Нове на порталі
Творчий марафон
Популярний вміст
Проза Марії Косян
Уривок із роману «Коли в місті N. дощить»
Книга III
Розділ 1
Грудень 2533 року.
Їхати було незручно. Зувсебіч – змоклі від поту тіла, повітря – важке та сперте, ліву ногу судомить. Трохи далі, на іншому кінці сонцебу́са, – червонясте обличчя Джиммі. Той підморгує і гукає:
– Франсуа, друже! Звідки ця кисла міна? Попереду – найкраща ніч у цілому півріччі!
Мабуть, він має рацію.
31 грудня – єдиний час за правління Великого Інквізитора, коли мешканців чоловічого гетто звільняють. Власне, не зовсім звільняють, а везуть під конвоєм у броньованому сонцебу́сі до публічного будинку, щоби могли вдовольнити фізичні потреби. Які розваги в жіночому гетто – не уявляю.
Сонцебу́с стрибнув на горбистій дорозі. Огрядний бородатий художник, на прізвисько Жук, утратив рівновагу й наступив здоровезною п’ятою мені на пальці. Я скорчився від болю. Судоми, що трохи стишились, завзято випустили чіпкі колючки.
Праворуч закахикав блідий субтильний юнак – сатирик Ганс. Знову підхопив застуду, і кашель ночами рватиме йому груди та розлунюватиметься по всьому гетто.
Я глянув на Джиммі та невелику купку інших циркачів, котрі весело шепотілися й раз у раз хихотіли. Мені ж було не до жартів, тому тримався осторонь від товаришів.
Коли торік приймав рішення податись у клоуни, то чудово усвідомлював, що шість місяців із дванадцяти доведеться скніти в гетто. Така доля чекала кожного містянина, що наважився присвятити себе мистецтву. І це ще не найгірше покарання. Більшість гинула в багатті на площі А. в якусь із Чорних п’ятниць, інші накладали на себе руки, сахаючись напору Священної Варти, решта вікувала без сім’ї та дітей. Бо ж митцям обох ста́тей забороняли мати нащадків. А якщо маля все ж народжувалося, його відразу забирали до притулку, а батьки опинялись на шибениці.
Я ввіп’явся поглядом у ґратчасте вікно, сповите павутинням дощових крапель. Ми мчали повз сірі зморщені споруди, офіси, храми, площі, уперед до кварталу Z. Рідкі перехожі квапилися додому, зіщулившись під темними парасолями та притискаючи до серця жадану здобич – наїдки та вино до святкового столу, подарунки, гірлянди, смарагдові ялинки. За кілька годин їхні родини порозсідаються навпроти екранів і, розімлілі від трунких напоїв, слухатимуть новорічне привітання Великого Інквізитора та Великої Матері. Саме цієї миті треба остерігатись найдужче. Бо ж Священна Варта нашорошила вуха та пильнує кожне слово захмелілих містян, відслідковує телефонні розмови й повідомлення. Непомітні постаті Вартових сновигають вулицями, базарами, шурхотять у підворіттях, підвалах, напіврозвалених будівлях, чатують під мостами, ховаються в каналізаційних люках. І хтозна, може, старий дядечко Вук, кохана дружина, або ж дванадцятилітня небога – теж Вартові. Великий Інквізитор стежить за тобою щомиті.
Керманич міста N. жив завжди, від початку днів. Він – поза часом і простором, непідвладний старості. Великого Інквізитора не сплутати зі звичайним чоловіком. Очі сиплють безжальні громовиці, а зуби міцно зціплені – аж випинаються жовна під вилицями. Моя мама колись запевняла, що він не інак як Божий посланець. Бо ж як пояснити те, що вік його – нескінченний, а тіло – вічно молоде, ніби заморожене, законсервоване на якомусь етапі буття? Тоді, як пересічні люди старіють, слабнуть та згасають. Усі – крім Великого Інквізитора. Та Великої Матері.
Можливо, Велика Мати – богиня, що виникла разом зі світом. Тонкий стан, довге смолянисте волосся, сині очі, в яких поєдналися споконвічна мудрість та дикість. Ми, митці, існуємо лише завдяки їй, бо, щойно до стерна стає Інквізиція, театри та цирк зачиняють «на дезінфекцію» (від нас очищують, еге ж!), підозрілі книги, картини та кінострічки палять у багатті, знищують у Мережі та комп’ютерах, щоб не лишилося жодного сліду. Дозволено тільки те, що проповідує офіційну мораль.
Ми невпинно будуємо, зроджуємо, щоби згодом Інквізиція руйнувала наші витвори. Цей процес безперервний і неминущий, і саме тому має сенс. Але кожен майстер щоразу невтомно плекає надію, що згубне каральне вогнище омине його шедевр.
Влада Великого Інквізитора – могутня, але не безмежна. Час Покарання триває півроку, з п’ятнадцятого жовтня до чотирнадцятого квітня, а потім пристигає Час Заохочення й місто N. очолює Велика Мати. Теж на півроку. Для мешканців гетто – це двадцять шість тижнів свободи й жаданої творчості.
– Скоро дістанемось пункту призначення, – цідить водій, ковтаючи з фляги. – Готуйтеся, виродки!
Усі мовчать, не реагуючи на образу. Надто ризиковано, бо ж хто завадить солдатам розвернутися й рушити назад до гетто? Або ще гірше… Сповістити про непослух когось зі Священної Варти. Непокора владі – один із найбільших гріхів, гірший за крадіжку чи вбивство, і карається смертю.
