Жінка-УКРАЇНКА

Роман «Лицарі Дикого Поля», розділ V 

Орися

Чорнiї брови, карiї очі,
Темнi, як нічка, ясні, як день!
Ой, очі, очі, очі дiвочi,
Де ж ви навчились зводить людей?

З української народної пісні

Марко плентався додому в похмурому настрої: там потрібно було пояснювати сварливій бабусі причини нічної відсутності, тож бідний хлопець передчував великий скандал. Тимофій почувався краще, ніж після пробудження, але все ж не так добре, тому щохвилини натикався на перехожих.

Так сталося, що він налетів на одного поважного на вигляд дідка. Оскільки Клесінський із повагою ставився до літніх людей, то не вважав для себе негожим попросити в перехожого вибачення за свою незграбність.

Унаслідок своєї ввічливості Тимофій круто розвернувся, знову не дивлячись поперед себе, і налетів на дівчину та ледь не збив її з ніг. Та з несподіванки скрикнула й неодмінно впала би, якби він не підхопив і не притиснув панночку до себе, спіймавши за тонкий стан. Їхні очі зустрілися. Тимофій відкрив рота, щоби вибачитися, але не зміг вимовити ані слова – хлопець не міг відірвати погляду від найвродливішого личка, яке він коли-небудь бачив у своєму житті. Дівчина не мала тієї класичної краси, яку так люблять оспівувати поети, але тонкі риси її обличчя вражали своєю вродою та принадністю. Особливо прекрасні були її очі – великі, карі, в обрамленні довгих вій. Її ясний погляд був безтурботний, лагідний і водночас пустотливий, ніби в балуваного дитя. Ні тіні переляку або збентеження не помітив Тимофій. Навпаки, дівчина дивилася на нього з цікавістю й зовсім не сором’язливо. І тут вона всміхнулася. Усмішка її, немов сонячний промінчик, освітила гарненьке личко, і очі дівчини засяяли. Тимофій зрозумів, що загинув. Загинув остаточно й безповоротно, бо без цієї дівчини йому більш не жити на цьому світі!

– Пусти мене, пане. Люди дивляться. Соромно, – рівно сказала красуня, першою порушивши мовчання.

Тимофій уперше в житті зніяковів, тому випустив дівочий стан, відступивши на крок та не зводячи з красуні очей, хоча ніколи не гаяв нагоди пообніматися з красунями.

– Даруй мені, панно. Я зовсім не хотів тебе штовхнути, – схвильовано промовив хлопець, хоча зазвичай поводився з дівчатами з милою зухвалістю.

– Та пусте! Я ж бачу, що ти не навмисне, – весело відповіла дівчина і знову усміхнулася.

Обійшовши його, незнайомка пішла далі. Утім, не втрималася й озирнулася – Тимофій стояв, наче скам’янілий і дивився їй услід. З такої уваги красуня пустотливо подарувала ласкаву усмішку молодому хлопцю і, прискоривши крок, пішла в кінець вулиці.

Усе ще не в собі від чудної зустрічі, Тимофій досі стояв, не відриваючи очей від тонкої фігурки. «Та що ж я стою, наче пень? Швидше за нею! Хоч ім’я дізнаюся!» – промайнуло в його голові. Він кинувся за дівчиною, абсолютно не дивлячись собі під ноги, тому знову налетів на якусь жінку. Мабуть, сьогодні Тимофієві особливо щастило на жінок! Тільки цього разу замість юної красуні йому дісталася сухенька старенька з кошиком, яка дріботіла кудись у своїх справах. Із несподіванки й переляку дурна баба заволала на всю вулицю перше, що спало їй на думку: «Допоможіть! Грабують!» – і жваво припустила вулицею, сподіваючись уникнути стусана, який неодмінно дістала б, якби на місці Тимофія був хто-небудь інший, хто менш поважав старість. Хлопець озирнувся на пришелепкувату стару, але та вже добігала до протилежного кінця вулиці. Коли Тимофій знову подивився туди, куди пішла дівчина, то зрозумів, що загубив її. Він добіг до кінця вулиці, але так і не знайшов сліду загадкової красуні – та наче розчинилася в лабіринті кривих вуличок.

– А щоб тебе чорти вхопили, стара відьмо! – вилаявся Тимофій і навіть сплюнув із досади на бабцю, яка так недоречно трапилася йому на шляху.

Не тямлячи себе, лаючи всіх старих на світі, що плутаються в порядних людей під ногами, Тимофій повернувся назад. Марко, витончено притулившись плечем до огорожі чийогось будинку і схрестивши на грудях руки, зі сміхом спостерігав за маневрами свого друга.

– Ну що? Яка гарніша – молода чи стара? – весело запитав він, коли розсерджений Тимофій підійшов до нього.

– Тобі лише зубоскалити! Через цю стару каргу я таку дівчину проґавив!

– А що мені буде, якщо я скажу тобі, хто ця красуня? – з невинним виглядом вкрадливо запитав Марко.

Тимофій неначе розквітнув.

– Ти її знаєш? – схвильовано запитав він.

– Знаю! – недбало відповів Марко.

– Ну!

Марко розсміявся, поглядаючи на свого красеня друга, який благально дивився на нього.

– А що мені за це буде?! – знову запитав він.

– Та що забажаєш! Хоч душу мою вийми та собі візьми! Хто вона? Говори вже! – нетерпляче вимагав відповіді Тимофій.

– Ох ти й гульвіса! Ну, душа мені твоя ні до чого, вона в тебе й так досить грішна та розпущена. А от від меду ввечері я не відмовлюся.

– Тобі вчорашнього мало? Що ж, буде, буде тобі меду та горілки стільки, скільки забажаєш! Не муч мене!

– Її звуть Орися, – сказав Марко, усміхаючись у вуса. – І вона – Федора Голуба дочка. Тільки я її маленькою дівчинкою пам’ятаю, але вона зовсім не змінилася. Якою була гарненькою лялечкою в дитинстві, такою й залишилася. Тільки тепер справжньою красунею стала! Її я чомусь одразу впізнав, на відміну від татуся.

