Жінка-УКРАЇНКА

Свічки

Останнім часом - цей період люди називають осіннім .Я дістаю свої свічки які привезла з колишньої подорожі у якій виросла ...вони були мені подаровані. Просто сиджу у темряві, а поруч мене горять свічки. Часом сиджу, немов сторожа свічок, спостерігаю за їхнім згоранням, часом проведу рукою по-вогню. Згадую яким примхливим був її початок.

Як дивно, не як зазвичай – нитка набухала, не хотіла горіти рівним,тихим світлом, була повністю чорною. Та я її гасила, обрізала почорнілість і все рівно запалювала її знов і знов. Я все ж не знаю, що прагнула отримати від цього моменту - Охороняти її? Знайти відповіді? Побути в темряві. Чи засумувала за вогнем? Мене ж так вабить тепло вогню. Інколи розтоплений віск-наповнював вінця її стану. І я зливала його на папір. Згадалися воскові печаті. Та раптова втеча розтоплювала думки, віск потрапляв на руку – і я розтирала його по пальцях, поглинаючи останнє дароване її тепло.

Михайло Блехман

Я не люблю дощ навіть сильніше, ніж сніг. Ось парадокс: тоді, мабуть,випав сніг, чому ж я його тепер не люблю?

Гаразд, чого вже там… Краще подумаю, з чого почати.

Власне, про що тут міркувати –почну з того, що цього саду – його називають парком, але якщо ви побудете в ньому з моє, вам стане зрозуміло, що він – сад, – так ось, цього саду немає більше ніде. Такі, можливо, є, хоча звідки їм узятися? – а цей – тільки в моєму місті.

Непам’ятаю, як я опинився в саду, що став моїм. Мабуть, тоді йшов сніг, а більше я про це майже нічого не знаю. Господиня – назву її так, тому що вона була господинею,– господиня саду взяла мене за руку, привела сюди й залишила. Її тут немає, але, виявилося, її голос – чутний краще, ніж голоси тих, хто є і кого тут – дуже багато. Голоси, що дзижчать, адже мій сад – фруктовий, хоча це відомо далеко не всім.

Іноді Валентин замислювався над тим, що спонукає його брати в руки рушницю й іти на полювання. Пояснити це ніяк не міг. Азарт, давній інстинкт мисливця, що переданий предками, група крові, ствердження себе як чоловіка, – що з цього впливало найбільше, не знав. Думка ця його не мучила, ні. Ні̀коли було глибоко замислюватися над причинами – мав багато обов’язків, тяжко працював, то, певно, шукав відпочинку. Збирався гурт затятих мисливців, його друзів давніх, вибирали місцевість, де водилася дичина, брали добру зброю і їхали добрими машинами на полювання.

Упольовували щось чи ні, неважливо. Набирали ж із собою всіляких наїдків і напитків – і розкошували. Навколо – природа, на столі – потрави, а ще передчуття отого азарту, який викликає збудження тіла й духу. Десь причаївся звір, він не знає, що комусь для розваги й адреналіну потрібне його життя. Але він завжди відчуває небезпеку й ховається в лісовій глушині. А ти, людина, – цар природи, вишукуєш його, зацьковуєш – і відчуваєш свою вищість і перевагу.

Валентин кайфував від передчуття перемоги.

Зайшлий чолов’яга купив на нашому кутку приземкувату хату-розвалюху — єдину вцілілу  під солом’яною стріхою, й повесні засіяв весь городчик соняшником. «Ото вже крутий бізнесмен! — зашепотілись сусідки. — Мабуть, за те соняшникове насіння за рік-два вибудує собі палац на місті хати-стріхівни…»

Проте, як виявися, на комерсанта-загребу той заброда аж ніяк не був схожий. І зовні — худий та цибатий, мов драбина, із копицею сивого волосся та довгими обвислими вусами, і зсередини — мовчун-мовчуном, зайвого слова не скаже, та ще й побожний — щонеділі прямує де церкви, свічки найдорожчі ставить. Лишень курить добряче… 

Слід Кота

Жалобна мелодія наскрізно пропилювала сірий перемерзлий полудень, гострими ножами встромлювалася в груди принишклих людей, — немов змагалась із колючою вітряною порошею, яка безжально сікла обличчя. Глухі удари відлунювали із засніженої ямки — грудки скам’янілої землі падали на віко труни.

Семена Гавриловича хоронили з належними йому почестями. З міста приїхали військові, привезли оркестр, вінки. Підтоптаний вусатий підполковник виголосив промову: заслужена людина пішла в засвіти — афганець, орденоносець. Цибата худа жінка обережно стирала з сірих побляклих щік чорні патьоки, що ручайками текли й текли з її очей, і безперестанку повторювала: «Якого талановитого журналіста втратили, яку золоту людину…»