Жінка-УКРАЇНКА

Світлій пам’яті матері своєї
Сидоренко Ольги Лаврентіївни присвячую

***Цей текст про те, як у процесі еволюційного розвитку звичайна жінка може досягти свого найвищого фемінного статусу, перебуваючи в якому,  вона тільки й чує навколо себе: «Наша Галя – балувана». Після прочитання цього тексту кожна жінка  відчує себе щасливою.

                                                        1.

Голова, як виявилося згодом, ще й дурна, із самого ранку сьогодні не крутиться ні вліво, ні вправо. Трійничний нерв… Піднявся, падлюка, знову…  Не може навіть запалитися чи простудитися по-чесному, як будь-який інший порядний людський орган: горло, наприклад, чи нирки, чи легені, чи щось по гінекології. Трійничний нерв або перебуває в ремісії, або піднімається. І в цьому весь його прикол.  Я несу свою голову на кухню, несу прямо на плечах, достойно й незворушно, як  ще в античні часи поважні грецькі громадяни носили дорогоцінні амфори… Зараз мені все одно чим ті амфори були наповнені – єлеєм, вином чи навіть сечею… Голова не крутиться. Як у вовка, точніше, у вовчиці (женщіна  я ілі гдє?), що всім тулубом повертається вліво-вправо, коли їй це потрібно. Але вовчиці легше: голова в неї не крутиться не від нелюдського – упс! – невовчого болю, а з іншої причини: так природою задумано.  Я сідаю на холодну кухонну табуретку, беру свою голову обома руками і думаю що з нею далі робити. Десь у шкафчику збереглися рештки анальгіну й кетанову ще з доклімаксного періоду мого життя. Спробувати чи що? Заодно й поснідаю. І анальгін, і кетанов - некалорійні продукти. Буду в цьому віднаходити свої переваги.

    Дуже вагітна кішка починає тертися об мої ноги.

   -Чого тобі? – провокую її на інтелектуальну бесіду. – Краще відійди. Бо мої больові потоки передадуться тобі. А тобі ж дітей здорових треба народити. Тільки не на Паску… Чуєш, Мудра? (Мою кішку звати саме так). Тільки не на Паску. – До великих релігійних свят у мене споживацьке ставлення, - від них я чекаю внутрішньої радости й хоч трішки гармонії. Але ж не через акт народження Мудриних нащадків… - Тільки не на Паску! – наказую я Мудрій і запиваю дві пігулки «Моршинською»  негазованою.

    Мудра смиренно відходить. Вигляд у неї якийсь аж чорномирдінський: «Хотєлось как лучше, а получілось как всєгда». Продажні політики приписали цей афоризм Кравчуку, але то все брехні.  Цей перл наприкінці 80-х років минулого століття зронив усе-таки Чорномирдін. Мудра не зводить із мене очей. Мабуть, це моя «Швидка допомога».

   -Співчуваєш? – допитуюсь її. – Співчувай, співчувай, але робити це краще дистанційно.

   Мудра сприймає мою пораду як ласкаве слово, що й кішці приємне, і починає голосно муркотіти. Завела двигунчика…

    Щось довго не починає діяти коняча доза анальгіну вкупі з кетановом. Я здогадуюсь чому. Треба через «нє могу» щось пожувати та ще й проковтнути, - майже всі пігулки вживаються до або після якогось хай навіть небажаного харчу. Їсти не хочеться. Пити не можна. Ні кави, ні чорного міцного, ні зеленого чаю, в якому кофеїну ще більше. Мате й каркаде – безкофеїнові – вже давно в печінках сидять. У такому строго табуйованому режимі мій гормон радости починає заявляти про себе претензійно.

   -Зараз щось придумаєм, - кажу я своєму гормонові. – Потерпи трішечки.  -  Відшукую заначку. Це  зовсім трішки кавових зерен, жменька якась. Я заховала їх від своїх дітей – сина й невістки. Бо мені попалися непрості діти: кричать на мене, перевиховують, коли застукують  на гарячому – на манюсінькій філіжаночці (всього на два з половиною ковточки) по-партизанськи приготовленої та спожитої кави. По-партизанськи – це в час їхньої відсутности вдома. Кава випита, філіжанка вимита, чесні очі зроблені, але ж запах лишається і видає мене на суд дітей, коли вони повертаються додому.

   -Матусю, знову запила? – і за цим викривальним питанням  починається виховна година про шкідливість кави для гіпертоніків у постінсультний період їхнього життя. Я захищаюся перевіреною ще із суворовських часів надійною методикою – починаю сама на непростих дітей своїх нападати:

   -Ви! – кажу я їм. – Ледацюги! Підкинули б  мені краще пару-трійку внуків, поки я жива! Я б переключилася і зовнішньо, і внутрішньо на суттєвіші справи і перестала б навіть думати про цю вонючу каву!

    -Матусю, не все зразу, - відповідають мої непрості діти. – Ще й року після весілля не минуло, а тобі вже внуків подавай!

   Я вдаю, що не знаю чим вони займалися до весілля.

   Мої діти – полоністи. У полон, щоправда, нікого не беруть і самі туди не здаються, а досліджувати постмодерне польське мистецтво досліджують. Дописують свої дисертації, одночасно стажуючись як не в Польщі, то ще в якійсь іншій Швеції. Учора телефонували з Австрії.

   -Ви ж до Польщі від’їжджали, - насмілилась їм нагадати. – Чому тепер в Австрії?

   -Матусю, ми – де попало.

   -Зрозуміло, - на всяк випадок відповіла я. Нічого розумнішого додати не встигла, бо  зв’язок обірвався.

   Дітей вдома не буде ще місяців зо два.  Тож моя сім’я нині складається з однієї особи. Мене, дорогоцінної. І оскільки це так, то я підзвітна сьогодні лише самій собі. І каву я зараз буду готувати не по-партизанськи. І виховної години за це мені ніхто не прочитає. Ось так. В усьому можна знайти свої переваги. Відраховую від свого скарбу рівно чотири (аж чотири!) зернини. Обдурю свій гормон радости чи ні? Не знаю… Як карта ляже…

   Число чотири – моє улюблене. Воно таке сакральне. До нього в мене поважне, навіть святенне ставлення. Чотири я асоціюю із чотирма сторонами світу, чотирма порами року, чотирма етапами людського життя (немовлячість, дитячість, зрілість, старість) і – що вже зовсім по-духовному – чотирма Євангеліями. Чотири кавових зернини – жалюгідна спроба в нічому знайти щось. Це  в мене вже хронічне – в нічому знаходити щось. Із нічого створити  щось.  Або навіть Щось. Якщо мені це потрібно.  Я вмію це робити. Не розучилася до сих пір. Із біомаси зліпити кулю. Із порожнечі – зміст. Із абсолютного нуля – два нулі з одиницею на початку. Я – спец із цього, коли мені це потрібно. Роблю це легко. Як два пальці об асфальт. Та страшне… куди твоє діло… хвали мене, моя губонько…  Про губоньку – це не від мене. А від моєї дорогоцінної іронії, яка проснулася лише від самого запаху розмелених рівно чотирьох кавових зерняток. Господи, як же їй мало треба…

   Відламую шматочок галетного печива,  купленого вчора  у «Великій кишені». «… і я», - відламалося. Черговий вказівний знак на мою причетність до когось чи до чогось? Може бути. Якби всі знаки, які нам подаються Звідти, ми вміли розшифровувати – навіть через галетне печиво із вм’ятим у ньому Біблійним іменем Марія,  - ми були б… Якими б ми були? Мабуть, набагато гіршими. «… і я»… І я…

   Так співпало, що сьогодні ще й чистий четвер. Помити газову плиту чи що? Можна. Але перед цим усе-таки поснідаю. Шматочка печива й ковточка кави для мого  сніданку виявляється цілком достатньо. «…і я»… І я поснідала… І  знеболювальні пігулки подіяли… І біль відступив… І я знаю, що відступив він ненадовго – годинки на півтори… І протягом цих півтори години треба себе використати по максимуму.  

    Мудра старається з усіх своїх кошачих сил. Муркотить, аж рипить на всю кухню.

   -Якщо  питаєш як справи, - кажу я їй, - то на щиру відповідь не сподівайся. Бо все одно не заплἀчу. Не тому, що така витримана й добре вихована. А тому, що я давно забула як це робиться.

    Сьогодні чистий четвер. І я до нього причетна по-особливому. Десять років тому, якраз у чистий четвер, померла моя мати. З тих пір я й причетна… «…і я», «…і я»…  Нас у матері було багацько, - дітей її. Щоб не товктися всім гуртом коло неї, тяжкохворої, вирішили нести вахту: один тиждень – хтось один, другий – хтось другий, третій – хтось третій… і так аж до семи тижнів розподілили. Є в мене підозра, що кожен з нас тоді, материних дітей, зі страхом думав про те, про що й я думала: «Хочби не на моєму тижні… Що завгодно… тільки не це…». Мати померла на другому тижні – на моїй вахті. Кажуть, пам’ять людям дається, аби вміти забувати… Особливо те, що хочеться забути… На жаль, той, хто створив цей афоризм, не врахував особливостей моєї пам’яти. Вже цілих десять років, коли на очі попадається якась кінокартинка, в якій помирає герой,  мені зрозуміло, що в того чи іншого оскароносного чи ще якогось  -носного режисера ніхто в житті,  на щастя,  не помирав. Принаймні  на його очах. У житті люди помирають не так, як у кіно. Це я вже точно знаю. Ніякі технічні засоби кінематографії, навіть найскладніші, найдорожчі  й наймодерніші,  неспроможні передати людське відходження з одного життя і входження в інше. Бо насправді людина відходить (входить)… Ні… Все… І ти, моя, пам’яте, веди себе правильно! Все!.. Все! – я сказала!!!

    …Газова плита блищить і сіяє, хоча не з неї треба було починати. Треба було б розпочати з кухонного вікна. Але я ж хитра. Я бачу, що за вікном збирається на дощ. Небо, яке по-клаустрофобськи нависає над моїм вікном, віщує не просто дощ, а дуже багато дощу. Цей дощ, міркую я, і помиє знадвору не першої свіжости  моє кухонне євровікно. А коли він стихне, я лише протру вікно сухою чистою ганчіркою. Тому  дощ мені потрібен як підсобна робоча сила. Та замість нього за вікном – знайома  картина, що постійно повторюється раз у місяць: довжелезний рефрижератор, двадцятичотирьохметровий (я його не обміряла шкільною лінійкою, лише уточнила  в компетентних людей довжину рефрижераторів на українських дорогах), ніяк не може дати задній хід і благополучно в’їхати в пункт свого призначення -  великий фармацевтичний склад мого маленького міста. Склад справді великий, - колишній графський маєток – вражає метражем корисної площі й надійністю будівлі. Ото вже вміли в давні часи будувати! Без ніяких гіпербол кажучи, - навіки! Оскільки все в світі відносно, то величезний двадцятичотирьохметровий рефрижератор на фоні цієї будівлі виглядає, як Моська проти Слона. І не може в’їхати. І всередині цієї «Моськи» - ніяких аналогій із Троянським конем! – тонни антибіотиків, анальгетиків, спазмолгетиків, жарознижуючих, антипедикульозних, антиалергійних,  протипаразитних, проти- блювотних… - таблеток, мікстур, вітамінів, порошків, присипок, а також – памперси, марля, вата,  бинти, перчатки стерильні й нестерильні, шприци різнокубові, системи для крапельниць, трав’яні збори, мазі, креми, презервативи, тести на вагітність, прокладки з крильцями і без, тонометри, джгути, електронні ваги, фіточаї для схуднення, для заспокоєння, для підвищення життєвого тонусу, для потенції, для печінки, серця й нирок,  для поносу й від поносу…  Тонни! Десятки тонн добра! І все – з благими аптечно-фармакологічними намірами: «Бажаємо здоров’я!». В такі хвилини навіть повітря на території аптечного складу здається мені хворим. І навіть темно-сіре важке небо, яке обіцяє дощ, але не віддає його, теж мені хворим здається. Скільки центнерів здоров’я припадає щорічно на душу населення мого маленького міста? – думаю я, періодично, один раз у місяць,  спостерігаючи таку картину в день завезення товару. Центнери є… Здоров’я нема… І голова  не крутиться ні вліво, ні вправо.  Ах! Яку ж тільки рацію мала відома багатьом народним масам фітотерапевт Наталія Зубицька, тобто Земна, сформулювавши одного разу своє передвиборне гасло: «Я не сама йду у велику політику! Зі мною весь хворий український народ!» Амінь.

    … Мудра знов заводить своєї. Під акомпанемент навсюкухонного мурчання підходить, лащиться, тендітно треться об мої ноги. Аж тепер до мене доходить, що Мудра елементарно просить їсти.

   -Прости мене, грішну. Через свій егоцентризм, через цей падлючий нерв вийшло так, що мені зараз ніхто не потрібен. Хіба що дощ. Якого немає.

   Я розриваю пакетик «Кролика в ніжному соусі»:

   -Призволяйся, дорогая.

   Мудра, як завжди, їсти починає не відразу. Потреться, помнеться, позаглядає мені в очі і аж тоді повільно розпочинає трапезу. Аристократка! Підібрана два роки тому. Хто б міг подумати, що з того напівоблізлого, із закислими оченятами,  худого, як тремпель ходячий, кошеняти виросте така достойна тварь Божа. Зовні Мудра витримана в пастельних тонах. Біло-попелясто-персикова. За своєю внутрішньою конституцією Мудра пастельна ще й ізсередини. Вона мені підходить емоційно, психологічно й енергетично. Лише з цієї причини я  ще й досі її не вбила. За те, що вона час від часу точить свої кігті по всій квартирі об мої дорогоцінні  венілові шпалери  по 170 грн за рулон.

   -Ти кушай, кушай.

      Дощ нарешті відважився  впасти першими  важкими своїми краплями на моє підвіконня, дерева, кущі й на всю грішну землю. Небо наче аж зітхнуло. Розродилося-таки. Який би дощ коли не лив, я зустрічаю його завжди однаково: відчиняю навстіж вікно і вдихаю всім чим можна озонову свіжість. Та ниньки не склалося. Замість свіжости (чи свіжих радіонуклідів?) – запах чужої юшки. Хтось або вгорі, або внизу по стояку ради чистого четверга варить юшку… А запах винюхувати – мені.  Скільки й живу, не люблю запаху чужої юшки… як не люблю чужих голосів і тупотіння ніг у себе над головою… не люблю голосного реготу впереміж із матюхами… не люблю сюсюкання щасливої бабусі, коли вона приходить у гості  до внучка Кірюші: «Ой ти мой маленькій!!! Ой ти мой  сладєнькій!!!  Ой ти мой харошенькій!!! Ой ти моя крохотулєчка!!!  Ой ти моя прєлєсть!!!  Ой ти моя кісанька!!!  Ой ти моя ласточка!!! Ой ти мой заєнька!!! Ой ти мойо солнишко!!!» …  і так по півгодини… та ще й другим академічним альтом Іріни Архіповой там же ж, у мене над головою… я не люблю, коли Кірюша  цього не витримує і починає істеричити… я  взагалі не люблю, коли дітей одибілюють: наприклад, отак: пошлі погуляєм… тюп-тюп-тюп-тюп-тюп-тюп-тюп… я не люблю, коли дорослі одибілюють самі себе… я не люблю п’яних  жінок… і чоловіків п’яних також не люблю та ще й із самого ранку…  я не люблю слова «чєкушка»… не люблю чоловічої істерики… та й жіночої теж… я не люблю слухати що в кого болить, на що саме не вистачає грошей… я не люблю нічим не зіпсованих людських фізіономій, навіть інтелектом… я не люблю причепливих поглядів у мій бік, особливо, коли я в церкві…  не люблю попів-бізнесменів… не люблю, коли на мене кашляють, чхають чи позіхають, не прикриваючи ротяки…  не люблю, коли на питання «Як відпочивалося?» відповідають: «Харашо. Кормілі пять раз в дєнь»…  я не люблю святково одягнених жінок, коли вони кудись біжать (на високих каблуках)… я взагалі не люблю високих каблуків…  не люблю яскравих помад на вустах українських громадянок та ще й не в тон… я не люблю синтетичної білизни… я взагалі не люблю ніякого одягу із синтетики… я не люблю відповідати на очевидні питання: «На роботу йдеш?» або ще краще – «Знову розповніла кілограмів на п’ять?»… не люблю всього напоказ, в тім числі й зімітованої інтелігентности…  не люблю грибних поетів з їхніми жіночими римами «роза-бєрьоза»  та назвами поетичних збірок «Шила шиншила»…  я не люблю розмов по мобілках  на всю маршрутку…  не люблю, коли біжать за маршруткою і в стилі Кіси Воробьянінова волають: «Возьмітє мєня!!! Я хароший!!!», хоча за півхвилини буде наступна маршрутка… я не люблю пронизливих кондукторських голосів  у тих маршрутках… не люблю громадської думки…  я не люблю суворих жіночих облич від побачених цін на торгових рядах чи в супермаркетах…  не люблю чорних брів, намальованих таким же чорним олівцем на тих обличчях… не люблю всього умовно українського, особливо політики з її політиками… не люблю запаху немитих людських тіл і дешевих дезодорантів та антипреспірантів… не люблю тоненьких рівчачків чорної пилюки на спітнілих шиях українських громадянок…  я не люблю підозріло-кагебістських поглядів українських жінок, коли вони, вчепившись у своїх законних чоловіків, ведуть їх під руку… не люблю порепаних п’ят, недоглянутих вух, нігтів і ліктів…  я не люблю всіх, хто взувається в гумові турецькі шльопанці  зеленого, фіолетового, рожевого та іншоколірного забарвлення… я не люблю розумних дуреп і придурків розумних теж не люблю…  не люблю наносної праведности й святости, а також вибіркової принциповости та об’єктивности… я не люблю вислуховувати як було при Союзі… я не люблю намісників Бога на землі…

    Виходить так, що я – людиноненависниця…

    Я щільно закриваю вікно.

 

                                                        2.

    Діло було так. Колись  дуже давно, коли мій екс-благовірний пішов у черговий загул, до мене приїхали. Їхнє  авто під назвою «Ауді» з переплетеними кільцями чи то спереду, чи ззаду перетворилося на серйозний об’єкт зацікавлення з боку моїх сусідів. Хоча розмові тоді ніхто не заважав, сама розмова здалася мені перенасиченою недомовками й законспірованою до неможливости. Я навіть не знала до того часу, що ще й так можна розмовляти.

    -Ваша робота – наша оплата, - сказали вони мені наспіх вивченою українською мовою. – Три матеріали обсягом по сім сторінок одиничним інтервалом.  Теми ось. – І вони поїхали. Щоб через тиждень приїхати знову.