– Веди мене до неї! – негайно зажадав Тимофій.

– Охолонь! – насупився Марко. – Ти ліпше себе в руках міцніше тримай. Чи ти мене не зрозумів? Її батько – той самий холуй, якому ти напередодні в корчмі в пику зацідив! Гадаєш, він шалено радий буде тебе бачити після вчорашніх неподобств? Він не пропустить нагоди розрахуватися з тобою за побої під зад нагайкою. Та й не знаю я, де тепер Голуб живе!

Тимофій засмутився, адже зрозумів, що тепер дістатися до красуні буде вкрай складно, тож почав гірко шкодувати про те, що накоїв учора. Але хто ж знав, що в цього ляського блюдолиза виявиться така красуня-донька?

– І що мені тепер робити? – спересердя мовив він.

Марко уважно подивився на засмученого друга, знизав плечима.

– Удавись, – серйозним тоном порадив він, але очі його весело заблищали. Тимофій пирснув, а потім обоє друзів розреготалися, уявивши, як задирака Тимофій, гірко каючись у затіяній напередодні бійці, іде вішатися.

Дівчину, що полонила Тимофія, насправді звали Іриною, але всі навколишні називали її зменшувально-пестливим ім’ям – Орися. Вона була старшою з трьох дочок магістратського урядника Федора Голуба.

Старий Федір овдовів, коли Орисі минуло дванадцять років. Нещастя його полягало в тому, що він щиро мріяв про сина, але всі його сини вмирали в дитинстві, не проживши й одного року. Остання спроба народити хлопчика коштувала його дружині життя – вона померла, народивши мертве немовля чоловічої статі. Відтоді маленька Орися замінила в домі господиню й матір двом своїм молодшим сестричкам.

Смерть дружини надломила Голуба. Не те, щоб він так несамовито її кохав, але ця втрата відкрила йому гірку істину: смерть не вибирає людей – вона просто забирає будь-кого у всяку годину. Це стало страхіттям для Федора – він не боявся за себе, ні. Сенсом його життя, його відрадою стали троє доньок. Усю свою любов, на яку він тільки був здатний, старий урядник переніс на дочок. Він із жахом усвідомив, що одного разу може теж ось так просто померти, і тоді його дівчатка залишаться зовсім самі в цьому жорстокому світі, без захисту й опори. Адже жодної рідні він не мав. І що тоді станеться з його донечками? Хто їх захистить? Ось чому Голуб прийняв унію і звів із поляками тісну дружбу, що доходила до підлабузництва – вони були господарями життя, отже, він міг урвати від їхньої могутності шматочок для своїх дівчаток. Він прагнув дібрати всім трьом дочкам достойних чоловіків, які стали б їм захистом і опорою, коли його не стане на цьому світі.

Крім того, Федір страшенно боявся не впоратися з обов’язком батька стежити за моральністю і благочестям дочок. Через це чоловік був іноді занадто суворим, але в душі надміру любив усіх трьох і заради їхнього щастя готовий був продати душу дияволу.

А два роки тому на руки Голуба звалилася ще й турбота про племінницю. Його сестра, незважаючи на своє нешляхетське походження, дуже вдало вийшла заміж за поляка, дрібного шляхтича, полонивши того своєю вродою. Її чоловік давно загинув на якійсь війні, а сама вона померла два роки тому. Дочка Барбара залишилася зовсім сама, але з непоганим спадком. Федір забрав небогу у свій дім, а її майно взяв у своє управління, акуратно фіксуючи всі прибутки і відкладаючи їх, бо вважав своїм святим обов’язком зберегти статки сироти. Крім того, чоловікові було шкода племінницю – її доля була тим кошмаром, який переслідував нещасного урядника з моменту смерті дружини.

Панночка Бася вдалася в батька – вона була негарною й тому страшно розпещеною матір’ю. Дівчина усвідомлювала свою непривабливість, але була дуже охоча до чоловіків, хоча й розуміла, що єдина риса, що приваблює до неї шанувальників, – це багатство. Утім, такі обставини все ж не заважали добре вихованій Басі бути ввічливою у спілкуванні й мати успіх.

Старий Голуб зовсім змучився з небогою, яка відчайдушно кокетувала із шанувальниками. Він дуже переживав, що свавілля й легкість поведінки панночки Басі послугує поганим прикладом для Орисі, яка вже виросла і стала справжньою красунею.

Але на щастя батька, Орися виросла скромною й доброю дівчиною. Вона була покірливою і слухняною волі батька, хоч іноді могла проявити твердість характеру. Найімовірніше, Орися просто приховувала від навколишніх свій гордий і незалежний норов, воліючи бути такою, якою її бажав бачити насамперед батько. Це набагато полегшувало дівчині життя – батько довіряв і був спокійний за доньку, зосередивши свою пильність на велелюбній племінниці.

Того дня Орися відвідувала свою подругу Катерину, яку батьки насильно видали заміж цієї весни. Дорогою додому Орися із сумом згадувала гіркі сльози подружки, її скарги на гірку долю й нелюба-чоловіка. Дівчина мимоволі задумалася про те, як може скластися її доля в найближчому майбутньому? Їй нещодавно виповнилося сімнадцять років, і батько вже подумував, як вигідніше прилаштувати доньку. Згадуючи свою подружку, юнка боялася повторити її долю. Занурена в такі серйозні думки, Орися й зіткнулася з Тимофієм цього літнього дня на київській вулиці.

Зустріч сколихнула дівчині душу – перед очима досі стояв молодий козак із вродливим, засмаглим обличчям і яскравими синіми очима. Орися згадувала його погляд і жіночим чуттям розуміла, що вона теж не залишилася непоміченою. А як він усміхався їй! Як спритно упіймав і втримав від падіння! А як дивився вслід! До цього жоден чоловік не дивився на неї таким поглядом. Ні, на неї, звичайно, звертали увагу молоді хлопці й навіть чоловіки солідного віку, але жоден із них не дивився на неї з таким захопленням, як цей незнайомець. Невідомі досі почуття сколихнули невинну душу Орисі – вона мимоволі шкодувала про те, що той красень не наздогнав її. Може, треба було затриматися або хоча б не йти так швидко? У цих роздумах і спогадах Орися провела решту свого дня.

