Жінка-УКРАЇНКА

Теорема від Галини Іванової

Галина Петрівна вже другий день насолоджується краєвидами своєї рідної Коломиї, такої красивої і затишної. Тут все рідне і знайоме… і вода цілюща. Не вірите? З-під престолу собору Святого Михаїла витікає цілюще джерело, яке зветься Кляштор. А ще подейкують, що батьківщиною улюблених коломийок і є Коломия… А які симпатичні тісні вулички з австро-угорськими спорудами! Площа Ринок та навколишні квартали причепурені і, здається, ось-ось почнуть розповідати свою історію…

А історія ця «гласить», що Коломия, яка розташована на березі річки Прут, була важливим економічним та торгівельним центром Покуття, тому міська влада змушувала всі фіри, які в’їжджали в місто з гуцульських солеварень, мити в Пруті колеса.

Є в Коломиї і така цікава містинка, яка прославила це місто на всю Україну, де там, на цілий світ! Ото як полтавські галушки чи вареники. З тієї містинки і я отримала від Галини Іванової символ радості. Якщо пройдетеся до проспекту Чорновола, то неодмінно ту містинку надибаєте і відразу посміхнетеся: перед вами постане найбільше у світі яйце – висотою 13,5 метрів. Саме приміщення вибудовано зі скла, і не простого, а кольорового. Ну як у казці «Курочка ряба»! Біля цієї цікавої з архітектурного точки зору споруди завжди багато молодих мам з візочками. Навколо цього яйця-символа особлива аура – аура Добра і Радості. А під цим яйцем ніби замаскувався музей «Писанка». Зараз у музеї експонується понад 6000 різноманітних писанок з України та з різних країн світу. Правду кажуть: в узорі писанки – душа народу.

Перед відпусткою Галини Петрівни я візьми і запитай: чи, бува, не у Єгипет зібралися?

— А для чого мені верблюди і піски?! Їх з Карпатами нічого навіть порівнювати. Ви побродіть карпатським лісом, послухайте, як дзюрчить гірський струмок, подивіться на Карпатські гори. Особливо на гору Піп Іван… на отари овець і чагарники, ялицю. Де можна ще побачити дерево, яке змінює свій колір?.. Гарненько подивіться на гори, і побачите, як гори димлять. В Коломиї місцеві люди на гори, які димлять, кажуть: «Баба на полонині люльку курить».

Галина Петрівна ж не радить курити люльку! Вже багато років вона завідує ревмо-кардіологічним відділенням Київської міської лікарні №6 і добре знає, до яких наслідків призводить куріння. «Якби люди краще ставилися до власного здоров’я, то і захворювань серцево-судинної системи, і, власне, смертей би поменшало», – каже лікар.

«Хочете бути здоровими, – радить Галина Петрівна, – робіть щодня зарядку, ходіть пішки не менше трьох кілометрів в день і з’їдайте п’ять різних фруктів». Ці три поради лікаря я вивчила, як теорему з геометрії. Тепер потихеньку «теорему Галини Іванової» засвоюють і мої друзі.

Карпати… По всьому горизонту – димчастий контур гір. І ліс, ліс... Зелений, дрімучий. Під ногами розсипалася чорниця, яскрава брусника – аромат самих Карпат…

— Для кожної людини, – каже Галина Петрівна, – найрідніше місце там, де вона народилася. І це правильно, бо тут живуть її батьки, народжуються діти, тут її коріння.

— Але той, хто хоча би раз відвідав Коломию, Яремчу, Ворохту, Верховину і взагалі Прикарпаття, не забуде цей край ніколи. Не забуде не тільки красиві та безмежні  Карпати, велич яких ми шануємо в піснях рідного краю і славимо по всьому світу, але насамперед не забуде людей –  щирих, працьовитих, веселих, готових розділити з тобою, як клопіт, так і радість. Людей, які, немов рідне дитя, люблять свою землю, свою Україну! Зайдіть до будь-якої домівки  і ви побачите, яке чисте подвір’я, як гарно пофарбована хата (навіть і старенька), розмальований паркан, як прибрано всередині, а з городу можна картини писати...