   Однією рукою я гойдала дитяче ліжечко, в якому чеберяв ніжками мій піврічний син, одним вухом прислухалася до дикторського голосу на кухні , - крихітний радіодинамік, встановлений на холодильнику, інформував про події  на дачі у Форосі на фоні одночасних подій у Москві. Михайло Сергійович був, виявляється,  майже смертельно хворий, керувати країною далі був неспроможний. Країна потрапила в нірвану. Країну треба було рятувати, бо перебудова не туди зайшла, - країна розвалювалася, як будинок, збудований на піску…

     Був третій день державного перевороту  – двадцять перше серпня одна  тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року…

    Ті  замовлені невідомо ким матеріали (для мене невідомо. Навіть зараз, через не один десяток років мені це невідомо, бо на моє філософське питання: ви від кого? вони нічого путнього не відповіли. Тому навіть на Страшному суді, якщо мене про це запитають, я відповідатиму по-чесному: «Я не знаю») я написала за дві ночі. Супровідної інформації було хоч греблю гати. Особливо на всіх телеканалах: ОРТ російському й УТ-1 українському. І там, і там крутили танець маленьких лебедят. Я вірила лебедятам повною й глибокою вірою: справи дійсно були кепські. Тому образ нині відомого українського політика, який мені потрібно було створити тоді, став вимальовуватися в  майже бездоганних ракурсах і, якщо вірити моїй публіцистично оформленій фантазії, без цього політика вранці сонце не могло зійти, а ввечері – зайти за горизонт.

    Вони й справді приїхали через тиждень. Почитали. Один з них поцілував мою праву руку (не знав, бідолашний, що перед цим я сумлінно й довго прала синові пелюшки, помічені дитячою радістю), заплатили триста доларів, сіли в своє авто від назвою «Ауді» з кільцями і поїхали. На прощання сказали:

    -Без роботи і без грошей ми вас не залишимо.

    -Правильне рішення, - схвально відповіла я. – Звертайтесь.

    На третину гонорару я накупляла багато дитячого харчування (в грудях молока  давно вже не було),  дитячих колготок і повзунків, хавчика для дорослої категорії населення і ліків від гіпоксії, кисневого тобто голодування мого серцевого м’яза на фоні низького артеріального тиску (тоді я була ще гіпотоніком). Екс-благовірному доповіли про «Ауді» з кільцями, і він прийшов додому. Вдома саме пахло не смаженим на сковороді  салом із твердими, як гума, свинячими цицьками, а справжньою меленою кавою впереміж із м’ясним запахом свинячої вирізки, - я закінчувала готувати відбивнушки.

   -Гдє  дєнєг взяла? Какім мєстом заработала? Почєму сєрдце пєрєстало балєть? – на це триєдине питання слід було відповідати негайно, але я вирішила трішки потримати інтригу.

    -Ти кушай, кушай,- відповіла я екс-благовірному, підкладаючи йому чергову парочку відбивнушок.

    -Нєт, ти мнє скажи, почєму сєрдце пєрєстало балєть? Нашла сєбє кого-то для здоров’я? – активно пережовуючи, перепитав він. Я зраділа, що з трійки запитань лишилося вже одне, відповідь на яке озвучити було найпростіше. Як на духу, я призналася в тім, що сходила на прийом до лікаря-кардіолога…

   -Ну і гдє он тєбя шпокал? Прям на столє?

   -Під столом… потім зробили кардіограму… у мене гіпоксія… вона лікується кокарбоксилазою, вітамінами…

   -…грєлкой на весь рост…

   -…я зараз тричі в день сама себе колю…

   -Сама сєбя?.. Да іді ти!..

    -…так оце тому й серце перестало боліти…

    -Гдє взяла дєньгі на лєкарства? – запитання знову почали ускладнюватися.

   -Заработала.

   -Какім мєстом?

   -Самим важним во всьом мойом женском організмє.

   -Да ето ясно. Мнє вчєра одна дама нагадала на картах, класно, кстаті, гадаєт, што мой син – ето нє мой рєбьонок.

    -А ти што, сам етого нє знал? У тєбя ж нє токо в галавє пусто, у тєбя ж і в яйцах пусто. Как ти мог проізвєсті такого рєбьоночка? Нікак.

   Прямоє попаданіє в псіхіку! Протягом усіх наступних 6,5 років подружнього життя екс-благовірний на цю тему більше не заговорював.

    Традиційно відригнувши, моя надія і опора  в житті завалилася спати, а через півтори доби, відіспавшись та знову під’ївши, почала  демонструвати переді мною свої мужскіє прітязанія.

    -Що ти-що ти, - театрально злякалася я. – Пройди спочатку санобработку.

    -Нє ламайся. Тріхомонади нєт, как прошлий раз. Ето сто процентов.

    -І с кончіка нє капаєт, как позапрошлий раз? – підтверджувала я свій стервозний характер і водночас світлу пам’ять. – А как нащьот чєсоткі?

    -Ой, да раді бога. Нє очєнь-то і хотєлось. – І зник екс-благовірний у невідомому напрямку. І, хотілось вірити, надовго.

    У мене була дитина. У мене був невеликий городик з кількома овочевими грядками й дванадцятьма рядками картоплі. Мені було чим зайнятися. Тому до періодичних загулів екс-благовірного я ставилась по-філософськи.

   -Ти ж дивись, - радила я йому. – Якщо трапляється якийсь свіжак, то там і заночуй. Зважаючи на складну криміногенну обстановку в місті, ночами краще не шляйся. – У такий спосіб я дбала про його безпеку і ніким непобиту пику.

    -Разрєшаєш? – перепитував він.

    -Рекомендую, - глибокомудро відповідала я.

    -Ой спасіба! - І він виконував мої рекомендації сумлінно.

    Отак і жили. Отак я й ставала поступово мудрою жінкою. Мудра жінка, за моїми власними життєвими спостереженнями, як і сильна жінка, - це насправді жінка нещасна. Але вживлена в її свідомість мудрість творить чудеса: така жінка володіє здатністю перетворювати нещастя на конструктив, тобто на якийсь аналог щастя. Навіть тоді, коли життєві обставини забирають у цієї жінки а)рідного чоловіка – батька своєї дитини; б)рідну країну – великий, могутній у минулому часі Радянський Союз. А ще мудра жінка здатна періодично ставити сама собі приблизно таке риторичне питання: чи обіцяв мені хто-небудь і коли-небудь, що я буду щасливою? І все. І маса проблем після такого питання відпадає автоматично.

    У мене була дитина і городик. А тепер з’явився ще й підробіток. Вони знову до мене приїхали приблизно через місяць. Політик N, до створення іміджу якого дистанційно виявилась причетною і я, стрімко йшов у вищі ешелони влади. Під нього створювалась партія. Роботи  в пишучої братії побільшало.

    -Ваша робота – наша оплата, - знову сказали вони мені. Дежавю, - подумала я. Але ні. Цього разу потрібно було відредагувати майбутню книгу політика N – його  перепустку до клубу сильних світу цього. Те, що називалось майбутньою книгою, за змістом насправді було ні сим-ні тим та іншим літературним сміттям, написаним російською мовою.  Звичайна низькопробна політична демагогія і не більше. Але, на жаль, і не менше. Від деяких текстових уривків я навіть ужахнулася.  «Как правило, государственное развитие теснейшим образом связано с национальным. Этнополитические консолидационные процессы помогают становлению государственности, а последняя, в свою очередь, создает условия для формирования политической нации или гражданского общества. Исторически мы не имели ни того, ни другого. Различные части нынешней Украины веками жили в разных государственных образованиях. Даже если говорить только об украинском  этносе, то и тогда невозможно утверждать, что он составляет единую нацию. А ведь, кроме него, Украину населяют еще и другие народы, в том числе и такие крупные, как русские или крымские татары. Поэтому расхожее выражение – «украинская нация» - может восприниматься разве что  со значительной долей иронии. Нации нет ни украинской этнической, ни украинской политической. Можно говорить лишь о народе Украины, который представляет  собой совокупность  этнокультурных общностей с различными ценностными ориентациями».

    -Я відмовляюся редагувати цю книгу! – дуже  щиро вигукнула я їм. -  Автор не вважає себе представником своєї нації! А він же – відомий політик!

     Вони  зробили хід конем – мовчки поклали переді мною конверт із грішми. І сказали:

     -Треба.

    -Я не буду цього робити! – щирості в моїй інтонації поменшало, бо перед носом лежали гроші.

    Вони це зрозуміли так: я набиваю собі ціну. І сказали:

    -Це лиш аванс. Ваша робота – наша оплата.

    Я висмикнула з рукопису ще пару-трійку аркушів. Мати Божа!!! «Я уже неоднократно честно признавался, что не уверен в необходимости юридического уравнивания русского языка с украинским на общегосударственном уровне. Будучи международным и более конкурентным, он может потеснить украинский. Конечно, это была бы невосполнимая потеря, с которой я смириться не могу. Но чем угрожает государственному статусу украинского языка признание русского официальным в отдельных регионах? Когда областные советы Юга и Востока Украины начали объявлять на подведомственных им территориях русский язык вторым официальным, я подумал: «Слава Богу! Жизнь сама нашла решение этой непростой проблемы. И теперь отпадет необходимость перед каждыми очередными и внеочередными выборами будировать вопрос о придании русскому языку общегосударственного статуса». Отакі, виявляється, речі. І великий-могутній розвалився,  і своєї мови соромимось, і влади страх як хочеться, і на фоні українофобства боїмося навіть тіні своєї…

    Звичайно, сам  політик N не був причетним до писанини навіть мінімально. Від його імени група служителів пера компілятивним способом зварганила так  звану публіцистичну книгу (ще й такий жанр, виявляється, може бути!). Політик N, міркувала я, навіть не читатиме своєї книги. Йому не до цього. Але раптом щось у голову стукне? Відкриє готову книжку й хоч півсторінки прочитає? «Совершенно очевидно, что вмешательство власть придержаних во внутренние дела церкви ничего, кроме вреда, принести не может как самой церкви, так и стране в целом. Негоже людям, хотя и облеченным высшей властью, но не наделенным такой же мудростью вести себя в церковном доме, как слону в посудной лавке. Может пострадать не только посуда, но и сама лавка. Так, как это случилось сейчас, в начале 90-х годов ХХ века, когда усилиями власти был спровоцирован раскол в украинском православии. Чтобы этого не случилось в очередной раз, нам всем необходимо научиться следовать мудрому церковному завету: «Богу Богово, а кесарю кесарево». К сожалению, ни учиться, ни  следовать здравому смыслу наши властители не желают».  Бідолашний політик N! – з розпачем думала я. Стражденна людина! Якщо він візьме до рук уже готову свою друковану продукцію та хоча би поверхово ознайомиться з так званою публіцистикою, йому може стати погано! Інфаркт як мінімум! Треба рятувати людину!  Із оцього заполітизованого словоблуддя, із нічим не прикритої умовно української авторської позиції мені потрібно було зробити глибоко патріотичний текст, виважений історично, політично й публіцистично. Інакше кажучи, з гівна мені треба було зліпити кулю. І я зробила це! Дешеву політичну демагогію я розбавила вигаданими соціологічними опитуваннями, церковно-релігійне словоблуддя замінила історіо- та філософемами типу «Церква як соціальний інститут на українському культурологічному терені  має дуже складну, а на окремих етапах  навіть протирічну  історію розвитку», «Храмів Божих багато, а Бог один», «Дорога до Храму – це ще не дорога до Бога» і т.д., і т.п. Спекулятивну тему двомовности я з великими потугами українізувала, вмонтувавши в потрібних місцях «народну думку», - в такий спосіб демонструючи нерозривний зв’язок високої політики з – упс! – народом. З тематично проросійської книга перетворилась на прозоро проукраїнську. Крім усього, я її ще й переклала українською мовою. Аякже! Треба ж було рятувати політика N на етапі проголошення незалежности України!

    За цю роботу мені заплатили значно більше, ніж уперше. З великої радости я знову накупляла багато всякої жрачки – сто грам горошку, пляшку ситра й пиріжок із капустою,  який виявився  таким же гидким на смак, як і на вигляд, -  а на здачу –  однокімнатну квартиру в іншому кінці міста. Хай буде на всяк випадок, вирішила я. Коли настане час іти від благовірного (саме так: не якщо, а коли!), тили повинні бути забезпечені. Однокімнатна квартира  відразу почала давати мені й дитині хоч якийсь фінансовий прибуток: я швиденько запустила туди квартирантів.  

    Життя продовжувалось. І це вже було життя в тій країні, де ще не вмерла ні сила, ні воля, а в декого навіть – сила волі.

 

                                                               3.

    Був січень. У зв’язку з глобальним потеплінням погода була березнево-квітневою. З неба сіялася мжичка. На більшу грязюку  на землі. Північно-західний вітер помірний з переходом до сильного рвучко розкидався  пригоршнями дискомфортної небесної вологи прямо в обличчя випадковим перехожим, тарабанів сухими гілками мертвих дерев кому в шибки, кому по балкону. В таку погоду хороший господар і пса свого з хати не випустить. В таку погоду й прийшла до мене начебто в гості одна стара журналістка.

   -Мені лишилося шість років до пенсії, - повідомила вона мені з порогу історичний факт.

   -Тю, - подумала я. Бо вважала, що вона вже давно на пенсії.

    -Всього шість років! – патетично підкреслила цю інтимну подробицю стара журналістка.

    -Чим можу допомогти? – альтруїстично зрефлексувала я.

    -Відмовся! – прозвучав з її вуст дивний для мене імператив.

    -Запросто! – з готовністю відповіла я. – Тільки скажи від чого.

    -Не прикидайся, що нічого не знаєш! І не знущайся наді мною! Нерви мої виснажені! Я вже і в психіатра була!

    -А я тут при чому? – з виглядом безневинного ягняти пролепетала я.

   -При тому! Через тебе мене не беруть на роботу! На таку потрібну для мене зараз роботу! Через тебе я не зароблю пенсії держслужбовця! Мені лише шість років…

    -Ти вже двічі про це казала… Пішли краще на кухню, я тобі чаю наколочу. Вода в крані є. А замість цукру – ціаністого калію всиплю. Тобі одну ложку чи дві?

   -Три!!!

   -Ну то пішли.

    Достеменно знаючи, що вона завше ходить напівголодна (одинока жінка і всі випливаючі звідси фактори), я набузувала її спочатку двома таріляками гречаного супу:

    -Ти кушай, кушай.

   -Давай добавку!

    -Досить жерти! – чемно відповіла я. – Розповідай нарешті чому ти так мордуєшся?

    -Давай ще й чай. – І під сьорбаючий акомпанемент вона повідала мені передісторію  свого до мене приходу. Редактора міської газети відправили на пенсію. Граючись у демократію, міська влада оголосила конкурс на заміщення вакантної посади. У три різних газети дали з цього приводу оголошення.

    -Оголошення про вакантну посаду дали для тебе і під тебе! – нарешті озвучила страшну правду стара, як світ, журналістка. – Відмовся!!! Чуєш? Мені шість років…

    -Знаю, знаю. Ти завжди була зациклена на чомусь одному. Навіть перед пенсією не навчилася переключатися на інші теми.

    -Ти відмовся, а я переключусь.

    Що з неї візьмеш, крім аналізів? – думала я. Уже й до психіатра сходила. Від цього факту мені було приємно. Ось вона, -  та, що завше удостоювала мене хіба що зневажливим чи принизливим поглядом, та, що крала мої ідеї та видавала їх за свої, а потім наодинці  мені, як дибільній, пояснювала, що цим самим вона робить мені ще й велику честь, та, зрештою, що стала третьою в любовному – упс! – трикутнику, коли той трикутник мав місце бути в моїй далекій і небезгрішній молодості. Через цю курву я колись без малого чомусь не здохла, бо вона мені порадила попаритись на гарячому молоці, коли я десь підхватила звичайний цистит, і нирки мої тоді завили так, що цілих дві доби рятувала мене бригада урологів. Чому я тоді не здохла, я й сама не знаю. Я вже давно на неї ні за що не ображаюсь, - вона мене сама цього навчила. Я справді навчилася підніматися над ситуацією. Та все ж позловтішатися страх як хотілось. Хоч трішки. Прийшла коза до воза! А чому б і не прийти? Шість років до пенсії. Пенсія держслужбовця. Це вам не фуфло-муфло. По-пластунськи приповзти можна.

    -Ти чекаєш на достойну відповідь? – по-одеськи, тобто із запитання  почала я свою мирну бесіду. – Що ж… - І тут наші очі зустрілися. Ноздря в ноздрю, як сказав би мій екс-благовірний. Не знаю що там було в моїх очах, але в її очах було все: благання, приниження, каяття… - все, що їй потрібно було запустити в хід, аби мене розчулити.

   І я хтозна й чому розчулилась. І здалася. І подумала при цьому: «Мо’ й мене колись хтось пожаліє…»

   -Не мордуйся, - сказала я їй. – Тебе візьмуть на роботу. Не тому, що я така добра. А тому, що я вдало вийшла заміж. – І я ввійшла в образ щасливої жінки-матері-берегині сімейного вогнища й тепла від нього. – Чоловік сказав, щоб сиділа вдома, доки дитина в школу не піде. А чоловік – це чоловік. Чоловіка треба слухатись. Тим більше, що його зарплата це дозволяє. У нас із ним общєствєнноє раздєлєніє труда: він гроші заробляє – я благополучно витрачаю. – Ху-у-ух! Таки помстилася!

   -Рада за тебе,- сказав її голос. А очі її промовили: - Хоч ти мене і вбий, але це брехня.

     Вона не повірила мені і моєму жіночому щастю! Тварюка отака! Амеба звичайна! Падло кончене! Але що ж, люби, Боже, правду, актриса з мене завше була нікудишня. Тому не лишалося мені нічого іншого, як сказати їй:

   - Бажаю успіхів на редакторському поприщі. Може, з тебе щось і вийде. Звертайся.

   -Тебе викличуть…

    -Мене не викличуть, а запросять, - зухвало уточнила перед нею я.

    -… то ти  не просто відмовся, а й скажи їм про мене щось хороше…

    -Про тебе?  Хороше? Це буде складно. Але щось придумаю. Ти ж натомість, коли станеш редактрисою, в офіційній інформації не переплутай  Леоніда Макаровича Кравчука з Леонідом Іллічем Брєжнєвим.

    …Редактрисою вона так і не стала. Потримали півтора року в.о.  і знову оголосили конкурс на заміщення вакантної посади редактора. І знову оголошення в газетах – для мене і під мене. Ясна річ, я відмовилась. Робила це з великим задоволенням від свого потішеного професійного самолюбства. Журналістів почали відстрілювати. Самого Лістьєва вбили. У мене були зобов’язання перед своєю сім’єю, щонайперше – перед дитиною. Робота мені вже знайшлася, - зовсім інша, ніж до декретної відпустки. У мене була дитина, був той самий невеличкий городик. У мене з’явилася ще й незвична для мене робота. Мені було чим зайнятися. Не пішла я в редактриси.

     Та ще й Лістьєва вбили…

 

                                                        4.

    -Життя, як відомо, - це не те, що ми про нього знаємо.  Одне з багатомільйонних визначень життя може бути таким: життя – це те, що тримається на магії слова. Магія слів, безсумнівно, є. А якщо словами маніпулює людина вміла й знаюча, ці слова запросто можуть взяти вас у полон. Вони обплутають вас, як витончена шовкова павутина, а коли ви перетворитесь у безпомічний кокон, проткнуть вашу шкіру, проникнуть у кров, заволодіють вашими думками. Магічна дія слів продовжиться вже у вас усередині.