А Тимофій, повернувшись додому, весь день ретельно обдумував шляхи пристойного знайомства із уподобаною дівчиною. Перебираючи всі можливі варіанти, молодий гульвіса все-таки зупинився на одному, який, хоча й зачіпав гордість, але все ж давав ідеальну можливість познайомитися з Орисею, а головне – постійно бачити надалі.

Тимофій попросту вирішив попросити вибачення в Голуба. Але от для цього йому потрібен був шляхтич Кражевський, вхожий у дім до київського урядника. Він, звичайно, міг попросити про це Марка, але той сам брав участь у бійці, або тітку Гапку, однак їй довелося б розповідати про сварку. Утім, хлопець розумів, що це неодмінно засмутило би добру жінку. Тому пан Яцек був єдиною особою, яка могла виконати цю місію без зайвого клопоту для її учасників. Марко, дізнавшись про плани друга, обурився:

– Забракло ще вибачення просити у старого хмиря! Лиже ляхам халяви, а ти до нього на уклін підеш? Ось такого я від тебе ніяк не чекав, щоби заради гарної дівки так принижуватися!

– Це єдина можливість дістати доступ до його будинку, де я можу бачити її, – незворушно відповів Тимофій.

– Господи! Та ти здурів чи що? У Києві чимало пригожих дівок, щоб отак ганьбитися заради однієї?! – в очах Марка такий вчинок був рівносильний безчестю.

– Не забувай про тітку Агафію. І про те, що вчора тобі сказав Дмитро, – нагадав йому Тимофій. – Необхідно зам’яти наслідки сварки. Так буде найкраще передусім для твоєї родини. Ми поїдемо, а їм тут жити!

Марко, поміркувавши, вирішив, що нічого з ними не станеться, якщо вони вибачаться перед Голубом. Козак розумів, що з усією своєю відвагою він безсилий перед свавіллям київського магістрату. А Голуб допомагав і далі допомагатиме матері, коли хлопець поїде. Тому заради неї Марко все ж таки погодився піти на поклін до старого урядника.

Для здійснення задуманого обоє друзів вирушили до Кражевського, який уже оговтався від наслідків учорашнього пияцтва. Пан Яцек страшенно зрадів поверненню нових знайомих, але вислухавши прохання Тимофія, дуже здивувався. Одначе шляхтич усе ж не вважав можливим відмовити йому, бажаючи зробити послугу потрібній людині.

Дорогою до дому урядника пана Яцека мучила цікавість: навіщо ж пану Клесінському знадобилося миритися з Голубом? Не інакше він має якийсь інтерес! Кражевський навіть губився у здогадах. Може, Клесінський пронюхав про багату племінницю, на яку Яцек сам накинув оком? І його почали гризти побоювання – чи немає в Тимофія такого самого бажання вигідно одружитися, як і в нього самого. Марка він у розрахунок не брав: його міщанське походження унеможливлювало укладання такого шлюбу. Яцек добре знав про те, що пан Голуб бажає бачити своїми зятями лише шляхтичів. Але відмовити своєму новому знайомому він не міг, тому і вів двох козаків до будинку урядника.

Дім пана Голуба розташовувався неподалік від кам’яного магістратського храму Різдва Богородиці. Коли Федір став урядником, він спритно купив цю земельну ділянку в однієї вдови майже задарма. Старий маленький будиночок він зніс і звів новий. Дім хоч і був одноповерховий, зате великий і розкішний, оточений високим парканом та фруктовим садом, який залишився від колишньої власниці. Не дім, а ціла садиба!

Сам Федір, дізнавшись, хто до нього завітав, здивувався й навіть трохи злякався, та все-таки знайшов у собі сили прийняти молодих людей, але дуже холодно. А побачивши Тимофія, урядник аж затрусився від злості – Голуб одразу люто зненавидів хлопця. У його розумінні православний низовий козак був гіршим за шолудиву собаку. Сильно зачепило Федора й те, що вчора війт знехтував його словами та почав розпитувати презренного жида-корчмаря про причини бійки. А після цього ще й відпустив цих козаків, навіть не покаравши! Голуб почувався приниженим і в цьому звинувачував Тимофія. «Ну й що, що він шляхтич! Був би він насправді гідною людиною, то не пішов би в козаки. А отже, не так уже все в цього шляхтича і гладко, будь він ріднею хоч самому королю!» – зі злістю думав старий урядник.

Присутність Кражевського утримувала його від того, щоб негайно вигнати з дому двох гультяїв – якщо лях їх привів, то треба вислухати. На питання господаря про причини цього візиту Тимофій чемно вклонився і відповів:

– Я ніколи не посмів би прийти у твій дім, якби мене не терзали совість і сором від усвідомлення того, що підняв руку на літню та всіма шановану людину. Тому я прийшов шукати примирення з тобою.

Такий поворот справи вельми втішив старого Федора – треба ж, такий родовитий шляхтич, що навіть сам війт його оцінив, а вибачається перед ним, простим міщанином! Але урядник був занадто ображений на молодого козака й тому проявив невластиву йому мстивість. Гордовито посміхнувшись, він промовив, ретельно добираючи слова й цідячи крізь зуби:

– Я розумію, що ти молодий і гарячий, але твоє усвідомлення своєї провини, а головне – твоє шанобливе ставлення робить мені честь і я більш не смію тримати на тебе зла, пане Клесінський. Але все ж надалі будь уважнішим і думай про наслідки, перш ніж підняти руку на людину, старшу за тебе.

Далі троє молодих людей очікували, що Голуб, керуючись старовинним польським прислів’ям «Гість у дім – Бог у дім» та на знак остаточного примирення запросить на вечерю, але господар будинку здивував їх усіх.

