Жінка-УКРАЇНКА

Із циклу "Кохання зрілої пори"

На вечорницях у любові

Хвилюють пахощі бузкові,
Немов у юнії літа.
На вечорниці до любові
Душа запрошення пита.

А мудрість, мов сувора мати,
Ту душу сварить і трима,
Та руки прагнуть обіймати,
Хоч на волоссі вже зима.

О, мудросте моя дбайлива,
На волю душу відпусти,
Бо я закохана й щаслива,
І є для кого ще цвісти.

Дозволь ділити кожну днину,
І бузу цвіт, і зелень трав,
Із тим, кого в тяжку годину
Для щастя Бог подарував.

Мов яблука перед Спасом

Погляну на тебе сонно ще,
І щастя - мов тепла хвиля.
Моє синьооке сонечко,
Промінчики посивілі...
Торкнуся на лобі складочки,
Що робить тебе сердитим.
І скроні твої погладжу ще...
Неначе маленькі діти!
А справді дорослі, зрілі вже,
Мов яблука перед Спасом.
Любов'ю життя  окриливши -
Над простором і над часом..

Твоїй дружині

Хурделиці долі моєї
Любов поєднали з журбою...
Шість років, як ти вже без неї,
Три роки, як я вже з тобою. 

Буває, до неї звертаюсь,
Як люди в молитві до Бога,
Бідою ділюся чи каюсь,
Поради прошу, допомоги.

Ніколи не знаємо, звідки
Приходить недобра година…
І ти, її мама і дітки –
Моя вже велика родина.

Для них і для тебе живу я.
За неї – молитва і свічка…
І радість і сльози, як чую:
«Тебе нам послала Марічка»…

Матусин рушничок

Матуся вишивала рушничок – 
Два павичі, метелики і квіти, 
Аби комусь із трійки діточок
Під ноги на весілля постелити. 

На рукоділля рідко мала час,
Вела буденні справи бездоганно. 
Вона була, як зіронька, у нас –
Лягала пізно, уставала рано. 

Чекали недовишиті птахи, 
А доньки вже поволі підростали, 
В життя доросле їх вели шляхи,
Що рушниками іншими встеляли. 

…Ніхто не кличе горе і біду, 
А прийдуть - то позбутися несила. 
Матусю нашу - гарну, молоду, 
Тяжка хвороба раптом підкосила. 

Здавалося, що й сонця промінь зник, 
Коли вона, сердешна, помирала. 
Згадала перед смертю про рушник, 
Закінчити мені заповідала. 

Минуло відтоді немало літ,
Аж той рушник попав мені на очі. 
Згадавши про матусин заповіт, 
За рукоділля взялася охоче. 

Поволі на моєму рушнику 
Розправили птахи яскраві крила. 
А вже всього бувало на віку, 
Та щастя-долю лиш тепер зустріла. 

Сіяли, наче зорі, дві свічі, 
Рука Господня долі поєднала.
Лягли під ноги квіти й павичі, 
То мама з неба нас благословляла.