   Коли я перед ними озвучувала ці та інші сегменти своєї власної теорії слова, мені їх було просто шкода. Тридцять пар очей, а інколи й більше, дивились на мене чи то як на динозавра, чи то як на якесь інше рєдкостноє іскопаємоє. В студентській аудиторії, де у перервах між парами крім матів-перематів, бліна, тіпа, то єсть, по фіг-на фіг і вабщє нічого іншого не звучало, бо сюди вже давно  прийшла вулиця, хтось  іще говорив  про силу слова, силу думки, публіцистичність мислення та ще дещо. Ну вабщє капєц!  Двояке від цього було відчуття. Якийсь аж материнський жаль і водночас глибока й повна відповідальність. Жаль – бо я знала, що їх чекає попереду: вони зібралися йти в журналістику. Відповідальність – бо за такий кредит довіри, що світився в їхніх очах, можна було віддати все. Все! Все – це  два недопалені архаїчні конспекти з часів студентської молодости, підписані тоді ще красивим моїм почерком: «Теорія і практика журналістської майстерності» і «Художнє оформлення газети». Чому  саме ці два конспекти не були спалені у вогнищі святої інквізиції на випускному вечорі після журфаку, я  можу пояснити хіба що Господнім провидінням. Палили тоді все. Горіло все синім пламєнєм: науковий атеїзм, науковий комунізм, політекономія соціалізму, марксистсько-ленінська філософія!!!  Під гарячу руку – й історія зарубіжної преси, літературне редагування, шрифтологія, теорія теле-, фото- і радіожурналістики!!! Нам було весело! Нам було радісно! Після офіційного бенкету в студентській їдальні ми провели додому свою кураторшу, обцілували – тьфу! – її в усі відкриті частини тіла, насилу всучили дорогоцінний подарунок – вазу із кольорового скла для квітів за 14 карбованців 52 копійки, заспівали під кураторшиним балконом серенаду хором, як співається «Інтернаціонал» на мотив «Матроського яблучка»:  «Трое суток шагать, / Трое суток не спать/ Ради нескольких строчек в газете./ Если б снова начать,/  Я бы выбрал опять/ Бесконечные хлопоты эти!  - і пішли в студентське містечко досвятковувати, бо ще з дня про це надійно подбали. Профгрупорг Зеник, за паспортом Зіновій, дбаючи про соціальний захист людських душ, привіз ще в обід із Борщагівки дві трьохлітрові банки чистого, як сльоза,  двічі перегнаного самогону від своєї київської тітоньки Зіни, на чию честь він (Зеник) і був колись своїми батьками названий. Тітонька Зіна ще жодного разу за всі п’ять років нікого в групі не підвела якістю своєї продукції. За тітоньку Зіну вся група молилась, її любили й шанували, її називали цвітом української нації й національним надбанням, хоча в очі її ніхто не бачив. Крім Зеника. Шість літрів борщагівської аквавіти стояли в Зеника під гуртожитківським ліжком, манили до себе, муляли душу всій групі й на урочистому врученні дипломів, і після нього, і на окультуреному до неможливости бенкеті з трьома пляшками шампанського на 24 бокали (кураторша 25-а) в студїдальні. Тому Зеник уміло  провів бенкет в режимі бліц, - за пару годин і відбенкетували, і кураторшу відвели на горшок і спать, а самі з масовим виглядом «Ну нарешті!» почали святкувати по-чесному. Розпалили ритуальне вогнище за кількадесят метрів від гуртожитку, дрова чи сухі гілки в яке підкладати було суворо заборонено. Одні лиш конспекти.

    -На, Варганов! Получай!!! – і вогнище пожирало «Словник молодого журналіста», який професор Варганов сам придумав і уклав, а потім на колоквіумах вимагав знання напам’ять кожного з півтисячі журналістських термінів. І звіряв при цьому наші відповіді з написаним у своєму словнику!

    -На, Мойсей!!! Привів ти нас до фінішу!!! – летіли у живий вогонь «Основи журналістики» професора Мойсеєва. – О великий Мойсею!!! Слава тобі!!!

    -Папаримський!!!  - це так на доцента Паримського. - Ось тобі твоя соціальна реклама!!!

    -Марксистсько-ленінській філософії гіп-гіп ура!!!

    -Ура!!! Ура!!!

    -Неіснуючим наукам слава!!!

    -Навіки слава!!!

    -Слава науковому комунізму!!!

    -Слава!!! Слава!!! Слава!!!

    -Слава науковому атеїзму!!!

    -Слава!!! Слава!!! Ура, товариші!!!

   Нам було весело й радісно. Принаймні настільки, що ми вірили: все це витворяємо справді ми. Лише згодом ми допетрали: то витворяли все-таки не ми. То витворяли шість літрів борщагівського самогону. Від тітоньки Зіни.

     Коли свято досягло апогею, найсміливіші почали стрибати через вогнище. Попарно або поодинці. А треба сказати, що група наша складалася рівно з дванадцяти пар. Одна з пар, щоправда, була зовсім не пара. А все тому, що в групі всі давали всім. Бо група – це святе. Тому всі давали всім. Одна лиш староста – кривава Марічка – нікому не давала. За всі п’ять років нікому! Жодного разу! Ламалася, як гречаний бублик, винувато пояснювала:

    -З мене саме іллє… - або ще краще: - З мене саме тіче…

    Ні, ну ви подумайте!!!  З неї тіче! Наче з нас не тіче!! Отаке стерво з полонини! Навіть землякові своєму  - профоргові Зенику, за паспортом Зіновію – і то не давала!  І отаке курвидло гуцульське керувало нами всі п’ять років! Тіче з неї!!! Образливо було всім. За Васька образливо! Нашого комсорга! Серйозний, флегматичний, товстий Васько доки про партійне керівництво радянською пресою було не договорить, з вечірки чи  з днюхи  в свою кімнату не піде. А коли вже й ішов, - іти було ні з ким. Всє дєвчьонкі вже – по парам! В тішінє разошліся! І в усіх любов. А в кривавої Марічки, як завше, - як не тіче, то  іллє. За Васька було обидно. Хороший же хлопець – спокійний, серйозний, товстий, флегматичний… І надумали хлопці, в кого почуття справедливости було найзагостренішим, прямо на випускному, після борщагівського самограю, Марічці морду начистити. За Васька. А заодно – й за самих себе. Бо повідмовляла Марічка кожному з них за п’ять років стільки разів, скільки кілків стирчить у сільській лісі.* Про цей план у групі знала тільки я та ще одна Анфіса. А всього у групі Анфіс було дві: я і вже названа Анфіса. Моя подруга. Коли в кінотеатрах фільм «Угрюм-река»**  крутити закінчили, то нас із нею група так і назвала. За те, що не минули ми з нею жодного сеансу, де б він не крутився, – чи в «Київській Русі», чи в Жовтневому палаці, чи ще десь… Отакі  були колись фільми.  Але я про Марічку. Їй давно вже треба було  начистити тую мордяку. Було за що. Але відкладали аж до випускного.

    -Я вже однією ногою на українському телеба-а-аченні, - транділа вона нам, починаючи ще з третього курсу. – Бо в мене все – відпові-і-і-дно.

• Ліса – те, що й тин, - в сільській місцевості дерев’яна плетена огорожа, паркан.
• Анфіса – головна героїня фільму «Угрюм-река». Цю роль зіграла Людмила Чурсіна.

 

неї, працювала санітаркою в лєчсанупровській лікарні. То колись ото винесла переповнене судно з-під якогось телеоператора, в аварії поламався, а той начебто пообіцяв з великої вдячности влаштувати криваву Марічку  на роботу помічником оператора. Відпові-і-ідно!

   -А нам і в стінгазеті добре, - знаходився хтось на достойну відповідь. – Це найчитабельніша преса!

    -Кожному своє-е-е!

    Ну як тут не даси по морді? За таке мовчки підходять і тупо б’ють.  Хай потім сама довго думає за що.

    …Коли почали стрибати через те вогнище, хтось іздуру шугонув у вогонь сто грам самогону.

    -Жертва богам !!!

    Жертву хтось розрахував максимально точно і в часі, і в просторі. Через вогонь летіла саме кривава Марічка…

    Біле кримпленове плаття на ній згоріло якось дивно. Воно зайнялося не ззаду, а спереду. За мить, - та яку там мить? – за півмиті спереду Марічки вже не було. Був один вогонь. Бігаючий факел. Від цього факел розгорався ще більше. Далі в мене – провал у пам’яті. Чи кричав хтось, чи всім заціпило, - нічого не пам’ятаю. Пам’ятаю вже, як комсорг Васько налетів своєю флегматичною масою на Марічку, обійняв її, рвучко притулив до себе,  як щось путнє, і сам собою загасив її, палаючу. І тишу потім пам’ятаю.  І запах якийсь радянський – вонізм розплавленого кримплену чи що? І два неспалені конспекти в своїх руках – по одному в кожній, які ніби питали мене: яка наша подальша доля?

    …Васько тоді майже не постраждав. Обгоріли тільки брови, вії та чуб ізпереду. І біла випускна теніска згоріла. На Марічку ж страшно було глянуть. А слухати її було ще страшніше.

    -Сціте, гади!!! – верещало щось Маріччиним голосом. – Гади!!! Сволочі!!! Сціте!!! Сціте, кажу вам!!!

    Всі завмерли, бо всім учувся імператив «стійте!». Дехто, хто першим прийшов ок’ пам’яті, здогадався: Марічка, уже по-справжньому кривава Марічка, просить звичайної сечі. Якщо на свіжий опік відразу ж – сечею, опік послаблюється. Мо’ двоюрідна сестра її, та, що в лєчсанупровській лікарні працює, цього навчила? Та від страху в усіх усередині все пересохло. Один лиш Васько напудив Марічці на ноги й живіт все, що мав. Не пожаднічав. (Через десять років, на зустрічі однокурсників, він цей факт актуально прокоментує: «Ото як посцяв тоді на неї, то чомусь відразу й закохався. І, як чесний мужик, змушений був одружитися». Одні вони – Васько й Марічка – не були попаровані всі п’ять літ. І одні вони стали подружньою парою!).

    Марічку на телебачення тоді не взяли: провалялася в опіковому центрі  місяця з півтора, весь фасад же був обпечений: частково лице й шия,  повністю живіт, навіть лобок обсмалила… Куди ж її брати таку на телебачення? Та ще й з обсмаленим лобком? А Васько прорвався в журналісти-міжнародники. З Куби вів репортажі про оздоровлення там українських дітей після Чорнобильської катастрофи. Там, на Кубі, вилікував і свою Марічку, в якої й справді були великі проблеми чи то по гінекології, чи то  по ендокринології: постійна присутність місячних, як і постійна їх відсутність, - діагноз дуже серйозний. Вдячна Марічка, оздоровлена,  народила Васькові двох синів…

    Після того випускного екстріму, отже, лишилося в мене всього два конспекти. Як виявилося пізніше, надзвичайно потрібних для мене. Куди піти й куди податься за навчально-методичною літературою? Та все туди ж. Після багаторічної розлуки мої викладачі, на відміну від мене, виявилися добре вихованими й чемними людьми. Зробили навіть вигляд, що це я роблю їм велику честь, звернувшись за допомогою. Надавали навчальних програм, методичок, підручників і посібників, монографій два величезних, з міцними ручками пакети. І сказали:

    -Повертати  не потрібно. Учіться. Бо вчення – світ.

    -Авжеж, - сказала я і почала не вчитися. А вчити. Хто не вміє вчитися, той учить. А хто не вміє вчити, той учить як треба вчити.

    …Коли мені щось по-справжньому треба, я стиснуся в кулак, зберу докупи і силу, і волю, сама себе зберу докупи, і оте треба переростає в є. Так було й того разу. Я обклалася  щедрими дарами від моїх викладачів і два з половиною місяці вдень і вночі тупо працювала лиш на себе і під себе. Лекційні курси з довірених мені предметів були розроблені! І я відчула себе майже так, як співається в одній філософській пісні: «Вышел ежик из тумана…»

    …І  я їм розповідала. Милу, славну, стару, добру брехню. Про те, що на журналістиці тримається весь світ. Про те, що інформація – це власне саме життя, в якому ми крутимось. Це спосіб стирання граней між невизначеністю й визначеністю. Ну й, звичайно ж: хто володіє інформацією, той володіє світом. Отакі речі.

 

                                                           5.

     Несподівано про мене згадали. Приїхали вже не на «Ауді» з кільцями, а на якомусь авто з японською назвою чи то  «Хоцюпісі», чи то «Місубісі».

     Справа власне була в грошах. Я й тоді знала, знаю й тепер, що під видавничі проекти зацікавлені особи виділяють досить таки пристойні гроші. І, оскільки ці небалакучі хлопці в реальності орієнтувалися все-таки непогано і в глибоких знаннях життя щось-таки петрали, вони як мінімум  в десяток разів дешевше реалізовували подібні проекти. За рахунок таких, як я. Літературних негрів. У скільки разів якісніше – історія цей факт замовчує. Зекономлені гроші – для них може й кишенькові -  їм теж були потрібні. Хоча би для ресторанів чи казино, чи на якісь інші чоловічі розваги. Усі ж – живі люди. Що ж тут неясно? Одним словом,  любила я цих небалакучих хлопців, - вони мені  жити допомагали. Слова свого вони тримали: без роботи й без грошей не залишали мене. Хороші були хлопці.

    В один із приїздів вони поставили мене перед фактом:

    -Розширюється мережа засобів масової інформації, створених під нашу партію. Вас зараховано  в редакційний штат тижневика «Славянские ведомости». Газета двомовна. Будете тягнути українську версію.

    Я й справді її тягнула, наполегливо й терпляче. Але недовго. Всього чотири місяці. Доки не застудилася в електричці… Та плюнула на все те… Та й перестала кататися… На роботу треба було їздити три рази в тиждень аж у столицю. Як мене витерпіли на місці, на основній моїй роботі, я не знаю. Мій тижневий розклад ущільнили до неможливости  і втиснули в два робочих дні. То був по-своєму цікавий чотиримісячний період мого життя – період крутіння білки в колесі.

    …Не крутитися було просто нєпозволітєльно. Екс-благовірного з роботи вигнали. Та ще й за те, за що на тій роботі ніколи й нікого не виганяють (працював у міліції). Вигнали за беде. Там нікого й ніколи за це не виганяють. А його як великого оригінала й креативника  вигнали. Винною в  цьому, звичайно ж, виявилась я.

    Моя вірна подруга (маю на увазі свою свекруху) прийшла до мене заплакана й стривожена і з розпачем запитала:

    -Чому ти з ним не поїхала по ті яблука?!?

    -??? – відповіла я.

    Яблука, про існування яких я ні сном-ні духом нічого не знала, навіть не здогадувалася, стали потужним приводом для того, щоб їх накрасти в якомусь саду якогось приміського колгоспу (а колгоспи тоді ще тільки починали розвалюватись) і потім начавити з них багато-багато соку. Такою була офіційна версія пояснення першопричини того, що сталося потім.  Нібито саме за тими яблуками й поїхав мій екс-благовірний. Не сам. А з черговою своєю пасією.  Перед поїздкою добре вмазали. Ще й із собою взяли кілька пляшок «Столичної». Дорогою назад, опівночі, звичайно, й без утопічних яблук, підігрівши душу свіжою горілкою, почали виясняти стосунки. Воно б і нічого, але все в них було на ходу.  Розборки – теж.  Старий покірний «Москвичик - 412» вижимав свої останні 80 км / год., коли пасія вчепилася всіма десятьма нігтями в ненаглядне личко екс-благовірного. Хобі в неї було таке. Старий покірний «Москвичик - 412» став ще й покійним, бо врізався на вказаній швидкості в ще старішого, але замашного клена на обочині автотраси. З тих пір ліричну пісню Там, где клен шумит / Над речной волной / Говорили мы / О любви с тобой. / Отшумел тот клен, / Полем бродит  мгла, / А любовь, как сон, / Стороной прошла – я розумію по-своєму. Фінал – печальний. І не лише в зацитованій пісні. Пропало усьо! У пасії – власне лице від численних різаних ран і святковий одяг (так співпало, що того дня вона була іменинницею й зодягнута була в усе найкраще), в екс-благовірного – власне підборіддя, яке він без малого не відрізав обломками лобового скла і яке лікар-травматолог  із садистською насолодою зашивав спеціально по живому, без місцевого знеболювання: відомщався за колишній міліцейський візит у свою сім’ю під час невеликого скандалу (всього на піввулиці було чути), пропав і старий покірний «Москвичик-412», пропала й робота, про яку зромантизовано співається в іншій пісні – Наша служба и опасна, и трудна, / И на первый взгляд как будто невидна…  

    -У тєбя случайно нєт вихода на інстітут космєтологіі? – запитав мене, коли трохи очухався після  всього цього, мій екс-благовірний. – Понімаєш, єй надо дєлать как мінімум шесть операцій на ліце…

    -Виход єсть, а чого ж немає? – як завше, глибокомудро відповіла я. -  У Києві зі станції метро Театральна виходиш і прямо потрапляєш в інститут косметології.

    -Всьо ясно. І ето родная жена.  

     Ображатися чи потрясати повітря своїми докорами на тему сімейних зрад я навіть не збиралася. Не тому, що я така свята та божа. А тому, що мені просто було ніколи. Я вичитувала свіжий номер регіональної партійної газети від політика N, редагувала статті від його імени, продовжувала створювати його світлий образ. А студентам викладала ті навчальні дисципліни, які мені були довірені. У мене була вже не дуже мала дитина. У мене була не одна робота. Мені було чим зайнятися. Репетиторством по вихідних я припинила займатися. З технічних причин. Висловлюючись по-американськи, в екс-благовірного розпочалася велика депресія. Заліг чоловік. Прийняв горизонтальне положення тіла аж на півтора року. Я вже думала, що й не встане.

    Коли таки встав. Допомогли йому в цьому дві обставини. Першу відтворю якомога детальніше, бо вона того варта: вона повністю пояснює другу.

     Був нічим не оригінальний звичайний зимовий вечір. У перерві між лежанням і харчуванням екс-благовірний сказав:

    -Пойду провєтрюсь.

    -Та й сходи, - схвалила я його благі наміри.

    -Цьом-цьом, зайчікі, - як завше, від порогу пролунало з його вуст.

    -Пока-пока, - в один голос відповіли ми із сином.

    І нічим не оригінальний вечір тихо-мирно переходив у водні процедури-на горшок-і спать. Дитина вже спала, може й годинку, може, й більше, а я на кухні щось писала, коли в двері відчайдушно постукали і жіночий голос претензійно закричав:

   -Откройтє!!! Откройтє!!! Я от вашево мужа!!!

    Що за явлєніє? – подумала я. – Чи хоч нічого не трапилось? І, щоб припинити несподіване грюкання й не розбудити дитину, я швиденько відкрила двері. Переді мною стояла незнайома знайомка. По ледь помітних шрамах на її личку, замаскованих тональним кремом, я здогадалася хто це.