– Що ж! Тепер більш не маю змоги присвятити вам час, оскільки погано почуваюся. За цим прошу вибачення у вельможного панства і прошу залишити мене на самоті, – примружившись, холодно промовив Голуб.

Тимофій зблід, а сині очі його потемніли від гніву, Марко напружився, готовий утримати друга, якщо той знову почне бійку, а Яцек здивовано подивився на Голуба – відверта нечемність, практично грубість, обурила навіть його. Він почувався жахливо – припустимо, що Федір відмовив двом козакам із помсти і зневаги, але йому, Яцеку Кражевському, відмовляти й майже виставляти за двері?!

– Що ж, – холодно сказав Тимофій, – у такому разі не маю більше честі обтяжувати твій дім своєю присутністю. Бувай, пане Голубе.

– І ти, пане, будь здоровий! – старий Федір вдоволено посміхався. «Знатимеш, щеня, як мене бити!» – подумав він, а вголос сказав: – А ти, пане Кражевський, затримайся. Маю до тебе маленьку, але невідкладну справу.

Марко зблід і закусив губу – це були вже навмисні неповага і презирство. Але Тимофій і оком не повів – не сказавши більше ані слова господарю дому, він кивнув Кражевському і вийшов геть, водночас так грюкнув дверима, що Голуб навіть здригнувся.

– От сучий син! Бродяга! Так і дім весь розвалить, негідник. Навіщо ти його привів до мене? – накинувся він на шляхтича.

– Та тому, що Клесінський, хоч і низовий козак, але людина благородна і проявив до тебе милість та пошану, першим пішов на примирення, а ти… Та як ти міг бути таким грубим із ним?

– А ти мені що, указ? – єхидно запитав Федір.

– Я привів їх у твій дім! Ти й на мене тінь кинув своєю нечемністю! Отже, виходить, що я прийшов із ними сюди лише за тим, щоб ти образив хлопців ще більше ніж учора? Ти забуваєшся! Забуваєш своє місце! – обурювався Яцек.

– А що ти так хвилюєшся, пане? – Голуб теж почав злитися. Зрештою – це його дім, і він сам вирішує, кого приймати, а кого ні. – Тобі яка різниця? Ти завжди для мене бажаний гість! Я пробачив цього волоцюгу – і буде з нього. Але приймати його у своєму домі не зобов’язаний! Утім, пес із ними, з козаками цими. Чи не відмовишся ти, пане Кражевський, зі мною повечеряти.

– Дякую, але я ситий, – зло відрізав шляхтич.

Старий Федір насупився – раніше лях ніколи не відмовлявся повечеряти. Назрівала сварка, яка несподівано була припинена. Двері у внутрішні покої розчинилися, і з них вийшла середнього зросту дівчина. Вузьке, худе обличчя її мало нездоровий жовтуватий відтінок, тонкі губи завжди солоденько посміхалися, оголюючи великі нерівні зуби, що надавало їй схожість із кінською мордою. Це була племінниця Федора – панна Бася.

Вона безсовісно підслуховувала й підглядала в щілинку за дверима. Красеня Тимофія Бася розгледіла й оцінила відразу, але дуже засмутилася, коли дядько практично виставив його з дому. Угледівши, що в дядечка назріває сварка з Кражевським, хитра дівчина вирішила втрутитися, щоб і надалі мати можливість прясти очима шляхтичу.

– Доброго вечора, пане Кражевський! А я й не знала, що ти в нас у гостях, – весело прощебетала Бася і ввійшла в кімнату. – Отже, вечерятимеш у нас?

Кражевський надсилу усміхнувся дівчині й був змушений залишитися на вечерю. Зате старий Федір, напевно, уперше за весь час був задоволений своєю небогою, яка допомогла йому зберегти мир зі шляхтичем.

Тимофій не вийшов – вилетів із будинку Голуба зі скаженою люттю. Сині очі його потемніли від гніву, наче небо перед бурею, а груди бурхливо здіймалися. Та що він собі думає, цей старий підлабузник? Ким він себе вважає, що дозволяє собі так нахабно поводитися з ним, Клесінським, коли його рід не менш, а навіть більш знатний, ніж у цього рябого шляхтича? Але, мабуть, найобразливішим для Тимофія було те, що єдина можливість познайомитися з Орисею, була змарнована. І найімовірніше, безповоротно. Марко мовчав, розуміючи, що слова тут безсилі – він добре знав Тимофія і бачив, що той доведений до сказу. Із самого початку він не вірив в успіх цієї затії, але друга було шкода, тому він мовчки слідував за ним, обдумуючи, чим можна допомогти в цьому становищі. Тимофій ішов вулицею, уздовж паркану, що оточував будинок урядника, а дійшовши до його кінця, різко зупинився.

– Ну, постривай, старий шкарбуне! Я й без тебе обійдуся! – зло промовив він.

– Ти що задумав? – Марко вхопив друга за рукав, але той уже уважно оглядав паркан. Обійшовши ріг паркану, Тимофій рушив уздовж нього, придивляючись і міркуючи, де можна непомітно перебратися.

– Ти куди? Ти що, глузд утратив? – спробував утримати приятеля Марко, здогадавшись про його наміри. – Та стій ти!

– Чого репетуєш? Не вийшло добром, отже, вийде хитрістю, але я з нею сьогодні ж поговорю!

– Та ти розумієш, що твориш?!

Однак Тимофій уже спритно видерся на паркан і зник за ним. Марко схопився руками за голову, але одразу ж озирнувся навсібіч – чи не бачив хто? Утім, вулиця була порожня – містяни вечеряли й готувалися спати після трудового дня, жодна жива душа їх не бачила. Над парканом з’явилася голова Тимофія.

– Постій на варті!

– Без тебе не зрозумів би! – буркнув Марко, але той уже зник.

Марко зітхнув. Робити нічого – залишити Тимофія він не міг, та йому це й на думку не спало, тому притулився спиною до паркану й почав чекати, благаючи Бога про те, щоб його друг не попався.

