Проза

Бідні люди

Германов

Чорним мітником на паперовому клапті нехлюйливо надряпано «Завоз хлєба». До цієї новісінької ятки, що відгонить фарбою, гачкувата черга. Скоцюрблена бабця обіч скляних дверцят простягла ківшик долоні. Оддалік розквітлий на Благовіщення абрикос.

«Мамо, це хом’ячки!» - скрикнуло трирічне дівча, пестячи пучечками сірі хутряні кім’яшки на вербовій гілці.

Жінка щасливо всміхнулася до доні. Переходні.

Раптові плаксивиці. Важкі дощові краплі деруть з розквітлого дерева скамузь. Янголя обвило садовину крильми. Нібито кличе до раю, припрохає. Горобець видзьовбує подрібнену скаралущу брунатної крашанки. Вискіт тролейбусних гальм. Хлопча із черги склало пальці дощечкою й цілиться в пасажирів. Намарило щось, примружилося, навівши гаківничку на людей.

З експрес-перукарні мимрить радіо. Продавчиня заморожених напівфабрикатів почухала позавуш рудого смугастого кота. Той примружився й вистрибцем буцнувся в її долоню. Фарбована білявка з гуркотом потягла вгору ролетну фіранку. Небо ніби закидано зужитими зимовими одностроями. Важкі памеги міняться линявими камуфляжними плямами. Небо христосається із землею цілунками раптового дощу, збиваючи присок цвіту.

Виходить друком повість Олександри Малаш «Кришталь горить»

nastya_sashaЖурнал «Дніпро» публікує у червневому номері повість Олександри Малаш «Кришталь горить». Наразі автор надає кілька цитат, а після виходу журналу в світ обіцяє надати текст повністю.

Мрія Віти Мазур здійснилася: вона консультує тисячі людей на гарячій лінії. Але хто міг передбачити, що всі ті проблеми, які допомагає вирішувати, враз торкнуться її самої? Людська душа - кришталь, вона уціліє лише в обережних руках. Але як діяти, коли кришталь горить?..

 

Уривки з повісті

***

Чому минуле надихає? Все дуже просто. З нього можна вибирати. Те, що тобі потрібно просто зараз. Радість, коли над тобою хмариться небо. Пересторога, коли в чомусь сумніваєшся. А буває – в минулому заваляється якийсь наївний ескіз. І ти тепер, навчена досвідом, пишеш дорослу, зрілу картину.

Або не зрілу… Все від тебе залежить.

Для мене і жовте листя – зелене або Два портрети в одному

Майже неймовірна історія

1.

У виставковій залі арт-галереї художники, журналісти обступили Вероніку Горай. Зусібіч звучало:

– Прекрасні роботи!

– І пейзажі, й натюрморти…

– На грані геніальності!

Зніяковівши від похвал, Вероніка зашарілась і не знала, куди подіти руки. То поправить довге волосся, що хвилями спадає на плечі, то ковзне пальцем по шнурочках брів над зеленкуватими очима, то раптом притисне кінчик носа, що й не збирався задиратися від зазнайства.

Довкола ж продовжували розквітати компліменти:

– А портрети які!

– Особливо – актора Віктора Козачука. Дивовижна схожість!

Рая, Руді й три тисячі доларів

Новела

— І що, доню, будемо робити далі? — важко зітхнула мати, поклавши на стіл не по-жіночому великі, напрацьовані руки.

Рая примостила навпроти свої — біленькі, з тоненькими наманікюреними пальчиками.

— Не знаю, мамо, — за звичкою тріпонула неслухняною зачіскою і помандрувала поглядом крізь шибку — поза подвір’я, де з-за штахетів уже виглядала голова Андрія. Він допомагав дівчині нести сумки від автобуса, а тепер чекав, поки вона вийде з хати.

Коли моя мати співає (повість)

МАЛАШОлександра Малаш – автор оповідань для дітей: «Янголи існують» (збірка «Усі ми родом з дитинства. Добра казка», Хмельницький, 2012), «Зроби добро першим», «На півдорозі», «Десь тут була рукавичка» (надруковано у номерах журналу «Зернятко», 2014), «Максимкові олівці» (журнал «Мамине сонечко», 2015), есе «День, який я найбільше люблю» (тематична збірка «Люблю тебе, мамо!», Львів, 2015).

Повість «Коли моя мати співає» надрукована у журналі «Дніпро» (січень 2016).

КОЛИ МОЯ МАТИ СПІВАЄ

«Тінь Наполеона» над Хоробичами

13151817_610122445805293_8192007165295303307_nБажаючи зазвичай один одному у дні народжень та ювілеїв дожити до ста років, ми зичимо передовсім довгих літ життя-буття, усвідомлюючи водночас, і не без жалю, що столітній рубіж, хоч і реальний для людини, але він далеко не для всіх. Від цього гіркого усвідомлення нікуди не дітися... І все ж сподіваємося, прагнемо... В цьому, власне, одвічна справа людського життя.

Вважають, що довгожителів на душу населення найбільше у гірських народів, чого не будемо заперечувати. Проте славилася довгожителями і наша Україна, зокрема Чернігівщина. З давніх-давен...

Козацька помста по-новому, або або Запорожець за Дунаєм‒2

Новела

1.