Я знов обертаюся до вікна. Дощ хлющить без упину, прагнучи запрудити, поглинути місто. У такі миті згадую про Всесвітній Потоп, Ноя та Ковчег і боюсь. Сховатися – ніде. Земля – не така вже велика, усього кількасот кілометрів від одного боку вулиці Z. до протилежного. А далі – Безіменний пояс та Межа. У ці місця рідко хтось заходить. Хіба що зморений безхатченко, але й той силкується якнайшвидше чкурнути геть. Кажуть, опісля зливи тут зринає веселка.
Науковці на чолі з Великою Матір’ю вивчають «дощовий феномен». За останніми повідомленнями, це – наслідок парникового ефекту. Великий Інквізитор гнівається й запевняє, що результати дослідів – суцільна нісенітниця. Бо насправді містяни – прокляті й мусять нести довічне покарання. А дощ – лиш одне з них. Тоді Велика Мати нітиться (очі – в долівку) і зникає на кілька днів. Я не знаю чому.
Найбільше вона любить дві речі – розваги й наукові експерименти. Щомісяця відбувається криваве змагання за право стати наступним піддослідним. Велика Мати спрадавна шукає якусь рідину (подейкують, ліки від усіх хвороб), і, якщо чергова спроба виявиться успішною, піддослідний отримає Дар та довічну шану. Але поки жоден із них не зостався живим. Усе ж охочих вистачає. Загинути на благо міста від руки Великої Матері – хіба є гідніша смерть?
Сонцебус смикається й завмирає. Двері з шипінням від’їжджають убік, і дощ юшить гучніше. Усередину зазирає голений солдат із татуюванням на щоці:
– Ну що, орли, готові до розпусної нічки?
Знадвору чути прокльони зграйки бійців. Їхній обов’язок – чатувати коло публічного будинку до світання, щоби жоден із нас не втік. Мабуть, це найгірше, що може трапитися напередодні Нового року: замість того, щоб веселитись із родиною та друзями, нидіти тут під дощем, вартуючи «виродків», що на відміну від них непогано розважаються. Тому більшість солдатів пінилась та затято лаяла нас на всі заставки. Решта натомість уже налилася вина й ледь трималась на ногах.
Ми випорскуємо назовні, і крижаний дощ мільйонами жалких лез впивається в шкіру. Джиммі – поряд, він досадливо чмихає та відпльовує воду. Шлях перекритий на честь свята, тому йдемо пішки.
Пришвидшуємо кроки, солдати підганяють ззаду – і ми майже біжимо. Дощ ллється за комір, наповнює черевики. Що як вони розклеяться, і далі муситиму босоніж?
Джиммі чомусь сміється та гукає щось до інших. Я дивлюсь на хлопця з підозрою. Може, він збожеволів після трьох місяців самоти та важкої роботи в гетто? Ми – найкращі друзі, але часом зовсім не розуміємо один одного.
– Франсуа! – він кричить мені в саме вухо. – Годі вже хандрити!
– Відчепись, – сичу захекано.
– Слухай-но, що скажу. Ти в цирку, а відповідно й у гетто новачок. Повір мені, як досвідченому чоловікові, така нагода, як сьогодні, випаде ще нескоро. Ти просто здурієш до квітня. Тому відривайся по повній! Хтозна, може, це востаннє?
Я мовчу. «Досвідчений чоловік» став клоуном три роки тому, а вже дає поради. Деколи це дратує.
Щоби трохи відволіктись, розглядаю хмарочос попереду. Велетенський екран між десятим і тринадцятим поверхами осліплює.
– Хутчіше, орли! Уже дев’ята! Пані вас зачекалися, – рокоче ззаду гучномовець.
Екран ближчає й поволі вдається розібрати літери, слова, таблицю з двох добре знайомих стовпчиків. Вони там, нагорі, справді вважають, що нам необхідно нагадувати?!
Замружуюсь, а слова ряхтять перед очима. Я затямив їх раніше за знаки й цифри, всотав із щонайпершим вдихом та утвердив у свідомості з голодним плачем. Вони вимальовувалися в мізках після кожної дитячої витівки та бешкету, перед кожним важливим рішенням, я пам’ятав їх щомиті.
Пряма риска розрубала навпіл екран. Ліворуч пломенів заголовок: «Провина», праворуч ярів напис – «Покарання». А далі – десять пунктів, незмінних від початку віків:
Провина – Покарання
- Облудні розмови, брехня, лихослів’я, наклеп – відрізання язика.
- Бійка та тілесні ушкодження – привселюдне шмагання батогами чи палицями.
- Крадіжка – уперше: відтинання великого й указівного пальців, удруге – відтинання руки, утретє – страта на шибениці.
- Культ тіла (у жінок) – покарання проституцією.
- Культ тіла (у чоловіків) – ліга гладіаторів.
- Мистецтво – ізоляція в гетто на час правління Великого Інквізитора. У разі, якщо письменник, художник, музикант, актор, циркач та інша особа з цієї категорії порушить Статут Поведінки Митців у будь-який період року, вона засуджується до страти на шибениці.
- Вбивство – Каїнове тавро, позбавлення спокою та довічні мандри містом.
- Супротив солдатам, Священній Варті або іншим представникам вищої волі – страта на шибениці.
- Висловлювання проти влади, висміювання законів та суспільної моралі, інакодумство, розповсюдження облудних учень та філософій, злочини проти міста та правителів, бунтівні настрої – спалювання живцем у багатті.
- Інші порушення Закону – ув’язнення.
За Великого Інквізитора покарання, зокрема аутодафе та страти, здійснюють щоп’ятниці, тому їх іменують Чорними. У такі дні ніхто не працює. Містяни мають спостерігати розправу від першої хвилини до останньої. Це один із обов’язків громадянина. Коли ж Велика Мати береться до правління, п’ятниця нічим не відрізняється від звичайних днів. Та хоч це і Час Заохочення, слід дотримуватись правил. На декотрі речі повелителька не зважає, як-от на культ тіла (головне, щоб про це не довідалася Священна Варта), а митцями й узагалі опікується. Однак Велика Мати не скасовує покарання, а лиш відстрочує його до осені, до приходу Великого Інквізитора. Але той уміє чекати.
