Жінка-УКРАЇНКА

Германов

«Шинок – то життя... Бруд і блиск, убогість і пишнота – 
все стікається туди, як сміх і сльози, скнарість і розгойданість душ».

(П. Загребельний, «Я, Богдан»)

«Ще поки там, нагорі, - воєнком звів очі до стелі, - не вирішили, чи буде нова мобілізація. Але є вказівка: якомога більше залучити на контракт». Чоловік років 50-ти зосереджено вбивав дані з мого лейтенантського квитка собі в комп’ютер.

«А як у вас з роботою? Ви працюєте?», - спитав він, примружившись.

«Так, все добре», - трохи ніяково відповів йому. Чоловік несамохіть нагадав мені, що вже понад рік не отримую зарплату й ніяк не вдається знайти нову роботу.

Воєнком позіхнув і вимовив: «Чого я питаю? Бо усім важко стало. Роботи нема, грошей нема... Скажіть, а зараз ви зможете пройти медкомісію?».

«Так», - вимовив я.

«Добре. Це на третьому поверсі. А потім зайдіть знову до мене», - відказав він, простягнувши розграфлений аркуш медичної картки...

Не щільно припасоване вікно. В кабінеті 318 протяги. По закутках за брунатними столиками вмостилося кілька лікарів у білих халатах наопаш. Ревма реве радіоприймач із старечим бухтінням погано налаштованої хвилі.

«До мене – після них», - заскреготів присадкуватий чоловік, підсунувши окуляри на перенісся. Посеред його столу у величезному горщику з наклеєним на облавку аркушем «Терапевт» розчепірив свої довгасті зелені пальці вазон. Фікус, мабуть. По черзі привітався з офтальмологом і стоматологом. Кожен спитав, чи маю якісь скарги. Не маю, мабуть. За кілька хвилин всівся до того, що «після них». Поки він вимірював тиск, стиснувши руку повітрям, невтомно гарчить радіопуделко та скаженіє зграйка протягів. За вікном - «хрущівка» з розвішаною на балконах замерзлою різнокольоровою білизною. Випрані транспаранти затишку, прапори капітуляції перед одноманітним трибом життя. Це все маячня якась. Військкомат, медогляд, це не зі мною, мабуть. Жіночий голос з приймача бубнявить зведення з АТО. Хазяїн вазону «Терапевт» відірвався від базгранини в моїй медичній картці й вигукнув, повторюючи тільки-но почуті слова ведучої: «66 обстрілів за добу! Да-а! Да уж!». «Так у вас ніяких скарг нема?», - вкотре звернувся до мене лікар...

За якихось півгодини лишилося пройти хірурга. Старезна жінка з нафарбованими зморшкуватими губами, обмацала моє причандалля, щось прошамотіла собі під носа й нарозтяг прорипіла: «У вас грижа». По тому дістала із шухляди жмуток паперів й, приплямкуючи, довгенько копирсалася в ньому. Я перетупцював біля неї у спідні.

«Ось знайшла. Ага, значить так: ви тимчасово непридатні. Це на 2 місяці. Бо з грижею вас до армії не візьмуть. Зараз напишу направлення до лікарні. Зроблять операцію», - заскриготіла бабуся й віддала мені довкіл помережаний нерозбірливими лікарськими почерками аркуш медогляду.

У кабінеті воєнкома біля копіювального апарату поралася молода жінка. Вона звела на мене погляд, розгорнула увіч зелененьку лейтенантську книжечку й вигукнула:

«Це ж ваш квиток? Знаєте, у вас дуже потрібна спеціальність. Ну, це, так би мовити, до слова. Тут один чоловік нещодавно приходив. Каже: «Хочу в армію, бо на заводі отримую лише 3 тисячі». Ви ж знаєте, що тепер нам непогано платять? За січень отримали майже 8!», - курчава довгокоса помічниця військового начальника ретельно збивала в стосик копії всіх сторінок мого військового квитка.

«Ви подумайте, бо справді «військові психологи» нам потрібні. Та й поки перемир’я, можна влаштуватися на службу в Києві. Ви ж киянин?»

«Так, киянин».

«Угу. От мій чоловік знову збирається в АТО... А як у вас з роботою? Ви працюєте?».

«Так, все добре», - вдруге за день мені нагадали моє вимушене безробіття.

«Я квиток лишаю в себе. Тут хірург написала, що у вас грижа. Лікування для вас буде безкоштовним. І вже з висновками лікаря, опісля операції, приїжджайте»...