    -Ви мєня знаєтє? – запитала вона мене.

    -А хто ж тебе не знає? – підтвердила я її ідентифікацію.

    -Я любімая женщіна вашево мужа, - представилась вона.

    -Це добре, - зрефлексувала я на автоматі.

    -Мнє надо зайті і поговоріть.

    -Заходь. Говори тихо, бо дитина спить.

    -Ми с вашим мужем уже два года дєнь у дєнь і ночь у ночь…

    -Цікава теза, - похвалила я її за досконалість мислення. – Розшифровувати її не треба.

    -Чіво?

    -Питання тут ставлю я. До тебе, зважаючи на деякі фактори, питання всього одне: ти до всіх дружин своїх любімих мужчін приходиш чи через одну?

    -Чіво?

    -Чого прийшла, питаю?

    -Узнать правду.

    -Узнала?

    -Єщьо нє совсєм.

    Я дивилася на цю стражденну жінку й думала: «Люди найчастіше бачать лиш те, що  зараніше готові побачити. Якщо ж хтось готовий побачити порожнє місце, йому, як правило, це вдається». Перед собою я бачила порожнє місце. Я знала, що вона мати двох напівдорослих дітей, що її спробам влаштувати особисте життя немає ліку, що працює вона в сфері громадського харчування… Але перед собою я бачила лише порожнє місце.

   -Ти мені нецікава, - сказала я їй популярно. – Оце і вся правда. - В такій словесній формі я їй запропонувала піти з моєї хати. Але мене не зрозуміли.

    -І посідєть нє прігласіш?

    -Посідєть можна. Сідай.

   Якщо я її правильно зрозуміла, вона до мене прийшла поскандалити. Її план був простий за задумом, але не за виконанням. Бо зі мною поскандалити не так просто, якщо я цього не хочу. Того ж разу мені й не хотілось, а ще більше – не моглось. Дитина вже спала. Дитячий сон не можна тривожити.

    -Ну як ти себе почуваєш після автокатастрофи? – тихо й співчутливо запитала я її, коли ми всілися на кухні одна навпроти одної.

   -Болєє-мєнєє. А чіво ти не прішла в больніцу мєня провєдать?

   -Я ето сдєлаю в слєдующій раз.

   -Умная чьо лі?

    -Ти за якою правдою прийшла?

    -О тєбє.

    -Уже дізналась?

   -Да тєбя хрєн просциш…

   -За що ж ми й боремось…

    На фоні такої інтелектуальної бесіди додому прийшов екс-благовірний.  Наступного дня під сто грам із ліпшим другом він це прокоментував так:

   -Захожу я в квартіру, а оні сідят на кухнє і тіхо разговарівают, как подругі.

     Тим самим було сказано не всю правду. Насправді без мордобою не обійшлось.

    -Он мнє постоянно рассказиваєт о твоіх любовніках. У тєбя іх і правда нємєряно?

    Звітувати перед правдолюбкою я вже ж не стала, а вчинила так, як підказала мені моя совість. Подумала при цьому: «Совісти, мабуть, у мене немає. У мене є лише нервова система». Широким розмахом лівої руки (від природи я лівша) я жахнула екс-благовірного по фейсу. Пішла ланцюгова реакція: він своєю правою жахнув по шрамах свою любімую женьщіну. Я віддала команду: «Не чіпай її!!!». На цьому баталії закінчились. Дошукування правди, як це й завжди буває, виявилося для декого небезпечним заняттям. Так вийшло, що з непобитою пикою в тих баталіях залишилась одна я.

    Того зимового вечора я дізналася про себе ще силу-силенну евристичної  інформації, на аналіз якої вирішила не витрачати ні емоцій, ні інтелекту, ні ерудиції своєї. Бо все те просто не піддавалося аналізу. Аж занадто.

    Той фестиваль обійшовся мені першим у житті нервовим розладом і довготривалою рвотою та тошнотою тривалістю в цілий тиждень. Відтошнівши та відблювавши, я взяла дитину за руку, зібрала свої манатки і повернулася в координати власної незалежности. Так закінчилося моє подружнє життя.

     …Одне втішає в усьому тому, що  нічим не оригінального зимового вечора дитячий сон ніхто не потривожив.

 

                                                         6.

    -Я повернулася в координати власної незалежности, - озвучила я те, що придумала, екс-благовірному, коли він наступного дня прийшов проситися.

    -Пєрєвєді, - попросив він.

    -Любовь прошла,

     Завяли помидоры,

     Сандали жмут

     И нам не по пути, - продекламувала я йому поезію всіх часів і народів.

     -Всьо ясно. І ето родная жена. – І пішов. Через якусь годину прийшов. Із групою підтримки. Тобто з моєю подругою (маю на увазі свою свекруху):

    -Ну все, - безапеляційним тоном сказала моя подруга. – Подуріли трохи й хватить.

    -У наших стосунках із вами нічого не зміниться, - пообіцяла я свекрусі.

    – На аліменти я подавати не буду, - пообіцяла я екс-благовірному.  (Йому ця фраза сподобалась). Дві обіцянки на двох і амінь!

    З тих пір і дониньки, сімнадцять років поспіль, мене кличуть заміж. Виходить так, що я – сімнадцятка. Цікаво, чи покличуть увісімнадцяте? Це відбувається строго один раз у рік,  - в день народження сина.

    -Нє пора лі нам воссоєдініцца? – так завше звучить пропозиція руки й серця.

    -Не пора… не пора… не пора… - відповідаю я по-франківськи.*

    -Наша Галя – балувана, - звучить, як вирок, усі сімнадцять літ. А мені й нічого. Гляну на себе збоку. Ось я. Хороша-пригожа така. Собоюособолюбімая. За національністю – українка. Зріст 167 см. Середньої статури. Середньої ваги. Не дуже схильна до повноти. Волосся темне. Очі сірі. Морально стійка. Фізично витривала. Матеріально і житлом забезпечена. Різного роду придурків і безхребетників прошу не турбувати.

   

    P.S. Мій відхід, моє закриття очима й плечима того, що було раніше, стали другою причиною закінчення лежання екс-благовірного і його швидкого влаштування на роботу. Він раптом збагнув усю простоту старої, як світ, істини: хто не робить, той не їсть.

                                                       7.

    Я вже давно знаю, що переживання, вичавлені із себе, потрапляють у підсвідомі простори й нікуди звідти не діваються. Ті простори існують ще до того, як ми починаємо свою  мандрівку життям, і тривають довго по тому, як ми її закінчуємо. Ніде нічого не дівається! Нічого з нічого не починається! Ніщо нічим не закінчується! Тому – гайда жити далі!!! І лише на конструктиві й позитиві!!! Хай буде все побачене побачено!!! Хай буде все пробачене пробачено!!! (Спеціальне спасибі геніальній Ліні). У процесі продукування таких філософем заходилася я клеїти шпалери та фарбувати все, що фарбується,  в  нашій із сином новій обителі – звичайній хрущовській однокімнатній квартирі. На фоні карколомних сімейних подій та косметично-ремонтних робіт розпочався соціально-активний та  найзмістовніший період мого життя.

    …Столичні хлопці приїхали, як завше, несподівано, негадано й неждано. Найбільша несподіванка була в тім, що вони привезли із собою… Костика. Простіше кажучи, Костяна.

    -Це перевірена й надійна людина від нашої партії, - сказали вони про Костика. – Майбутній мер вашого міста.

    Костян дивився на мене, з усіх сил вдаючи, що бачить мене вперше в житті, а я – на нього, стараючись підіграти йому якомога ефектніше. Мабуть, так треба, - щось підказало мені. Інтуїція, як рідна матінка, й цього разу мене не підвела. Бо в Костяна, як згодом виявилося, оця… як на неї… репутація… Репутація! Політичні конкуренти підмочили, падлюки, Костикову репутацію.

    -Вам доручено якісне інформаційне забезпечення передвиборної і виборної кампанії, в якій Костянтин Іванович обов’язково переможе, - віддали  чи то просьбу, чи то наказ мені мої давні знайомі.

    -Обов’язково переможе, - погодилась я, принагідно подумавши: «До нашого берега ніщо путнє не припливе: як не гівно, то тріска».

    -За що вони тебе так, Костику? – якомога співчутливіше запитала я Костяна, коли хлопці із столиці у столицю й відчалили. – Ти ж в обласній адміністрації майже на перших ролях…

    -Був… - доказав моє речення Костян.

    -А тепер? З князі та в грязі?

    -Ну, ти нє пєрєгібай.

    -Та я й не думаю наставляти тебе на путь істинний. Просто мені треба знати правду. Сам же чув: мені доручено інформаційне забезпечення твоєї, Костику, кампанії.     

    -Уявляю, скільки нулів ти на мені заробиш.

    -На мій вік дурнів вистачить. І не починай!

    -Що не починати?

    -Не починай задовбувати мене своєю простотою!

    Так розпочався наш обмін люб’язностями.  Чомусь із Костиком завше так: поки не погарикаєшся, нічого путнього не розпочнеш. Упс! Я ще ж і досі не пояснила хто такий цей Костик і з чим його… І як його… І як до нього знайти правильний підхід.

    …Колись дуже давно я теж була дуже молодою. І мені теж колись було вісімнадцять років. І саме тоді я була… піонервожатою. В Курилівській середній школі. Там, на Курилах, життя переді мною почало розкриватися парадоксально й реалістично. Упс! Парадоксально, бо реалістично. На Курилах я вкурила: життя саме по собі й не хороше, й не погане. Життя таке, якими очима ми на нього дивимось. Із оцим відкритим мною в Курилівці законом людського існування/співіснування мені в житті вже потім нічого не було страшно.

    Дров, звичайно, було наламано багато. А як ви думали? Вісімнадцятирічне дівчисько в одну мить перетворилося на піонерського й водночас комсомольського масовика-затійника, шкільного бібліотекаря й за старшого куди пошлють. Посилали здебільшого «на заміну». «На заміну» я йшла з особливим станом душі.  Вчителі-предметники наче найнялися: хтось сам захворів, у когось – дитина, комусь у райвно чи райком партії страх як потрібно… Тоді згадували про мене і відсилали мене «на заміну». Я лише встигала на ходу запитати «Яка тема вроку?» і з гордо піднятою головою йшла на тую заміну: «Добрийденьсідайтесьогодніз вамипрацюватимуя!!!». З переляку мені однаково було кого й         коли заміняти… Хоча ні. Вчителя німецької мови я так і не замінила жодного разу. Бо сама в школі вивчала англійську. А решту вчителів довелося – й фізика, й фізкультурника, й учителя музики та співів (цей у запій часто ходив), й математика, й історика…, а найчастіше – українську філологиню – стару добру Марію Дмитрівну, яка після пенсії перепрацьовувала тоді вже двадцять перший рік. Приходжу колись у десятий клас, тема вроку «Поезія Тичини «Партія веде»  і «Пісня трактористки» й починаю балакати:

    -Тичину я відкрила для себе як геніального поета, бо він відповів мені на питання що таке любов?

    -А що таке любов!? – майже одноголосно запитав мене весь десятий клас.

    -Відповідаю. Десь на дні мого серця

                             Заплела дивну казку любов.

                             Я ішов від озерця,

                             Ти сказала мені: «Будь здоров!

                             Будь здоров, ти мій любий юначе»…

                              Ах, а серце і досі ще плаче…

    -А чого? – обламав мій ліричний пафос хтось на задній парті.

    -Що чого? – образилась я. І глянула на винуватця. То був, звичайно, Костик. Але тоді я ще не знала, що то Костик. Я бачила лише неземної краси хлоп’я – таке чистісіньке, пещене і до безсоромности красиве. Мабуть, я затримала на ньому свій погляд трохи довше дозволеного, бо дівчачі голоси почали віддавати мені пораду:

     -Та не займайте ви його… Це сирота.

    Сирота… Такий дивовижно красивий, такий зовнішньо бездоганний…  і сирота…

     -Так, я сирота, - сказав сирота, піднявшись із-за парти. Ще й вихований! – Тато – директор школи, мама – вчителька. А я – сирота. Так чому серце плаче? І як воно може плакати? Воно ж тільки кров перекачує…

    Висловлюючись сучасною термінологією, сирота вирішив перевірити рівень мого IQ. І мені це сподобалось. Не зводячи з нього очей до кінця вроку, можливо й не кліпаючи, я говорила, говорила, говорила… про метафору, інверсію  й синекдоху, про художній паралелізм, про епітети, мабуть, найбільше, і так – до дзвінка.

    -Запишіть домашнє завдання. Вивчити напам’ять вірш Тичини «Партія веде». Або «Пісня трактористки». На вибір. До побачення.

    Ще й шостий урок того дня не закінчився, а директор школи викликав мене до себе в кабінет:

    -Ви от що. Я, звичайно, не філолог, - це він правду сказав про себе, бо був математиком. – Але в поезії  розбираюсь. Тичина толкового вірша написав… Десь на дні мого серця… Але ж цей вірш позапрограмний. У вас що, часу не вистачило поговорити сьогодні в десятому класі про програмні вірші – «Партія веде» і «Пісня трактористки»?

    Оскільки директор сам підказав мені правильну відповідь на своє філософське питання, я не могла нею не скористатися:

    -Так, у мене не вистачило часу.

    -І як же тепер бути? Їм  писати твір на випускних екзаменах! А раптом ця тема попадеться?

    -А десятий клас вивчить напам’ять або «Партія веде», або «Пісню трактористки». На вибір.

     -Не впевнений.

    -Вивчить! Таким було домашнє завдання!

    -Не впевнений, що вивчить весь клас.

    -Вивчить!!! Я ручаюсь!!!

    -А я ні. І програмні твори для деяких десятикласників залишаться непоясненими.

    -Я поясню!!! Я… Я…

    -Марія Дмитрівна підхопила запалення легень. Три тижні буде на лікарняному. Ідіть працюйте.

    І я пішла. І лише на наступному вроці з української літератури зрозуміла чому директор був таким занепокоєним. Десятий клас стоїчно вивчив напам’ять «Партія веде» і «Пісню трактористки». На вибір. Один лиш  Костик-сирота не вивчив напам’ять ні те, ні се. Сирота вивчив «Десь на дні мого серця/ Заплела дивну казку любов…»… Післяспасівські мухи, які невеликим роєм зібралися чи то здихати, чи то засинати на всю зиму в куточку на підвіконні десятого класу, й ті затихли, перестали дзижчати, ніби щось у тій любові й вони петрали… Однокласники  й особливо однокласниці так і не підібрали своїх нижніх щелеп… З відкритими ротами сиділи всі… І чекали: що воно далі буде?.. Коли Костик видихнув два останніх рядки Говори, говори, моя мила: / Твоя мова - співучий струмок, за вікном війнув несміливий вітерець (стояла рання осінь) і приліпив до шкільної шибки маленького не до кінця зжовклого й від того по-своєму інфантильного березового листочка. То була ледве вловима психологічна схожість Костика з отим березовим відірваним листочком. То була ще й красива крапка в поезії Тичини «Десь на дні мого серця»… Нікому не хотілося виходити із того гіпнозу… А виходити треба було негайно! І я їх вивела!!!  Одним-єдиним жестом!!! Сказала Костику:

    -Сідай! – і жахнула його книжкою по голові! Потім глянула на саму книжку. Хрестоматія української літератури. У ній не було цього вірша. У ній була «Пісня трактористки» й «Партія веде». І дуже скоро, з хвилини на хвилину,  батечко цього Костика, цього сироти, викличе  мене знову в свій директорський кабінет і знову прочитає виховну годину!

    … І тоді, й через рік, і тим більше через кількадесят років я свято вірила й вірю: то був один із найганебніших епізодів мого життя. Оцей Костик, оцей сирота, розплатився за любов до справжньої поезії. Так вигляділа ситуація зовні. Насправді Костик отримав не за те. І ніхто й ніколи в усенькому світі не дізнався за що насправді. Одна лиш людина знала. Це я. Насправді, коли Костик читав напам’ять Тичину, я в того Костика, в того сироту, закохалась… Чому  в стані своєї бліц-закоханости я саме так зрефлексувала, жахнувши Костика по голові? Це питання до психоаналітиків, а не до мене…

    …Костик так сумно подивився тоді на мене. І сказав:

    -Пробачте мені за те, що ви зараз неправі.

    У кабінет до директора  мене ніхто не викликав. Я сама пішла.

    -Я тільки що побила вашого сина. Робіть зі мною що хочте.

    Директор не встиг нічого відповісти, але не тому, що просто онімів. У двері влетіла його дружина – вчителька біології й Костикова мама, Раїса Григорівна, вона ж – неофіційна директриса школи.

    -Сідай і пиши! – віддала вона команду чоловікові. – У книгу наказів! Звільнити за профнепридатність! Інфузорія!!! – це вже було кинуто мені: принизливо-знищувально й гидливо-викривально. Я лише встигла подумати: «Чому вона не договорила: туфелька?», як у двері постукали і в кабінет несміливо зайшов сам Костик:

    -Піонервожата ні в чому не винна, - адвокатським тоном проінформував він. – Я справді не вивчив напам’ять ні  «Партія веде», ні «Пісню трактористки». На вибір.

    -То що? За це треба по голові бити?!? – прокурорським тоном прорекла його матінка.

    -Вийдіть усі з мого кабінету! – нарешті щось сказав і директор. – Усі! Без винятку!

    Я, звичайно, вилетіла найпершою. На ходу дала Костикові пораду:

    -Коли вчитимеш напам’ять «Шопена» Рильського, розповідай його на фоні «Мазурки номер сім»!

    Усім, хто зустрічався мені дорогою, я вигукувала: «До побачення!», бо знала достеменно: з роботи мене вигнали. Воно й на краще, - розсудливо міркувала я. Не бачитиму цього Костика. Цього сироти. Розкохаюся. Заживу спокійним життям. Я бігла до тьоті Моті, в якої квартирувала і якій оце тільки вчора школа виписала три складометри дров на зиму, щоб піонервожата в теплі-в добрі перезимувала. За хвильку зібрала всі манатки, бо й збирати  було нічого, крикнула тьоті Моті на город: «Прощавайте!» й побігла на автобусну зупинку. Але того дня автобус до райцентру не ходив, бо ходив він туди через день, і мене з вікна канцелярії уздріли вчителі-предметники – автобусна зупинка влаштована була навпроти школи – і відрядили за мною фізкультурника.

    -Іди. Тебе директор кличе в кабінет.

    -Мене вже вигнали! Прощавайте! – лебединопісенно відповіла я.

    -То, мабуть, він тобі хоче трудову книжку оддать. Іди.

    Я вдруге за один день зайшла до директорового кабінету. Директриси там уже не було, і тому мені почувалося не дуже лячно.

    -Ви от що, - сказав мені директор чомусь тихо-тихо. – Костянтина насправді є за що наказувати. Це я кажу цілком об’єктивно. Але вся справа в тому, що Костянтина ще ніхто й ніколи в житті не бив. Ніхто й ніколи. Тому таким болючим для нас із Раїсою Григорівною виявився ваш удар книжкою по голові нашої дитини. Йому, напевне, не так було боляче, як оце  нам зараз із Раїсою Григорівною… Ви щось зрозуміли?