Я відвертаюсь від екрана, лечу, ноги в черевиках чвакають, опускаються в калюжі, вода бризкає на всі боки. Головне – не спіймати запалення легенів, бо ж у гетто ліків майже жодних, і навіть незначна хвороба може виявитися трагедією.
– Стоп! – скомандував солдат із татуюванням на щоці. – Шикуйсь!
Ми виструнчилися перед якоюсь огорожею. За нею тьмяніли сплутані зарості дерев та кущів, з-за яких ледь-ледь позирав вогнистими вікнами будинок, зяяв чорним проваллям дверей. Мої джинси, светр та куртка змокли наскрізь, хоч віджимай.
– О шостій ранку збираємося на цьому самому місці! – напучував далі татуйований. – Якщо спізнитесь, нарікайте на себе. Ви добре знаєте правила.
У роті назрів неприємний присмак, і гострі слова вже крутилися на язиці, та я німував. «Обережніше, Франсуа», – застережливо гримнув у голові батьків голос. Як завжди, вчасно.
Ми поспішали вперед, крізь гілки дерев, що чіплялись за одяг та дряпали шкіру. Швидше до прихистку, подалі від пошматованих небес, від осатанілої стихії, що вимивала щось дуже необхідне зі свідомості. Після тривкої зливи я зазвичай почувався змученим, ніби виполощеним із середини, і думки важко збирались докупи. Особливо ті, що стосувалися міста, правил, Статутів. Але натомість згадувалось те, що казав на цирковій арені, а на душу сходило дивне натхнення і я міг вимислювати текст наступного номера протягом кількох годин без жодного віддиху. Але потім мусив спати півдоби.
Двері до будинку розчахнулися, і мене ледь не звалила з ніг пронизлива суміш запахів: дорогих парфумів, тютюну, квітів та ще чогось незбагненного. На порозі виросла огрядна, густо нафарбована жінка та уважно змірила нас очима. «Це хазяйка», – зашепотів хтось позаду.
– З прийдешнім, пані Арабеску! – вишкірився Джиммі та замашистими кроками попрямував усередину.
– Навзаєм, хлопці, навзаєм! – господиня розплилась у масній усмішці й змахнула рукою, запрошуючи.
Я переминався з ноги на ногу в нерішучості. Утомлені та змоклі митці напирали ззаду:
– Ну що там таке? Чого стоїмо?!
Я нарешті зрушив із місця.
Після вогкого присмерку зала боляче вдарила сяйвом. Під стелею ширяли тисячі крихітних зеленуватих вогників, схожих на світляків, а навпроти палала свічками та гірляндами крислата ялинка.
Звикнувши до яскравого світла, я огледівся. Повсюди сиділи, стояли, балакали та сміялися кілька десятків дівчат. Тут – і чорняві, і руді, і русяві, з ластовинням і без, високі та низькі, худі та повновиді – словом, жінки на будь-який смак. Мешканці гетто втішено гомоніли. Я опустив очі – вода з одягу крапала долі, і на підлозі сформувалася нічогенька калюжа.
Хтось штовхнув моє плече. Я похмуро подивився навздогін художникові Жуку, що радісно гупав ногами до каміна.
А тоді я зненацька глипнув праворуч… І побачив Її.
Розділ 2
Грудень 2533 – Січень 2534
Вона була тут, у залі, і в сотні інших місць водночас. Озирала навколишнє дійство трохи зверхньо, але на якусь мить щось нез’ясовне зринуло в зіницях – ними глянув виснажений, загнаний в пастку маленький звірок.
Повз мене промайнув сатирик Ганс. Обличчя зашарілося, він кілька разів гучно кахикнув чи то від пробіжки під дощем, чи від хвилювання. Я, мабуть, не звернув би уваги на юнака, але той прямував до Неї.
Ноги збагнули всю суть хутчіше за серце чи мозок і понесли вперед. Я порівнявся з хлопцем, той скоса зиркнув на мене. Помітив. Ми проштовхувались крізь гурт митців та жінок у безгучному змагання. Ганс міцно стулив губи, чоло полискувало від поту.
Ще крок – і я встиг першим. Суперник досадливо скригнув зубами.
Я раптом згадав, що Ганс – один із донощиків, член Священної Варти, хоча теж митець. Але ж Вартові є повсюди, а тим більше в гетто. Направду, Гансова причетність до Інквізитора – факт не підтверджений, але вкрай вірогідний. Доносника всі зневажають, та все ж таки жаліють. Бо якщо громадянин міста N. стає Вартовим, це означає лиш одне: у нього немає вибору.
Навіть не здивуюся, якщо після сьогоднішньої ночі мене звинуватять в усіх провинах Усесвіту і відправлять на шибеницю чи прямісінько до багаття. Але начхати.
Господи, невже я збожеволів? Заради чого наражаюся на небезпеку?
Вона виструнчилась, напнута як тятива. Погляд стремів кудись удалину, повз святкову юрбу, в Позасвіття.
Торкнувся Її руки. Ошелешено кліпнула, ніби прокинулась від сну. Волошкове вістря очей гатило труйним жалом. І думки сповільнювались, в’язли, сплітались у клубки марень, билися риб’ячими хвостами, а потому зовсім щезли. І була тільки Вона переді мною, крижані витончені пальці та мільйони пломенів під стелею.
Стиснула мою долоню й повела кудись. Ми простували лабіринтом коридорів, що звивались наче кровоносні судини, злиті та єдині без початку й кінця. Я п’янів від хмільної жаги.