Стрибнувши через високий паркан, Тимофій опинився в дальньому кінці порожнього саду, що оточував будинок із двох фасадів – бічного й заднього. Притримуючи шаблю, щоб не дзвеніла, Тимофій безшумно ковзнув між дерев – недарма ж він був низовим козаком. Прикинувши, що жіночі кімнати, найімовірніше, виходять вікнами в сад із заднього боку будинку, Тимофій обігнув його та обережно заглянув у перше вікно. Там було темно, тож найімовірніше в кімнаті нікого не було, зате з іншого було чути дитячий гомін і сміх. Заглянувши в нього, він побачив двох дівчаток за грою – це були молодші сестри Орисі. Тимофій зібрався йти далі, але тут третє вікно відчинилося. Хлопець притиснувся до стіни та завмер, очікуючи побачити господаря чи ще кого, але з нього визирнула Орися.

Обпершись об підвіконня, дівчина задумливо дивилася в укритий літнім сутінком сад, а потім підняла обличчя до неба, на якому почали вже спалахувати зірки. У Тимофія шалено калатало серце. Йому на мить здавалося, що красуня неодмінно почує його стукіт. Але Орися нічого не бачила й не чула. Її довге світло-русяве волосся було розпущене і, піднявши руку, вона відкинула його назад. Тимофій не міг відвести погляду від її тонкого профілю. Яка ж вона вродлива! Дівчина зітхнула, і її високі груди піднялася під тонким полотном сорочки. У козака перехопило дух, і він зважився гукнути її: «Панно Орисю! Панночко!»

Орися здригнулась, закрутила головою, силкуючись побачити того, хто її кликав.

– Хто тут? – запитала дівчина.

– Моя панно! – Орися опустила очі вниз і побачила того самого молодого козака, з яким зіткнулася сьогодні на вулиці, того, хто ось уже півдня володів її думками.

– Хто ти, пане? І як ти тут опинився? – здивовано запитала дівчина. Її здивувало не те, що бачить перед собою предмет своїх дум, а те, як козак тут опинився.

Тимофій усміхнувся. Він умів усміхатися так, що в будь-якої жінки серце тануло. Орися не стала винятком – не змогла залишитися байдужою і боязко усміхнулася у відповідь.

– Мене звуть Тимофій. Я син знатного шляхтича Клесінського, землі якого розкинулися в Подільському воєводстві, у Барському старостві. А прийшов я сюди тільки з однієї причини – заради тебе, моя панно, – низько та граціозно вклоняючись, відрекомендувався він.

Орися зніяковіла, але все ж запитала:

– Але навіщо? Як вистачило тобі сміливості влізти в наш сад?

– Відтоді, як поглянув у твої прекрасні очі, як ти усміхнулася мені, я втратив свій спокій. Твоя усмішка, немов промені світанку, осяяла моє життя, розігнавши морок, а твоя врода полонила мою душу. А я ж навіть імені твого не спитав! Ти пішла від мене дуже швидко і водночас забрала із собою моє серце. Відтепер я – твій бранець, твій раб, а ти – моя повелителька, – палко промовив Тимофій.

Орися розгубилася. Вона ніяк не очікувала побачити тут молодого хлопця, а почути від нього таку промову й поготів. Тимофій із задоволенням помітив розгубленість красуні і, не даючи дівчині отямитися, перейшов у повномасштабний наступ. Він був високим, і голова його наполовину височіла над підвіконням. Тому козаку не склало труднощів узяти ручку Орисі, що лежала на підвіконні, і притиснути її до губ, та й дівчина зовсім не чинила опору. Вона здригнулася, ще більше знітилася і спробувала відібрати свою руку, але Тимофій ніжно, але твердо втримав і притулився щокою до її долоні.

– Пусти мене, пане! Інакше закричу! – Орися зовсім не очікувала такого вчинку від молодого козака.

– Кричи, моя панночко! – спокійно відповів Тимофій, усміхнувся й, попри збентеження дівчини, поцілував її зап’ястя. У свій поцілунок він уклав стільки пристрасті й вогню, що Орися остаточно втратила здатність опиратися. Дівчина, опустивши очі, мовчала, щоки її палали, а дихання перехоплювало. Помітивши її хвилювання, Тимофій випустив руку і, вхопившись за підвіконня, стрибнув та нахабно сів на нього так, що обличчя його опинилося поруч із личком Орисі. Дівчина зойкнула від сорому – до неї, нарешті, дійшло, що вона одягнена в тонку сорочку, адже збиралася лягати спати.

– Іди, пане! Іди! Бачиш, я не вдягнена зовсім! Сором який! Зараз моя сестра прийде й побачить тебе тут!

– Ну, не велике горе, що не вдягнена. Якщо ти накажеш, моя панно, то я теж роздягнуся, щоб ти не соромилася! – весело та безсоромно відповів Тимофій.

Орися аж задихнулася від обурення, почувши такі слова.

– Негайно йди геть звідси! Інакше я… я покличу на допомогу! – промовила дівчина і відступила в темряву кімнати, але Тимофій зловив її за руки, не даючи далеко піти від вікна.

– Хіба я чимось погрожую тобі, моя прекрасна панночко? Я не піду звідси, доки ти не пообіцяєш, що побачишся зі мною ще раз! – заявив Тимофій, ніжно утримуючи її ручки і спокусливо усміхнувшись.

– Та що ж це таке?! – вигукнула Орися, усвідомлюючи, що обурення тане і їй дуже не хочеться, щоб цей красень пішов. Але зусиллям волі дівчина опанувала себе.

– Іди! – твердо наказала вона.

– Орисенько, серденько моє, обіцяй, що зустрінешся зі мною! – знову попросив Тимофій, відчуваючи, як тремтять її руки. Він легко здогадався, що тремтять не від гніву і страху, а від того, що він припав їй до душі. Інакше, побачивши його тут, Орися зчинила б такий ґвалт, що підняла на ноги весь Київ, тому Тимофій нахилився до руки дівчини і знову обпік її поцілунком.

– То можу я сподіватися на те, що знову побачу тебе? – вкрадливо запитав Тимофій, обпікаючи її пристрасним поглядом. А потім почав чуттєво водити кінчиками пальців по зап’ястку дівчини, від чого вона ще більше затремтіла.