    -Я  все зрозуміла, - на всяк випадок сказала я директорові. А що  я могла ще сказать? Що поки його Костянтин читав напам’ять «Десь на дні мого серця», я встигла в нього закохатися? Що таким красивим взагалі бути не можна? Чи що?!?  Що то все брехні, що Ален Делон красивий чи якийсь там інший Дін Рід? Хто так каже, той просто не бачив Костика! Де він взагалі взявся на мою голову, цей Костик?!? Мабуть, я була в розпачі.

    -Ідіть працюйте, - почула я від директора. Мабуть, почулось, вирішила я. – Працюйте ідіть. А Раїса Григорівна до завтра заспокоїться.

   … Отакі колись були директори.

 

                                                         8.

    У тій Курилівці ж, якщо місяць-півтора проходив без потрясінь, то можна було вважати, що життя проживається здря. Потрясіння чомусь самі мене шукали. І успішно знаходили. І – головне – на рівному місці!

*Натина – по-просторічному: верхня частина буряка; бадилля, гичка.

я: «У кожному класі є по парі-трійці двієчників. Такі учні ніколи себе достойними людьми не почували, - невдахами ростуть, невдахами й життя проживуть. Організую я з них загін тимурівців. Заодно бабі Марфі й город приберем». Мій розрахунок удався з блискавичною швидкістю. Хто не хотів чи не міг учитися, виявився таким управним у звичайній буденній сільській роботі! За кілька годин були викопані й перенесені в погріб і кормові, й цукрові буряки, виламані качани кукурудзи знесені у велику купу прямо бабі в сіни*, а саме кукурудзиння пов’язане в кулики**, якими новоспечені тимурівці обставили зокола*** хату баби Марфи (дідівський спосіб утеплення житла на зиму), щоб їй краще зимувалося. Зробили діло та й пішли собі. Баба Марфа з лежанки так і не встала, бо радикуліт саме стрельнув, зазивала хоч когось із тимурівців у хату, троячку**** хотіла заплатить, але тимурівці всі до одного проявили піонерську та комсомольську свідомість: до баби в хату не зайшли й троячки не взяли. Від розчулення я ладна була всіх їх переобнімати-перецілувати-до серця притулити! Збагнула я тоді: вони не просто двієчники. Вони – хороші діти!  І написала я про них похвальну замітку в районну газету «Ленінське  слово». Через три дні вся Курилівка побачила не тільки прибраний город баби Марфи, а ще й велику замітку в газеті із справжніми іменами й прізвищами новоспечених тимурівців – шкільних двієчників.

*Сіни у сільській хаті – частина жилого приміщення, замість передпокою.

**Кулики – перев’язані оберемки кукурудзиння.

***Около – по-просторічному: зовнішній вигляд хати.

****Троячка – три радянські карбованці; на той час – чималі гроші.

    І то все – лише дрібниці. Найсуттєвіше почалося, коли до директора школи прийшов посильний із сільської Ради й офіційно сказав, що його терміново викликає до себе в кабінет сільський голова. Директор прийшов від голови сільради, як темна ніч, і викликав у свій кабінет, звичайно, мене.

    -Ви от що, - як і належить, розпочав він. – Буду говорити коротко. Баба Марфа, якій ваші тимурівці всю роботу поробили, і про це дізнався весь район, прочитавши «Ленінське слово», виявляється,.. того… поліцайка…

      -Ой, - тільки й сказала я. І подумала: тепер уже точно з роботи виженуть. За профнепридатність.

    -Я й сам цього не знав. Бо ми лише два роки як переїхали в Курилівку, - директор обхопив голову обома руками. – А вона, виявляється,.. того… поліцайка… Голова сільради сказав, щоб я готувався до найгіршого…

    -Школу закриють? – перелякалась я зі страшною силою.

    -З партії виженуть… - глухо відповів директор. – Голова сільради сказав, що топлива на зиму, брикету, вдвічі менше для школи виділить… нехай, каже, ваші тимурівці дрова заготовляють у лісі…

    -Щось тут не так, - посміливішала я. – Щось тут неправильно. Хоча тимурівці в мене такі, що скільки хочте дров заготовлять! Але щось тут неправильно. Сходжу я до голови сільради зараз сама! В кабінет!

    -Куди??!! – аж завив директор.

    -В кабінет!

    -Ви от що. Нікуди не йдіть. Тим більше, що його терміново викликали в райвиконком. На нараду. Голова колгоспу «бобіка» свого дав для поїздки… - підкріплював свою спасенну брехню директор як тільки міг. – Ідіть працюйте.

    …Увечері до тьоті Моті, в якої я квартирувала, хтось пошкрібся у передпічнє вікно. Під вікном стояла баба Марфа. Рукою махає, кличе мене з хати. Тьотя Мотя почала мене не пускати: не йди до тієї поліцайки, лягай краще спати, але коли й кого я слухалась? Накинула на себе якусь лахманину й вийшла:

    -Чого вам, бабо?

    -Я не поліцайка, - сказала баба Марфа.

    -Я знаю, - збрехала я.

    -Нічого ти не знаєш. Бо це знаю тільки я. Та Він. – Баба тикнула пальцем у небо. – А тепер ще й ти знай: я не поліцайка. – І насилу- насилу посовманилась із двору: радикуліт так і  не попустив. Я за нею. За воротами баба сіла на лавочку. Я із нею.

    -Розкажіть, бабо…

    -І розкажу… - і замовкла.

    -Хто ж так розказує, бабо?

*Кашка - по-просторічному: їстівна частинка молодого берестяного листка. В голодівку люди таким харчем рятувалися.

 Похоронка, кажу, на чоловіка. Але я знаю, кажу, що він живий. Серце підказує.  Ага, кажуть, хороше в тебе серце. Їсти хочеш? А я й мовчу. То один у своєму мішечку порився і поклав на стіл переді мною півхлібини великої квадратної, маленьку торбинку якоїсь крупи,  то було пшоно, і дві грудочки цукру. Жди, сказали, свого чоловіка, може й прийде… І більше я їх ніколи не бачила.

    -Ич, як бреше, поліцайка чортова! -  подала голос із-за паркану тьотя Мотя. – Простудиш мені дитину, лярва недобита! – І бух! – мені на плечі свою куфайку, козами провоняну. Дві кози в тьоті Моті було: Любава і Малуша* (так їх студенти-практиканти колись назвали, коли жили в неї на квартирі). Тьотя Мотя, коли їх порає, одягає тую куфайку.  Сиджу я  вже в тій куфайці, і діла мені до того немає, що вона провоняна.

    -А що було далі, бабо?

    -А далі переламала я  той солдатський хліб надвоє і пішла в погріб. Степан перелякався, довго не обзивався з темряви, подумав, що привела солдатів його арештовувати, а коли хлібом запахло, виринув, як з-під землі, і їв той хліб, і плакав…

    -Бреши-бреши, поліцайська підстилко! – дзявкнула тьотя Мотя своїм сопранищем та й пішла спати.

    -А далі, бабо, що було?

*Язичницькі жіночі імена. Малуша, зокрема, - мати Володимира Святославича – хрестителя Київської Руси.

нічого нема. А в мене що? Є? – заартачилась Мелашка. Ти, каже, хоч сама, а в мене – четверо ротів. А тоді молодість ізгадала, - в Курилівці ще ніхто не забув, як Степан до мене, як була дівкою, на досвітках залицявся. Тю, кажу. Я й тоді Степана не любила, він боягуз і рудий, і зараз його не люблю. Я свого Хведора люблю! Хведора німець убив, каже Мелашка, от ти знов і приманила мого Степана. Годуй тепер! А я ж хрест святий кладу! – і перехрестилася розмашисто баба Марфа, - не любила я зроду того Степана! Я Хведора одного в світі любила! Хоч вір, хоч ні, я свого Хведора й досі люблю! Але до самої весни, поки не потепліло, їсти в погріб Степанові носила… Жива ж душа… Через день-через два, що траплялось, те й приносила… чи шматок хліба, чи грудку каші… І не знала, що вже вся Курилівка знає… бо Мелашка сказала своїй кумі, а та ще комусь, і пішло… А куди він подівся з погреба, я не знаю. Кудись утік, мабуть. А мо’ й не втік. Мо’ прийшли та й забрали. Серед ночі. Чи живий він зараз, чи вже й кісточок нема? Не знаю.

    -А Федір, бабо?.. чоловік ваш?..

    -Хведір у сорок п’ятому прийшов. Серце не обдурило. Не сам прийшов… привезли його. Бо ногами слабо ходив. Багацько осколків у нього в ногах застряло. А один – між ребрами, недалеко од серця, а ще два – в голові. Контужений був сильно. Ще й до села його не довезли, а йому вже доложили: твоя Марфа – поліцайка. А я в полі була весь день із ланкою.* І не знала, що Хведір уже вдома. Прийшла ввечері додому – все навстежень, і голоси, голоси з хати… Я в хату – сидить Хведір на покуті. І п’яний-п’яний! Страшний! Голова теліпається. Криком кричить на всіх:

    -Не співайте, суки, падли, бо всіх повбиваю!!! – а хтось, як на гріх завів… А він контужений… йому не можна такого слухать… Я в плач! А він мене й не бачить, - п’яний. Сусіди кажуть:

    -Ось Марфа прийшла. І плаче.

    -Та це вона плаче, що за поліцая заміж не вийшла! – так він мене зустрів.

    Сусіди хамелю-хамелю та й порозходились.

*Ланка – рільнича бригада.

столу. Я й підійшла. А він як схопив мене за коси і об лаву, об лаву головою, насилу живою вирвалась. Отак ми зустрілись по війні. Будь вона проклята…

    -Хто, бабо?..

    -Війна. А як заснув, то розказав про себе все.

    -Як? Заснув і розказав?

    -Ага. Почав балакать уві сні, а я й не будила, хай, думаю, вибалакається. Бо так би й не розказав. Зразу кричав диким криком: Огонь!!! Батарея!!! Плі!!!  Так із нього війна вихόдила. А тоді – про Дар’ю Івановну. Вúходила вона його, забрала додому з госпіталю у Вишгороді й вúходила. Там йому хотіли обидві ноги  одрізать, бо кості були роздроблені. А вона його травами вилікувала й виходила. І Хведір жив із нею до кінця війни. У сні, чую, каже: «Спасибі за все, Дар’я Івановна. Але жона не та, що під боком підложена, а та, що законом положена». І ото приїхав до мене. То я йому вранці й кажу: я знаю, за що ти мене вчора побив. За те, що з Дар’єю Івановною розпрощався. Бо жона не та, що під боком підложена, а та, що законом положена. І прожили ми з ним душа в душу. Всього п’ять років – як п’ять днів. На більше його не вистачило. І жодного разу за всі п’ять років він  навіть «брешеш» мені не сказав.  Любив він мене кріпко. І я його дуже любила. Я його й зараз люблю. Встигли нажити четверо дітей. Двійко з голоду померло в сорок сьомому. Дві дочечки. А синочки, - меншого народила на Хведорові сороковини, -  живуть аж у Мурманську: один другого туди перетіг. А я тут. Без захисту, без помочі, без нікого й без нічого. Поліцайка. На людський роток не накинеш платок. Цеї осені прикрутило мене добряче. Не знаю, чи перезимую. Ось візьми. Мені більш нікого про це попросить.

    -Що це? – побачила я в своїй руці якийсь папірець.

    -Це адреси моїх синів. Як умру, даси їм телеграми. Щоб довго не лежать та не завоняться. Тут і десятка,* - за телеграми заплатиш.

*Десятка – десять радянських карбованців; на  той час - велика сума.

    -А тепер іди спать. Тобі завтра на роботу рано. А робота в тебе непроста. Ти ж піонервожата…

    -Та коли вже спать, бабо? Он уже світає…

    Отак до ранку й просиділи на тьотіМотиній лавочці. Як сонце зійшло, почвалала баба Марфа додому… Я довго дивилась у її зігнуту спину, перев’язану суконною картатою хусткою… Казать чи ні?..

    -Бабо!

    -Ну чого? – і не повернулась. Бо радикуліт прикрутив таки добряче.

    -Та писательниця, Ольга, що «Вогні у Срібному» написала, - моя рідна мати…*

    Баба Марфа зупинилась:

    -Кланяйся їй низенько… - тільки й відповіла, так і не обернувшись через той радикуліт…

приоділась по формі, червоного галстука зав’язала й пішла. Куди? Звичайно, в кабінет. До голови сільради. У кабінеті  саме  чомусь багацько людей було. Коли я зайшла – чи залетіла? – натовп розступився переді мною, як море перед Мойсеєм.*

    -Вона не поліцайка!!! – вигукнула я. – Я це точно знаю!!! Вона не поліцайка!!! З однієї лиш Курилівки тоді люди не згоріли, в сорок третьому!!! Бо й Степан був не поліцай!!! Поліцай, але не справжній!!!  А на людський роток не накинеш платок!!!  А тимурівці мої дров заготовлять стільки, скільки треба!!!

    Такого чуда, звісно, в сільраді  ще ніхто не бачив за всю історію села. Ну то й що? Зате бабу Марфу, яка таки перезимувала, а навесні менший син приїхав із Мурманська й до себе її забрав,  поліцайкою курилівці перестали називать. І брикету для школи сільський голова виписав, як завше, із запасом…

 

                                                  9.

    І ще про одне потрясіння і все.

*Натяк на Біблійне чудо, описане в книзі Вихід.

Комуністична Спілка Молоді).  Стояла люта зима. А план треба було виконувать. Воно б і нічого. Але всіх кращих із кращих і просто кращих, та навіть більш-менш хороших претендентів на звання комсомольця прийняла до Ленінського комсомолу попередня вожата. І пішла благополучно в декретну відпустку. А мені лишились перебірки – Господи, прости! А план же ж треба було виконувать. Один раз у тиждень, строго по понеділках, мені телефонувала з райкому комсомолу заворгвідділом і страшним голосом віддавала наказ: «Вези на прийом десять комсомольців!!!». Уже в своєму наказі по телефону вона називала їх комсомольцями. Що робити? Зібрала я рештки – ще раз, Господи, прости! – достойників на звання комсомольця і сказала: «Вчіть Статут. Будемо вас приймать у комсомол». А вони кажуть: «Ми не хочем. Ми недостойні». З великими потугами я їх переконала, що вони достойні, і почали ми вчити Статут. Не пішло. Але днів за три хтось із них щось таки вивчив, бо шкільним коридором періодично лунало: «Комсомольцем може бути кожна радянська молода людина віком від чотирнадцяти до двадцяти восьми років, яка визнає Статут ВЛКСМ…»!!! – далі та тирада розчинялася в шкільному гулі великої чи малої перерви. Я вже радувалась тихою радістю від того, що план все-таки буде виконаний, коли в мою піонерську кімнату ввалилася Інесса оглашенная. Так у Курилівці  всі називали шкільного комсорга Інку Довгополу, яку боялися навіть деякі вчителі. Бо Інка була дуже принциповою.

    -Я принципово заявляю!!! – гаркнула Інесса на мене. – Я принципово не підпишу жодної з десяти заяв на вступ у комсомол!!! Із них ніхто не достойний бути комсомольцем!!!

    Свята ікона, подумала я. Рятуй мене, моя матінко!

    -А якщо підійти до цього з іншого боку?.. – почала я проявляти свої нерозвинені дипломатичні здібності.

    -З усіх боків однаково!!!  Не підпишу з усіх боків!!!  Принципово!!!

    Мені просто стало погано. І я по-чесному Інессі оглашенній сказала:

    -У мене зараз дуже болить голова. Мабуть, діла почнуться. Ти ж знаєш, як воно…

    -Та знаю… - щось ісхоже на співчуття видала Інка. А я зраділа, що, мабуть, попала в точку!

     – Я зараз іду в медпункт. А завтра давай поговоримо.

     -Давай.

    До кінця того дня й цілої півночі я думала, як уламати Інессу оглашенную. Вихід із архіскладної ситуації підказала наступного дня стара добра Марія Дмитрівна – українська філологиня. Із самого ранку в учительській вона стала бідкатись:

    -Що робити із цією Довгополою, ума не приложу… Тягне на медаль, а творів же писати зовсім не вміє. У математиці вона сильна… А творів же писати…

     Для мене цього вистачило. Не дослухавши до кінця такі проникливі й дорогоцінні учительські причитання, я прожогом кинулася до себе в піонерську кімнату. На великій перерві Інесса удостоїла мене своєю честю – увалилася знову:

    -Ну як твої діла?.. ой… голова? – етикетно запитала.

    -Що діла, що голова – однаково, - вдруге по-чесному відповіла я. – Ти на медаль тягнеш?

    -Звичайно. А при чом?..

    -При том, що мені доведеться за тебе писати твір з укрліт на випускному екзамені. Ти ж у творах не шариш… Ти ж тільки в математиці…

     Інессина принциповість почала танути, а потім пливти, як морозиво на сонці.  Ми порозумілися. Всі десять заяв були принципово підписані, і  знову я тихо зраділа: план буде таки виконано!

    Коли настав час реально виконувати той план, погода як здуріла! Самі небеса були проти вступу в комсомол. Снігу намело по пояс. Дорога до райцентру, а отже, й до райкому комсомолу була занесена (а це 18 км все-таки!), автобус у рейс не вийшов, а десяток потенційних комсомольців – хоч умри! – треба було в райком доставити!  Їхали в напрямку до райцентру якісь два бензовози. Я позапихала в кабіни обох бензовозів аж по четверо потенційних комсомольців: везіть, кажу, водіям. Вони стали пояснювати, що до самого райцентру, а тим більше до райкому не їдуть. Все одно везіть, сказала я. Лишалося ще два майбутні комсомольці непосаджені і я третя. Аж їде ще й молоковоз. У нього ми й залізли. Везіть, кажу я. Нам у комсомол поступать. Водій на нас подивився, як мені здалося, з повагою: і погоди не злякались, і в комсомол хочеться. Сказав: довезу до самого райкому. Я сиділа в кабіні на руках то в одного, то в другого потенційного комсомольця по черзі, бо совість не дозволяла перевантажувати своєю вагою когось  лиш одного з них. Ще й зараз пам’ятаю: прізвище одного було Бринза, а другого – Ворона. І ото так усю дорогу – то в Бринзи, то в Ворони, то в Бринзи, то в Ворони… Так і доїхали. Але не до самого райцентру. Кілометра з півтора не доїжджаючи, дивлюся з кабіни: стоять серед дороги мої майбутні комсомольці, усі восьмеро. Бо бензовози повернули на Побочіївку. А вони з них повилазили й нас ждуть, снігом недометені. Стій, кажу водієві, далі пішки підем! Водій, видно, добра був душа, каже, хай ще хтось один залазить, довезу до райкому. Ні, кажу, розгруповуватись не будем! Підем далі пішки! Водій сказав: ну й дурні! – і поїхав далі. А ми всім десятком і я – одинадцята - в райком  пішки пішли. А снігу ж намело! Мати Божа! Та й далі мести не переставало. Ліпило в очі, аж гай шумів, бо йшли проти вітру. Ще й пари годин не минуло, як ми здолали ті півтора кілометра, добралися до райкому, стали під райкомом і обтрушуємось. І кажуть мені мої потенційні комсомольці:

    -Ми поки в райком ішли, Статут забули! А все через цю погоду!