– Як тебе звати? – видушив нарешті.
Вона коротко позирнула на мене й мовчки хитнула головою. Спитав щось іще. У відповідь – суцільна німота й тихі кроки вперед.
Мабуть, ми блукали не більше кількох хвилин, але вони видались вічністю.
Із-за рогу вигулькнули низенькі двері, а далі крихітна кімната, або радше комірчина чи клітка.
Вона підступила до вікна, відсунула фіранки та притислась чолом до шибки. Прекрасне обличчя зблідло. Замружила повіки й заворушила губами, наче пошепки промовляла молитву.
Я розгублено завмер, прикипівши очима до худенької постаті. За яку провину потрапила сюди? Проституцією карають винних у культі тіла. У чому гріх цієї дівчини? Може, у залюбуванні собою, але хіба це вада, якщо Вона – досконала? Ні, тут щось інше…
Зненацька Вона обернулась, ковзнула по мені розрідженим поглядом, підійшла до ліжка, сіла. Завченим рухом підгорнула сукню та заходилася стягати панчохи.
Я спостерігав за Нею кілька митей, не відриваючись. Напівпрозора смужка тканини сповзала долі.
– Чекай… – ковтнув клубок, силкуючись зосередитися.
Недовірливо здійняла очі.
– Зажди, – виголосив упевненіше.
Вона подивилась на панчоху, тоді на мене, знову туди й назад.
– Як тебе звати? – запитав іще раз.
Дівчина підвела брови й нервово тріпнула головою. Моторошна думка дико стукотіла у скронях, усе гучніше й гучніше, аж доки її навіжений крик не полонив мозок так, що стало важко дихати.
– Ти німа? – прошепотів я.
Вона здвигнула плечима і почала скидати другу панчоху.
– Припини.
Волошкові очі волали голосним питанням. Воно наводнило всю кімнату від підлоги до стелі й ударялося в стіни бубоном.
Джиммі дав гарну пораду: «Відривайся по повній!» Та я не бажав відриватися. Я хотів Її. Не лише торкатись білосніжного тіла, байдужого та холодного, майже мертвого, фізично вчуваючи її огиду та страх, що пронизували льодяним вітровієм. Я хотів Її живу.
– Ти любиш Новий рік? – опустився на краєчок крісла навпроти. Її напруга накочувалась буремними хвилями, хоч і намагався зберігати відстань.
Зненацька назовні небо лунко вибухнуло десятками сонячних феєрверків, що втім миттю згасли, придушені навісною зливою. Із-за тонких, ледь не картонних стін долітали радісні вигуки, регіт, вітання, скреготіння ліжкових пружин, глухі стогони.
Вона сіпалась від кожного звуку й поглядала на мене з підозрою.
Не знати скільки минуло часу, може, година чи дві. Ми так і сиділи одне проти одного безмовно. Та Вона більше не страшилась.
Згодом я, зморений втомою, скрутився в кріслі й одразу пірнув у тривожну дрімоту. Ввижалося, що тікаю від когось, тоді мандрую пустелею і дуже хочеться пити. А потім картина змінилась, роздерлася по швах, риси втратили чіткість і враз стало так добре й хороше. Решту ночі мені снилося чисте волошкове небо й неозорі простори полів, яких досі ніколи не бачив.
***
Я розплющив очі. Повіки обважніли, ніби присипані піском. Дощові краплі раз у раз гамселили шибки – розтікався сіро-рожевий присмерк. Дзиґар простугонів «п’ять». Слава Богу, встиг, бо ж за годину мусив стояти коло брами.
Роззирнувся. Дівчина згорнулась у ліжку та солодко посопувала вві сні. Хтозна-що Їй мріялось: свобода, домівка чи дитинство.
Я боявся поворухнутись, аби не порушити незвичний затишок і не збудити чарівне створіння. Але годинникові стрілки наввипередки продовжували марафон.
За чверть на шосту якомога тихіше підвівся. Однак крісло рипнуло старими пружинами, та довгі вії тріпнулися. Сині очі запитально наставились на мене.
– Я піду, бо вже час.
Вона серйозно кивнула. Мабуть, я не перший митець, що провів у цій комірчині новорічну ніч.
Підступив до дверей, озирнувся. Глядів на Неї і знав, що повернуся сюди, щойно настане правління Великої Матері.
Джиммі скаже, що Вона – повія, до того ж німа. А мене, як завжди, назве цілковитим дурнем. І що з того? Яка в біса різниця, хто вона і хто я. Ми говоримо однією мовою.
Я спустив очі долі та штовхнув двері. Знічев’я майже примарний шепіт розірвався позаду бомбою:
– Дякую.
Розділ 3
Січень 2534 року
Час у гетто плинув повільно, загуслий, наче їдка мікстура від кашлю, що нею мусив давитися сатирик Ганс. Направду, так йому й треба!
Місто N. тонуло в невпинних зливах, а тоді пітніло під кілкими променями велетенського канаркового сонця. Один із тутешніх – художник і астроном Ісаак, часом зауважував, що провів якісь наукові розрахунки і виявив, що небесне світило зовсім постаріло й скоро згасне. Тоді всі помруть чи щонайменше збожеволіють.
Я любив деколи завітати до дивакуватого дідугана та вести неквапні розмови про світобудову, Бога і навіть (тс-с-с!) Великого Інквізитора. Під час таких бесід Ісаак схилявся над аркушем паперу, лисина, ледь схована в рідких кущиках волосся, загадково поблискувала. Він креслив якісь геометричні фігурки чи просто малював що доведеться.
