Жінка-УКРАЇНКА

Світанок

(або діалог двох маленьких душ)

–Хто ти?

–Я…я маленька  блукаюча душа, що загубила свій спокій.

–В тебе очі задощили…

–А я ніколи й не була сонячною. Я – дитина Ночі.

–Всі ми такі. Похмурі. Зачинені. Нещасні.

–А я не шукаю щастя. Я чекаю на…світанок.

–А він прийде?

–Сподіваюся…

–А якщо ні? То що тоді?

–Вмиратиму. Під місяцем. У темряві.

–Тебе не побачать…

–Нехай. Мене і зараз не помічають. А я – є!.. Ще є…

–Помирати – страшно. Якщо нема кому помолитися за тебе…

–І легко. Якщо ніхто  не проклинатиме…

–І боляче. Океани сліз тебе поглинуть…

–І сухо.  Коли жодна сльозинка не скотиться…

–Гірко. Коли прощаєшся з птахами у небі.

–Радісно. Бо сама стаєш крилатою…І щиро. Бо це мить відвертості . Перед собою.

–Ти дивна. Божевільна!!!

–Чи просто – вільна?

–Чому?

–Бо всі, такі як я, одинокі. Божевільність – це приреченість…

–Чи зреченість?

–Може… І втраченість.

–І призначеність.

–Пораненість…

–Загубленість…

–І самотність…

–Візьми мене за руку…

–Для чого?

–Хочу відчути твою божевільність.

–І безнадійність?

–Так. І побачити твій  світанок.

–Якщо …я не помру…до…

–Якщо ми не помремо…

–Ага…

–Обніми мене…мені…холодно…

–Я не зігрію…не вмію…

–Зігрієш…

–Хто ти?

–Ще й досі не впізнала?

–Ні…скажи…

–А ти заглянь у мене…

–Боюся…завдам тобі болю…його так багато…в мені…

–Поділися ним…і буде пів болю…чуєш…світанок вже близько…

–Близько?!  Тільки північ…

–А мені тепло…

–І мені…Хто ти?..

–Знаєш.

–Знаю… ще одна блукаюча душа…

ШОПЕН

У відчинене вікно заглядала тиша темними нічними очима.           Прохолода небес, стомлених від беззірковості примушувала руку шукати за теплим пледом. Вже жовтень, а ще відчувається блукання літа поміж вітами беріз. Ще шелестить голе безлисте вже гілля  про тривкий неспокій відшумілого серпня…

–  Зіграй Шопена…

Він сідає за стареньке, розбите сум’яттям літ, фортепіано. Невловимим  жестом поправляє смужку волосся на чолі. І доторкається клавіш. Чорні. Білі. Чорні. І знову – білі… У вазоні посхиляли голівки, заслухавшись до знемоги, білі хризантеми. Дихаю як вперше повітрям повним звуків і фарб. А музика…Вона всюди. У кутку, біля дивана. На письмовому столі, за яким я не сиділа  уже давно. В шафі, де ще залишилося трохи спогадів поміж діловим костюмами, плащами і накрохмаленими комірцями сорочок. Навіть у моїх шухлядах, між старими телефонними довідниками, візитками, квитанціями і чеками притаїлася мелодія…Звуки кружляють під стелею дивовижними реверансами минулих днів. Чи то, може, вітер…залетів на хвилинку-дві, забувши про сірий міський гомін…

Облітають хризантеми.  Чую. Відламується пелюстка. Ще одна. Ще… і летить на запилене  підвіконня…Від шопенівської фантазії втрачаю голову не тільки я…і себе втрачаю…повільно…вільно…

Торкаюся його плеча поглядом. І тільки. Більшого собі не дозволю. Не зараз…

А музика пробирається вже під шкіру. Пощипуючи, поколюючи… І ранячи. І хочеться плакати. І всі запитання розбиваються об легку світло-кокетливу мазурку. І всі відповіді стають невагомими і непомітними, як павутинки бабиного літа, заблукалі десь між нами…Віриш, а я не можу забути ті вуста…твої вуста. Гарячі і нестримні. Ненависні і такі…такі блідо-дитячі…Хіба не розумієш?.. Це тільки спека. Тільки примха літа, що зашкалювало у наших венах…І музика. Може й вона…ні, ми обидві винні…

Він посміхається. І я…усміхаюся мокрими солоними губами… Всі годинники спинилися. Дві стрілки, мала і більша, зійшлися. І застигли в обіймах. Ніхто ніде не поспішає. Ідилія…іди…Іди! Не змогла промовити. Щоб не налякати її, семинотну чи семигодинну мою казку.

Десь там, під шкірою узялися за руки бемолі й дієзи. «Фа» фліртує зі «соль». А «ре» й «мі» просто добре стояти разом. Хіба сольфеджіо не схоже на  наше життя?.. Мовчанка.

Він  застигає у профіль. Він застиг у мені мідним блиском пустого неба. Тони і субтони. Голосіння і уривчасте шепотіння звуків…

Ще трохи і все закінчиться. Ще трохи і він піде. І музика теж. І залишиться  мармурова самота порожнечі. Вирізьблена печаль тонкими цівками води стікатиме по склі пам’яті. Залишуся у кімнаті. А зі мною – горда і холодна Жорж Санд. Що ховається на моїх полицях від чоловічого товариства…

Ми повторюємо. Чужі помилки. А вона, музика, не повториться більше у німому тремтінні наших долонь. Ну, що ж…

Він підіймається з крісла. А навздогін за ним – моя печаль. Не знаю, що сказати…Пусте…

Посивілі хризантеми тільки здвигують плечима.

Може, спинити звук?... яблучно-стиглий, кавово-застиглий, прощальний звук дверей, що заскрипіли востаннє його скрипучим скрипічним ключем…

Не треба. А то знову повториться  літня  історія…

Казала собі вже не раз. Невдала затія з отими заняттями вдома. Запах чужих парфумів. Постійний  головний біль. І часті візити сусіда знизу, якому дошкуляють щоденні гами моїх учнів. Та що тут поганого?…У когось з вікон – аромати обіду, у когось –  сімейні сварки чи плач немовлят…а в мене – музика…

Музика стихла.  Він пішов. А я й не помітила. Тільки чорні клавіші зніяковіло перезирнулися з білими. Які вони одинокі тепер, мої клавіші… Ми вдвох…одинокі…

Розглядаю вогники майже сонного міста. Один, два… шість…вісімнадцять…  Десь там і він запалив лампочку…замість зірки… А я не вмикаю світла. У напівтемряві шукаю пальцями музику. І знаходжу на клавішах відбитки його відчаю…

Нема болю. Нема…

Тільки Шопен…