    -Та ви що?!? Подуріли?!? І про демократичний централізм забули???

    -Забули!!!

    І прийшло мені в голову тоді єдино правильне рішення:

    -Підніміть руки, - кажу, - хто хоч щось пам’ятає.

    Половина підняла.

    -Ви, - кажу, - відповідатимете, коли вас на прийомі питатимуть, усе, що знаєте. Можна своїми словами. А ви, - кажу тим, хто все забув (серед них Бринза й Ворона), - коли запитають: як навчаєтесь, скажете: «На відмінно». Відмінників нічого не питають. Зрозуміли?

   -А чого ж не зрозуміли?

    У райкомі на нас усі почали дивитися дещо злякано, бо недотрушений сніг на валянках і штанях умить розтанув, і мої потенційні комсомольці всі до одного виявилися в мокрих штанях. До колін.

    -Ви що?!? Прийшли пішки?!? – сполохано запитав мене сам перший секретар.

    Брехать, то брехать, - вирішила я:

    -Звичайно, пішки. Всі вісімнадцять кілометрів. Автобус же  сьогодні не ходить. Бачите ж, яка погода.

    -Який рівень свідомости! Який тільки рівень свідомости!! – вражено вигукував перший секретар на весь райком. І прийняли в комсомол моїх підопічних без сучка й без задоринки. Хто хоч щось знав із Статуту, щось іще й говорив, хто не знав нічого, теж говорив. «Навчаюсь на відмінно!». Як і домовились іще під райкомом. І їх боялися щось питати. Та ще й мокрі штани… Вони справили на райкомівців глибоке й незабутнє враження…

    Як і чим ми добрались того дня назад,  у Курилівку, їй-Богу, не пам’ятаю. Головне, що приїхали ми в тую Курилівку  вже комсомольцями.

    А наступного дня, із самого ранку, обпрягли мене прямо на шкільному коридорі відразу дві начальниці: завучка й організаторка позакласної та  виховної роботи. Прочитали мені мораль за легковажне ставлення до своїх обов’язків, за те, що я ризикувала здоров’ям дітей… Бо з району в школу подзвонили й розповіли про мокрі штани. Тó ви ще про відмінників нічого не знаєте, втішено думала я. План по прийому в комсомол був виконаний! І це найголовніше.

    …Тільки чому до кінця свого перебування в Курилівці я уникала дивитися в очі Бринзі, Вороні та іншим ситуаційним відмінникам?..

 

 

                                                   10.

    А тепер ось через двадцять років сидимо ми з Костянтином Івановичем одне навпроти одного в передвиборному штабі, накреслюємо план передвиборної кампанії. Через двадцять років після Курилівки, я хотіла сказати. Взагалі-то двічі ми пересікались на довгій ниві довжиною в двадцять літ. Але то був негативний  досвід людського спілкування…  Не буду ворушити того, що в пам’яті давно вже вляглося…

    -Якщо будеш мене слухатись, вибори виграєш, - сказала я для початку  йому. – Давай так. Щоб не лишати тебе самостійности  мислення, зараз і розійдемося кожен у своїх справах. Іди в свій люксусний  готельний номер. Напиши все, що в голову прийде, для своєї передвиборної програми, для перспективного плану дій. Пиши як майбутній мер! Уяви вже зараз себе мером і пиши!

    -Та вони мені цієї писанини два ящики надавали! Вже все написано! – образився Костик.

    -Ти нічого не зрозумів, Костику, - повчальним тоном почала я. – Те, що вони тобі надавали, поки що навіть не відкривай. Нехай лежить запаковане. То все – передвиборне сміття. Ти в голові своїй візьми і прокрути все, що входить у твої плани. Все підряд! Промисловість… аграрний сектор… у місті є приміські аграрні зони… Транспорт… Дороги… Культура… Освіта… Наука… Медицина… Виховання молоді… Приватне підприємництво… Податки… Банківська політика… Комунальне господарство… Правопорядок… Багатодітні й неблагополучні сім’ї… Благоустрій… Потім систематизуєм, почистим, розставимо правильно пріоритети, сформулюємо концепції… Але в твоїй голові це повинно бути! Адаптовано до умов нашого міста й до його проблем соціального розвитку.

   -Ой… тільки без менторства…

    -Ой… сирота, сирота… І тут тебе я впізнаю…

    По його очах я зрозуміла, що він почав щось пригадувати… Далеке-далеке… Двадцятирічної давности… Я навіть здогадалася, що… Але озвучувати свої спогади він не став. Сказав лише так щиро, що аж противно:

    -Якби ти знала, як я не хочу всього цього… Виборів… мера… Це ж, коли стану мером, усі п’ять  років почуватиму себе ідіотом під твоїм керівництвом…

    -Чому п’ять, Костику?

    -А скільки?

    -Десять. Ти прийдеш до влади впевнено й надовго. Виграєм двоє виборів упідряд, потім зробимо невелику паузу на півроку, відсили на рік, і знову виграєм двоє виборів упідряд на позачергових виборах…

    -Ти хоч знаєш, що від тебе комплекс неповноцінности може розвинутися?

    -Знаю. Але життя мене дечому навчило. Коли потрібно буде не показувати свого розуму, я робитиму це. Все буде добре, Костику, не переживай. І не я тобою керуватиму, а ти мною. Запам’ятай це особливо старанно! Керуватимеш мною ти! Особливо – на людях, перед журналістами і телекамерами!

    Костик сумно подивився на мене. Коли він сумний, він ще красивіший. Костик утвердився в своїй чоловічій красі. Краса його дозріла, поглибшала, помудрішала від акуратної благородної сивини на скронях. І він це знає. З такою зовнішністю можна йти не тільки в мери… А внутрішньо я вже ж якось наповню Костика змістом. Будем працювати, вирішила я.

    Наступного дня й розпочали. Костик приніс прописаний свій план дій, я – Костиків.

    -Погані новини, - сказав Костик. –  У список претендентів на посаду мера зареєструвався Мокроступов. Я його ще по обкому комсомолу знаю з кінця вісімдесятих років. Він і тоді був моїм конкурентом, - на посаду третього секретаря обкому призначили тоді його, а не мене… Він і зараз лізе… Це конкурент дуже серйозний… Від союзу лівих сил…

    -Мокрий… як?..

    -Тобі б тільки зуби поскалити.

    -Чим же ж він такий серйозний?

    -Своєю геніальною демагогією. Він у цьому справжній професіонал. Справжній! Ти його ніколи не слухала?

    -Кого? Якогось мокро… Ще чого не вистачало!

    -Він балакає так, що всі його слухають, як під гіпнозом.

    -Це добре.

    -Що добре?!? Ти б почула його коли-небудь, як він тільки володіє даром слова! Тобі добре? Він навіть прізвище своє вміє обіграти так, що на кілька сотень виборців на кожній зустрічі більшає. Він росіянин по материній лінії, і прізвище взяв материне, коли поліз у політику, і на цьому постійно виїжджає. Б’є в точку! Знає, що більшість виборців або русскоязична, або тій більшості взагалі по барабану мовне питання… Він принципово говорить лише російською мовою – відшліфованою, збалансованою: слухайте, мовляв, як насправді треба говорити! Він виїжджає на цьому! А коли нап’ється, хизується цим і рве на клаптики гривні: вот вам, хохли, Хмельницький ваш, вот вам Шевченко… Андрєй ілі Тарас?, вот вам Мазепа! Хохляндія вонючая! На Лєсю токо рука нє поднімаєцца! Женщіна – друг чєловєка!.. Але ж виборець цього не знає… Якби ти почула, як він говорить при виборцях!.. як він говорить!.. я так зроду не навчусь говорити!

    -Костянтине Івановичу, ми, як сказав колись один класик, пойдьом другім путьом. Давайте краще займемося справою, - запропонувала я, демонстративно не надавши ніякого значення оціночній характеристиці конкурента на передвиборних перегонах. Але лише демонстративно. Насправді ж це була для мене золота інформація.

 

не написав. Це пише один толковий священик.

    -Священик?

    -Так. Але він заразом ще й історик.

    -Давай. Прочитаю. Ти мені толкових книжок побільше принось. Ну а тепер про найголовніше. Ти з якого дива втекла від свого чоловіка?

   -Уже… Коли ти встиг тут агентами обставитися?

   -Пив?

    -Ні.

    -Бився?

    -Ні.

    -То що ж тоді?

    -Гуляв.

    -Тю. А хто не гуляє?

    -І ти – теж?

    Костик лише зітхнув. Але вмить спохопився.  І філософічно так:

    -Наша Галя балувана.

    -У моїй ситуації все строго індивідуально, - розширила я свою відповідь. – Коли він ходив по загулах, то сподівався, що я від цього його ще більше полюблю. Так він мені сам сказав. У нього взагалі оригінальне мислення. Але вийшло все з точністю до навпаки. Він мені спротивів. З мене не треба брати прикладу.

    На такій приватно-довірливій хвилі спілкування й закінчився наш із Костиком перший робочий день.

 

                                                 11.

    -Ти занадто красивий, - замість привітання сказала я наступного дня Костику незадоволеним тоном.

    -Не знав, що це недолік, - почав виправдовуватись він.

    -Через півгодини прийде фотограф-професіонал. Сфотографуємо тебе для бігбордів та іншої рекламної продукції – календариків, листівок, агіток. Пару десятків знімків треба заготовити для преси – і місцевої, й не дуже. Ставай перед дзеркалом і цілих півгодини тренуйся!

    -Яку частину тіла тренувати найбільше?

    -Личко своє ненаглядне! Коли чоловік красивий, будь-який придурок чи придурчиха старається звинуватити його в нарцисизмі. Це  очевидні прикмети примітивної побутової людської свідомости. Надай личку своєму якомога заклопотанішого вигляду. По-діловому заклопотанішого! - уточнила я, побачивши як майбутній мер ізсуває докупи брови й вирячує очі. – Думай при цьому про щось важливе, і в тебе все вийде. Про свій готельний бізнес на Кіпрі, наприклад.

    -Ні фіга собі! А ти звідки це взнала?

    - У тебе свої інформаційні канали, про які ти вчора не признався, у мене – свої.

    -Бізнесом називається маленький, на шістнадцять номерів, одноповерховий готель, яким займається дружина.

    -А хто займається мережею ювелірних магазинів і двома ресторанами в обласному центрі?

    -Капєц. Теж дружина. Діти ж іще неповнолітні. У мене їх двоє.

    -Це добре. Пізніше я навчу тебе як правильно відповідати на це питання перед журналістами. Бо мені ти відповів неправильно.

   -Од тебе й справді комплекс неповноцінности гарантований…

    У двері нашого штабу, який ми з Костянтином Івановичем уже назвали Смольним, постукали. Зайшов фотограф-професіонал, обвішаний відразу трьома фотокамерами:

    -Фоновість підберемо через фотошоп. Небо, пейзаж, поле з колоссям, квіти, стелажі з книгами, державний прапор?..

    -Беремо все! – пообіцяла я фотографу-професіоналу. І почалася Костикова фотосесія. Я відразу й відкланялась, довіривши Костика професіоналу, на що сам Костик, як мені здалося, зреагував позитивно: полегшено зітхнув.

    Наступного дня я Костика, а Костик мене – одне одного довели б, може,  до істерики, якби не фотограф-професіонал, який, сам того не знаючи, сидячи між нами і мовчки клацаючи мишкою, був для нас своєрідними заспокійливими краплями.  Ми б із Костиком перегризлись, як собаки. Але чужі очі й вуха… Ми на них зважали. Те, що подобалося Костикові в своїй фотосесії, не подобалось мені. Те, що не подобалось мені, але підходило в якості рекламної продукції - я відразу прикидала що куди, – не подобалося Костикові.

    -Нам із майбутнім мером треба порадитися, - сказала я фотографу-професіоналу, дещо засумнівавшись у його професіоналізмі. – На сьогодні наша з вами співпраця призупинена.

     Ось Костик. Костянтин Іванович. Ідеально красивий майже сорокарічний чоловік. Хороший-пригожий такий. Краса його, як і двадцять років тому, так і зараз, - бездоганна. Ну просто бездоганна. Чому він на світлинах виглядає, як придурок? Костик же й придурком ніколи не був: з учительської сім’ї, з двома вищими освітами, з великим досвідом роботи на державній службі… Щось тут не те… Коли за фотографом зачинилися двері нашого Смольного, я розповіла Костикові одну коротку, але повчальну історію зі своєї колишньої журналістської практики.

    Жила-була в одному райцентрі перший секретар райкому партії. Така собі залізна леді районного масштабу. Хороша-пригожа така. Дуже строга й дисципліну в усьому любила, як скажена. Не існувало для неї жодних авторитетів, окрім одного. Маргарет Тетчер! Залізна леді світового масштабу. Газетні вирізки про неї збирала, журнальні публікації сортувала. Особливо ті, що з фотографіями. А  грейтбританці саме до чергових виборів готувалися, формували відповідну суспільну свідомість. У ЗМІ всіх країн побільшало фейс оф Тетчер, побільшало навіть у радянській пресі. То Тетчер самостійно сніданок готує своєму чоловікові, то Тетчер шпалери клеїть у своїй спальні, а то Тетчер елегантно присіла біля квіткової клумби, нібито доглядаючи за нею, торкаючись правицею до голівки якоїсь квіточки, але не зриваючи її самої. То саме оцей знімок – із квіточкою – чимось і сподобався секретарині райкому. Захотіла й вона так сфотографуватися. Але щоб трудова тема була чіткіше заявлена,  зобов’язала фотокора районної газети увіковічнити себе серед поля, між щойно прорваними буряковими рядочками. Партія сказала: нада! Фотокор відповів: єсть! І що вийшло в газеті? Сидить навприсідки перший секретар райкому серед поля, розкарячила ноги, і по-партійному меланхолійно милується молодесенькими щойно прорваними бурячками, наче зроду їх не бачила! Об’єктив фотокамери  спрямувався чомусь не куди-небудь, а під спідницю секретарині (так спрацювало у фотокора колективне підсвідоме: що ж то за чоловік, скажіть на Божу милість, якому не хочеться під спідницю?!?). Вийшов партійно-порнографічний знімок. А все через оте мавпування. Ти на своїх світлинах – це не ти. Фотограф або ще не відійшов від попередньої своєї роботи, або це щось інше… Він із кимось тебе проасоціював, не вловив у тобі твого.

    -Що ж робитимем?

    -Або замінимо фотографа, або зробимо ще одну фотосесію із цим самим.

    -Давай із цим самим. Я вже до нього трохи звик.

    -А! То ти ще й фотокамери боїшся?

    -Та нічого я не боюсь! Я навіть тебе вже перестаю боятися!

    І ми так смачно розіржалися в два голоси. Кожний, правда, зі свого приводу: Костик – тому, що вдало пожартував, а я – бо високо оцінили мої жіночі принади.

    -О п’ятнадцятій нуль-нуль у тебе сьогодні перша зустріч із майбутніми виборцями. Місцеве телебачення й газети вже готові.

    -А я?! Що за сюрприз? Так завжди буде?

    -Не психуй. Ідемо в дитячий садок.

    -Хтось тут неадекватний… Куди йдемо??

    -В найнедобитіший дитячий садок одного віддаленого від центру, але густонаселеного району міста. На садок вже більше року наложили глаз два місцеві підприємці. Перший поверх садка хочуть перетворити на інтернет-кафе із гральними автоматами, а другий – на ресторан і кафе-бар. А дітей – хоч за сині хмари, хоч у світ широкий.

    -Ой. Ти знаєш, може, ти й права. Виграшний варіант.

    -Це не варіант, Костику. Це – початок твоєї передвиборної діяльности.

    -То для початку  і подарунки ж якісь треба подарувати дітям.

    -Правильне рішення. Пазли, розмальовки, олівці – в ясельну групу. Якесь спортивне причандалля – в середню. Дітей там багато. Дошкільну літературу… теж у середню. А в старшу, Костику, - комп’ютер. Але за подарунками я не піду. Пару-трійку ділових помічників тобі в Смольному вже давно треба мати.

    -Комп’ютер… - наче тільки й запам’ятав Костик із усього мною сказаного.. – Бузздєлано, адмірал!!! Через пару годин все, що сказала, привезеться разом із помічниками!

    -Це добре, - вперше за декілька робочих  днів я похвалила Костика.

    -А в дитсадку я вже зараз знаю про що говоритиму, - наче випрошував ще хоч трохи похвали.

    -Це ще краще.

    Того дня я ще раз зустрілася з фотографом-професіоналом за територіальними межами Смольного.

    -На кого ви працюєте? – спеціально притишеним голосом запитала я його. Тихий голос ефективніший за крик, - це я врозуміла  ще із часів свого піонервожатського вчителювання. Чим голосніше тобі хочеться кричати, тим тихішим голосом говори! Професіонал дивився на мене так, ніби він чимось подавився і йому негайно слід постукати по спині.  - Пояснюю. Майбутній мер на світлинах повинен виглядіти мудрою, відповідальною, серйозною і водночас позитивно зарядженою людиною. Його очі повинні бути очима глибокомислячої і високоосвіченої людини. Тобто відповідати історичній правді. Про посмішку окрема розмова…

    -Я все зрозумів…

    -Якщо нас не задовольнять результати й другої фотосесії, ми відмовимося від послуг  такого фотопрофесіонала.

    …Той робочий день, без ніяких гіпербол кажучи, був по-справдішньому  вдалим. Повторили фотосесію. Я відібрала кількадесят толкових фотографій. Через принтер на ніякі календарики вивели маленький портрет  майбутнього мера із щойно народженим передвиборним месиджем «На тепло і на добро!». Разом з комп’ютером та іншими подарунками  роздали тії календарики дітям у дитсадку: хай додому батькам несуть.

    Дядя мер такий красивий, - перший проміжний висновок зробили діти – дуже майбутні виборці. А що ж, як правда?

    Вустами немовляти…  

 

                                                           12.

    План – не догма, а керівництво до дії. Це я так про свій навчальний план.  Викладацької роботи в зв’язку з Костиком я у виші не покинула. Щоправда, тепер вона ущільнилася до двох робочих днів на тиждень. Решта три дні й два вихідних були для Костика.  І працювалось мені, як циганській кобилі. Синонімічно кажучи, по-тейлорівськи.

    У мій навчальний план передвиборна реальність унесла свої корективи. До всього, кажуть, можна звикнути, крім реальности. Тому й довелося учити не звикати. Як учити? Так, щоб і єжу було понятно: тебе ніхто нічому не учить. Тому лекцію на тему «Сучасні піар-технології» студенти сприйняли, як я колись у своєму піонерському віці сприймала радіопозивні «С добрым утром, страна!». Спроектувавши теоретичні викладки на реальний досвід, застосувавши елементи інтерактивного опитування, ми з юною аудиторією детально й зацікавлено поговорили про фотокомпромат та його різновиди, а також відеокомпромат та, звичайно, його різновиди. Про способи добування такої інформації… про власну убезпеченість при цьому… Одним словом, цікава вийшла розмова…

      -Скажи відверто: де ти  почула оце? На тепло і на добро? – запитав одного разу Костик.