Якось ми сиділи навпроти, посьорбуючи препаскудну каву, бо ж іншої в гетто не постачали, і дискутували про науку. Господар знову завів усе тієї ж про сонце та швидкий кінець світу. Я підсміювався про себе, слухаючи старечі балачки, а втім, намагався зберігати співчутливий та зацікавлений вираз обличчя. Зненацька Ісаак боязко огледівся, схопився, підбіг до вікна й міцно затулив важкі гардини. Тоді обернувся до мене та притис палець до губ.
– Я тобі дещо покажу, – ледь чутно прошамкотів він. Слова звучали нечітко, бо ж художник позбавився половини зубів ще років двадцять тому, після кількох днів у буцегарні.
Я насторожено спозирав старого. Звідки така таємничість?
Ісаак зграбно відскочив у куток та заходився копирсатись під килимом. За хвилину вивудив невеличкий металевий циліндр.
– Ось, поглянь, – хазяїн втішно поплескав знахідку долонею і дав мені.
Я розгублено покрутив штукенцію в руці.
– Відкрий.
Слухняно відкрутив залізну голову тубуса, зазирнув усередину.
– Дай-но краще сюди, – Ісаак починав дратуватися.
Він видобув із циліндра згорнений у рулон папір і розтягнув на столі. Я затамував подих. Жовто-зелене полотно стрічалося з глибоким синім, певно, друге – це небо, бо ж подекуди ним пливли білуваті хмари, пухкі, наче жмути солодкої вати. Придивився пильніше й зрозумів, що жовто-зелене море – то дике роздолля трав, що ряхтіло червоними плямами – химерними квітами. Та мені плями нагадували кров.
– Де Ви стріли таку красу? – прошепотів я. – Здається, у жодному районі міста немає нічого подібного.
Господар задоволено всміхнувся.
– Далеко, дуже далеко, хлопче.
– Розкажіть мені! Я би теж хотів туди завітати. У якому районі чи кварталі ця чудасія? А може, – я затулив рот рукою, перейнятий майже побожним жахом, – у Безіменному поясі, поблизу з Межею?
Старий пройдисвіт хитро підморгнув:
– Поблизу Межі, ти таки маєш рацію. Але не в Безіменному поясі..
– А де ж іще?!
– Неозоре поле та квіти, чисте небо й сонце, зауваж, зовсім не таке велетенське, як у місті, – Ісаак тицьнув вузлуватим пальцем у далеку червонясту пляму, що зовсім не скидалася на знайоме світило, а скоріше на екзотичного птаха, – це те, що сміливий подорожній віднайде поза Межею.
– Чекайте! Я не розумію! Що значить «поза Межею»?
– Те і значить, – насупився дідуган.
– Але ж поза Межею нічого нема, – упевнено відповів я, – це навіть малюкові відомо.
– І хто це сказав?
– Ну… як хто? Усі так кажуть. Так навчають у школі, зрештою, навіть у дитячому садку. Це цілком доведений факт!
– Доведений ким? – нахмурився Ісаак.
– Ну як же ким… Ученими та Великою Матір’ю. Поза Межею… кгхм… нічого просто не може бути… Навіщо б вони брехали?
– Хтозна, хлопче, хтозна… – художник почухав підборіддя. – Однак, я бачив це поле…
– Бачили? – я широко розплющив очі. – Як?
Митець утомлено посміхнувся:
– Уві сні, як же ще… Але хіба моя свідомість здатна вигадати таке? Я певен, це є пам’ять поколінь. І жовто-зелені простори не просто існували, а існують і дотепер. Десь там… За Межею...
Я робив усе можливе, аби не завести очі під лоба та не гмикнути. Старий просто видумав для себе чарівну казку про інший світ, щоби сховатися від жорстокої реальності. До дідька! Немає жодного Позамежжя, немає поля та багряних квітів. Лише страти, кров, Інквізиція та Велика Мати. І дрібка незбагненного, майже космічного почуття, що часом скидається на далеке відлуння любові...
– Хоч би там що, – вів далі Ісаак, – нехай це зображення належить тобі від сьогодні. Я вже старий. А тобі, може, колись вдасться…
– Вдасться що? – я вслухався в кожне слово художника. Нехай він і справжній шаленець, але від цього не менш талановитий, тому заслуговує на повагу.
– Не важливо. Просто збережи картину. Може, вона ще знадобиться. Але, – митець зненацька напружився та підсунувся ближче, – нікому не показуй, чуєш? Бо ж ми обоє матимемо неприємності…
Я вирішив не заглиблюватись у деталі та нічого не розпитувати. Старий починав нервувати. Не хотілося хвилювати його ще дужче. Тому я чемно подякував, а тоді швидко попрощався й попростував додому. Якщо, звісно, вогку та тьмяну комірчину, що пашіла пліснявою та дощем, можна було так назвати.
***
Дні – схожі один на одний. Година в годину, секунда в секунду. Понеділок, вівторок, середа, четвер…
У четвер Джиммі та я зазвичай добряче напивалися. Ні, не вином, чи вишуканими напоями. То недосяжні розкоші для мешканців гетто. Надвечір, щойно сутеніло, ми змовницьки посміхались один одному й простували на інший кінець ізолятора, у крихітну квартирку горбаня Шмідта. Декого відлякували його засмальцьована куртка, брудне скуйовджене волосся, занедбана зовнішність. Але тільки не нас.
Подейкують, що років зо двадцять чи тридцять тому, горбань був зовсім непоганим поетом. Він творив виняткові метафори, рими складались у надземну музику. Цілісіньке місто марило тими віршами, але жоден не мав уявлення, який із себе таємничий Майстер, адже той завзято ховався від публіки.
Урешті Шмідт зібрав докупи всю сміливість та зважився з’явитись поміж людей.
