Проза

Проза Марії Косян

Уривок із роману «Коли в місті N. дощить»

Книга III

Розділ 1

Грудень 2533 року.

Їхати було незручно. Зувсебіч – змоклі від поту тіла, повітря – важке та сперте, ліву ногу судомить. Трохи далі, на іншому кінці сонцебу́са, – червонясте обличчя Джиммі. Той підморгує і гукає:

– Франсуа, друже! Звідки ця кисла міна? Попереду – найкраща ніч у цілому півріччі!

Проза Тетяни Сидоренко

Неарештована спідниця

новела

Сінешні двері рвучко відчинилися, ледь із петель не злетіли.

– Ой тьотечко!!! Ой ріднесенька!!! — залетіла в хату Мелашка, мов оглашенна.

– Тю, дурнувата! — злякалась, аж побіліла Ганна, витираючи на всяк випадок руки об фартух. — Чи женеться хто? Чо’ ти, як навіжена?

– Ой тьотечко!!! У нас саме трусять!!! Розкуркулюють нас!!! — випалила всю правду небога. — Зараз і до вас прийдуть!!! Вони з багнетами!!!

– Розкуркулюють… З багнетами… Що ж у вас куркулити?..

Пасха мертвих

Германов

Степанчичок прострибав по вікну. Сонце зненацька продерлося крізь зачучверене хмаринням небо. Бережки калюж в зеленкуватих заїдах опалого пилку. Дерева змащені бріоліном дощу. Голуби рвучко видзьобують м’якуш з окрайця білого хлібу. Стомлений чоловік у сіро-брудному крислатому капелюсі з бесагами цератових пакетів навшпиньках зирить у сміттєвий кіш. В повітрі післядощова вільгість та запах бузку. Розкуйовджені горобці старанно цигичуть свої мелодії, а мозок вискубує з них пачіски нот...

Кохання першим і останнім не буває

Моральність – це розум серця.
Генріх Гейне

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ. 4 квітня 2014 року сайт Еспресо TV повідомив: "Головний виконавчий директор Mozilla Соrp та творець мови програмування Java Script Брендан Айк подав у відставку.

52-річний Айк є засновником компанії. 2008 року він зробив пожертвування у розмірі 1000 доларів на підтримку поправки до каліфорнійського законодавства. Відповідно до неї шлюб є союзом між чоловіком і жінкою. Поправка розглядалася як перешкода для легалізації одностатевих шлюбів. Поправка була прийнята, але 2013 року її відмінив Верховний Суд США.

Війна в Україні. У свічаді неба

1. Коралі

Надійка заледве встигла до поїзда. Андрій уже стояв на приступці вагона. Повістка — як сніг посеред літа. Знав, що його чекає зона так званої АТО. Зателефонував до Львова коханій. І вона, облишивши лекції в університеті, примчала сюди. В останню секунду.

Потяг сіпнувся і почав набирати швидкість. Надійка на бігу зняла з шиї коралі — єдине, що змогла придумати на подарунок-пам’ять.

— То ще від бабці оберіг! — вигукнула. — Вони освячені. Вірю, що й наше щастя збережуть!

— На весіллі ти одягнеш їх знову, — спробував усміхнутись Андрій.

Зайшовши до вагона, поклав коралі в кишеню навпроти серця. Надалі вони були з ним постійно: і в підготовчому центрі, й на Донеччині, й на Луганщині.

Мала проза Любові Геньби

ПОПУТНИКИ

Оце їду!.. «Рушай, поки люди случаються…» – сказала б мені бабуся Галя. Та вже, ба, случилися, скажу Вам. Кажуть: купуй не хату, а хорошого сусіда, вибирай не купе, а хорошого попутника. А оце вже й попутник. Ні тобі здрастуйте, ні будь ласка. Чорний, як домовичок із труби, «негретьонок», одним словом. Ще років тридцять тому ми, у наших провінційних містечках, дивилися на них, як на інопланетян, а потім потроху призвичаїлися, притерлися. Петро І лише вікно у Європу прорубав, а тут ціла завіса гухнула. І потекли, і попливли… Колись воно і у Франції були французи і все якось у них було по-французьки, а тепер і в них «негроцузи» або мулати. Красивенькі, бува, виходять. А це уже і в нас негри заговорили, на задрість нам – українською, та ще й, трапляється, вишиванку надягають… «Молодес!..» – сказав би дід Іванченко. Але це було минулого року – стрічала шоколадненьких на фестивалі, а сьогоднішній – ні бовк, ні няв… Ну та хай йому… Було й не те…

Цикорії

Мовби небесна блакить зненацька бризнула на луки й на узбіччя доріг — то синьо та бентежно зацвіли цикорії, і від тої дивовижі навтьоки кинулися у прибережні шелюги та ближні бори надокучливі дощиська, сховалися за обрій косматі хмари.