Ті, хто побували в цих мальовничих місцях, залишать їх у себе в серці назавжди. Тому хочеться заспівати пісню, яку виконують багато відомих виконавців:

Завітайте в Прикарпаття,
Завітайте, люди добрі,
Завжди будуть раді вам!..

Український солоний гопак

Рівно двадцять років тому українські газети рясніли заголовками: «Подорож навколо світу», «Уперше під прапором України», «Ходіння через три океани»… Українські яхтсмени – Валерій Петущак разом з дружиною Наталією Македон на вітрильнику «Лелітка» довжиною 9 м вийшли в подорож навколо світу. Ця подорож тривала чотири роки:  з 1994-ого по 1998-ий. Звісно, її можна було здійснити значно швидше, але яхтсмени пережили дорогою дві кораблетрощі: один рік ремонтували яхту у Новій Зеландії, другий – у Австралії. Під час подорожі подружжю вдалось багато побачити. Та найбільше вразило скульптурне зображення головного бога полінезійців Тане, що міститься в історичному музеї народів Океанії м. Окленда. Ця скульптура ідентична «скіфським бабам» українських курганів, які символізують культ Жінки-Матері.

…Валерій перебирав в думках всі цікаві назви для яхти. Бо недарма ж кажуть, як назвеш човен – так він і попливе. У перші мандрівки і на змагання вітрильників у Чорному морі Валерій ходив на яхті «Гонта». Йому подобалася ця назва: українська і патріотична. Але дещо трагічною була і доля Івана Гонти, і капітана яхти «Гонти» О.Грищенка, який загинув в Уругваї під час Всесвітніх вітрильних змагань у 1989 році. Яхта, яку Валерій придбав перед мандрівкою, мала назву «Берендей». Це суто чоловіча назва, а має бути жіночою та ще й українською. Зрештою, назва знайшлася. Якось Наталя прочитала уривок з «Лісової пісні» Лесі Українки, де прозвучало слово лелітка. А Лелітка – це блистка, дочка Бога Сонця –Почеля і Богині Води – Лелі, тобто втілення жовтого і блакитного кольорів. У цій назві втілилась мрія Валерія пройти навколо світу під жовто-блакитним прапором. Ця мрія зародилася ще у його першу подорож у 90-х роках від Владивостока до Окленда. Правда, тоді підняти національний прапор не вдалося, бо не до всіх членів екіпажу прийшло, як кажуть, національне усвідомлення.

Тож наші герої вийшли у дивовижну мандрівку під жовто-блакитним прапором тривалістю у чотири роки.

Друзі проводжали Валерія та Наталію в подорож. Вдивляючись в усміхнені обличчя, можна було прочитати різні, часом протилежні почуття – просто захват, щиру заздрість, іронію і навіть недовіру.

Шлях тривав справді далекий: Дніпром у Чорне море, далі – у Середземне, Атлантику, Панамський канал, Тихий океан, Нову Зеландію, Австралію, Торресову протоку, Індійський океан, Червоне море, Суецький канал, Середземне море, Чорне море, Дніпро. Маршрут попутних вітрів. Валерій був впевнений, що дружина повернеться додому після першого ж морського переходу, де з першого ж дня розігрався 6-бальний шторм. «Екіпаж», так Валерій називав свою дружину, лежав анабіозі три дні. Але коли прибули у Варну, «ожив» і вирішив подивитись світ далі.

Розбурхане море не лякало. Здавалось, «Лелітка» навіть якимось чином обминала хвилі. Ось їх вітав трьома гудками трищогловий фрегат «Дружба», що йшов назустріч. От і Середземне море. Сонце, сідаючи за обрій, набувало цитринового кольору – точна ознака штильової погоди. «Лелітка» поспішала назустріч Атлантичному океану. Було видно, як усі сузір’я зійшли зі своїх звичних місць. Звечора Оріон просто висів над головою…

Вийшли в Атлантику. «Екіпаж» спав. Валерій до третьої години ночі біля керма. Здалеку, біля африканського узбережжя, виднілися вогні рибалок. Про них і попереджали Наталію і Валерія яхтсмени і лоція під час останньої стоянки в порту Гібралтара. Один з човнів став наближатися до «Лелітки»

— Та це ж пірати! – вигукнув Валерій.