– Добре! Я прийду, – здалася Орися.

– Куди? Назви місце, моя панночко.

– Куди? Ти знаєш гай неподалік від Михайлівського монастиря, що починається одразу біля міської стіни? Його легко знайти – там одні дуби ростуть, і він спускається до Дніпра. Приходь туди опівдні, у початок гаю, де проходить стежка.

– Ти справді прийдеш? – перепитав Тимофій, усе ще не вірячи у свій швидкий успіх.

– Що ж мені, пане, заприсягтися тобі в цьому? – спохмурніла Орися.

– Мені не потрібно клятви, моя красуне, досить буде твоєї обіцянки, – лукаво усміхаючись, відповів він.

– Я вже пообіцяла тобі, що…

За спиною Орисі пролунав віддалений шум, і вона злякано озирнулась – за дверима почулися чиїсь кроки.

– Сюди ідуть! Тікай звідси!

Але Тимофій не поспішав, навпаки, він знову лукаво усміхнувся і пригрозив:

– Якщо ти не прийдеш до гаю, то я знову завітаю до тебе завтра ввечері!

– Та прийду, прийду я! Іди! Тебе побачать! – схвильовано промовила Орися.

Двері відчинилися й до кімнати увійшла Бася. Орися, усе ще схвильована від присутності Тимофія, різко розвернулася спиною до вікна.

– Ой, я налякала тебе? – запитала Бася, помітивши переляк сестри.

– Так, ти різко увійшла. А я задумалася, дивлячись у вікно, – Орися тремтіла, потім озирнулася, але підвіконня було порожнє.

– Ой, Орисенько! Там до дядька щойно такі красені приходили! З вигляду низові козаки. З ними був цей, Кражевський. А один із козаків був таким пихатим, ще й до того ж не дуже гарним, однак видно – справжній лицар. А інший! Ох, якби ти лише його бачила! Такий красень! Ой, Орисю! Стрункий, високий, чорновусий, а очі його сині й такі бездонні, що в них і потонути можна. А гордий який! Оце чоловік! От за кого заміж піти б, а не за тих недомірків, що дядько мені в чоловіки добирає! Та я за таким хоч на край світу побігла б! Та дядько теж таке утнув – виставив красеня за двері, а рябого Яцека залишив. Ну, зовсім уже мені життя немає! Я ось чого прийшла, ти не підеш вечеряти? А то Кражевський у нас залишився – незручно якось, що тебе немає за столом?

– Ні, – Орися досі не отямилась і мало що зрозуміла з балаканини Баськи. – Я спатиму. Бачиш, роздяглася вже й косу розплела. Та і їсти я не хочу. Скажи, що в мене голова болить або що я сплю вже.

– Ну й добре! – очі Баськи радісно засяяли. – Спи.

Усвідомлюючи свою непривабливість, Бася завжди засмучувалась, коли Орися була поруч із нею, адже бачила, як задивляються на її гожу сестричку ті, хто щойно дарував усмішки й говорив компліменти.

Коли сестра вийшла, Орися виглянула у вікно, але Тимофія і слід прохолов. «Може, примарився він мені? – думала дівчина. – Та ні! Чому ж я тоді тремчу? Ой, навіщо я йому пообіцяла, що прийду на побачення?! Навіщо погодилася?»

Трохи заспокоївшись, Орися лягла в ліжко. Обдумуючи неочікуване побачення, вона мучилася докорами сумління. Потрібно було покликати на допомогу, а вона не лише мовчала, а ще дозволила собі руки цілувати! Згадавши гарячі поцілунки молодого козака, Орися відчула невідоме досі хвилювання й зовсім засмутилася. От що він тепер про неї подумає? Навіщо вона дозволила йому так із собою вільно поводитися, та ще й на підвіконня залізти? А якби Баська застала їх? Вона неодмінно доповіла би все батькові, і тоді не минути Орисі батьківського гніву.

«Ні, не піду! – думала дівчина. – Сором який – з чоловіком наодинці бачитися!» Але, як на гріх, вона згадала усмішку Тимофія, як спалахнули з радості його очі, коли вона погодилася прийти на зустріч. Згадала, як жагуче він цілував їй руки. Сумніви Орисі танули. Та й пообіцяла вже прийти. А то цей вродливий козак ще подумає, що вона брехуха. Зрештою, щоб заспокоїти свою совість, дівчина вирішила піти на побачення, якщо вже пообіцяла, але завтра вона твердо заявить Тимофієві, що це їхня перша та остання зустріч і таке більше ніколи не повториться.

Тимофій чув розмову сестер, як панна Бася його хвалила, а потім пішла, але вирішив більше не бентежити Орисю своєю присутністю. Він розумів, що й так занадто багато від неї добився з першого разу. Якби Орися не погодилася зустрітися з ним, то він неодмінно прийшов би до неї завтра ввечері, і ходив би доти, доки не домігся свого – можливості побачитися з нею наодинці за ліпших обставин.

Молодий козак безшумно перетнув сад і так само безшумно переліз через паркан. Уже зовсім стемніло, і Тимофій озирнувся в пошуках Марка. Від забору відокремилася тінь – Марко терпляче чекав свого друга.

– Ну? – коротко запитав він. – Дістав ляпаса від панночки?

– Ні, Марку, не дістав. Завтра я зустрічаюся з нею в дубовім гаю за містом, – відповів Тимофій, сяючи з радості.

– Ох, горе ти моє! Вона обдурить тебе й не прийде!

– Отже, знову до неї прийду завтра! І ходитиму, доки вона не скаже мені «так». Утім, вона прийде. Марку, я їй подобаюся!

– Покажи мені дівку чи бабу, якій ти не сподобався б? – хмикнув Марко.

– Ну, Христині я не сподобався! – хитро заявив Тимофій, щоб відвести думки друга в інше річище.

– Це вона тобі про це сказала? – у Марка тьохнуло серце від спогадів про Христину.