    -Бо толковий месидж. Листи з народу навіть приходять з подякою за цей месидж. Хтось прямо з машини на бігборді побачив, хтось – у газеті, хтось – на передвиборній програмі. А сьогодні вранці прямо в Смольний ходаки приходили, - дві бабусі. Спродали на базарі свій товар – і сюди. З подякою. Ловкі слова, кажуть.

    -Бабусі лікарськими травами  торгують?

    -Ну так да. Ось пучок меліси подарували. Кажуть, пийте, товаришу мере, чай з мелісою, - заспокоює. Мені аж совісно стало…

    -Це добре…

    -Що тобі все добре та добре? Хто цей месидж підказав?

    -Це не месидж, Костику. Месидж – це миттєве гасло. Коли я в дитинстві хворіла, а це було часто, моя мати прикладала до мене свої руки й шептала молитви. І закінчувалися вони завше однаково: «На тепло і на добро!». І хвороба з мене виходила. І коли калиновий чи подорожниковий чай давала пити, теж «На тепло і на добро!» говорила. А дитяча пам’ять чіпка… От я й запам’ятала. Воно так гарно тоді спрацьовувало… А чому воно випливло саме зараз із моєї пам’яти та ще й месиджем попросилося стати,  я, Костику, не знаю. І не допитуйся.

    -Містика якась чи що…

    -Головне, щоб гарно на душу лягало. І не допитуйся. Роботи сьогодні – непочатий край. О чотирнадцятій нуль-нуль – зустріч в інвалідському центрі. Після цього в Смольному – розширена прес-конференція.

    -Завжди готовий!

    -На прес-конференції буде парочка дискомфортних запитань. Так треба. По дорозі з інвалідського центру  про це поговоримо. А поки що не треба заряджатися ніяким негативом.

    -Ніяким! Тільки позитивом!

    -Домовились.

    -Але ж… Легко сказати…

    -А важко що?

    -Та Мокроступов же… Ось… читала? – Костик розгорнув дві газети, що їх видає прес-центр штабу Мокроступова.  «Вперед!» називаються. – Тут і про мене.

    Я глянула. Газети як газети. Папір дорогий, видані в кольорі. З версткою, щоправда, проблеми. Та ще й очевидні. В розлогих інтерв’ю з Мокроступовим (нарешті я його вперше побачила хоч на фотографії) – суцільне вболівання за сьогоднішній і завтрашній день нашого міста. За підростаюче покоління. За працевлаштування. За відкриття нових робочих місць. За поліпшення благоустрою і подальший розвиток інфраструктури. За… Одним словом, за все. За все і про все в стилі «Хворих – ізцілити… мертвих – воскресити… незрячих – прозріти… безплідним – народити по дитині»…

    -То чим ти незадоволений? – питаю Костика. – Звичайне передвиборне інтерв’ю. Таких – сотні, тисячі. А в тебе, думаєш, кращі?

    -Та ти до кінця дочитай!

    -Питання: кого з кандидатів на посаду мера ви вважаєте найсерйознішим конкурентом? Відповідь: нікого. Бо кожен із шести моїх конкурентів – або технічний кандидат, або такий, як К.І. Чаленко, самозакоханий, аморальний тип. Упс! Ну, із самозакоханістю тут усе правильно. Як же себе не любити, дорогоцінного? Але чому ще й аморальний? Це що, настільки обов’язково, Костику? І чому ти тоді зрефлексував на тую Сніжаночку? Це ж хтось від Мокроступова тобі її й підсунув… Так вам, кобелям конченим, і треба!

    -А ти звідки???... а втім, я вже нічому не дивуюсь… ти що? Справді про мене знаєш усю підноготну?

    -Усю і трохи більше.  Це мені  допомагає у співпраці з тобою.

    -Я кохаю лише свою дружину! А то так усе… моменти.

    -Можна й не так  відверто. Але це добре…

    -Тобі знову добре?

    -Мені завжди добре. Готуйся до розмови в інвалідському центрі.

   -Подарунки вже попаковані, в багажнику…

    -Готуйся до розмови з людьми!

    Приїхали Саша і Серьожа – два штабісти, Костикові помічники. Привезли два багажники свіжої друкованої продукції.

    -Свіжий номер газети!!!

    -Без моєї достойної відповіді Мокроступову, - ображено договорив Костик.

    -Костянтине Івановичу, запам’ятайте: сильні не ображають. Сильні не ображають. – Це я вже спеціально повторила для Саші і Серьожі з однією на двох спільною підпільною кличкою – піанєри. Нехай і вони запам’ятають. У них ще все життя попереду. – А відповідь буде. Звичайно, вже не в цій газеті. Бо газета взагалі живе один день. Так що поменше читайте старі газети, Костянтине Івановичу. Вони збивають з пантелику. В наступному номері нашого промінця  (передвиборну газету  на правах редактора я назвала «Промінь сонця») зробимо на весь розворот розповідь про вашу сім’ю – найкращу в світі дружину та двох чудових дітей. Із світлинами. Упс! Відповімо вашому Мокроступову достойно. Не переживайте.

    Роботи більшало з кожним днем. Штабістів теж більшало, бо робота – не вовк: сьогодні не зробиш, завтра за яйця вкусить.

    -Ви, - кажу одного разу своїм своїм піанєрам, - поменше в інтернеті гуляйте, краще ділом займіться. Потрібно знайти ще з десяток реалі- заторів свіжої передвиборної преси.

    -Бузздєлано, адмірал! Ось тільки додивимось кіно  про Мокроступова. На Оскара тягне!

    -Про Мокро…? Так чому ж ви мовчите?

    Я теж прилипла до монітору:

    -Відмотайте назад.

    Відмотали. Майже дикторський голос за кадром: «Едем. Райське місце. І заразом – назва найвідомішого кафе нашого міста. Місце зустрічі друзів і святкування ювілеїв, місце розваг та хорошого настрою. Що ж тут відбувається сьогодні?» Далі – відеоматеріал, знятий прихованою камерою. За бенкетним столом – благородне товариство, яке вже добре розігріло душу. В центрі – Мокроступов, виголошує палку промову на честь майбутньої перемоги на виборах. Хоч язик і заплітається, але говорить збалансовано, пафосно. Какой чьос! Побєда будєт за намі! Но пасаран! Ще й кулаком потряс! Ви даже нє прєдставляєтє, какіє возможності пєрєд намі откроютца! Какіє возможності! Так вип’єм же за ето! Пєрєжилі голод – пєрєживьом і ізобіліє!!! Далі –  едемський інтер’єр і знову словесний коментар. І, нарешті, найцікавіше. Це, мабуть, знімалося,  хвилин через сорок чи більше. Благородне товариство вже й лика не в’яже. Чути раз за разом відбірний русскій мат. І раптом на цьому фоні:

    -Вот вам, хохли, ваш Хмельницький!!! – і процес декапіталізації пішов. – Вот ваш Шевченко!!! Андрєй ілі Тарас?.. І Тіфлона Грігоровіча туда же!!!  Хохляндія вонючая, бля… Срань тропіческая… На одну токо Лєсю рука не подимаєцца: женщіна – друг чєловєка!

    І наприкінці – дуже доречний короткий коментар майже дикторським голосом:

    -Ось так проводять свої ділові вечірки деякі претенденти на посаду мера нашого міста. Сьогодні ви познайомилися з Едуардом Мокроступовим.

    Нормально, подумала я. Годиться. І хто  їх тільки усьому цьому навчив?.. Відеокомпромат з паном Едуардом потрапив куди тільки не лінь, навіть у «Гарячу точку» телеканалу «Інтер».

    -Ето відеомонтаж, провокация і дєшовий шантаж, -  майже віршами рефлексував сам Мокроступов на свою телезірковість.

    …І не дозволь нам, Господи, зловтішатися…

    …Передвиборна кампанія набирала нових обертів…

 

                                                        13.

    Лишалося два останні тижні до кінця мерських перегонів. Два ударних тижні!

    Непотопляємий Мокроступов продовжував бути головним суперником Костика. Я ж продовжувала утверджуватися в мислі про те, що немає ні хорошого, ні поганого кандидата в мери. Є лише хороше або погане інформаційне забезпечення когось або чогось. На цій мислі я й вибудовувала всю свою з Костиком стратегію й тактику поведінки. На цій мислі я утверджувалась і далі.

    -Настав час для вирішальних дій, - кажу Костикові. – Завтра о чотирнадцятій тридцять – зустріч із дуже трудовою інтелігенцією: бібліотекарі, вчителі, викладачі, студенти. Прийдуть і церковнослужителі. Ця зустріч дуже важлива…

    -А попередні що? Для отмазки?

    -…тому підготуємось до неї надзвичайно старанно.

    -Бузздєлано, адмірал!!! Піанєри! Завантажуйте вже зараз багажник газетами, блокнотами й шариковими ручками! – кинув клич  Саші і Серьожі майбутній мер.

    -Завжди готові! – рявкнули піанєри.

    -Костянтине Івановичу, я не про таку підготовку кажу.

    І коли піанєри зникли для чесного виконання своїх обов’язків, ми з Костиком зайнялися днем завтрашнім. З усією старанністю.

    -Спочатку, як і завжди, ти виголосиш свою передвиборну програму. Потім – у зв’язку із суцільною дибілізацією суспільства говоритимеш про проблеми духовної кризи, про те, в якому стані сьогодні освіта й наука… про те, як під вирішення цих проблем треба підвести фінансову основу… Ось тут усе написано. – Я подала Костикові окремим файлом підготовлені для озвучування матеріали. – Вивчи хоч і напам’ять. Але завтра перед цією аудиторією не зганьби мою сиву голову!..

    -Бузздє…

   -У великій актовій залі, де відбуватиметься зустріч, буде встановлено кілька мікрофонів. Після всіх своїх солов’їних трелів будеш відповідати на питання з аудиторії. Всіх питань я не можу передбачити. А шестеро оцих – ось у списку. Їх тобі завтра поставлять. На одне з них – про мовне питання – відповідатимеш по-моєму. На решту – відповідай по-своєму. Ми ж вільні люди у вільній країні.

    -О так!  Це вже  точно.   Але що означає «по-твоєму»?

    -Пояснюю. Питання звучатиме так: у нашому місті  чималий відсоток жителів – це російськомовне населення. Як ви ставитеся до так званої мовної проблеми та до відповідних законопроектів на державному рівні? Твоя відповідь звучатиме так: життя так розпорядилося, що я знаю кілька мов, а не лише свою рідну – українську. І люблю спілкуватися кожною з них, якщо мої співрозмовники – цікаві, змістовні люди. Скільки мов ти знаєш – стільки разів ти людина*. Я розумію і ціную з точки зору естетики російську мову. Бо нею писав Пушкін, Гоголь, Чехов… Цією мовою здійснений прекрасний синодальний переклад Святого Письма. Я не порівнюю його з іншими перекладами, я просто констатую факт: це справді гарно лягає на душу. Хочу вам сказати, що зі знанням двадцять другого псалма в такому перекладі нічого в житті не страшно. Господь – Пастырь мой; я ни в чем не буду нуждаться: Он покоит меня на злачных пажитях и водит меня к водам тихим…

   - Ні.

   -А що ж таке?

   -Не знаю я цього псалма. Та ще й напам’ять. Бо ніякого не знаю.

Не буду й лицемірити, зайвий раз Бога гнівити.

    -Це добре.

    -Та звичайно. Тобі ж завжди добре.

    -Двадцять другий псалом, який складається лише з шести віршиків…

*Відомий вислів Карла Маркса.

    -…ти за ніч вивчиш напам’ять.

    -Шість віршів??!!

    Я мовчки витягла зі своєї дамської сумочки Синодальний переклад Біблії, відкрила перед Костиком місцеписання з двадцять другим псалмом:

    -На. Читай.

    Костикові вмить полегшало. Бо шість віршів – це всього четверо речень. Це  цілком посильно. Навіть для Костика.

   -…подкрепляет душу мою, направляет меня на стези правды ради имени Своего, - став читати він далі двадцять другий псалом. – Если я пойду и долиною смертной тени, не убоюсь зла, потому что Ты со мной… - ух ти! Клас!  Вивчу! Ось побачиш! Вивчу!

    -Це добре.

    Наступного дня все було добре. Ніхто нікого не підвів, ніхто й сам себе нічим не зганьбив. Я сиділа майже в кінці зали, милувалася Костиком здалека. Мої студенти розсаджені були в різних кінцях зали, тому географія питань була дотримана. Костик справді підготувався пристойно. Хоча непідготовленим я його не бачила ніде й ні з ким усі три місяці підряд. Але тут, у цій залі, перед дуже трудовою інтелігенцією… А ось і коронне мовне питання!

    -У нашому місті чималий відсоток жителів – це російськомовне населення. - Ну й далі – відповідно до сценарію.

    Костик мудро розпочав:

    -Життя розпорядилось так, що я знаю кілька мов, а не лише свою рідну – українську. І люблю спілкуватися кожною з них, якщо мої співрозмовники – змістовні, цікаві люди. Скільки мов ти знаєш – стільки разів ти людина. Я розумію і ціную з точки зору естетики російську мову. Бо нею писав Гоголь, Пушкін, Чехов… Саме російською мовою здійснений прекрасний Синодальний переклад найвідомішого бестселлера в світі – Біблії. Я просто констатую факт: це справді досконалий російськомовний переклад. У такому перекладі навіть атеїст відкриє Біблію. – Костика потягло на імпровізацію. Мені стало трохи тривожно. - І не просто відкриє, а й  почитає її. Якби ви знали, як прекрасно лягають на душу окремі місце- писання! Ось послухайте. Це двадцять другий псалом, написаний царем Давидом: Господь –Пастырь мой; я ни в чем не буду нуждаться: Он покоит меня на злачных пажитях и водит меня к водам тихим, подкрепляет душу мою, направляет меня на стези правды ради имени Своего. Если я пойду и долиною смертной тени, не убоюсь зла, потому что Ты со мной; твой жезл и Твой посох – они успокаивают меня. Ты приготовил предо мною трапезу в виду врагов моих; умастил елем голову мою; чаша моя преисполнена. Так, благость и милость да сопровождают меня  во все дни жизни моей, и я пребуду в доме Господнем многие дни. 

    Це було дуже недоречно, але зала вибухнула аплодисментами. Аплодисментів, на відміну від дечого іншого, я не організовувала.

А далі почалося вже й зовсім непередбачене сценарієм.  До мікрофону підійшла завідувачка читальним залом і з уболіванням заговорила про недостатнє поповнення бібліотечного фонду новими надходженнями, а відтак – послаблення читацького інтересу до літературної класики. Ми не маємо змоги, каже, підготовляти хоча би по дві-три книжкові виставки з нових, а не старих надходжень, навіть у ювілейні письменницькі дні. Скоро черговий ювілей одного з наших найвідоміших земляків – Павла Григоровича Тичини. Чи посприяєте ви, якщо вас оберуть мером, відзначити цей ювілей на належному рівні? З проведенням науково-теоретичних і читацьких конференцій, з реставрацією музею Тичини у нас, на його батьківщині, з ремонтом доріг, які ведуть до цього музею і якими б приїхали гості з усієї України?

    Упс!

    Костик трішечки злякався. Я це не так побачила, як відчула. Але швидко взяв себе в руки:

    -Якщо мене оберуть мером, я буду першим серед тих держслужбовців, які дійсно знають ціну духовним і мистецьким надбанням. Знайдемо кошти, обов’язково знайдемо -  і на ремонт доріг тут у нас, на батьківщині Тичини, і на реставрацію його музею, і на поповнення музею новими експонатами. А знаєте чому? Тому що саме Тичина колись дуже давно, в мої неповні вісімнадцять років, відповів мені на вічне питання: що таке любов? – Костик зітхнув, відійшов на крок від мікрофону, а потім передумав – знов підійшов і почав читати, тихо так, безпафосно і зовсім не по-мерськи:

                                    Десь на дні мого серця

                                   Заплела дивну казку любов…

                                    Я ішов від озерця,

                                    Ти сказала мені: «Будь здоров!

                                    Будь здоров, ти мій любий юначе!..»

                                    Ах, а серце і досі ще плаче.

                                    Я ішов від озерця…

                                    Десь на дні мого серця

                                    Заплела  дивну казку любов…

                                    Говори, говори, моя мила:

                                    Твоя мова – співучий струмок.

                                    Ніч зірки посвітила.

                                    Шепчуть вітру вітки: гей, в танок!

                                    Повінчайся з туманами ночі…

                                    Тихо так опівночі.

                                   Ніч зірки посвітила.

                                   Говори, говори, моя мила:

                                   Твоя мова – співучий струмок.

     І зала вдруге вибухнула вдячними аплодисментами. У довіреної Костикової особи вистачило розуму зорієнтуватися:

    -Нехай останнє слово на нашій зустрічі буде за цією чудовою поезією! Наша зустріч підійшла до кінця. Всього вам доброго!

    …Я сиділа ошелешена. Мабуть, то було щастя. Ото, мабуть, воно й було…  Коли  всі вже піднялися й стали виходити із зали, я все одно сиділа і мисленно надсилала Богу свою молитву вдячности. Спасибі Тобі, Боже, за те, думала я, що двадцять років тому я жахнула хрестоматією по голові лише Костика. Спасибі Тобі, Боже, що Костик – одна-єдина моя хрестоматійна жертва. Інакше скількох таких костиків мені б довелося зробити мерами? На всіх би просто не вистачило сил. Амінь.

   

                                                   14.

    Звичайно, ми з Костиком виграли ті вибори. Інакше й бути не могло. У Смольному демонстративно скромно відсвяткували перемогу. Я побажала Костикові труднощів у його роботі на посаді мера, побажала багато проблем, повсякденних та повсякчасних клопотів і турбот. А що я ще могла побажати? Я реалістка, тому й побажання мої реалістичні. Костик подарував мені величезний букет різнокольорових махрових айстр,  і це мене небажано для мене розчулило, але я швидко опанувала собою. З великої радости новоспечений мер з розгону чмякнув мене - так вийшло -  в ліве вухо, і в вусі наче сотня жаб квакнула. Розчуленість як корова язиком злизала. Сам факт, що Костик, тепер уже Костянтин Іванович, за двадцять років не забув, що я дуже люблю айстри (був один курилівський епізод у моєму житті, пов’язаний з айстрами; не хочу зараз на нього відволікатися. Ще й тому, що тії двадцятирічної давности айстри були зірвані із шкільної клумби), я оцінила цілком позитивно. Хоча з деяким острахом подумала:  хочби хоч не парне число… не хочу й мілліон алих роз, бо мільйон - число парне… Айстри потім  стояли дуже довго, поки не засохли, так і не перераховані мною.

     Перший Костиків робочий день на посаді мера – розпочався, звичайно, з конфлікту. А все через того Макіавеллі.  Дорогою на роботу я перестріла знайомого букініста і прямо посеред вулиці придбала в нього книжку Ніколо  Макіавеллі «Государь».                                                               

    -Скільки коштує? – питаю, риючись у сумці.

