Жінка-УКРАЇНКА

…Батько не простив мені Україну. Він подбав, щоб мене кинули до кордону Нагірного Карабаху — аби я побачив і зрозумів життя. Так він сказав. Я не скаржився і не просився, не шукав відступних шляхів, бо вірив — повернуся додому, якщо того забажає Аллах. Щодня я згадував свою дружину. Вона не знала, де я насправді, та й навіщо було її зайве хвилювати? От думав, відслужу і приїду до неї справжнім чоловіком — таким, як мій батько. Він досі для мене — ідеал. Зі своєї війни батько повернувся замисленим і мовчазним, та швидко прийшов до тями, глянувши на злидні, в яких опинилася родина. Пішов у бізнес, відкрив мережу автосалонів, незабаром ми переїхали до нового просторого помешкання. Коли ж я розпитував його малим про бойові дії в Нагірному Карабаху, він завжди відповідав однаково:

— То була війна, сину, а будь-яка війна сліпа від народження, вона вбиває, не роздивляючись облич…
 

Ту війну ми програли, адже з боку Вірменії проти нас кинули російські танки, новітню зброю та відмінно тренованих найманців, хоч офіційно Росія заперечувала свою причетність. Якось батьковий загін узяв у полон цілу роту ворожих солдатів, а вони, всі як один, виявилися… росіянами.

— Що ви тут робите? — питав мій батько. — Це наша війна.

Наївні! Та війна й на дещицю не була нашою. То було чуже рішення, чуже право і чужа розвага. Ми лише стали виконавцями. Зрадниками. Братовбивцями. Коли напівзотліла імперія вирішує зіткнути лобами власних до часу покірних васалів, аби нагадати світові про свою колишню могутність, васали мусять добре тримати зброю і вправно убивати одне одного, щоб видовище вдалося на славу… Десь тоді в батька й опустилися руки. Звісно, жоден з тих полонених російських солдатів живим не вернув додому, навіть спотворені тіла в цинкових домовинах дісталися не кожної «ізби», та воювати мій батько більше не міг.

Він не запам’ятав жодного обличчя з тих росіян, зате міг пригадати кожного вірмена, якого вбив. Особливо першого — коли озброєний вояк на світанку переступив поріг нашого дому, а вся родина ще мирно спала нагорі, батько підстеріг його за дверима і… Він знайшов у нагрудній кишені вбитого паспорт, дізнався його ім’я. Згодом навідався за адресою, вказаною у «прописці», й віддав чужій почорнілій матері паспорт загиблого сина. Горе тієї матері було таким самим невтішним, як горе матері мого батька, коли на війні загинув один з його старших братів. Тоді й мій батько більше не зміг воювати. Родину того вірмена він не зачепив.
 

Щось у ньому зламалося, якусь межу він переступив. «Якщо ворог схиляється до миру, йди йому назустріч і покладайся на Аллаха. Він, воістину, всіх чує і про все знає», — оголошує Коран. Хтозна, чи мій батько тоді дослухався до миру в собі. У нас не просили миру. І ми теж нічого не просили, просто боронили рідні домівки. Нагірний Карабах став нам кривавим болем, незагойною раною, що довіку ятритиме наші душі. Крізь тонкі стіни тимчасового помешкання у Баку ми з братом щоночі чули, як мати плаче в подушку, а батько ледь не до світанку курить цигарку за цигаркою на кухні, — мабуть, раз у раз прокручуючи в думках бої та сутички за рідний дім. Знаю, в його голові досі лунає вибухами та пострілами, криками й стогонами поранених, катованих і вбитих побратимів. Мирні вулиці азербайджанської столиці пахнуть йому не пловом і пахлавою, не терпкими й солодкими ароматами кальянів, а порохом та сіркою, полум’ям та напалмом з Нагірного Карабаху. Насправді то була його війна, його священний джихад. І він не сам укотре проживав її страшні хвилини. У нього знайшовся вдячний слухач і мовчазний співрозмовник.

З ним на кухні був той вірменський солдат.
 