«Лелітка» втекти не могла, бо що там двигун у 12 к.с. у порівнянні із сучасними двигунами рибалок та ще й вітру катма… Валерій готується до оборони: вішає на шию підводну рушницю, дуже схожу на автомат Калашникова, потім сильним галогеновим ліхтарем світить на човен рибалок, що швидко наближався, потім собі на груди, де висіла «страшна» зброя. І рибалки змінюють курс. Отак винахідливість капітана і його «страшна» зброя врятувала човен від піратів.

Добре, що «екіпаж» спав…

Було ще багато цікавих пригод під час подорожі. І зустріч з китом, що підійшов до човна на відстань 5 метрів, видовище гігантського ската, що вистрибнув попереду «Лелітки» із води – як злий чаклун у чорному плащі. Та головним результатом цієї мандрівки стало відкриття того, що острови Тихого океану були освоєні вихідцями з України, бо з українськими збігаються і назви богів (Тане – Дана) – Бог моря, (Оро – Орій) і їхні первинні зображення, орнаменти на одязі, килимах, ужиткових речах, вінки на головах,архітектура будівель і навіть кулінарні уподобання: порося на святковому столі. А ще співзвучність і мелодійність пісень з українськими та багато слів з українськими коренями. Цей висновок не суперечить висновкам вчених антропологів, які вважають полінезійців європеоїдами.

Ця подорож навколо світу тривала 1899 днів і ночей. На щоглі яхти «Лелітка» прапор України майорів у портах 18 країн світу, його вітали три океани…

Це була перша навколосвітня подорож українців на яхті під жовто-блакитним прапором незалежної України.

У цієї подорожі є ще один мотив – безмежна любов до своєї Батьківщини, до української землі.

Смак дитинства або Святі мученики Маккавеї

Матуся возилася біля печі. Було чутно, як потріскували дрова. Вона взяла кочергу й розбила здоровецьке поліно. Й заходилася місити тісто на коржики. Завтра свято – Маковея. Все село готувалося до Маковея: мололи мак, пекли коржі.

— Наташо, піди на грядку та назбирай маківниць. Та дивись, щоб стиглі були. І сходиш до тітки Маші, помелеш. Після слів про мак мене, мов вітром, здуло з хати. Я вже на городі. Ретельно вибираю дозрілі маківки: для впевненості ще й трясу кожну. Наламавши півпазухи маківниць, я нишком пробралася в кукурудзник. Люблю в ньому сидіти на гарбузі і мріяти. Вітер то шепотів мені, то шелестів листям. Воно ще напівзелене…  А як висохне, така мелодія лине від шелесту…  Ліпше музики. Теплий вітерець подув з яру. Мабуть, західний. Бо матуся завжди каже, якщо вітер дме західний, то теплий, а якщо з півночі, то холодний. Ласкаво пригрівало сонечко, воно то ховалося за хмарку, то знов випливало. Ніби гралося зі мною в піжмурки. Поруч з кукурудзою – грядка з огірками. Бджоли збирали останній огірковий нектар. Огудина від сонця подекуди висохла. А там, де був густий бур’ян, ще рясно зеленіли огірки. Майже на стежці лежали три великих жовтяки. Матуся залишила їх на насіння. І всім наказала їх не чіпати. А ноги так і просилися – розчавити здоровецького жовтяка. Хоч одного… Наслухавшись вітру і бджіл, я побрела до сусідки змолоти мак. Біля хліва дядько Грицько змайстрував млина – з двох речей: з макітри і ручки. І такий смачнючий мак вимелювався!

— Тітко Машо, можна я маку змелю?

— Можна, змели. Тоді зайдеш до хати я тобі баночку меду дам.

— А що це таке за свято, Маковея?

— Ой, дитинко, це святий такий був. Ви вже коржів на свято напекли?