Щойно митець визирнув на Арену (саме тут улітку відбувалися різноманітні вистави: циркові, театральні та подеколи виступи літераторів, що вкрай розважало Велику Матір), натовп вибухнув реготом. Глядачі сміялися й сміялися, уже не чуючи поетичних слів, не відчуваючи небесних ритмів. «Подивіться на цю потвору!» – гукали одні. «Геть із Арени!» – підтримували інші. А горбань схилявся все нижче й нижче від насмішок та прокльонів, перекидаючись із птаха на плазуна. Відтоді він припинив писати.
Згодом ті події пішли у непам’ять. Нині колишнього поета шанували за інше вміння. Він приладнався готувати трункий напій з усього, що траплялося під руку. Здається, у Шмідтових долонях навіть склянка зі звичайною водою насочувалась хмелем. Я щоразу намагався з’ясувати, що за секретний інгредієнт він застосовує. Горбань натомість шельмувато шкірився, похитуючи головою. Лише часом, коли мав незвично хороший настрій, згадував про повабні пурпурові квіти, котрі ростуть цілими купами в Безіменному поясі. Шмідт називав їх Papaver somniferum, або просто мак. Зрештою, у подальші подробиці Майстер не заглиблювався. І я, одержавши бажане, мусив ушиватися геть.
Трунок – саме те, чого потребувала більшість митців напередодні Чорних п’ятниць. Найкращим рішенням було впитися до втрати свідомості, так, щоби п’янкий туман заполонював мізки ще частину наступного дня. Тоді наші вуха не вловлювали маячних стражденних зойків, у яких захлинались осуджені на порозі Смерті, а очі не помічали самотнього зашморгу, схожого на літеру «о», батогів та жалких язиків ватри, котра поїдала спочатку кінцівки, тоді здіймалася вище й вище, аж допоки тіло приреченого не перетворювалось на обвуглений шматок м’яса. Але, головне, після Шмідтового варива ми не замислювалися, що колись, цілком можливо, надійде наша черга стовбичити посеред площі А. під пильним оком Великого Інквізитора.
Того четверга я та Джиммі взяли в горбаня чималенький кухоль фірмової настоянки та попрямували додому, до кімнати з обшарпаними шпалерами, де містилися лишень два ліжка та карячконогий стілець. Циркачі мешкали в «геттівському гуртожитку» разом із акторами. Письменники ж пробували окремо, так само, як і художники.
Вікно нашої комірчини впиралося в сіру стіну з колючим дротом нагорі. Кажуть, що гетто – не тюрма, радше, місце для усамітнення, що його так потребують митці. Еге ж!... Чиста правда.
Протягом наступної години до нас навідались акробат Юр та повсякчас схмурнілий лицедій Огнян. Стріти того в доброму гуморі видавалося річчю нереальною. Якось митець поділився зі мною секретом: на волі його щороку чекає кохана жінка разом із маленькою донькою. «Але ж благаю, Франсуа, про це – нікому. Інакше… ти знаєш, чим усе скінчиться». Авжеж, знаю. Шибеницею для закоханих і дитячим притулком для дівчинки.
Майже спустошивши кухоль трунку та попрощавшись із гостями, ми заходилися вести напівсонні розмови про сенс життя, мрії та плани на майбутнє. А також про день Х. – 15те квітня, час, коли нарешті опинимось на свободі.
– Знаєш, Джиме, – видушив я, ледь орудуючи язиком, – здається, я закохався.
Друг кілька митей лупав на мене осовілим очима, а тоді гучно зареготавсь.
– Ха-ха-ха! У кого? Ха-ха! Ми ж не бачили жінок уже бозна-скільки! – в зіницях, що нагадували чорних жуків, завмерли сльози сміху. Тоді хлопець знічев’я посерйознішав і тоном літнього пастора додав: – Власне, я теж ціную таланти нашого Шмідта, але ж не настільки. Тому, друже, – він награно поплескав моє плече, – дам тобі пораду: покинь цю пропащу справу… – та знову радісно захихикав.
– Дуже смішно! – перекривляв я.
Джиммі припинив зубоскалити й зацікавлено наставився на мене:
– Щось не втямлю… Ти не жартуєш?
Замість відповіді я ковтнув шпаркого напою. Їдка рідина обпекла горлянку, і тілом розпливлося блаженне тепло.
– То хто вона? – напосів Джиммі.
– А не пішов би ти! – мляво пробубонів я, почуваючи, як сон торкає чоло м’якими лапами.
– Ні, стривай! Ти маєш мені розказати! Ми ж бо друзі!
– Якби ще знати Її ім’я… – я позіхнув та занурився в барвисту прірву.
***
Ранки Чорних п’ятниць не бували добрими. У вухах дзижчало, скроні стискав цупкий джгут. Язик клеївся до піднебіння, а ще почасти переслідував бридкий присмак жовчі.
Значить, учора ми досягли мети. Мозок заціпенів, а жахливе самопочуття не дозволяло сконцентруватись та роздумувати про щось суттєве.
У місті знову дощило, і ми, наче руїни, ледь волочили ноги до сонцебусів, що мали доправити митців до площі А. Багато хто перебував у такому ж щасливому змертвінні, а посірілі обличчя виказували нещодавню пиятику.
Здається, минулої ночі я зізнався Джимові в чомусь такому, про що у жодному разі не прохопився б у тверезому стані. Та він про те не згадував, певно борючись із нудотою.
Сонцебус хитався та підскакував на ямкуватій дорозі. Художник Жук, що вчепивсь у поручень неподалік, синів, зеленів та бліднув, а тоді врешті зігнувся навпіл та виблював. Я затиснув рукою ніздрі й відвернувся, відчуваючи, як гіркота підіймається стравоходом. «І носить же земля таких недолюдків», – прошипів водій.
