листі.
Ніби літо іще. Та все ж
непомітно та швидко зникне...
Я чекаю, що ти прийдеш,
Чи якогось дрібного вчинку.
Стиглі м’ячики ліхтарів,
Закарлючені тіні площі...
Крапотить зимний дощ згори,
Крапотить позачассям дощик.
Кожна мрія – непевний крок
по калюжах дрімливокволих.
Я чекаю на твій дзвінок,
Чи нагадування дрібного.
Коли дощ холодить з вікна,
Коли вересень серед липня,
Я чекаю твого дзвінка,
Я чекаю на тебе, рідна...

***

Білих мережив сітка
стягнеться в полотнину.
Хочеш, я стану свідком,
Щоби не бути винним?
Сонця жагуча квітка,
В сукні своїй вінчальній.
Буду тобі за свідка -
виплачуся навально.
Все нетривке допіру,
Навіть липнева плова.
Вкрилась мошвою шкіра
свідкова від... любові.

***

Під ранок принишкла сутінь,
Замоклі від сліз очі:
незнайдений зацвіт рути...
Натомлений брів з ночі.
Блакитніє обрій кволо,
У фарбі немов зріє.
Десь нишпорить сонця коло...
Десь рута – моя мрія.
А потім черлений струмінь
заллє небеса морем,
Розіпне на грифі струни...
Десь рута – моя доля.
Акорди лунають дзвінко,
Їх в серці своїм чути.
Збагнути раптово, взимку,
Що Сонце – моя рута.

***

Моїх сумнівів ожеледиця
перетупцювать змусить коником.
Хижий лютий на мене сердиться,
Не сипнувши піском на ковзанку.
Акробатом на кризі втриматись,
В рівновагу вчепившись кішкою.
Кожен день трохи відозмінений:
Дежа вю з незначною знижкою.
Сонця цятка в мінливій хмарності
то зникає, то знов повернеться.
Покарає тавром безкарності
моїх сумнівів ожеледиця.
Акробат міцно стис напруженням
банькуваті глядацькі погляди.
Рівновагою жити змушений,
Щоб не впасти на люстро холоду.
Ковзко соватися по лютому
з інстинктивною рівновагою.
Зимні вірші пустив роззутими,
Що позносять пісочок п’ятами.

***

В твоєму побачити погляді
все те, з чого склався світ.
Занурився серцем в золото,
У жовтень, щоб все змінить.
В очах у твоїх побачити
все те, що чекав в житті.
Минуле не має значення,
Бо в серці моєму ти.
В поранку жовтневім холодно,
Притишена самота.
Твій погляд – то справжнє золото – 
коштовніший за життя.

***

На чистім аркуші несила
змінити долю в кілька строф.
Не з того біль, що ти любила,
А в тім, що втратила любов.
Сторінки чистої замало
для слів, домішаних у кров.
Не в тому гріх, що ти кохала,
А в тім, що зрадила любов.
Ось тут, на аркуші, на чистім
мовчання снігу післямов.
Не в тому щастя, що любила,
А в тім, що справді є любов.

***

Якщо не сказав, то ти не почула,
Якщо не моя – я також не твій.
Якщо ти не ангел, то повітруля,
Якщо не воскреснув – значить живий.
Якщо не сказав – не буде так важко
сприйняти минуле й що сталось тепер.
Якщо ти не ангел – з вирію пташка,
Якщо народився, то значить не вмер.
Якщо не уперше – то не востаннє,
Якщо я не злодій, то не украв.
Якщо ти не ангел, то... не кохана.
Якщо не почула, то... не сказав.

***

Сьогодні занадто вітряно,
У каві розчинній брижі.
Надміру солодко-приторна,
Надмірна у серці тиша.
Надмухає осінь зимністю,
Схолоне вершкова кава.
Чи світла, чи темна стриманість,
Бо в серці твоя поява.
Сьогодні занадто вітряно,
Ти в серці моїм з’явилась.
У каві надмірна приторність,
Самотність судомить крила.
Дзеркалить у каві хмарністю,
Холодні пориви вітру.
У жовтень самотність вбралася,
Чи темно в душі, чи світло.