— Матуся вже в піч поставила.

— Приходь завтра до нас на Маковея, на коржі.

— Завтра буду їсти свої, а, може, післязавтра і до вас прийду.

Я несла додому мелений мак і мед. Біля хати пахло печеним хлібом. З-під поламаного паркану, біля калини, виглядали рожеві мальви. Цього року такі високі й квітки великі. Заходжу на подвір’я, поросле споришем. Зранку я люблю ходити босоніж. Так ноги обдає холодом, аж сльози виступають…

На Маковія я встала раненько. В хаті на круглому столі була вистелена нова скатертина, а на ній велика макітра коржів, политих медом і маком. На покуті два образи. В селі церкви не було. І не було в кого запитати, хто такий Маковей… Але в кожній хаті в кутку стояли ікони, обвішані вишитими рушниками. Вони і були «церквою» для кожної родини.

Сьогодні багато усіляких тістечок, печива, але смак коржів дитинства на Маковія не забувається. Здається, то було найсмачніші ласощі. Вже скрізь роки я тепер знаю: що це за свято. Я спілкуюся з священиком Віталієм Поліщуком з Храму на честь ікони Божої Матері «Знамення», що поруч із Севастопольською площею.  Він так гарно розповідає. Ось почитайте:                                                                

— Відповідно до церковного календаря 14 серпня ми святкуємо пам’ять старозавітних мучеників за віру – Маккавеїв. «На Маковея я була у храмі», – скаже старенька бабуся, а за нею повторить її дочка і онучка, але хто ж такий насправді цей «Маковей» вони зазвичай не знають. Отже, для людей, які у цей день відвідують храм Божий і несуть туди на освячення зілля й мак важливо буде  напередодні святкування нарешті познайомитися з мучениками Маккавейськими, подвиг та страждання, яких у цей день вшановує Церква Христова.

Подія, що згадується у цей день, сталася приблизно у 166 р. до Різдва Христового. Звільнившись від влади вавилонських царів юдейський народ, що на той час єдиний пам’ятав про Господа і шанував лише Його одного, потрапив під владу персидських а потім і грецьких царів, які примушували ізраїльтян поклонитись язичницьким ідолам. Особливо жорстоким гонителем віри був цар Антиох Єпіфан, який вимагав від ізраїльського народу поклоніння грецьким богам та порушення закону даного Ізраїлю Господом через пророка Мойсея. Багато для кого з релігійних ізраїльтян навернення у язичництво було неприпустимим, навіть у випадку загрози покарання смертю.

Одного разу до самого царя привели жінку Соломонію та сімох її синів з роду Маккавеїв. Цар примушував їх їсти те, що було заборонено Мойсеєвим законом, але брати Маккавеї сміливо відповідали: «Ми готові краще померти, ніж переступити закон наших отців». Антиох наказав жорстоко катувати незламних братів і в решті-решт, не дочекавшись від них відмови від істинного Бога, стратив усіх сімох братів. Мати Маккавейських мучеників, не витримавши страшного видовища, й сама померла, побачивши на власні очі смерть усіх своїх синів.

Звершуючи пам’ять святих мучеників Маккавеїв, християни згадують той подвиг віри та відданості єдиному Богові, якого так непорушно шанували старозавітні мученики. Найкращим виявом щирої віри у цей день буде сердечна подяка нашому Спасителю Ісусу Христу за ті благі даяння, якими Він щедро обдаровує нас цієї літньої пори, ну і, звичайно ж, сповідь та причастя за богослужінням, без яких неможлива будь-яка повноцінна християнська радість. Наші благочестиві предки започаткували  традицію освячувати мак та мед, приносячи їх до церкви, на знак вдячності Богу, у день пам’яті Маккавейських мучеників, саме тому, що в цю пору року збирали новий врожай дарів Божих.

Тож, святкуючи пам’ять славетних мучеників, будемо наслідувати приклад їхньої палкої віри, виховуючи у собі найважливіші християнські чесноти: любов, милосердя, смирення та непохитну надію на ласку Божу.