– Та я й сам бачив, що вона до мене байдужа. А ось до тебе ні! Ох, Марку, я такий щасливий! Востаннє я був таким щасливим, коли зі школи на Низ утік!

Марко замовк – Тимофій розбудив у ньому солодкі спогади, які відвернули думки від зухвалого вчинку друга. Уже зовсім стемніло, тому двоє друзів мовчки попрямували додому – кожен із них був зайнятий думками про кохану.

Наступного дня Тимофій нетерпляче чекав у гаю, час від часу прислуховуючись – чи не пролунають легкі кроки вподобаної дівчини, чи не промайне її яскрава спідниця серед дерев. Він пішов один, хоча Марко нав’язливо пропонував своє товариство, поки не второпав, що буде на побаченні зайвим, і залишився вдома.

Молодий козак мучився сумнівом: раптом Орися справді обдурить його й не прийде. Або прийде, але не сама, а з якою-небудь подружкою! А йому хотілося бачити лише її одну. Виснажений сумнівами й нудним очікуванням, Тимофій міряв кроками гай. Він уже зовсім змучився душею, коли його покликали: «Пане Тимофію!» Орися все-таки прийшла.

Прокинувшись уранці, вона знову довго вагалася, але потім усе ж таки зважилася прийти на побачення. Сказавши батькові, що піде до церкви, Орися поспішила в гай. На підході до місця побачення, вона засумнівалася: «А раптом він просто пожартував, а я прийду і стану посміховиськом!» Тому, давши добрий гак, дівчина зайшла в гай не з боку стежки, а з іншого, щоби мати змогу подивитися, чи справді її там чекають, чи вчора це був лише жарт. Побачивши хлопця, Орися зрозуміла, що він її нетерпляче чекає. Тож із легким серцем вона зважилася гукнути його.

Тимофій кинувся до дівчини, не вірячи своїм очам, – невже вона все-таки прийшла? Підбігши до красуні, він зупинився та обережно взяв її долоні у свої. Тимофій був на голову вищим від тендітної Орисі, і ця її крихкість збуджувала в ньому бажання підхопити дівчину на руки, притиснути до себе. Він відчував, як тремтять її ручки, бачив, як від збентеження порожевіли її щічки. Уперше в житті Тимофієві нічого було сказати дівчині від почуттів, які його охопили. Нарешті, він знайшов у собі сили заговорити:

– Я вже думав, що ти не прийдеш!

Орися трохи нахмурилася, вивільнила свої руки і строго промовила:

– Я прийшла, тому що обіцяла тобі. А ще тому, що тоді ти, пане, проходу мені не даси. Але це вперше і востаннє! Більш не шукай зі мною зустрічей і не приходь до мого вікна. Негоже це!

– Тоді чому ж так палають твої щічки, моя ягідко? – запитав, усміхаючись, Тимофій.

– Тому, що… – Орися зам’ялася. – Тому…

– Тому що я не такий уже й байдужий тобі! Правда?

Орися зашарілася. Заперечити їй було нічим – Тимофій потрапив не у брову, а в око.

– Ходімо ліпше звідси, – Тимофій узяв її за руку. – Не бійся, я не ображу тебе!

– Я не боюся, – пробелькотіла дівчина.

Пара в мовчанні пішла гаєм, спустилася до берега Дніпра. Місця тут були безлюдні, і перешкодити усамітненню дівчини і хлопця ніхто не міг. Орися йшла поруч із Тимофієм, опустивши очі і відчуваючи на собі захоплений погляд молодого козака. А той не міг відвести від неї погляду – йому й досі не вірилося, що він веде за руку вподобану дівчину, що вона поруч. Орися першою вирішила порушити мовчання:

– А що привело тебе до Києва, пане?

– Я приїхав погостювати у свого друга – Марка Воловодченка.

Орися зупинилася і здивовано подивилася на Тимофія.

– То ти друг Марка?

– Так. Ми подружилися на Січі, а що?

– Це ж треба, який тісний світ! – усміхнулася дівчина. – Я його знаю з дитинства. І батько мій добре знає його матір, і бабусю, і завжди так добре про них говорить. І сестру його, Даринку, я теж знаю.

– Я щасливий, що близькі мені люди – твої знайомі.

– А чому ти пішов на Січ? Що тебе туди привело? – знову запитала Орися.

– Мій покійний батько мріяв зробити з мене попа! – зі смішком відповів Тимофій. – Але прожити все життя, плутаючись у довгополій рясі, сумно! Тому я закинув школу і втік на Низ.

– Але хіба не почесно бути священиком? – побожна Орися була здивована такою думкою.

– Ну, може й почесно, зате нудно й одноманітно. Мене чекали роки, укриті пилом і пронизані нудьгою. А на Січі – воля. Там я вільний від усього того, що сковує людей тут. Це інший, прекрасний світ, повний небезпек та пригод, він дарує свободу.

– Але як же ти міг не послухатися батька? – Орисі було дивно й навіть дико таке порушення батьківської волі. Сама вона ніколи не наважилася б піти проти рішень свого батька.

– Я хотів сам вирішувати свою долю. Спочатку батько, звичайно, розлютився й погрожував мені всілякими карами, але потім змирився й навіть благословив мій вибір. Та і я жодного разу не пошкодував про те, що став вільним козаком. У нас на Січі, незалежно від походження, всі рівні один одному. Там мене цінують не за те, що я знатний шляхтич, а за те, який я воїн. І так із кожним.

– Але, кажуть, там так страшно! Глушина навколо, безлюддя. Улітку – страшна спека, а взимку – лютий холод. І злі татари бродять. Як же ви там живете?

– Та ні! Брешуть люди, моя зіронько! – усміхнувся Тимофій. – Це прекрасний, чудовий край. Степ жорстокий тільки з боягузами. Але до того, хто сильний духом, хоробрий, він прихильний. Та й живемо ми не в голому степу, а у плавнях Дніпра. Там ростуть густі ліси, повні дичини, звірини всякої, риби. Це наш дім. Багато козаків там живуть зі своїми сім’ями.