***

Помірні дощі чи прояснення – 
по-різному в осені губимось.
Навряд чи знайдем пояснення,
Однаково – зникнем чи будемо.
Покрова суха чи заюшена – 
по-різному мрію розіпнемо.
Навряд чи нас хто примушує,
Однаково – будем чи зникнемо.
Різке потепління чи вітряність –
по-різному осінню никатись.
Сльота чи вельон із інею…
Однаково – зникнуть чи… звикнути.

***

Коли ми з тобою в парі,
Нікого довкруж нема.
Списати життя в гербарій,
Минуле півжартома.
Коли ми удвох з тобою,
Нікого нема, крім нас.
Що списане – від любові,
Прожитої повсякчас.
Нікого нема знічев’я
закоханій парі душ.
Що списане – нареченій,
Кохаю яку чимдуж.

***

Хіба я сказав, що вірю
у зречення попри сльози?
Затято. Чимдуж. Щосили
я маю писати... прозу.
У зречення не повірив,
Достатньо вагань торішніх.
Ми грішні. Хай так, осилю,
Бо маю писати... вірші.
По часі зіллються хвилі
спокути й пробачень стислих.
У зречення я не вірю,
Бо маю писати... пісню.
Вгамуються хвилі з часом...
Щосили. Чимдуж. Затято
не вірю, що ти зреклася,
Бо маю тобі... співати.

РОЗМОВА

«Ти вкрадеш мою мрію,
Я позбавлю натхнення,
Коли будемо разом»…
«Ні, в кохання повірив,
Що не має затемнень,
Поза простором й часом»…

«Ми не будемо поруч,
Щоб лишити у серці:
Ти – натхнення, я – мрію»…
«Ні, поглянь мені в очі,
Щастя так не минеться,
Якщо хтось із нас вірить»…

«Я не можу так… Зникну
із тобою у серці,
Із чуттям нерозмінним»…
«Ні, тебе не покину!
Як ти гарно смієшся,
Моя мила, єдина!»…

«Краще кожен окремо
проживе власну долю…
Буду згадувать часто»…
«Не кажи так! Даремно!
Не зректися любові,
Бо у ній наше щастя!». 

***

Осіння сніговійниця
періщить рам’ям здрібненим.
У клекіт жовтня кинутись
з самотністю спорідненим.
Ні хвилечки не мешкатись,
Хапати скарб розкиданий.
Нести в своє помешкання
шаруги зжовкле придане.
В хуртечі злотопадовій
за ковнір ланець сіється.
Ланець урвався, падаю
до жовтня сніговійниці.
Ні хвилечки не страчено
у казці власних споминів.
Із осінню побачення
самотністю зумовлене.
Крізь рам’я в літо глянути
зоставлене, покинуте.
Скидаю рам’я з пам’яті
без жалю та без винятків.

***

Пізно приходиш, одначе приходиш,
В осінь, що скине останнє лахміття…
Пізно, пробач… затріпоче негода…
Пізно прийшла… Грудень стане за свідка.
Пізно приходиш із жалем непевним,
Ніби хтось змушував скоїти злочин.
Холод пульсує у випнутих венах,
Жвава мазурка вогнів серед ночі.
Пізно приходиш. Раптове вертання
так, ніби вдерлась непрохана гостя.
Кожна злочинниця варта пошани,
Вперше як зраду збагне… в пізню осінь.
Пізно приходиш, як вже не потрібна,
Осінь завчасно скорилась хуртечі.
Кари за злочин не треба вже, рідна…
Осінь скидатиме зношені речі.
Грудень за свідка. Старий, вайлуватий,
Сивий на скронях, поморщений дідич.
Рідна, за злочин не варто картатись,
Ти забарилась з поверненням. Двічі. 