    -Дві гривні.

    Макіавеллі за дві гривні! Це дуже цікаво! Для понту я погортала до безсоромности знеціненого Макіавеллі, обдивилася палітурку й сказала:

    -Беру.

    Коли я принесла Костикові заяву на підпис про своє звільнення, бо в мої плани входило допрацювати з ним лише до побєди –упс! – до посади, разом із заявою простягнула йому подарунок – Макіавеллі:

    -Ось, - кажу, - дарую тобі Макіавеллі за дві гривні. І до нових зустрічей в ефірі.

   Костик  мене чомусь не зрозумів.

    -Не буде діла, - сказав. – Ось наказ номер один по мерії про призначення тебе прес-секретарем міського голови Чаленка К.І. Прочитай і розпишись. - І далі в стилі народного голосіння: - На кого ж ти мене покидаєш!?!  Ти ж для мене не просто прес-секретар! Ти ж для мене й політтехнолог, й іміджмейкер, і спічрайтер!

    -Костику! Я й слів таких не знаю! Чи це хоч не матюхи?

    -У нас же з тобою роботи – непочатий край!

    -А Макіавеллі тоді для чого? Тепер він тобі нянька.

   -Який Макіавеллі, родная? Яка нянька? Власть уже в наших руках! – і Костик, як мені здалося, з насолодою став походжати по своєму кабінету,  впевнено так, життєстверджуюче!

    -Ускромни своє серце, Костику, - сказала я йому. – В такому настрої  ти мені нагадуєш одного вождя…

    -Вожді вождів і нагадують!..

    -…самого Леніна. Володимира Ілліча. Коли він рвався до влади, то приставив до себе на службу Максима Горького. Горький для Леніна насправді дуже багато зробив, бо талантом володів неабияким, понаписував провладних, потрібних для влади Леніна творів цілу купу. В основному про демократію. А коли «Аврора» стрельнула, прийшов Горький до Леніна на прийом і знову став говорити про ту саму демократію. Ленін, заклавши руки за жилетку, відповів йому архіцинічно: «Какая демократия, батюшка? Власть уже в наших руках!». Не подобаєшся ти мені, Костику, в такому настрої!

    -Заяви не підпишу! І взагалі мені зараз ніколи. Через двадцять хвилин - знайомство  із заввіділами та їх заступниками в залі засідань. Преса й телебачення готові?

    Отут я й справді побачила, що Костикові без няньки ще не можна.

    -Преса й телебачення будуть вперше запрошені рівно через місяць на розширену прес-конференцію з тобою…

    -Аж через місяць??

    -…і ти скажеш пресі чому так довго не виходив у ефір.  Тобі просто було ніколи. А ще скажеш пресі за що ти отримав свою першу зарплату на посаді мера, що вже встиг зробити для людей… Друга прес-конференція відбудеться аж через сто днів твоєї мерської діяльности. Перших сто днів! Отака фігня, малята… - і я забрала тоді свою заяву назад. Без няньки Костика ще не можна випускати на люди.

    -Як ти думаєш, із чого найкраще мені розпочати своє мерство? – питає.

    -Із калюжі.

    -Чи ти й справді неадекватна?

    -Ні. Тільки наполовину.

    -З якої калюжі?

    -З тієї, що перед приміщенням мерії десятками років стоїть після кожного дощу. Перед східцями, де асфальт прогнувся.

    -Ой. І правда. Як я міг її не помітити?

    -Так ото ж. Її й перед тобою не помічали три мери підряд.

    …Костик не мав рації, коли кілька місяців тому говорив про великі нулі, які я зароблю на ньому. Великих нулів я так і не заробила.  Натомість розжилася на потрібні знайомства, після одного з яких у мене з’явилася порядна людина в – упс! -  міській податковій інспекції. Порядна людина вчасно проінформувала мене про те, що тоді-то й  тоді-то виставляється на продаж за собівартістю велика трикімнатна квартира. Порядна людина запросила мене до участи в тих торгах, які я, звичайно, виграла, миттєво продавши свою однокімнатну хрущовочку й трішечки додавши із заробленого на Костикові. Квартирне питання було вирішене і, на відміну від декого, воно не зіпсувало нікого із членів моєї невеличкої сім’ї.

    …На  п’ятому році свого мерства, розпочатого з калюжі, Костик мені каже:

    -Пора тебе вже заміж віддати. Не гоже так довго бути дівкою на виданні.

    -Ось тільки зроблю тебе вдруге мером, і займусь вирішенням цього питання, сходжу заміж, - пообіцяла я йому.

    -Сходжу заміж… - перекривив мене Костик. – Ти це так сказала, як кажуть: сходжу на розстріл.

    -Коли в тебе будуть вільними хвилин десять дорогоцінного мерського часу, я розповім тобі про свої матримоніальні походеньки.  Одна – до художника, друга – до музиканта. Я ж по етой часті.

    -Давай зараз.

    -Давай. Якось ми з  приятелькою посперечалися, навіть по руках ударили на пляшку шампусіка. Вона каже: всі мужики – козли, а я кажу, що не всі. Вона каже, покажи хоч одного не-козла, а я кажу: покажу. Сказати сказала, а потім задумалась: де його взяти, того не-козла? Коли йшла з роботи додому, щоб зрізати дистанцію, попрямувала міським сквериком. Там місцеві художники виставили саме свій ермітаж. На картинах, як завжди, - ромашки, пейзажі, храми, калина в горщику. І раптом об одну картину я наче спіткнулась. На шматку звичайної фанери у техніці грубого мазка намальована напіврозвалена хата – стара-престара така, під соломою, похилена в один бік… маленька і одинока. Наче автопортрет чиєїсь одинокої, нікому не потрібної душі.  Над хаткою-розвалюхою – схилені докупи двоє старих оголених дерев, ніби латиною буква V – символ вітальности – догори  дригом.

    -Беріть, якщо подобається, - почула я. Картину продавав її автор – уже немолодий, але ще й не старий худорлявий чоловік з ліцом сільно пьющєго чєловєка.  – За пятьорік беріть. Мені на пивко вистачить.

    Я вдивилася в його лице, бо відчула, що таку картину проста людина не може намалювати. Лице колись було красивим. Очі світяться розумом і бажанням  якнайшвидше випити. На плечах у нього сидів кіт біло-сірої масті. Я швидко віддала п’ять гривень, забрала вже свою картину й пішла додому. У себе вдома я її так ніде й не причепила, хоча й рамку до неї купила. Але занадто дисонансно вона вигляділа скрізь, куди я її не притуляла, ніде їй не було місця. Як тій одинокій неприкаяній душі, якій подобається бути жертвою і перебувати в депресії. Мабуть, оце він і є, не-козел, чомусь вирішила я про автора картини. При нагоді покажу його приятельці. Нагоди такої чомусь довго не випадало. У його собратьєв по цеху, які постійно виставляються в скверику і яким я швидко придумала привід для свого інтересу, я запитала: де той художник, що малює сумні картини? Хочу написати нарисок про нього.

    -Мішаня? – перепитали вони. – Він саме вдома сидить. – І розказали мені, де він живе та як його знайти.

    А от і піду, сказала я самій собі. І пішла. Жив Мішаня зовсім близько від того скверика. Заходжу за вказаною адресою у звичайну хрущовку, віднаходжу потрібну квартиру. А в ній двері привідкриті. На одвірку справа надпис: «Дзвінок не працює. Стукайте». І чого ж його стукати, думаю, якщо двері відкриті. Піду без стуку. Заходжу – й відразу відчуваю:  Мішаня, господар квартири, сидить на кухні.

   -С прієздом, - чую з кухні його голос.

    Інтуїція підказала мені відразу не заявляти про себе. Я завмерла посеред тісної прихожки, захаращеної і, ясна річ, «трішечки» брудної. До мене підійшов біло-сірий кіт, потерся об ноги, але нічим не видав моєї присутности.

    -С от’єздом, - знову з кухні зазвучало. І все.

    Мені стало цікаво. І я ступила ще один крок. А тарганів навколо! Пішки ходять! Дивлюсь у кухню, здрастє не кажу, бо вийде так, що в спину. А в спину я ніколи ні з ким не вітаюся. Мішаня сидить до мене спиною, мене не бачить. І знову:

    -С прієздом. – І хлабись стопарик горілки! І величезного таргана, прусака, до себе смик! За нитку. Потім попустив нитку, відпустив по столу таргана від себе:

    -С от’єздом. – І знову хлабись!

    Мішаня – молоток, - подумала я. Без приводу не п’є.

    Біло-сірий кіт стрибнув з Мішаніної спини на Мішанині плечі, улігся на своє звичне місце, на мене дивиться якось благально, наче каже: іди звідси. То я й пішла. Із-за дверей, які я обережно причинила, почулося знову:

    -С прієздом.

    «С от’єздом» я вже не дослухала.

    Вибігла я з Мішаніного під’їзду, тричі глибоко вдихнула повітря. Воно наче й смішно. Але…

    Увечері своїй приятельці, яка зайшла до мене попліткувати за чашкою чаю,  кажу:

    -Коли будеш у районі скверика, де художники виставляються, знай:  серед них є один не-козел. Той, що з котом на плечі.

   …Мішаня, до речі, колись мене перестрів під гастрономом і цілком умотивовано запитав:

    -Дєтка, ти чого тоді до мене приходила?

    Упс!

    -Нарисок хотіла написать… Але я вже передумала! – і майже побігла від нього. Не хочу залазити в чужі рани, подумала я. З мене своїх вистачає. Він мене наздогнав і наказовим тоном каже: а ти напиши. Якщо більш ні про що  писать, звичайно. І мені стало цікаво: що він має на увазі? Насправді ж йому просто треба було виговоритись. На мене вилили таку цистерну депресивної інформації, що цілий тиждень я ходила розбалансована. Як ті священики витримують щось подібне, коли перед ними сповідаються? Це щось страшне. Мішаня розповів мені про події семирічної давности. Як його мати лежала при смерті, а він у неї з-під подушки вкрав сто сорок гривень і за два дні пропив. А мати голодною й померла… Як він курив махорку, а на самокрутки шматував старе Євангеліє ще церковнослов’янською мовою, - папір м’який від давности й друкарською фарбою не воняє. Євангеліє у матері за іконами знайшов і використав за своїм призначенням… Як він продав за чекушку стару ікону, а за пляшку – ще старішу… Я тоді Мішаню перебила й сказала: я не та людина, перед якою можна так сповідатися…

    -Та ні, дєтка, це дещо інше, - зробив свій висновок Мішаня. – Наша Галя балувана.

    Може й  правда? Але навіщо мені чужі рани? З мене своїх вистачає.

І все ж Мішаня – не-козел! Мішаня просто алкогольнозалежний.

    -Ну ти дайош, - підсумував Костик. – А шампанське виграла чи ні?

    -Та яке там?.. Склалися та в складчину купили. Привід знайшли гуманний.  Під гаслом «За козла отвєтіш!»  благополучно розпили.

    – Все ясно. Тепер давай про музиканта. Викладивай.

    -З музикантом було веселіше. Зробила одного разу фоторепортаж із Покровського ярмарку. Ти ж знаєш, як вони в нас проходять. І  на всьому ярмарковому фоні особливо виділила самодіяльний духовий оркестр. Як вони грають! Як вони тільки грають! Керує ними Бетховен. Але насправді його звати Микола… Але про нього давай іншим разом… Хіба ж можна так перевантажувати мера?.. Я ж не садюга  якась…

    -Ну ти дайош… - і на розказане, й на нерозказане в Костика виявилася одна реакція.

    …Другі Костикові вибори ми виграли набагато легше за перші. А все тому, що за всі п’ять років першого свого строку Костик – тільки уявіть собі! – нічого не вкрав із міського бюджету. Це, звичайно, з області фантастики, але це справді так: за всі п’ять років – жодного разу!

    -Ти зробив прекрасний заділ на свій другий строк, - кажу я йому. - На кожній зустрічі з виборцями на питання красти чи не красти починай відповідати фразою: «Я – заможна людина». А далі підставляй під цю фразу все, що хочеш! І все підійде. А на питання пишаєшся ти чи ні своїми здобутками відповідай так: «Я б і пишався, але мені просто ніколи». А далі – теж підставляй що завгодно. Але, звичайно, – одні факти. Факти – не просто річ уперта, а ще й переконлива. Те ж саме з образами. Питатимуть виборці: чи ображаєтесь ви на своїх опонентів? Ні, відповідатимеш, не ображаюсь. Але не тільки тому, що на ображених, як відомо, воду возять і на ображених бігборди падають. А ще й тому, що мені просто ніколи… Цього разу буде легше. Ще й тому, що за п’ять років ти вже добре вигавкався.

    -Спасибі за високу оцінку.

    -Звертайся.

    …І вийшло так, що цілих десять років відпахала я прес-секретарем, спічрайтером і ким там ще мене мер обізвав, як раб на галерах. Захотілося перепочинку.

    -Зробимо так. Відзвітуєш перед журналістами який ти праведний і оголосиш: «Я добровільно йду у відставку». Так легше буде десь через півроку знову стати мером. До влади рветься Зоя. Ти ж знаєш.

   -Та знаю.

   -Ну й нехай спробує. Флаг єй в рукі!

    -І в ноги!

    -І в інші частини тіла!

    Зоя, яку я мисленно назвала ЗОЯ (Змєя Особо Ядовітая) ще при першому знайомстві з нею (а це було незабутньо! ЗОЯ хотіла від мене великого нарису про себе, але я цього не хотіла), справді бульдозерно-прямолінійно і вже давно рвалася до влади. Вона була однією з Костикових заступниць. І все їй було не так. Дехто її терпів, дехто обсміював, дехто просто зловтішався з приводу її синдрому старої дівки. Нейтрально, в рамках поведінки виробничої культури, до Зої ніхто не ставився. Суперників на мерських  перегонах у ЗОї не було, якщо не рахувати двох технічних. Тому ЗОЯ й стала мером (-кою?).  Вона влаштувала великий переможний бенкет  у залі засідань і відразу ж напилася. «З неї діла не буде. Бо вона не вміє пити. І з етого роя… Костик не стане мером через півроку. Це станеться значно раніше», - зробила я відразу потрібні для себе висновки. ЗОЯ сідала на руки всім заввідділами, щоб вони її цілували. З неї діла не могло бути, бо не могло бути ніколи.

    Утверджуючись на посаді мера (-ки?), ЗОЯ допустилася двох стратегічних помилок: 1). Обісрала Костика з ніг до голови, про що сам Костик дізнався з двомісячним запізненням, бо вирішував свої справи на Кіпрі. 2). З періодичністю раз у день істеричила, то біш кричала диким криком на підлеглих у своєму робочому кабінеті та в залі засідань. Це клініка.

    Була ще й третя помилка. Але то так… Це стосувалося мене й моєї дорогоцінної (принаймні для мене) персони. Ще на тому переможному бенкеті, коли ЗОї захотілося ще й шампанського, я не втрималась і порадила ЗОї пити «по нарастающєй». Вона мені на мою, між іншим, дорогоцінну пораду відповіла:

    -Пошла вон, каштанка!!!

    Я тоді фарбувалася в «Лонду» каштанових відтінків.

    Я подивилася на ту жертву аборту і сказала ЗОї: «За каштанку отвєтіш». Подумки, звичайно. Але я маю уявлення про те, на що спроможна сила думки. Розплата настала наприкінці того ж бенкету. ЗОЯ елементарно розригалася –упс! – поїхала в Ригу через Горловку, потім розридалася, потім розкричалася… Це клініка.

    І ото так було майже три місяці – то кричить, то плаче, то кричить, то плаче… Сорок відсотків працівників апарату дружними рядами покинули апартаменти мерії: кого ЗОЯ кишнула, хто – добровільно. Розбіглися, як мишенята, в податкову інспекцію, в пенсійний фонд – хто куди  подалі від ЗОї. «Ви мнє нє нравітєсь», - був домінуючий критерій ЗОїної кадрової політики. Це клініка.

    Дивились-дивились на все це депутати, - такого чуда ще зроду не бачили - та й зібрали позачергову сесію. Сесія ухвалила всього двоє рішень: 1). Звільнити ЗОю від обов’язків мера (-ки?)  міста. 2). Рекомендувати ЗОї  пройти медичне обстеження в психіатра або в психотерапевта, а також у нарколога. З горя ЗОЯ напилася й заснула прямо в своєму кабінеті, схилившись за столом на руки. Вранці прибиральниця злякалася, не знала що й робити. Але не від того, що побачила ЗОю сплячою в мерському кабінеті, а від того, що ЗОЯ, поки спала, напудила під себе велику калюжу. Отакі справи.

    Десь через місяць Костик уже знову був мером. У кабінеті нічого не міняв, окрім крісла, на якому ЗОЯ впудилась.

    Дивовижно те, що у своїй відставці ЗОЯ звинуватила тоді мене. Але це була її власна думка. Гірше всього було те, що після ЗОїних звинувачень через два дні зі мною трапилась одна пригода інтимного характеру. Я маю на увазі свій інсульт. Після тієї пригоди я вирішила більш ніколи не ображатися на людей. Частково мені це вже вдається. Коли те зі мною трапилось, прямо на робочому місці, за редакторським столом, у моїй голові на фоні жахливого болю в потиличній частині щось наче відкрилося. І, в добрий час сказати, не закрилося навіть після лікування. Чи  то лікар хороший попався? Чи крапельниці були вдало підібрані? Чи зірки так на небі стали?.. Але відкрилося – і не закрилося… Тому з Біблійною тезою «Нема пророка у своїй вітчизні»  звідтоді  я згодна лише частково. Ось і зараз. Пророкую всім і кожному: рівно через три дні настане Великдень. Я піду на всюнощну. А коли прийду з Храму, Мудра вже окотиться. Бо окочується вона тільки по великих святах: перший окот був на Покрову, другий – на Пантелеймона-цілителя, а оце вже третій. Мені надійде десятків зо два СМСок із побажаннями доброї паски й смачної ковбаски. Через два місяці приїдуть мої непрості діти зі свого стажування й привезуть мені в подарунок справжні червоні коралі, придбані  на якомусь етнографічному фестивалі чи в то Польщі, чи то в Словакії.

    -Матусю, прийми від нас усіх цей подарунок, - скажуть мені. – Від нас усіх трьох.

    -Дякую, - дуже щиро скажу я. Так щиро, що аж пошепки. Щоб не злякати нічийого щастя.

    А потім я дуже довго  відчищатиму від сажі півторалітровий чугунний казанок, з яким мої непрості діти їздять по всіх фестивалях і в якому готують  пшоняну та гречану кашу на живому вогні,  горда й пишна від того, що теж вношу свій вклад у дослідження постмодерної полоністики. А взимку мені увісімнадцяте запропонують і руку, і серце. І знову скажуть: «Наша Галя – балувана».

      І все буде добре. Це я точно знаю: все буде добре.

     Ось побачите.

Тетяна  СИДОРЕНКО

Золота осінь 2012 року.