Я замружив очі й прихилився до вікна, силкуючись задрімати. Дружні плечі підпирали втомлене тіло з усіх боків. Щосили хапався за рештки сп’яніння, але солодкий туман поволі розсіювався, і, коли сонцебус застиг біля Арени, я вже виразно сприймав усе, що коїлось навкруги.
***
Амфітеатр повнився людьми, вичікувально напинавсь, наче упир, спраглий до крові.
На центральній трибуні сидів Великий Інквізитор у червоній мантії. Поряд копирсався заклопотаний кат, пан Альварес, керуючи двома монахами, що намагалися прилаштувати мікрофон.
Посеред Арени височів ганебний стовп, а навколо нього – розкладені пучки хмизу та дрова. Отже, сьогодні когось палитимуть.
Зненацька юрба загула. Крики струмували пінявим водоспадом ненависті.
До місця страти тягли якогось літнього чоловіка – обличчя не роздивитися. Довга цупка сорочка спускалася до щиколоток, певно, щоб краще горіло.
Раптом арештант спинився, здійняв підборіддя та жаркими очима оглянув натовп. Я пізнав астронома Ісаака.
Стоп! Мабуть, із головою щось не те після вчорашнього бенкету. Розгублено зиркнув на Джима. Той нажахано втупився в засудженого. Отже, усе навсправжки.
– Художник та астроном Ісаак, мешканець гетто, – писклявий голос ката рознісся Ареною, – звинувачується в інакодумстві, розповсюдженні облудних учень та філософій, злочинах проти міста та влади і засуджується до спалення живцем! Вирок оскарженню не підлягає.
Арена загрузла в розведену смолу тиші. А тоді небеса здригнулися від реву, що линув угору зувсебіч, та поволі складавсь у слова:
– Пали! Пали! Пали! – скандувало з’юрмисько. Митці німували. Усі, крім одного. Сатирика Ганса.
Я огледівся в пошуках співчутливого обличчя. І знічев’я помітив Її. Мою новорічну мару, котрою снив щоночі та прокидавсь непристойно щасливим, ніби не було страт, болю, смерті, жалю. Ніби Чорні п’ятниці щезли разом із Великим Інквізитором.
Волошкові очі розширилися від жаху, зсудомлені брови неприродно викривились.
Запахло смаженим м’ясом. Помаранчеві язики полум’я лизали п’яти Ісаака.
Вона затулила очі долонями, хитаючи головою. Худенькі плечі здригалися від кожного скрику.
Пані Арабеску осудливо спозирала підопічну хвилину чи дві, а тоді підсунулась ближче та смикнула за руку. Дівчина ошелешено наставилася на неї. Господарка роздратовано вказала пальцем на Арену, мовляв, дивись уважно. Ти саме для цього тут.
І Вона дивилась, а цівки сліз малювали вологі стежки на її щоках. «Пали!» – гукали жінки довкола. «Пали!» – вторувала їм хазяйка. «Пали!» – шаленіла Арена, та тільки не Вона.
Литки Ісаака почорніли та перетворились на два осмалені поліна.
– Востаннє питаю тебе, винуватцю, чи відрікаєшся ти від своїх висловлювань? – прогримів із динаміків голос Великого Інквізитора.
– Відречись! Відречись! – залунало з нашої трибуни
– Пали! – волав далі натовп.
Інквізитор підняв руку, та моторошне безгоміння притисло амфітеатр чавунним тягарем.
Вогонь уже дістався колін астронома, коли той прошелестів щось самими губами та кивнув.
– Він відрікається! – заверещав кат.
– Загасіть ватру! – вдоволено скомандував повелитель.
Звідкись прибігли пожежники та заходилися тушити полум’я із вогнегасників. Ісаак тихо стогнав. Коли пожежа вгамувалась, дужі руки відв’язали астронома від ганебного стовпа та поволокли до Великого Інквізитора.
– Ми врятували тобі життя, тому мусиш прилюдно відмовитися від хибних та божевільних ідей про загибель сонця та, подумати тільки, Позамежжя, – проказав очільник і співчутливо посміхнувся мученикові, наче хворому.
«Господи, звідки він знає про Позамежжя? – запульсувала гадка в моїй голові. – Може, відає і про картину? Тоді я теж злодій… » Страх пестив серце ковзкими жилавими пальцями.
Ісаак зболено захрипів.
– Швидше! – кат сердито підсунув до вуст осудженого мікрофон, побоюючись гніву хазяїна. – Ну ж бо!
Митець озирнув жеврійним поглядом Інквізитора, ката, монахів, усю Арену й прошепотів (кожне слово лунало смертельним вироком):
– І все-таки воно згасне!...
А тоді понівечене тіло зробилося м’яким та купою дрантя повисло в лапах пожежників.
– Вижбурніть старого упертюха на звалище, – процідив володар.
Настала моя черга міцно стулити повіки.
Я оговтався, відчуваючи чиєсь штуркання в бік.
– Нам уже час, – розлилось у вухах запопадливе белькотіння сатирика Ганса. Невже він таки донощик?
Розчахнувши очі, я втупився в хлопця. Втішна хижа посмішка промчала блідими губами:
– Ну, Франсуа! Ходімо!
Розділ 4
Лютий – березень 2534 року
Мої ноги вростають у землю та наливаються її духмяними соками. Голову маю – велику й червону з чорними цятками, а тіло – недолуге, худюще. Навколо випростались жовто-зелені колони, декотрі вищі за мене та міцніші, інші – слабші та тонші. Де-не-де майорять пурпурові маківки товаришів.
Я – той, із кого горбань вичавлює соки, я – той, хто наділяє щастям сп’яніння та забуття, я – той, хто вартує Межу. Я знеболюю та дарую спокій. Часом більше – сон і змертвіння. Я жалую кожному те, чого він потребує. Наймення мені – мак.
