Проза

Проза Альони Кордонець

Свічки

Останнім часом - цей період люди називають осіннім .Я дістаю свої свічки які привезла з колишньої подорожі у якій виросла ...вони були мені подаровані. Просто сиджу у темряві, а поруч мене горять свічки. Часом сиджу, немов сторожа свічок, спостерігаю за їхнім згоранням, часом проведу рукою по-вогню. Згадую яким примхливим був її початок.

Як дивно, не як зазвичай – нитка набухала, не хотіла горіти рівним,тихим світлом, була повністю чорною. Та я її гасила, обрізала почорнілість і все рівно запалювала її знов і знов. Я все ж не знаю, що прагнула отримати від цього моменту - Охороняти її? Знайти відповіді? Побути в темряві. Чи засумувала за вогнем? Мене ж так вабить тепло вогню. Інколи розтоплений віск-наповнював вінця її стану. І я зливала його на папір. Згадалися воскові печаті. Та раптова втеча розтоплювала думки, віск потрапляв на руку – і я розтирала його по пальцях, поглинаючи останнє дароване її тепло.

Лисичка

​Дмитро мчав Солов’їною – затишною тінистою вуличкою. Новий джип слухняно корився його вправним рукам. Перед очима стелилася стрічка порожньої дороги: жодного автомобіля назустріч. Та раптом збоку вигулькнуло авто: вискочило з якогось двору. Джип – неабияка втіха й амбітна іграшка Дмитра – з розгону втелющився в темно-сірий легковик. Дмитро не йняв віри: його новенький автомобіль влип у задні дверцята «Жигулів»! Не тямлячи себе, вихопився з машини. Рвонув чужі дверцята – побачив – чорт! – жінку. Зіщулилась перелякано. Дмитрові зосталось безпорадно змахнути руками й звести очі до неба: усе лихо від жінок.

Двадцять сім

Михайло Блехман

Я не люблю дощ навіть сильніше, ніж сніг. Ось парадокс: тоді, мабуть,випав сніг, чому ж я його тепер не люблю?

Гаразд, чого вже там… Краще подумаю, з чого почати.

Власне, про що тут міркувати –почну з того, що цього саду – його називають парком, але якщо ви побудете в ньому з моє, вам стане зрозуміло, що він – сад, – так ось, цього саду немає більше ніде. Такі, можливо, є, хоча звідки їм узятися? – а цей – тільки в моєму місті.

Непам’ятаю, як я опинився в саду, що став моїм. Мабуть, тоді йшов сніг, а більше я про це майже нічого не знаю. Господиня – назву її так, тому що вона була господинею,– господиня саду взяла мене за руку, привела сюди й залишила. Її тут немає, але, виявилося, її голос – чутний краще, ніж голоси тих, хто є і кого тут – дуже багато. Голоси, що дзижчать, адже мій сад – фруктовий, хоча це відомо далеко не всім.

Оповідання Тетяни Безушко-Граб

Снігова Королева

Олег ліниво потягнувся і насипав собі розчинної кави в улюблену чашку. Дві — кави, дві — цукру і кипятку.

«Ну, що важко запам'ятати, дві — кави, дві — цукру» — запитував він дружини, яка ще спала у спальні на їхньому сімейному ліжку.

«На колишньому ліжку, майже колишня дружина» — сам себе поправив.

Ти – людина?

Іноді Валентин замислювався над тим, що спонукає його брати в руки рушницю й іти на полювання. Пояснити це ніяк не міг. Азарт, давній інстинкт мисливця, що переданий предками, група крові, ствердження себе як чоловіка, – що з цього впливало найбільше, не знав. Думка ця його не мучила, ні. Ні̀коли було глибоко замислюватися над причинами – мав багато обов’язків, тяжко працював, то, певно, шукав відпочинку. Збирався гурт затятих мисливців, його друзів давніх, вибирали місцевість, де водилася дичина, брали добру зброю і їхали добрими машинами на полювання.

Упольовували щось чи ні, неважливо. Набирали ж із собою всіляких наїдків і напитків – і розкошували. Навколо – природа, на столі – потрави, а ще передчуття отого азарту, який викликає збудження тіла й духу. Десь причаївся звір, він не знає, що комусь для розваги й адреналіну потрібне його життя. Але він завжди відчуває небезпеку й ховається в лісовій глушині. А ти, людина, – цар природи, вишукуєш його, зацьковуєш – і відчуваєш свою вищість і перевагу.

Валентин кайфував від передчуття перемоги.

Станіслав Маринчик. Чорні підсніжники

Галина прокинулася незадовго до тієї хвилини, коли мав спрацювати заведений з вечора будильник, і щоб деренчанням не розбудив сина, натиснула на кнопку.

На кухні включила радіо і заходилася готувати сніданок. Приємний чоловічий голос із гучномовця поздоровив жінок з міжнародним Днем 8-го березня. Для Галини це свято було подвійним, адже саме цього дня 44 роки тому вона з’явилася на світ Божий.

