Жінка-УКРАЇНКА

Той смак глоду не вивітрується з моєї пам’яті ще з дитячих, пастуших літ: солодко-кислий, ледь гіркувато-нудотний, зрештою такий, що не передати жодними словами…

Старший пастух Михаль, цибатий, старший за мене майже на десяток років хлопець, називав ці кістляві, криваво-червоні ягоди карамельками, і коли ми приганяли корови на узлісся, наривали йому, обколюючи руки, повні кишені й він апетитно смоктав, смачно випльовуючи камінці, а потім просив ще насмикати найбільших ягід, якими ввечері на колодках пригощав дівчат. «Вони так солодко цілуються після карамельок», — сміючись мовив нам. Ми теж насолоджувались плодами глоду, але ще вміли цілуватись з дівчатами, та й не дуже хотілося. Але все ж втямкували взяти Михаля на смішки. Отож до карамельок глоду домішали ще й кілька десяток карамельок шипшини, які з мого картузика він, не дивлячись, висипав собі в кишеню. 

Нас, звісна річ, ввечері на колодки, де Михаль завзято розтягував міхи своєї гармонії, а дівки-старшокласниці витанцювували карапет і польку, ще не пускали, а тому про новину я  дізнався назавтра: мовляв, дівчата витурили з колодок Михаля разом з його гармонією і тепер розважаються під касетний магнітофон якогось хлопця з іншого кутка. Через що вигнали знали лише я та мій друзяка-одноліток Вася. Певно, здогадувався про те й добродушний Михаль, бо коли наступного разу ми погнали пасти корів, то дивився на нас спідлоба й не просив більше нашарпати йому ягід-карамельок…

А десь з півтора десятка років тому осінньої пори я відкопав у лісосмузі кущик глоду і посадив на дачі, у закутині саду. Тепер уже не кущик, а справжнісіньке маленьке деревце, що вкривається навесні пишним білоцвіттям, а восени рясними винно-червоними гронами. Збираю ягоди перед морозами, коли сад скине листяну одежу. Найперше на слоїк варення для дружини, потім для сушіння — по кілька ягід кидаю щодня до чаю, бо дуже помічні ті  ягоди для здоров’я. Залишаю вгорі і невгавущим синичкам взимку поласувати.

У нинішній багатосніжний січень вони геть обклювали ягоди. Та все ж, приїхавши нещодавно на дачу,  я помітив кілька червоненьких карамельок, що виразно світилися на тлі передвесняного лахматого снігопаду. Либонь, колючки завадили птахам видзьобати їх. Не полінувався принести драбину, одягнув рукавицю і зірвав ті ягідки, аби не дражнили своєю красою синичок. Зірвав і спробував борошнисту м’якоть ягідки. Такий же смак, як і в дитинстві…

Володимир САПОН