– А ти маєш сім’ю?

Тимофій здивовано глянув на Орисю.

– У мене немає своєї сім’ї, – відповів він.

– Та ні! Ти не так мене зрозумів! Твої мати, сестри, брати? – дівчині було цікаво більше дізнатися про Тимофія, тому, соромлячись запитати прямо, вона ставила йому такі навмисно безглузді, але навідні запитання.

– А, це! Мати моя померла давно. Я зовсім маленьким був і не пам’ятаю її. Сестер я не маю й ніколи не мав. Є лише старший брат, Матвій. Але він уже в літах і вдівець. У нього свої сини зовсім дорослі, майже одного віку зі мною. А на Січі найрідніша мені людина – Марко. Немає в мене на світі друга вірнішого, ніж він.

Орися зітхнула – їй стало шкода Тимофія, який рано втратив матір. Власна втрата ще була свіжа в її пам’яті, і дівчина часто думала про те, як було б добре, якби мама була жива. Тут погляд Орисі впав на шаблю Тимофія в піхвах із прекрасно виробленої чорної шкіри. Піхви були прикрашені золотими вставками та інкрустовані хитромудрими візерунками з яскраво-блакитної бірюзи. Рукоятка шаблі закінчувалася головою орла, виточеною зі слонової кістки.

– Яка гарна! – захоплено промовила дівчина, вказуючи на шаблю.

– Це польська шабля, карабеля – подарунок батька, – з гордістю відповів Тимофій. – Він подарував мені її давно, і відтоді я ніколи не розлучаюся з нею.

– А можна потримати? Будь ласка! – Орися склала ручки, зовсім як маленька дівчинка. Тимофій розтанув.

– Тобі – все можна!

Він вийняв шаблю і, тримаючи за клинок, простягнув рукоять Орисі. Дівчина обережно взяла шаблю. Вона була неважка й дуже зручно лягала в руку. Орися із задоволенням вертіла шаблю в руках, повертаючи то одним, то іншим боком, милуючись блиском вигнутого клинка. Очі її сяяли, мов у дитини, якій подарували дивовижну іграшку. Тимофій із любов’ю дивився на дівчину.

– Обережно, серденько, вона дуже гостра!

– А чому на рукоятці орел? – запитала Орися.

– Білий орел – це стародавня емблема Речі Посполитої. У ляхів є легенда, що їхній прабатько – князь Лех – заснував найпершу польську столицю, Гнезно, на тому місці, де побачив орлині гнізда на деревах, а над ними в небі заходило сонце й ширяв білий орел. Відтоді ляхи шанують орла і прикрашають ним шаблі. Цю шаблю батько замовляв для мене в Польщі, хоча її клинок викували на Сході, в арабських країнах.

– А як із нею правильно поводитися? – запитала дівчина.

– Чи не в козаки ти зібралася? – розсміявся Тимофій.

– Ну, дав потримати, то покажи, як шаблею рубають! Навчи мене! – зажадала Орися, примхливо надувши уста.

– Дивись! Тримай шаблю ось так!

Тимофій став збоку від неї, обійняв дівчину за стан, направляючи своєю рукою її ручку разом із шаблею. Орися підняла на нього очі – її скроня ковзнула об його щоку. Її обличчя опинилося так близько, що Тимофій тільки зараз второпав, що обіймає дівчину за талію і міцно пригортає до себе. Кров закипіла в його жилах! Він повернув дівчину до себе обличчям, ще міцніше притиснув і, відчуваючи пружність її грудей, поцілував. Спочатку ніжно, потім із наростаючою пристрастю. Впустивши шаблю, рука дівчини лягла на його плече, потім ковзнула по його шиї. Тимофій відчув, що Орися відповідає на його поцілунок. Він погладив її стан і потягнувся рукою до грудей. Але тут дівчина, вочевидь, отямилась, вирвалася й кинулася тікати. Тимофій наздогнав Орисю у два стрибки, ухопив за стан, притиснув спиною до себе.

– Пусти мене, Тимофію! Пусти! – просила дівчина.

Але Тимофій не поспішав відпускати, навпаки, він притулився до шиї Орисі довгим, спраглим поцілунком. Під своєю рукою він відчував, як шалено калатає в її грудях серце.

– Відпусти мене! Будь ласка! – благала дівчина.

– Коли я знову побачу тебе? – запитав Тимофій, чуттєво провів кінчиками пальців по її шиї, ковзнувши під сорочку до того місця, де шийка дівчини переходила у плече. Орися затремтіла, заметушилася в його руках, силкуючись вирватися, але молодий козак міцно тримав.

– Не відпущу тебе, доки не пообіцяєш ще раз побачитися зі мною! – і Тимофій знову почав пристрасно цілувати її шию.

Орися зітхнула, закинула голову, поклавши її на плече Тимофія, ніби дозволяючи йому себе цілувати. Від дотику його губ у дівчини завмирало серце, перехоплювало дух. А Тимофій зухвало цілував і цілував її шию, його рука ковзнула з її талії й лягла на стегно. Потім він повернув її до себе обличчям. «Ну, то ти прийдеш до мене ще раз, кохання моє?» – шепнув він, ніжно торкаючись пальцями її щоки. Орися підняла на нього погляд – у синіх очах Тимофія вона прочитала стільки любові та обожнювання, стільки надії побачити її знову, що не знайшла в собі сил відповісти «Ні». Та і їй хотілося знову побачитися з хлопцем.

– Куди скажеш – туди і прийду, – покірно відповіла.

– Тоді завтра в цей самий час. На цьому ж місці! – зажадав Тимофій.

– Так! – відповіла Орися, з ніжністю дивлячись на нього.

Тільки тоді Тимофій послабив свої обійми й Орися, нарешті звільнившись, утекла. Усе ще відчуваючи тремтіння від близькості її тіла, він повернувся назад, підняв кинуту дівчиною шаблю. Очі його сяяли яскравіше, ніж світла сталь вигнутого клинка. Сховавши карабелю в піхви, Тимофій, задоволено усміхаючись, пішов додому.