Проза

Перетонені сповіді

Германов

Закинув сорочку записника на спід лискучих, незаквецяних словами аркушів. Вона втупилася в кулькового стрижня, що торкнувся линованої сторінки.  
«Не проти, якщо закурю?», - спитав її, діставши запальничку.
«Кури, я вже кинула. Але мене не дратує, бо звикла, що всі смалять, як павуки. Сергій забагато курив. Обіцяв мамі, що кине. Зараз розкажу про нього. Хоча досі важко. Мама його сильно кохала. Ніяк не прийде до тями… Коли на Грушевського почалося, він був у Бібліотеці побіля стадіону. Він медик»…
Вітер шпортав кутики, силкуючись здерти забазграні словами вилоги нотатника. В її очах стурбованість і хвилювання: вона миттю пригадала все, що сталося. Засторочив дрібен сніг. Напівдощова мгичка кропила папір. Ми обидвоє без парасолей і каптурів, пірнули під дашок готелю, звідки добре видно постмайданівське невпинне шпортання. Людей тягне сюди. Люди досі в наметах. До президентських виборів «ніхто» не піде звідси. Перебовк дзвонів Михайлівського та Софії. Тисячі й тисячі морально зурочених повстанців стовбичать побіля сцени, куди досі звозять на відспів померлих у лікарнях. Від поранень…

Від «Губернських ведомостей»

12469556_527095267464198_8859146168919706996_oТой суботній день 8 січня 1838 року за старим стилем — знакова подія в історії нашого краю: вийшов перший номер першої газети — «Черниговские губернские ведомости», від якої і веде свої традиції нинішня «Деснянська правда». Загалом звідси починається історія чернігівської преси та історія чернігівської журналістики.

У ті далекі роки «Губернские ведомости» були, перш за все, офіційною газетою, що видавалася з метою «облегчення канцелярий в производстве дел сокращением переписки и доставления как присутственным местам, так и частным лицам средств получать сведения, относящиеся к исполнению и соображению». У офіційній частині газети публікувалися урядові й місцеві губернські документи, розпорядження.

Виходила і «неофіційна частина газети», що висвітлювала життя губернії, Росії і зарубіжжя, подавала матеріали з місцевої економіки, географії, історії, фольклору й етнографії, публікувала твори місцевих авторів. «Золотим віком» неофіційної частини «Черниговских губернских ведомостей» можна по праву вважати п’ятдесяті роки, коли навколо газети сформувалося коло літераторів і істориків.

Біль з роками не вщухає

фото чорнобильЧас неможливо зупинити. Вже по тридцятому колу іде життя після страшної Чорнобильської трагедії. Вона дає за себе знати. Хворіють і дорослі і діти. Їх не меншає, а прибуває. Скаржаться люди на патогенні хвороби кровотворних органів та крові, хвороби серця, органів дихання, ендокринні патології, гіперплазію щитовидної залози, інфекційні хвороби. І на цвинтарях ряди ростуть. Заповнюються новими хрестами. Це водночас і жахає, і закликає нас до пильності, до милосердя до тих людей, які стали жертвами некерованого, розбурханого, незримого, не маючого запаху атому.

Боглана Пілецька: «Де моє дитинство? »

«Де моє дитинство?»

Це питання я завдавала собі безліч разів за останніх декілька років. І не тому, що скучила за іграми в «хованки», за школою, за друзями, які тепер розлетілися кожен по своєму гнізді, як птахи. Ні… Зовсім ні. Просто мені тепер страшно. Дуже страшно. Безтурботність залишилась десь в далекому минулому, у дитинстві. Я більше не бачу світ крізь «рожеві окуляри». Тепер він став сірим. Навіть коли небо над головою начебто синє і чисте, я розумію, що це – омана. Ця невинність блакиті зовсім не гарантує спокою. Настав такий час, що ти не знаєш з якої сторони чекати на небезпеку. Вона кругом… Вона усюди. Якщо заглибитись у ці думки, поринути в їх глибину, як  в каламутне озеро, то можна збожеволіти.

Очі колодязів

63

Костянтин Крижицький. «Біля колодязя», 1900

 

Хіба хто відав півстоліття тому, що час піде проти годинникової стрілки, що переінакшиться весь наш світ. Що захиріють-захворіють села, що постаріють садки навколо таких же геріатричких хат, а джерельна вода в колодязях зробиться протухлою, бо їх давно не чистили…

Моя мати рано-вранці, розпаливши піч, поспішала по воду до одного з таких колодязів, де, здається, збиралося чи не все жіноцтво нашого кутка, і несла звідти на коромислі не тільки з двоє відер свіжої джерелиці, а й безліч сільських новин та, звісно, побрехеньок. А ми, малі пастушата, біля того колодязя в обід поїли корів, і вони смачно пили прохолодну вологу з довгого корита, до якого ми завзято наливали воду. 

«Відображення». Роман Михайла Блехмана в перекладі Олега Гончаренка

Михайло Блехман. Роман «Відображення»

Тим, кого дай, Боже, бути мені достойним.
Моє минуле не мине, поки не мину я.

Категорія «відображення» означає суб’єктивну здатність людини як мислителя оперувати мислями як фактами свідомості, незалежно від об’єктів, які вони відображують.

З філософської книги

Я, лейтенант

Германов

«Шинок – то життя... Бруд і блиск, убогість і пишнота – 
все стікається туди, як сміх і сльози, скнарість і розгойданість душ».

