Жінка-УКРАЇНКА

Знахідка

Як часто ми щось знаходимо? Щось справді вартісне, найнеобхідніше? По-різному. Але об’єднує ці всі знахідки одна обставина – вони поруч. Загублені, недобачені речі, які ми потребуємо все життя – завжди поруч з нами…

Але ми можемо цього і не помітити…

Маленька кухонька повністю залилась ароматом кави. Філіжанка пускала смужку димки. Раптом з’явився свіжий запах м’яти, що теж здіймався в повітря клубками пари. Між цими ароматами ніби зав’язалась війна, яка з часом переросла в неперевершене поєднання.

Донька похапцем пила чай. Їй скоро вибігати. Знову обпечені губи дойматимуть весь день! А їй говорить і говорить: семінари, лекції.

Впоравшись з чаєм вона поцілувала маму, що неквапливо смакувала каву, і побігла. Стоячи на порозі, Мелана повернулась до матері:

- Мені подобається твоя сьогоднішня посмішка, — промовила, і вибігла в під’їзд. Мелана відмітила про себе, що сьогодні мама якась напрочуд гарна. І чому вона раніше цього не бачила.

Допивши каву, Ірина почала прибирати стіл. Вперше за стільки років вона не злилась через те, що занадто багато посуду. Кожному поснідати – вже 5 тарілок мити. Вона, чоловік, Мелана і двоє хлопців( Назарко і Ярема). А ще чашки, ложки, загальний посуд.

Проте зараз вона цьому раділа! Обережно ставляла тарілку в тарілку, ніби найдорожчий скарб. З таким трепетом вона зібрала ложки, чашки, прибрала зі столу газету. Здається на ній був напис «По-українськи». Зібрала інші журнали, що залишили діти, після ранкового моніторингу новин.  Весь цей час чудесна посмішка не сходила з її чола. В її очах бачилось одне щастя!

Як багато років вона втратила, щоб зрозуміти все в одну мить! Ця мить – одна секундочка…

В її голові давно щось клубилось. Росло щось велике. Жінка це відчувала. Якась думка так і намагалась прорости, але як же важко молодому, тендітному паростку істини пробити товстий людський череп. А ще важче потім не заплутатись у волоссі.

- Я – мати!

Так, саме це зрозуміла Ірина у свої 42 роки, виховавши трьох дітей. Її старшій доньці було 19, хлопцям – 15 і 13.

Полуниці

Я збирала полуниці. День був холодним, хоч надворі літо. Але навіть влітку бувають холодні дні. Погода ж теж на щось вміє злитись. На вітер, що дошкуляє, на пташок, що підкидають у чужі гнізда свої яйця, на миш, що їдять надто багато врожаю, або ж ховають під землю в нори більше, ніж вони зможуть з’їсти за зиму. На людей, які завжди нею, погодою незадоволені. Вони не люблять дощ за дощ, вітер через вітер. Я одягла теплий светр і мені було добре. Я не помічала холоду, про який всі так невгамовно теревенили.

Полуниця. Як же я її любила! Але цього року вона була неврожайною. Ягід було багато, але солоду в них мало. Всі змішували плоди із цукром, чим вбивали смак самої полуниці.

Збираючи соковиті, я роздумувала над тим, чому люди хочуть все зробити неприродньо яскравішим. Чому в їх мозок застряло неправильне уявлення про те, що той чи інший предмет має обов’язково бути яскравішим, ніж є насправді. Ми суттєво змінюємо смак, колір, звук, розмір. Залишаємось незадоволеними, якщо все лишиться природним.

Можливо це тому, що кожна людина прагне щось створити…то чому ж тоді так багато абортів, якщо в людства такий потенціал до створення. Мабуть тому, що створити на основі чогось простіше, ніж створити щось абсолютно нове.

Мої думки перервались із останнім кущем полуниці. Неймовірний аромат огорнув всю  мою дорогу до веранди з навстіж відкритими вікнами. Це була дивна добудова до будинку. Жодних стін – лиш вікна і дах. Тут стояли різьблені лави і стіл, вкритий жовтою скатертиною. Сюди б поставити якісь квіти у вазі. Але ми цього не робили, щоб не зазивати бджіл. Майже у всієї сім’ї алергія на їх жало. А в мене – ні. Тому я почала їсти полуниця просто на веранді, під жужання бджіл.

Перша полуниця була найбільшою. Вона здалась спершу солодкою, але під кінець, так, де починається хвостик ягідки, трапилась недостигла місцинка. Тому в роті стало кисло. Інші я проковтнула швидко, не замислюючись. Я хотіла швидше перебити противний кислий присмак. Але від того стало ще гірше. Після цього я вирішила не їсти ягід. Встала, зайшла до хати. Але запах полуниць на моїх руках просто кликав мене спробувати ще хоч ягідку. Я знову опинилась біля столу із жовтою скатертиною. Інші полуниці теж не здивували мене смаком – я навчилась насолоджуватись ароматом.

І раптом одна полуничка, маленька, не гарної форми, здалась мені такою солодкою, такою ароматною. Я насолодилась нею сповна. На радощах моя рука протягнулась далі за ягодами, але я чомусь спинилась. На губах все ще відчувався солод, приємний смак імпульсами бив в голову. І я злякалась. Злякалась того, що інші ягоди можуть видатись не такими приємними на смак. Кислими. Але можуть бути  і солодшими.

Все життя мене вчили, що «хто не ризикує», «варто пробувати знову», «не бійся нового»…Але можливо є моменти, коли варто спинитись і насолодитись. Я вирішила, що зараз саме той момент. 

Дарія Пацьора,
м. Черкаси