 Пелехи примерзлого снігу на голому вітті. Стихійний базарчик на хіднику. Шарварковий людський гомін із кранканням гайвороння. На дерев’яному в задирках ящику бабця розклала пучечки калини. Паморозь на червоних кульках схожа на цукрову пудру. Крапельки ягід на білому тлі ще однієї зими. «Крапельки крові. Аж надто затерта метафора!», - подумав я й посміхнувся. Зупинка 26-го. Притьмом скочив до синьо-жовтої «ЛАЗівської» гармошки… 

Тріпочуться білі метелики. Сніг вурдиться на тролейбусному склі, перетворюючись струмочками таловини. Мружуся, ніби сніжна потерть потрапляє в очі. Повертаюся додому похнюпленим, бо треба лікуватися. Заради себе. Ну і заради війни.

Найдовший відтинок між зупинками вздовж садів, обліплених слимаками гаражів. Ліворуч - риштунки недобудованої багатоповерхівки. Праворуч – будинок, на чолопку якого височіло слово «ЛЕНІН». Колись давно, коли тролейбуси були дрібненькими, кумедними й опуклими. «ЛЕНІН» святково палахкотів на перетині проспектів Правди та Радянської України… Я вистрибнув з тролейбуса й вигукнув: «Дивись, тату, як я умію! Дивись, як я не впав!». Копнув чобітком замет, нахилився й зачерпнув білого-біленького снігу. Потай від батька кинув у рота, хоча, здається, він усе бачив. Солодким видався той жованик юначої зими...

Десь між потилицею та серцем почув голос тата. Так трапляється завжди, коли  щось негаразд, коли почуваюся надміру беззахисним. Батько невтомно перепитував, хто і як вручив мені повістку. Його баритон змусив ще раз зазирнути до зужитого військкоматівського папірця, який чомусь лишився в мене. В адресному рядку замість Свободи надруковано проспект Правди. Але номери будинку та квартири, прізвище, ім’я та по-батькові були написані вірно. Правда й Свобода – майже одне й те ж, коли геть не знаєш, що воно таке. Так вирішили у військкоматі, мабуть. Тато говорив зі мною. Розважливо й спокійно, по-чоловічому. Я знову відчув себе недолітком, що вистрибнув з опецькуватого тролейбусика і з насолодою ковтнув пригорщу понови. Батько порадив не перейматися, бо я лейтенант і до передової не потраплю. Я не збожеволів: я почув татів голос наодинці із собою. Мені так потрібен його голос! Мені так потрібен померлий тато!.. 

У березні 14-го підклеїв кутик своєї юначої світлини до військового квитка. Нервово чекав повістки і ледь не зірвався, щоби піти самохіть. Не було вже Криму. Ще не було війни. Тільки-но заворохобилося на Сході. Думками керувала ненависть від побаченого на Майдані. В мені господарювала жадоба до помсти. Вогні свічок на Інститутській, розпорскані плямками квіти. Сльози… Роки надають досвіду в сприйнятті довкілля. Але трупи, обмотані кривавими прапорами й розкладеними в рядок посеред Майдану, застять розум. Втрачаєш глузд, захлинаючись нуртовинням злості. Ти прагнеш вбивати тих, хто міг убити тебе. Самозахист смертю інших… Ураження безумом, збоченим потягом до крові. З думок виштовхуєш острах від того, що по всьому лишився жити. Сиротами на шкірі відчув, що міг влягтися лялечкою на центральній площі країни. Мене б велелюдно відспівали…

Що мусиш робити, коли тисячі «повстанців» доброхіть ідуть боронити країну? Катував себе питанням. Ледве не вбив себе відповіддю-приреченням, що змушений бути живим…

«Всім є кого і що втрачати. Це окрім особистого життя». До знуду торочив собі, коли вже за рік випадком потрапляв на очі жовнірам у камуфльованій вдягачці. За рік призвичаївся, що не потрібен своїй армії, бо повістка всіляко оминала мене. Час зробив своє, притлумив, заховав злість десь углиб долі. Бажання йти добровільно зникло. Як і зникла зарплата, хоч на роботі клялися-божилися, що все буде гаразд і ось-ось її виплатять. Тепер не чекав повістки, а лише зароблених грошей.

Війну вже називали війною попри старання офіційних тлумачів, які надсадно втовкмачували словосполучення «антитерористична операція». З дня у день поступово призвичаївся, що смерті схожі між собою, коли їх надумір. Змінюється порядковий номер загиблого. Збільшується рахунок разом із інфляцією гривні. Знецінюється життя в постійних зведеннях про загиблих. І ти позбуваєшся своєї вартості на тлі сотень втрачених життів.

Від повсталого колись натовпу майже нічого не лишилося. Дехто встиг загинути, хтось розчарувався новою владою. Волонтери уподібнилися до вар’ятів: витрачаючи свої зусилля й зібрані звідусюд кошти, вони ні на цаль не наблизили перемогу. Бо війна не потрібна для перемоги. Війна – це прояв патологічної потреби втримати владу в руках.

