Жінка-УКРАЇНКА

Сонях

Заквітчаний літом строкато-барвистим
Свій чуб золотий кучерявий схилив
Сонях самотній, загублений в листі
Густих анемоно-жоржинових злив.
Дитинство моє там десь бавиться й досі,
І стежкою доля – у чисті поля,
І щастя у небо летить стоголосе,
Молитвою тихою благословля…
…Гуде мегаполіс. Байдужі обличчя.
Суєтність, розхристаність душ і думок,
Розмови асфальтно-відчужені й звичний
Щоденний знеможено-загнаний крок.
І проблиск надії. І сни зорепадів,
Мов чиста вода з ніжних маминих рук,
Мов крапля спасіння для серця розради
І сльози прозріння й болючих розлук…
Від стогону часу схилилась хатина
Та в ній не лунає вже голос батьків…
Лиш вічна спокута – колюча шипшина
Та пташкою зронений сонях дозрів…

 

Усе розкаже осінь

Лиш спогад іще теплий на осонні,
Доспілих яблук пізній аромат.
Твої вуста від сліз моїх солоні,
Слова прощань, цілунки невпопад …
Що не збулось – усе розкаже осінь
В листках-листах пожовклих і сумних,
Я їх пишу тобі, складаю досі
В шухляду днів однаково-пустих…
І щастя слід шукаю на долоні,
Який веде в той тихий листопад,
Де яблука доспілі на осонні,
Мов губ твоїх солодких аромат…

 

Коханому

Не вистачить слів розказати тобі про кохання,
Лиш дотик, лиш погляд, лиш спалах, що досі не згас.
Бо ти – все життя, ти – любов моя перша й остання,
Ми разом йдемо крізь проблеми, крізь простір і час.
Не вистачить слів – до плеча твого я прихилюся..
В мовчанні відчуй наших душ поєднання міцне,
Від щастя такого я дихати навіть боюся,
З обіймів своїх не пускай ні на подих мене…

 

Свобода

Свободи слова скрізь хоч відбавляй,
От лиш свободи совісті бракує,
І вседозволеність ключем б’є через край,
Й не знаємо самі, що нас врятує.
Зреклися роду-племені давно,
Дідів-батьків чиїх на світі діти?
З ярмом… без мови, у німім кіно
Раби безвольні…правди ніде діти…
Безпам’ятство диктує майбуття,
Та хоч би що, бо ж наша хата скраю.
Свободу вибору дарує нам життя,
Та чи ж таку я долю обираю?

 

Буває так

Буває так в житті – увесь світ проти,
І хочеться зірватися в нікуди,
Душа страждає за колючим дротом,
І розпач дико роздирає груди.
Але не треба опускати руки,
Впадати в відчай, в собі замикатись,
Себе віддати на поталу муки,
І віч-на-віч з журбою залишатись…
Ти лиш поклич, я ж поруч, я з тобою!
Нема проблем, яких не розв’язати,
Ми біди всі розділимо надвоє,
А разом легше все в житті здолати…

 

Моє маленьке диво…

Моє маленьке диво синьооке
З пшеничним чубом понад чорних брів
Ладнає коника в дворі – ото морока,
Щоб їхати за тридев’ять морів.
І шабля дерев’яна , і пістолі
Лягли за пояс синіх шаровар,
І пісня «про козака в чистім полі,
який звільняв дівчат від яничар».
А кінь баский так просто не дається –
Брикає та важким копитом б’є,
Козак сміливий тішиться й сміється,
Та враз серйозним погляд вже стає.
- Гей, гей! Вперед за рідну Україну! -
Лунає клич. І куряву стовпом
Здіймає кінь за лічені хвилини,
Бо ж ворогів, мов маківок, кругом.
Хіба ж то легко битись з бур’янами?
Кущі колючі на шляху стають?
І впав козак з коня – біжить до мами,
Колінця збиті мужність додають.
Лікує рани чистий подорожник,
На віях намистинки сліз тремтять.
– Матусю, а козаку плакать можна,
Як рани бойові його болять?
Та схлипувати довго то ж не гоже,
Бо ж знову сурма серця кличе в бій,
Попереду – звитяг нових дорога,
То ж хай щастить, козаче , рідний мій!

 

Сльоза вічності

Скінчиться день, і маревом розтане,
Все, що болить, у вічність відійде…
Ким буду я, коли мене не стане,
На небесах знайду прихисток де…
Чи, може, в чорта у пекельній свиті
Варитиму смолу своїх гріхів,
А, може, розлечусь над цілим світом
Веселкою дитячих світлих снів…
Дивлюсь в синів своїх блакитні очі,
Себе їм до останку віддаю
І над усе в житті, здається, хочу,
Щоб душу зберегли вони мою
У кожнім подиху любові, в слові,
У ніжності, у спогадах легких,
У рушниках моїх і в колисковій,
Адже життя я прожила для них…