Задираю чоло та втуплююсь у велетенське канаркове сонце, що поволі даленіє, а тоді губиться зовсім. І бачу Її, мою звабу, прекрасну панну з волошковим поглядом. Широко розплющені очі назирають із подивом та докором.
Картина міниться, і я – знову Франсуа, простий блазень, мешканець гетто. Виструнчуюсь посеред жовтолицього моря. Гнучкі квіткові стебла хиляться від вітру, обвивають коліна, скручуються у вузли.
Вона сидить посеред різнотрав’я, підібгавши під себе ноги. У руках – аркуш яріє білим поміж літніх барв. Щось гукаю, але панна мовчить. Лише зосереджено малює лінії, вкриває полотно штришками. Зненацька усвідомлюю, що то не таємнича бранка пані Арабеску. Крізь напівпрозорий папір зблискує безсоромний вишкір Великої Матері.
Я прокинувся від власного зойку. Джиммі на сусідньому ліжку щось невдоволено пробурмотів, а тоді захропів іще дужче.
Після страти Ісаака мене нещадно цькували нічні жахіття. Аж до того, що за кілька тижнів ледь примудрявся розрізняти опівнічні примари та щоденну реальність. Хоча… Можливо, причина в тому, що реальність видавалася страшнішою за видива.
Я заховав якнайдалі незвичайне зображення поля. Відчував, що зберігати картину – вже злочин і, по суті, самогубство. Але позбутись клятого дарунка боявся. Раптом хтось помітить? Тому вирішив поки запхати тубус у найдальший кут і, головне, нікому не розповідати про його існування.
Утім, острах щомиті сильніше здушував ковзкі пальці довкола серця.
***
Лютневі дні припали надміру холодні. Я топив до межі залізну грубку та підставляв руки ближче до жару. Іноді обпікав шкіру, але то не біда. Долоні, хоч і дошкуляли, та нагадували про те, що досі живий.
Час посувався неквапно, наче кволий старезний змій. Здавалось, що я, Джим, наші побратими та сусіди переродились у равликів, що зачаїлися від світу під панцирами. Єдине, чого кортіло – більше не видіти страт і катувань, не думати про Священну Варту та донощиків. І найжаданіше – стріти ще хоча б раз Її.
Я пильно стежив за діями Ганса, побоюючись, що тому відомо про картину. Крім того, мав конче збагнути, чи він виказав Ісаака? Чи взагалі доносив бодай на когось?
Сатирик зазвичай тримався осторонь. У цирку блідого юнака не любили через паскудну вдачу та злі жарти. Хоча деколи він залишав кпини, сідав десь за лаштунками та жалівся на дрібну зарплатню, слабке здоров’я, а головне, матір, що кілька років тому подалась у чернецтво й зоставила його на самоті. І, щойно згадавши про неї, Ганс згасав та нишкнув на кілька годин, ніби остерігався чогось.
Він єдиний, хто ніколи не виказував жодного незадоволення тим, що півроку мешкає в гетто чи що наше життя обмежене безліччю правил і заборон. Натомість, зачувши подібні розмови, нашорошував вуха. А лисячий ніс зі свистом втягував повітря, всотуючи будь-яке необережне слово.
На стратах сатирик поводився інакше, ніж решта митців. Зазвичай, якщо судили когось із наших, ми закликали відректись та благати прощення. Бо ж відступництво могло замінити страту на м’якше покарання. Але частіше за все мешканці гетто німували, проголошуючи таким чином мовчазний протест проти рішення влади. Лиш один на нашій трибуні вторував юрбі, гукаючи «Пали!», «У зашморг!» абощо – сатирик Ганс.
Чи вірив циркач у те, що кричав? Чи, може, мав уроджений потяг до жорстокості та отримував насолоду від чужих страждань? Подейкували, що в дитинстві Ганс підбирав хворих тварин або птахів і приносив додому. Для чого? Щоб урятувати чи замучити до смерті? Ці міркування позбавляли мене спокою.
Я пильнував свої слова та вчинки, бо волів не просто дожити до Дня Х, а зустрітися з Нею. А може… про це навіть дико думати… витягти Її з того кубла, де спокутує провину.
Хоч де я був: чи на щоденних роботах, які мусили відбувати всі мешканці гетто, чи в душовій опісля, чи на спільній кухні, де готував обідню юшку з чого доведеться – скрізь відчував чийсь уважний позір. Озирався в пошуках наглядача, але не помічав нічого особливого. Лише ті самі клоуни, актори, музики та поети. Часом серед них крутився Ганс, часом ні. Я невпинно розмислював, чи знає він про картину, чи відає, де таємний сховок.
Щовечора перевіряв, чи на місці ще тубус, і щоразу, виявивши його цілим і неушкодженим, дуже дивувався. Адже картина доводила факт щільного спілкування з осудженим Ісааком, а отже, причетність до злочину. Чому сатирик не виведе мене на чисту воду, не донесе солдатам та Інквізитору, адже він – Вартовий?
Зрідка я дозрівав до того стану, коли єдино можливим виходом лишалося піти до горбаня та взяти в кредит черговий кухоль п’янкого варива. Тоді забував про всі негоди, і мені ввижалася Вона. У шовковому халаті та мереживах ступала до барака й посміхалась. «Поговори зі мною», – шепотів я. І Вона говорила. «Кажи далі! Кажи ще! Такого голосу я ніколи не чув».
Так проминув лютий.
Я досі був живий.
Повний текст роману: книжку можна скачати, наприклад тут: http://www.ex.ua/100152822 або читати онлайн тут: http://bukva.org.ua/mariya-kosyan-koli-v-misti-n-doschit.html?page=1 . Існує також багато інших посилань.