Дивна народна назва цих цикоріїв — петрові батоги. Так і бачиться, що наш далекий родак Петро завжди тримав цю рослину-батіг на покуті, на острашку своєї молоденької доньки, щоб не заглядала біля колодязя у голубі очі молодому козакові-зуху аж до Покрови, аж поки він не засватає її. То була, звичайно, традиція батьківської науки, адже доця слухалася батька-матері, покірно опускала погляд перед хлопцями. Інші перекази доносять нам, що від небесної блакиті цикоріїв і ночі увірвалися —  такі ж куці, Петрівчані. А той цвіт, мовляв, все одно батожить нещасні ніченьки, щоб вони стали ще коротшими. Можна ще й згадувати, а то й вигадувати небилиці про цикорії: так було чи інак, але ж наймення осталось.

Світлана Макаревська. Скільки того літа!

Скільки того літа!

(Київська липнева замальовка)

1Плюс тридцять – краще, ніж мінус тридцять!

– Насолоджуйся, – кажу я свому «морозостійкому» чоловікові, який знемагає від спеки, – тобі безкоштовно «дають» тепло! А взимку за температуру вдвічі меншу викладеш щомісяця кругленьку суму. Цінуй момент!

– Ой, дихати нічим, – скаржиться узбечка на ринку, я купую в неї родзинки, курагу й інші східні смаколики. – В нас удома буває й плюс п’ятдесят, але чомусь не так важко, як тут…

Він мій тато

Германов

Не зачепила «четверта хвиля». Лейтенатський квиток із підклеєною світлинкою тримаю напоготові. Опецькуватий червонощокий Толя, сусід із другого під’їзду, вже вдруге опорядився до батальону «Київська Русь». Стрілися, побалакали. Його шестрирічна дочка мугичила якусь пісеньку, тримаючи татову долоню. Толя зиркнув на стос книжок, які я тримав під пахвою. Панас Мирний…

- Вчора ходили по хатах і розносили повістки. Ти ж не підписуй, якщо тобі принесуть, - проказала колишня дружина.

- Гм. Чому?

- Ну, як чому?! Донька, як дізналася, то весь вечір проплакала… Малій твоя пісня сподобалася. Вона навіть прокоментувала в Мережі.

- Я бачив…

Шибениця

Германов

«Нема нічого. Ніби нічого й не було. Тут і тепер нема більше минулого. Побіля металевого риштування з понавішуваними полотнинами прапорів. Серед юрмовиська з гаймором голосів і музики, серед наметів і діжок з цвіркотливим приском. Збагнув все, чи те, що мусив втямити, й відкараскався від минулого. Опанував себе, ніби висипав понову на вичовганий путівець життя. Другий місяць вряди-годи зникаю безвісти в натовпі. Мене нема. Ніби ніколи не жив…

Мамин Майдан

Германов

Війна ріже шкуру на паси та варить червоне пиво. Комусь уже не топтати рясту. Він скимлить про це... У сивих пасмах куйовдиться легіт. Обличчя навскіс розжеврене старим карбованцем. Сьліпундри сльозяться. Струни дзеленчать ревма. Старий стогне в своїй невигойній темряві на сільському майдані...

Гуляйгородина із застромленим синьо-жовтим прапором. Гуркотить, чахкаючи бузково-білими димним клуб’ям. Ті, що всередині, готові померти. Лише так переможуть.

Вибухи «градів» віспою виорали плекану землю. Дормез-панцерник вибухнув і зайнявся полум’ям. У двох всередині не стало в каганці лою. Згоріли заживо...

Трупарня...
Гостець відчакриженої гомілки.
Сояшниці від скалків у тельбухах.
Бешиха опіків несумісних із життям...
За рік - додому...

Ольжин день

Германов

- А хто твої батьки?, – грайливо спитала чорнява стебелиста дівчина, перевела подих і трошки зіщулилася, обійнявши себе навхрест.

- Мої батьки… мої... гм... їх уже нема. – відповів з нетривкими паузами.

Усмішка лишалася на моїх вустах. Сказав майже пошепки, взявши її долоню.

- Вибач, будь ласка…

- Нічого… Гм... все добре... Тато грав на трубі. Гарно танцював. Працював, як би це пояснити, з «літаками» чи біля літаків. Приборист, потім інженер. Щоб легше було пояснити, завжди кажу: «Був «льотчиком»! А мама його дуже кохала і писала вірші. Батько був дуже розумним, бо неймовірно швидко й легко розв’язував мої задачки з математики! Я мало в тому петрав. Він навіть в Антарктиді побував! Уявляєш? В умовах полярного холоду випробовували АН-28, який ще до того обслуговував радянську антарктичну експедицію, - з усмішкою проказав я.

Об'єднати вміст