Думав-гадав, щодня сподіваючись отримати на роботі зарібок. Особисті проблеми стали нагальними, а те, що знову гинуло скількись там солдатів, хвилювало лише зрідка. Війна була десь глибоко, за шаром призвичаєння до життя опісля повстання…

У ніч на День Незалежності прителіпався в караоке, щоб згаяти кілька годин в оточенні п’яних сновид, охочих до співів. Притьопав, як у Загребельного, «Під чортяче бздо» - до споконвічного шинку в закалабку міста, «де збираються впродовж віків безжурні й некеровані». Замовив чай, розгорнув зшиток, в якому накарлючив слово «Сонце». У запіллі посеред міста хмільна й збуджена молодь щосили гарчала піснями, вивертаючи назовні свої розхрещені душі. Я написав «Сонце» в зошиті, в своїй церківці-вапничці, щоб трохи висвітлити вигаслого самого себе.

Синьо-жовтий прапор простирадлом розвішаний вздовж стіни. Знамено ковтем впивається густим течивом мигтливих сценічних ліхтарів. Синій бузковіє, жовтий рожевіє. Верхній пружок поступово робиться вугільним, а нижня смуга - багряною. Підвішена до стелі куля з дрібних люстрових скалок навкидя на прапор чорно-сіру круглу тінь…

Хтось очамріло вигукнув «Слава Україні!», у відповідь пролунало чиєсь п’яне мимрення. Тут ті, хто не піде воювати на Схід. Парубоцтво у футболках з тризубом та дівчата у вишиванках шалено скачуть під пісню «Магадан». Жартома, мабуть. Звук ляснутої склянки. Випаровується спиртовий вміст трунку. Тріскотнява закаблуками по скалках, викупаних жовчем віскі. Дівчина розхлюпала каву на вишиванку. Схопила оберемок серветок і, наче праником, терла пляму…

Збіговисько в караоке-клубі п’ялить затуманені очі в екрани, підвішені високо під стелю. Там слова пісень без розділових знаків. В мене в зошиті одне єдине слово: «Сонце». Я не пнуся на війну. Мене нема в черзі на заклання в ім’я Перемоги. За довгі роки життя потилицю вигриз шашель зморшок, очі викисли, наче в шкапи. Заздалегідь записався в перестарки на тлі галасливої патріотичної юрби в підземеллі правічного міста. Пісня мервиться фальшем, я нервово кляпаю ковпачком кулькової ручки. Мені тут позакладало вуха власною нікчемністю. Мені б отримати свої зароблені гроші! Ускладнення якоїсь недуги, мабуть. На мент заплющився. Пітьма. Я крадьки деруся попід тином чужих доль, які зараз десь там, на Сході. Закалявся від страху бути вбитим на війні. Оббріханий фальшивими співами з гучних динаміків. Оббріханий самим собою, розхрещений зневірою в повстання. Ниций і безпорадний, мені б отримати жменьку зароблених крейцарів! Хвилює те, що моє, власне. Чуже не обходить у ніч на Незалежність…

Сторопіле, поневолене Сонце, вклякле поміж поліграфічних граток. Ув очах драглі. Від тютюнового диму, мабуть. Нема в караоке-каталогах пісні про… Іловайськ. На екранах нема трупів посеред виораної й висмаленої «Градами» землі. П’яні й тверезі не падають непричком й не моляться до стелі, де мало б бути Сонце. Нема пісні з одним єдиним словом, повторюваним десятки разів «Іловайськ, Іловайськ...». Не цяпотить кров у тих, хто вихльобтав своє віскі та слиняво викрикує пісні в ніч на державне свято. На вишиванку розлилася кава. Не кров...

Зиркнув на чорно-червоний набряклий прапор із плямою сонячного затемнення. Раптово, неочікувано розкашлявся на папір згустком думок. Я не пішов на війну. Я нічогісінько не зробив заради перемоги. Мене турбують лише гроші. Гроші, гроші… Скоріше б отримати свій «чорний» конверт! Сухотний кашель правди. Невиліковне харкання теплою кров’ю речень на вапняні стіни своєї церковці обіч слова «Сонце».

«Кров стинається в жилах від ненависті. Бо я ненавиджу тих, хто змушує думати про смерть. Ненавиджу тих, для кого тисячі трупів - лише підмурок нової світобудови. Ненавиджу тих, хто живить вірус розпачу, помножуючи лави уражених збайдужінням. Ненавиджу брехливих керманичів нашої країни. Хворі, всі хворі. Я хворий, лікуюся гомеопатією усамітнення, запхнувши в найдальший закапелок душі цю гумову, нескінченну, кляту, ненависну війну. Ненавиджу себе… за ненависть…

Вкрай важко не закалятися кандьором фальші. Гинуть уражені новим гібридним світом. Ти ніби осторонь. Тебе в цьому шарварковому запіллі геть не обходить, що нагорі. Але ти в черзі на смерть заради нової світобудови. Пишу, аби ніколи не затинатися на півслові, аби не втратити усвідомлення, що мир потрібен усім без винятку живим.