— Тю на тебе, навіжена! — вдаривши ногою по гальмах, висунув з кабіни самоскида голову водій. На запилюженому обличчі біліли тільки зуби та поблискували очі. — Ледь під колесами не опинилася. Вискочила з-за купи буряків, а я задумався... У вас усі такі меткі?

— А у вас усі такі нахабні? Чому мою ділянку минаєш? Хочеш, щоби буряки тут замерзли? Інші тобі пляшку пообіцяли? — взявшись руками в боки, перед буфером машини стояла дівчина. В куфайці та кирзових чоботях, запнута вовняною хусткою — листопадовий вітер холодний. — Не вийде!

— Та я ж тебе не побачив. Думав, що тут нікого нема...

Постскриптум Чорнобиля

Автобусний маршрут «Київ-Народичі», запам’ятався мені на все життя. Кілька років по чорнобильській аварії я відвідала цей, на диво прегарний, район українського Полісся. Хоч автобус прямував у радіаційну зону, всі місця в ньому були зайняті. Подорожуючі не говіркі, з невимовною тугою в очах, але з крихітками надій на серці.  Бо ж їхали, на відвідини покинутих домівок, виселені Чорнобилем колишні сусіди, родичі й приятелі, які стали називатися переселенцями.

Перетонені сповіді

Германов

Закинув сорочку записника на спід лискучих, незаквецяних словами аркушів. Вона втупилася в кулькового стрижня, що торкнувся линованої сторінки.  
«Не проти, якщо закурю?», - спитав її, діставши запальничку.
«Кури, я вже кинула. Але мене не дратує, бо звикла, що всі смалять, як павуки. Сергій забагато курив. Обіцяв мамі, що кине. Зараз розкажу про нього. Хоча досі важко. Мама його сильно кохала. Ніяк не прийде до тями… Коли на Грушевського почалося, він був у Бібліотеці побіля стадіону. Він медик»…
Вітер шпортав кутики, силкуючись здерти забазграні словами вилоги нотатника. В її очах стурбованість і хвилювання: вона миттю пригадала все, що сталося. Засторочив дрібен сніг. Напівдощова мгичка кропила папір. Ми обидвоє без парасолей і каптурів, пірнули під дашок готелю, звідки добре видно постмайданівське невпинне шпортання. Людей тягне сюди. Люди досі в наметах. До президентських виборів «ніхто» не піде звідси. Перебовк дзвонів Михайлівського та Софії. Тисячі й тисячі морально зурочених повстанців стовбичать побіля сцени, куди досі звозять на відспів померлих у лікарнях. Від поранень…

Від «Губернських ведомостей»

12469556_527095267464198_8859146168919706996_oТой суботній день 8 січня 1838 року за старим стилем — знакова подія в історії нашого краю: вийшов перший номер першої газети — «Черниговские губернские ведомости», від якої і веде свої традиції нинішня «Деснянська правда». Загалом звідси починається історія чернігівської преси та історія чернігівської журналістики.

У ті далекі роки «Губернские ведомости» були, перш за все, офіційною газетою, що видавалася з метою «облегчення канцелярий в производстве дел сокращением переписки и доставления как присутственным местам, так и частным лицам средств получать сведения, относящиеся к исполнению и соображению». У офіційній частині газети публікувалися урядові й місцеві губернські документи, розпорядження.

Виходила і «неофіційна частина газети», що висвітлювала життя губернії, Росії і зарубіжжя, подавала матеріали з місцевої економіки, географії, історії, фольклору й етнографії, публікувала твори місцевих авторів. «Золотим віком» неофіційної частини «Черниговских губернских ведомостей» можна по праву вважати п’ятдесяті роки, коли навколо газети сформувалося коло літераторів і істориків.

Біль з роками не вщухає

фото чорнобильЧас неможливо зупинити. Вже по тридцятому колу іде життя після страшної Чорнобильської трагедії. Вона дає за себе знати. Хворіють і дорослі і діти. Їх не меншає, а прибуває. Скаржаться люди на патогенні хвороби кровотворних органів та крові, хвороби серця, органів дихання, ендокринні патології, гіперплазію щитовидної залози, інфекційні хвороби. І на цвинтарях ряди ростуть. Заповнюються новими хрестами. Це водночас і жахає, і закликає нас до пильності, до милосердя до тих людей, які стали жертвами некерованого, розбурханого, незримого, не маючого запаху атому.

Боглана Пілецька: «Де моє дитинство? »

«Де моє дитинство?»

Це питання я завдавала собі безліч разів за останніх декілька років. І не тому, що скучила за іграми в «хованки», за школою, за друзями, які тепер розлетілися кожен по своєму гнізді, як птахи. Ні… Зовсім ні. Просто мені тепер страшно. Дуже страшно. Безтурботність залишилась десь в далекому минулому, у дитинстві. Я більше не бачу світ крізь «рожеві окуляри». Тепер він став сірим. Навіть коли небо над головою начебто синє і чисте, я розумію, що це – омана. Ця невинність блакиті зовсім не гарантує спокою. Настав такий час, що ти не знаєш з якої сторони чекати на небезпеку. Вона кругом… Вона усюди. Якщо заглибитись у ці думки, поринути в їх глибину, як  в каламутне озеро, то можна збожеволіти.

Об'єднати вміст