А як ще був живим її чоловік, щороку, уранці, коли вона була ще в ліжку він поздоровляв дружину букетом білих підсніжників. Ці чудові, ніжні і цнотливі квіти, він посадив у вдома, після того, як вони побралися, і вона похвалилася коханому, що з усіх квітів їй найбільше чомусь подобаються білі підсніжники.

Соняшникова сльоза

Зайшлий чолов’яга купив на нашому кутку приземкувату хату-розвалюху — єдину вцілілу  під солом’яною стріхою, й повесні засіяв весь городчик соняшником. «Ото вже крутий бізнесмен! — зашепотілись сусідки. — Мабуть, за те соняшникове насіння за рік-два вибудує собі палац на місті хати-стріхівни…»

Проте, як виявися, на комерсанта-загребу той заброда аж ніяк не був схожий. І зовні — худий та цибатий, мов драбина, із копицею сивого волосся та довгими обвислими вусами, і зсередини — мовчун-мовчуном, зайвого слова не скаже, та ще й побожний — щонеділі прямує де церкви, свічки найдорожчі ставить. Лишень курить добряче… 

Омела над школою

Загубився у густотрав’ї  осьолок й давно пора нагострити косу. Тяжко косареві, і боляче і мені… За моє сусіднього село… Те сусіднє село — мій дитячий і вже такий далекий світ…

Уперше чимчикував сюди, тримаючись за мамину спідницю, щоб причащатись до церкви ще перед школою. І ці довгі три кілометри лежали за густим борам та глибокими ярами і зеленими пасовиськами, і небо над здавалося і вищим, і мрійливим і якимсь нетутешнім. У нас давно розібрали  церкву, а тут і півчі, й ладан, і запахуще цвітуть липи, і від неабияке відчуття щастя, ніби я вітався з ангелами, як мене напучувала перед тим матуся.

Проза Валентини Михайленко

Слід Кота

Жалобна мелодія наскрізно пропилювала сірий перемерзлий полудень, гострими ножами встромлювалася в груди принишклих людей, — немов змагалась із колючою вітряною порошею, яка безжально сікла обличчя. Глухі удари відлунювали із засніженої ямки — грудки скам’янілої землі падали на віко труни.

Семена Гавриловича хоронили з належними йому почестями. З міста приїхали військові, привезли оркестр, вінки. Підтоптаний вусатий підполковник виголосив промову: заслужена людина пішла в засвіти — афганець, орденоносець. Цибата худа жінка обережно стирала з сірих побляклих щік чорні патьоки, що ручайками текли й текли з її очей, і безперестанку повторювала: «Якого талановитого журналіста втратили, яку золоту людину…» 

Знаєш...

Знаєш, я розумію людей, які ховають, не завжди, але ховають за посмішкою все, що у них наболіло. У них особливі очі... Якщо дивитися в них довше і глибше - там видно не тільки озера...

Знаєш, я розумію людей, яким важко знайти довіру, не завжди, але дуже часто їм важко. Якщо почути їх - вони не тільки красиво говорять, вони «обпалені»...

Знаєш, я розумію людей, які, незважаючи на свій важкий досвід, намагаються вірити, хоча б тому, що вони розвинені, цікаві та мають щире серце. Я навіть зрозумію їх, коли вони його заховають, нехай зовні все буде не так, але там, всередині... їм важко, тому що вони ранимі більше, ніж здаються...

Оповідання Олени Ляшенко для дітей

Пригода маленького Нява

І

Один у цілому світі

Свого дитинства я майже не пам'ятаю. Лише велику коробку, в якій товклись такі ж створіння, як і я, та теплу, пухнасту матусю, яка навчила вимовляти найперше "няв".

Куди все зникло – не розумію. Зранку ніхто не вилизував мені вушко, не муркотів пісень, не навчав стояти рівно та впевнено на чотирьох лапах, тримати хвостика "морквинкою". Я прокинувся на вулиці, просто під відкритим небом, яке чомусь протікало. І взялась же звідкілясь у ньому та дірка...

Великі краплини починали барабанити по листю сильніше, але сховатись було ніде. Я притиснувся до великого старого дерева і мовчки заплакав.

Анна Шпилевська. Лірник.

Публікуємо, за згодою автора, електронну версію роману Анни Шпилевської «Лірник», а також рецензію на цей твір від письменниці Тали Владмирової.

ЛІРНИК

На чарівника-лірника Северина із забутого гуцульського хутора накладено страшну спокуту. Він здатен рятувати людей та бачити їх наскрізь, домовлятися із силами природи, може змінювати прадавніми чарами світ на краще та грати на диво-лірі, що сміється й плаче в його руках і не визнає чужих. Але нащо йому дар, якщо він не годен порятувати тих, кого любить? Якщо змушений доживати вік сліпим калікою, а лихі думки підводять старого до краю прірви та змушують зробити останній в його житті крок.

Об'єднати вміст