Скільки ж ненависті в мені?! Де ж любов?! Де мрії та віра?!.. Люстрова куля, підвішена до бантини «Чортячого бзда», кидає тінь на прапор. Смерті вдосталь, її вистачить кожному сущому в нашій розкустраній війною країні. Волаю в порожнечу німим криком. Бо написане, про що б воно не було, - лише слова без голосу».

 Крапка. Тихо впало віко палітурки. Зошит – трупарня каламутних думок-небіжчиць. Моя черга співати щось із караоке-каталогу…

Політує сніжне пір’я. Небо сипле білу потеруху на зашкарублий сирин узбічних кучугур. Барбаєшся  в зимовому намулі з реп’яхами снігу на холошах… Іллінська, 3, «Приймальне відділення». Скляні дверцята в поземних білих смужках удаваних жалюзі. На склі причеплене оголошення: «Карантин!!! Відвідувати хворих заборонено!».

«Це ви з військкомату?», - мацаючи мою набряклу пахву, спитав худорлявий голомозий чоловік, що назвався Олегом Васильовичем.

«Лівобічна кила. Праворуч все добре. Так, у вас це здуття вже давненько, аж на два пальці. Ви, мабуть, її просто не помічали... Якщо влаштує, то операцію зробимо у вівторок. В понеділок ви приїдете на обстеження, можете взяти рушник із собою, капці, виділимо вам ліжко. Так, вартість... Дивіться, 1100 – це благодійний внесок, його платять усі, навіть пенсіонери. Сітка, яку вам покладу, коштує тисячу. 500 – передопераційний пакет, 400 – ліки. І ще мій гонорар, на ваш розсуд»...

Безкоштовно для військкомату – це 5 тисяч для мене, якщо лікарський заробіток обмежити в 2 тисячі. Маю вилікуватися задля фронту. Такий цинізм не збурив, бо майже річне змагання за свою долю (гроші так мені і не заплатили) внівець знищило будь-які надлишкові емоції. Щодня переглядав вакансії та постійно розсилав резюме, але таки дотинявся безробітнім до білого-білого груддя. Грошей нема, щоб вилікуватися й потрапити під призов. Операцію відкладено на невизначений термін. Бо позичити грошей вже нема в кого. І ось на цьому місці, на краєчку роздроченого життя, мені запропонували роботу. Диво, мабуть…

Зграя гайвороння щезає у сіро-чорні дирижаблі хмар. Знизу, на розі Білоруської та Якіра, яку за часу декомунізації вже слід називати Деревлянською, вискотить гусінь тролейбуса, виготовленого для Євро-2012. «ЛАЗівська» гармошка...

Менеджер, сусід по кімнаті, старанно  копіює документи і, не розтуляючи губ, високим голосом мугиче якусь мелодійку. Нетерпляче вихоплює зі щилини копі-машини ще гарячі чорно-білі папірці, розграфлені таблицями. Я й собі затяг мелодію, якусь із тих, що співав у караоке в ту передсвяткову ніч. Та раптом чоловік у білому в’язаному светрі, заправленим у брюки, несвідомо повторив заспіваний мною мелодійний малюнок. Я стримався, щоб не реготнути… Геометрія міста. Птахи купаються в гущавині хмар. З 9-го поверху житлового будинку, де квартира переобладнана під офіс, про їхнє сполохане кранкання виникають лише здогадки.

Написав стратегію створення очолюваного мною відділу та відіслав генеральному директорові. Тепер марную час в очікуванні на його відповідь. У моєму житті з’явилися нові обличчя - колеги. Стукіт пальців по клавіатурах персональних комп’ютерів. Уже за якійсь місяць телефонуватимуть з військкомату. Скажу їм, як є: операцію не зробив. Опісля річного безробіття мені вже не можна на війну. Бо хочеться жити…

Бухгалтер видала окрушинки «чорної» зарплатні за кілька відпрацьованих днів у лютому. Узвичаєні події у мирному житті. Не пишу про війну. Вона відторгнута рефлексом самозбереження. Лише інколи сверблять спогади про Майдан та про мої вар’ятні нотатки в ніч на Незалежність. Тоді слово «Сонце» навічно застрягло в гратках зошита-трупарні. Померло в моєму житті.

Крізь шибу спостерігаю, як політує сніг, ніби хтось затято витрушує рештки зимного млива. Рахую кількість дахів, де люди ховають себе, щоб жити й надалі. Цілком мирна нудьга в час декомунізації на тепер уже Деревлянській вулиці. Десь там, на Сході, війна-опириця захланно смокче кров тих, хто знає пісню про Іловайськ. Її не існує в караоке-каталогах... Почув голос тата. Мені так потрібен мій тато!