(П. Загребельний, «Я, Богдан»)

«Ще поки там, нагорі, - воєнком звів очі до стелі, - не вирішили, чи буде нова мобілізація. Але є вказівка: якомога більше залучити на контракт». Чоловік років 50-ти зосереджено вбивав дані з мого лейтенантського квитка собі в комп’ютер.

«А як у вас з роботою? Ви працюєте?», - спитав він, примружившись.

«Так, все добре», - трохи ніяково відповів йому. Чоловік несамохіть нагадав мені, що вже понад рік не отримую зарплату й ніяк не вдається знайти нову роботу.

Воєнком позіхнув і вимовив: «Чого я питаю? Бо усім важко стало. Роботи нема, грошей нема... Скажіть, а зараз ви зможете пройти медкомісію?».

«Так», - вимовив я.

Проза від Дарії Пацьори

Знахідка

Як часто ми щось знаходимо? Щось справді вартісне, найнеобхідніше? По-різному. Але об’єднує ці всі знахідки одна обставина – вони поруч. Загублені, недобачені речі, які ми потребуємо все життя – завжди поруч з нами…

Але ми можемо цього і не помітити…

Маленька кухонька повністю залилась ароматом кави. Філіжанка пускала смужку димки. Раптом з’явився свіжий запах м’яти, що теж здіймався в повітря клубками пари. Між цими ароматами ніби зав’язалась війна, яка з часом переросла в неперевершене поєднання.

Донька похапцем пила чай. Їй скоро вибігати. Знову обпечені губи дойматимуть весь день! А їй говорить і говорить: семінари, лекції.

Книжка-гра Ольги Масалітіної

olga«Корабель уяви» – це історія про неймовірні пригоди звичайної дівчинки Аліси та її друзів нашим загадковим Всесвітом. З одного боку, це книжка-гра, експеримент із яскравими текстами та цікавими ілюстраціями, адже, у процесі її створення активно брала участь 10-річна донька авторки Аліса, яка і стала прототипом головної героїні твору. З іншого боку – це пізнавальна книга, наповнена цікавими фактами про навколишній та внутрішній світ людини. Перед читачем - твір, що пропагує сімейні цінності і любов до своєї рідної землі. 

Авторка книги так звертається до свого читача:

Привіт, друже!

Книга, яку ти тримаєш у руках – незвичайна. Це твій квиток на Корабель уяви, на який ти потрапиш разом із нашими героями – Алісою, Максом і Кексиком. У цій веселій компанії ти поринеш у вир пригод та фантазій, а також дізнаєшся багато цікавого про наш Всесвіт, Землю та про все те, що тебе оточує. Корабель уяви може перенести тебе у найвіддаленіші куточки Земної кулі! Ти мандруватимеш космічними просторами, занурюватимешся під воду і навіть подорожуватимеш організмом людини! І керувати цим диво-кораблем дуже легко: кожна дитина вміє це робити. Вмикаймо уяву – і вперед!

Томка (оповідання)

...Дівчину  звали  Томкою.  Як  я  довідався  при  знайомстві,  вона  з  подругою  на  кілька  днів  приїхала  до  цього  невеличкого  кримського    містечка  на  відпочинок... 

Ми  зі  знайомим  хлопцем  хотіли  "зняти"  цих  дівчат  на  дискотеці  нічного  бару.  Якось  воно  не  дуже-то  у  нас  і  виходило-  дівчата  хотіли  спершу  танцювати,  а  ми  ні-  хлопець  назавтра  від"їжджав  додому  і  мав  клопіт  збирати  речі  (ми  з  ним  випадково  познайомились  в  місцевій  "розливайці"). 

Смак глоду

5820183_xlargeТой смак глоду не вивітрується з моєї пам’яті ще з дитячих, пастуших літ: солодко-кислий, ледь гіркувато-нудотний, зрештою такий, що не передати жодними словами…

Старший пастух Михаль, цибатий, старший за мене майже на десяток років хлопець, називав ці кістляві, криваво-червоні ягоди карамельками, і коли ми приганяли корови на узлісся, наривали йому, обколюючи руки, повні кишені й він апетитно смоктав, смачно випльовуючи камінці, а потім просив ще насмикати найбільших ягід, якими ввечері на колодках пригощав дівчат. «Вони так солодко цілуються після карамельок», — сміючись мовив нам. Ми теж насолоджувались плодами глоду, але ще вміли цілуватись з дівчатами, та й не дуже хотілося. Але все ж втямкували взяти Михаля на смішки. Отож до карамельок глоду домішали ще й кілька десяток карамельок шипшини, які з мого картузика він, не дивлячись, висипав собі в кишеню. 

Любов Пономаренко. Синє яблуко для Ілонки

Слово про Любов Пономаренко  

Спершу я познайомився з Любою Кириченко (таке прізвище мала у дівоцтві сучасний знаний прозаїк Любов Пономаренко) заочно:  обласна газета «Комсомольський гарт» надрукувала невеличку добірку поезій десятикласниці зі села Іванківці Срібнянського району, які мені запам’яталися надовго — було у них щось тепле, по-школярському наївне і водночас напрочуд свіже. А через рік ми вже слухали поезії чарівної першокурсниці Ніжинського педінституту на засіданні нашої студентської літературної студії:

— Ти б не йшла так далеко, доню,
 Там вітри обпікають долоні.
Цілий рік заметіль і негода,
Не цвіли едельвейси там зроду,
Журавлі не кричали весняно...
— А пісні ж ідуть,
А вітри ж ідуть,
А зірки ідуть, мамо…

Об'єднати вміст