Анжела Левченко

Анжела Левченко — автобіографія

Анжела Миколаївна Левченко народилася 20 травня 1978 року в місті Умань на Черкащині. Біографічні сходинки охарактеризую просто – навчалася, здобувала, перемагала, відбулася. Журналіст, прозаїк, поет, мама, кохана. Автор двох поетичних збірок «Стежками долі» (2008 рік) та «Сповідь» (2011 рік). Живу і працюю в Києві.   

Найважливіші досягнення – це моїх два сини – двадцятирічний Тарас та десятирічний Олесь.

Анжела Левченко: Ми переможем – вірою й любов’ю

Моя велична й горда Україна,
Свята земля моїх дідів-батьків,
Ніколи не стояла на колінах,
Хоч як би хто в цім світі не хотів!
Чому ж так норовлять її вельможі
Принизити, чужим рукам віддать,
Вона, як мати, все простити зможе,
За всіх молитись буде і страждать.
Воістину, як нерозумні діти,
Без віри, без майбутнього живуть,
Не відають, як бути й що роботи,
І хто вказати має вірний путь.
Життя з плеча чужого приміряють,
А власні десь згубилися сліди,
За сотню літ про нас вже й не згадають
Усі емансиповані світи.
Щоб цього не було – стоять мільйони
Сміливих твоїх дочок і синів,
До бою за свободу кличуть дзвони,

Поезія Анжели Левченко

Сонях

Заквітчаний літом строкато-барвистим
Свій чуб золотий кучерявий схилив
Сонях самотній, загублений в листі
Густих анемоно-жоржинових злив.
Дитинство моє там десь бавиться й досі,
І стежкою доля – у чисті поля,
І щастя у небо летить стоголосе,
Молитвою тихою благословля…
…Гуде мегаполіс. Байдужі обличчя.
Суєтність, розхристаність душ і думок,
Розмови асфальтно-відчужені й звичний
Щоденний знеможено-загнаний крок.
І проблиск надії. І сни зорепадів,
Мов чиста вода з ніжних маминих рук,
Мов крапля спасіння для серця розради
І сльози прозріння й болючих розлук…
Від стогону часу схилилась хатина
Та в ній не лунає вже голос батьків…
Лиш вічна спокута – колюча шипшина
Та пташкою зронений сонях дозрів…

 

Проза Анжели Левченко

Жити заради Батьківщини

— Сьогодні про війну не пишуть хіба ледачі й дурні, – Іван Іванович багатозначно глянув на кореспондентку свого видання, не відриваючись від телефонної розмови і одночасно перекладаючи стоси паперів на робочому столі. – Давай, давай, Чулковська! Ти мене зрозуміла! Вперед!

Таміла вийшла з кабінету, тихо зачинивши двері. Звісно, для журналіста не існує  такого «не хочу», «не буду». Але настрою  писати на цю тему взагалі не було.

Об'єднати вміст