***

Дай мені змогу почути
сліз твоїх музику зливну.
Подиху легіт забутий,
Віршем зігрітися... зимним.
Дай мені змогу злетіти
в неба блаватного обшир,
Мевою над пережитим,
Віршем в незайманий зошит.
Дай мені змогу побачить
дощ навперейми із градом,
Віршем залити гарячим
зошит тоненький у гратках.
Дай мені змогу на сповідь...
Вірш – то спокута завчасна -
заполоч слів для любові
й вишите золотом щастя. 

***

Кохати тебе по пам’яті
без жодних на це обмежень.
Рабом чи довічно найнятим
кохати тебе безмежно.
Кохати лише по пам’яті – 
спокута за гріх належна.
Учинками совість вдягнута,
Розкаяння без одежі.
В життя, що минуло, глянути
без будь-яких застережень.
Кохаю тебе по пам’яті
й кохатиму у прийдешнім.
Щось мав, але що досягнуте:
сезонна недуга, нежить.
Кохаю тебе по пам’яті – 
це й все, що тобі належить.

***

Пізня осінь, чи грудень настав:
треба звикнути, треба звикнути.
Холод стулить мовчанням вуста.
Простір зімкнутий. Простір зімкнутий.
Вже не станеться те, що було:
треба визнати, треба визнати.
Шлях термометра – зимне зеро – 
без запізнення, без запізнення.
Зовсім скоро смітитиме сніг:
треба звикнути, треба звикнути.
В кожнім програші хтось переміг,
Злам чи зімкнення, ява/зникнення.
Пізня осінь... Що сталось колись
геть засмикане, геть засмикане.
Час не стримати, скільки б не вчивсь, - 
в безвість зникнення, варто звикнути.

***

Гостинно мене запрошуєш:
цукерниця, чайник з чашками...
Ти ліпша моя із подружок,
Найкраща моя товаришка!
Мов сонячне світло – посмішка –
при зустрічі запроміниться.
Ти краща моя із подружок,
Мов родичка, мов сестриниця.
Без сорому став навколішки
за тебе молитись подумки.
Ти ліпша моя із подружок,
Знайома моя добродійка!
До серця торкнулись радощі,
Бринітиме по запросинах.
Ти ліпша моя товаришка,
З усіх ти найкраща, Осене!

***

Подихом в подих, у вічі – 
долею так призначено.
Не рідний цей грудень – вітчим,
Чужа ця зима – мачуха.
Мерехт негод необачно
крейдою сиплеться в січні.
Самотність моя – мачуха,
Безбатченку холод – вітчим.
Подиху доторк в обличчя,
Осудом серце страчено.
Не рідний для тебе... вітчим.
Не рідна мені... мачуха.

***

З-під пальців сплелись акорди
співмірні душі, співзвучні.
Блищить дужка Місяця злотом,
Каблучкою для заручин.
З-під хмарких небес сорочки,
Мов протавки з жовтим рястом,
Уквітчані зорями ночі
співмірні, співзвучні щастю.
Торкнулися клавіш пальці,
Неначе твоєї шкіри.
У хмарах обручки окрайчик... 
У наше співзвуччя вірю!

***

У неба нема країв,
Веде в небо злітна смуга.
Летіти – ось що хотів,
Щоб не відчувать розлуки.
У неба немає дна,
На швидкості сонця й звуку
летіти хотів й літав...
Бо тут лише - злітна смуга.
До неба тонка межа,
Коли розпростерті руки.
Летіти – ось що бажав,
Долаючи злітну смугу.
Коли перемерзне світ
й зокола замети, хуга,
Хтось кличе мене в політ
і... стелиться злітна смуга.

***

Нехай відчайдушно й востаннє!
Хай щастя моє не зникне!
Нехай безумовне кохання
бентежиться по судинах!
Нехай все, що в серці, зав’язне
у списаному блокноті!
Нехай відчайдушно про справжнє
розкришую серце в нотах!
Нехай невгамовно і вправно
співав та писав в блокноті!
Востаннє хай струмінь кохання
бентежиться по аорті!

2013 р.