— Ми були дуже жорстокими, Юсіфе, — розповідав батько, коли я, малий, вставав з ліжка й посеред ночі заходив до них, колишніх вояків, у ту тісну прокурену кухню. — Теж убивали, різали і палили. Але ту війну ми програли. Нам на згадку зосталася ненависть, багато ненависті, та ненавидимо ми найперше вірмен. Практика «заморожування» конфліктів нічого не дає. Це те саме, що співати колискову сплячому вулкану, який прагне прокинутися. Як би гарно ви не співали, він однаково більше не дріматиме. Нагірний Карабах цьому кривавий і незаперечний доказ. А багато азербайджанців та вірмен загинуло там саме від рук російських солдатів. Це й не дивно — вони нас не розрізняли, для них усі ми були однаково «чорними». Зате ми, вірмени та азербайджанці, досі продовжуємо чудово розрізняти, переслідувати і вбивати одне одного, свідомо відмовляючись визнавати, хто наш справжній ворог. Росіяни ніколи не впускають нагоди нагадати нам про колір нашої шкіри, зневажливо звуть нас «нерусскими», сахаються від нас, як від прокажених.

Так ніби увесь світ створений для росіян, серед котрих, за дивного непорозуміння, затесалася дрібка «нерусских».
 

— Моя дружина не росіянка, вона українка, — згодом казав я батькові, уже дорослий. Завдяки дружині я зрозумів, що серед «білих» теж є багато «нерусских», і що вони… пишаються цим. Назвати їх росіянами означає принизити, адже вони — нащадки полеглих героїв, які боронили свою землю від імперських амбіцій росіян. Виявилося, росіяни віками винищували українців, вивозили їх родинами у дрімучий сніговий Сибір, де на них очікувала повільна смерть; морили голодом цілі регіони, а потім заселяли до спорожнілих будинків-«домовин» етнічних росіян, завдяки чому українська нація мала б звиродніти, зросіянитися, щезнути з рідної землі… Нічого цього я не знав, доки жив у Азербайджані. Колись ми були єдиною «радянською» країною, як вівці, загнані до однієї кошари. Та що ми знали одне про одного? Лише те, що нам дозволяли знати. А який небачений резонанс згодом викликав у нас оприлюднений на увесь світ лист від тодішнього російського президента Мєдвєдєва, що його отримав наш президент Ільхам Алієв! Якщо визнаєте Голодомор в Україні геноцидом українського народу, — писалося з Москви до азербайджанського лідера, — можете забути про Нагірний Карабах.

Прості люди тоді не зрозуміли суті московських погроз, більшість узагалі вперше почула це дивне й моторошне українське слово «Голодомор»… Усвідомили одне — росіяни готові будь-якої миті зрадити вірменів, яким допомогли відібрати в нас Нагірний Карабах, в обмін на невизнання нами чогось українського. Отже, та Україна їм таки дошкуляє. Схоже, проти України вони скоїли ще страшніший злочин, аніж проти нас… І тільки згодом, оселившись в Україні, я дізнався, що був у них Голодомор 1932-33 років (незалежно, визнаємо ми його чи ні), і збагнув, що той президентський лист… і виявився черговим незаперечним доказом Голодомору. Росіяни понад усе бояться викриття їхніх злочинів проти людства. Заради того, щоб приховати це, вони готові до нових злочинів. Їхнє коло давно замкнулося. І недарма вони так страхаються усіх «нерусских». Ці страхи небезпідставні. Схоже, представники нації, котра без докорів сумління приписала собі цілковиту перемогу над фашизмом у Другій світовій війні, й самі інфікувалися фашизмом. Що, як вертаючись додому після звитяжного взяття Берліну, грабування його будинків, ґвалтування його жінок, деякі радянські вояки привезли з собою не лише речові трофеї, а й невидимий вірус фашизму, і переможене одного разу зло розквітло вдруге у самому серці «переможця»? Чи минеться їм скалічена Чечня? Скривавлений, але нескорений Афганістан? Південна Осетія? Грузія? Україна? І чи пробачить їм коли-небудь мусульманський світ закатованих дітей Беслану?

Я переконаний, минуть роки і світ здригнеться від другого Нюрнбернзького процесу, де знову буде засуджено фашизм. Тепер це й моя війна, мій священний джихад. Цієї ночі ми заступаємо на варту. Та я знаю, що повернуся з кордону живим.