Жінка-УКРАЇНКА

Жити заради Батьківщини

— Сьогодні про війну не пишуть хіба ледачі й дурні, – Іван Іванович багатозначно глянув на кореспондентку свого видання, не відриваючись від телефонної розмови і одночасно перекладаючи стоси паперів на робочому столі. – Давай, давай, Чулковська! Ти мене зрозуміла! Вперед!

Таміла вийшла з кабінету, тихо зачинивши двері. Звісно, для журналіста не існує  такого «не хочу», «не буду». Але настрою  писати на цю тему взагалі не було.

Десь із місяць тому дівчина розірвала стосунки зі своїм коханим, з яким зустрічалися кілька років. Таміла завжди вважала його сміливим, мужнім, сильним. Але коли Юрко почав скімлити і постійно заводити мову про те, як би злиняти з країни, щоб тільки уникнути мобілізації, не витримала. «Ти ж служив у внутрішніх військах! Ти досвідчений, вмієш користуватися зброєю, займаєшся рукопашним боєм! Хто ж, як не ти, має захищати свою країну? Хто? Оці безвусі хлопчаки, які ще нічого в своєму житті не бачили?» – просто кричала в обличчя своєму коханому. Він криво так і єхидно посміхнувся, сплюнув і відповів, що він не бажає бути гарматним м’ясом і якщо й піде воювати, то на боці Росії, бо там хоч бабки достойні платять. Це було останньою крапкою у їх стосунках. Таміла аж захворіла від розпачу. Як же їй було образливо за такого чужого тепер і далекого Юрка та за тисячі таких юрків, які думають так само. І воно боліло досі…

На подвір’ї  лікарні гамірно. На лавках у затінку багато молодих  хлопців і чоловіків, тіла яких вкривають "візерунки" осколкових поранень. Таміла мимоволі зустрічалася поглядом з очима  тих, хто побував під обстрілами, побачив смерть і зрадництво. Загірчило ще більше. Хотілося просто обняти їх усіх, як рідних, поплакати і подякувати, що вистояли, що вижили.

— Проходьте у сьому палату, – показала рукою медсестра, – він там один зараз, ваш Віталій Уманець.

— Дякую, – дівчина прочинила двері. – Тук, тук! Дозволите?

Хлопчина на ліжку привстав, заметушився, почав поправляти простирадло.

— Так, проходьте, якщо ви до мене звичайно.

— До вас, Віталію. Я Таміла, будьмо знайомі, – подала йому руку і відчула міцність справжнього чоловічого потиску. – Ось тут фрукти вам, щоб одужували!

Посміхнувся засоромлено, пригладив неслухняний чуб і поклав руки рівненько, ніби першокласник, перед собою. «Господи, який же з нього вояка! – Таміла заледве ковтнула комок сліз, що тиснув горло. – Зовсім ще дитина…»

— Віталію, я готую серію матеріалів про героїв сьогодення, наших хлопців, які зараз перебувають на Сході.

— Та який з мене герой, – знітився Віталій, – тут он скільки хлопців таких, як я.

— Розумію, знаю. Але ви врятували життя трьом своїм друзям, бойовим товаришам.

— Нічого особливого  я не зробив. Думаю, що кожен із них за тих обставин вчинив би так само.

Таміла ввімкнула диктофон і непомітно поклала його на коліна. «Хлопчику, хлопчику, це твоє «нічого особливого»  коштувало тобі ноги, пошматованого обличчя, ледь не втраченого зору!»

— Ви, мабуть, думаєте, Таміло, дивлячись на мене, що я якийсь ненормальний, – ніби підслухавши її думки, продовжив.

— Ні, не думаю. Ви якраз і є найнормальніший із тих, що можуть бути.

— Я ж добровольцем пішов після того, як дізнався про те, що робиться в Слов'янську. Мене взяли відразу з офіцерським званням. Потрапив до батальйону і в Донецьку область. Відразу ж зазнали атаки. Супротивник бив із серйозної техніки. Але нам все-таки вдалося зачистити село й установити свої блокпости. Із таких перших спогадів в пам’яті день, коли до нас під'їхав інший батальйон із жовтими стрічками на рукавах і зробив потрібний привітальний жест, що означало – "свої". Пропустили їх. Проїхавши блокпост, "свої" відразу відкрили вогонь. Це виявилися переодягнені "денеерівці". Тоді нам пощастило, мало втрат було. Я вижив. Хоча потім ще двічі ми потрапляли до пастки ворога. А потім...у кожного своя доля, її нічим не об’їдеш…

Таміла навіть не намагалася витирала сльози. Скільки ж сили і мудрості у цьому такому ще тендітному й молодому чоловікові! Скільки болю у його очах!

— Те що трапилося потім мені часто снилося. Бій тривав більше трьох годин. Фактично наша група викликала вогонь на себе, даючи змогу фахівцям виявити вогневі позиції противника і прицільним та потужним вогнем уразити найбільш небезпечні й броньовані цілі.

— Ваші друзі розповіли нам, що ви ризикуючи власним життям, винесли на собі трьох бійців  з-під шквального вогню терористів та перенесли в безпечне місце.

— Тоді не думаєш, а діяти треба швидко і рішуче, бо рахунок іде на секунди. Я робив те, що мав робити. Поки осколки  не полетіли в обличчя, кров залила очі, я перестав бачити. – Віталій  важко зітхнув. – Далі уже опритомнів тут, лікарі кажуть, що дуже життя мене любить. А я, знаєте, скільки разів уже подумки прощався з рідними? Я вас засмутив, Таміло? Не плачте, будь ласка.

Хлопець підтягнув своє тіло, схопившись рукою за поручень над ліжком.

— Ідіть до мене, будемо витирати ваші сльози… – сказав тихо.

Дівчина слухняно сіла поруч і сховала заплакане обличчя на його міцних грудях. Віталій гладив її по голові, щось говорив, говорив, а Таміла тільки слухала часті удари його схвильованого серця. 

— А я знаєте, завжди хотів бути вчителем, – сказав раптом, – а тепер от не знаю, як без ноги. Ще попереду кілька операцій, знайомство з протезом. Але у мене багато мрій, заради яких я мушу бути сильним.

— У вас все буде добре, Віталію! Вибачте  мені мої сльози. Не стрималася…ви такий справжній…справжній чоловік.

— Вибачу, якщо дозволите ще якось вам зателефонувати. І диктофон не забудьте. Тільки не робіть із мене супермена якогось там у своїй статті, я звичайний українець. Нас таких тисячі…тисячі готових не вмирати, а жити заради своєї Батьківщини…

Матеріал про Віталія на ранок лежав на столі редактора. Таміла не стала слухати його хвалебні оди. Їй сьогодні треба було дуже швидко накидати ще пару заміток і бігти туди, де чекало серце найкращого у світі справжнього чоловіка.

Анжела Левченко