Жінка-УКРАЇНКА

Слід Кота

Жалобна мелодія наскрізно пропилювала сірий перемерзлий полудень, гострими ножами встромлювалася в груди принишклих людей, — немов змагалась із колючою вітряною порошею, яка безжально сікла обличчя. Глухі удари відлунювали із засніженої ямки — грудки скам’янілої землі падали на віко труни.

Семена Гавриловича хоронили з належними йому почестями. З міста приїхали військові, привезли оркестр, вінки. Підтоптаний вусатий підполковник виголосив промову: заслужена людина пішла в засвіти — афганець, орденоносець. Цибата худа жінка обережно стирала з сірих побляклих щік чорні патьоки, що ручайками текли й текли з її очей, і безперестанку повторювала: «Якого талановитого журналіста втратили, яку золоту людину…» 

Солдати, одягнені в мішкуватий камуфляж, тричі стрельнули в імлисте небо й, ледь остання лопата землі впала на невисокий плаский горбик, вервечкою потягнулися до автобуса. Він маячив примерзлою жовтою плямою на самотній дорозі, що, хитаючись у вибоїнах, прошкувала повз кладовище кудись у поле і за якусь сотню метрів зникала з очей. За кілька хвилин так само зник і автобус.

Біля могили залишилися двоє: сусідка Семена Гавриловича тітка Орися — висока опасиста молодиця середніх літ — і онук покійного Віталій — щуплий хлопчина років двадцяти. З-під чорної в’язаної шапочки на його бліді, аж синюваті щоки спадали довгі пасма білявого волосся, трохи витрішкуваті сіро-зелені очі — такі ще котячими називають — безупинно блукали спустілим цвинтарем, чіплялися за пам’ятники й хрести, вперто обминаючи свіжий горбик.

Останнє дідове пристановище швидко вкрилося білим саваном — пороша непомітно перейшла в густий лапатий сніг. Тітка Орися прилаштувала на могилу три ядучо-червоні вінки, розігнулася й зітхнула:

— Вічна тобі пам’ять, Гавриловичу. От бачиш, Віталію, як воно буває: сказав дід, що кіт його забере, так і сталося —забрав.

«Не верзіть дурниць, тітко», — подумки огризнувся Віталій.

Нині його все дратувало. На душі крижаною завією кружляла тривога. Десь на самому її дні поперемінно вібрували то велика надія, то великий страх.

З осик, що вхопилися вітами за свинцево-синє небо й байдужими кажанами дрімали край цвинтаря, гучно ляпаючи крильми та пронизливо каркаючи, зірвався гурт вороння. Віталій зіщулився, за комір сипонули швидкі мурашки: він боявся повертатися до осиротілої дідової оселі, де стараннями кота навіть мишей не водилось.

— Ходімо, хлопче, — знову зітхнула сусідка. — У мене десь пляшка вишнівки є, картопелька тушкована з курятиною стоїть у печі. Пом’янемо Гавриловича, нехай земля йому буде пухом. Не сумуй так, Віталію. Ще можна пожити було, так той клятий Афган з’їв дідове здоров’я. Та ще он як покалічили бандюки невідомо за що й навіщо. Не тужи, усе владнається. Ти в нього один, ось увійдеш у права спадщини, гарний пам’ятник встановиш. Ходімо, досить мерзнути.

Тітчина пропозиція неабияк втішила Віталія: «Вип’ю чарку, — може, й попустить…»

Страх і справді злякався міцної тітчиної наливки та й чкурнув через заткане імлою вікно до старого саду, який безпорадно захищався від вітру чорними кострубатими руками, — десь там і пропав.

Віталій, трохи заточуючись на вузькій стежці, сміливо прошкував до дідового обійстя. Солодка вишнівка спочатку вдарила йому в голову, а потім неспішно перетікла в ноги і спутала їх, немов дбайливий хазяїн коня на випасі.

Його нетерпіння досягло апогею: зараз прийде й відразу ж займеться пошуками. Скільки там тієї роботи! Та він за ніч перегортає усі книги, знайде сховок і ранковим автобусом здиміє до міста, до своєї затишної квартири. А тоді…

Ейфорія малювала перед очима чудові картини: крута тачка, шикарні дівчата… А головне — збутися боргу!

Перед самою дідовою хвірткою ейфорія вирішила пожартувати й підставила Віталію підніжку. Виборсуючись із сипучої кучугури, він розмашисто загрібав руками й дурникувато гигикав: голова, на відміну від попередніх днів, зробилася напрочуд легкою, а тіло невагомим птахом ширяло в снігу — йому здавалося, що то піднебесні білі хмарини гойдають його на своїх пухких подушках.

Вечоріло, заметіль вщухла, дідове подвір’я встеляло рівне біле полотно. Намацавши в кишені ключа, Віталій заніс ногу на східець — і аж хитнувся назад: під самими дверима сніг густо змережували котячі сліди…

Сторопіло закліпав очима, та за мить зневажливо скривив вуста: «Ох і дурень же ти! Хіба мало котів тут шастає?» А того, що сліди нізвідки не прийшли і нікуди не вели, одержимий бажанням якнайшвидше приступити до пошуків, і не помітив…

Багатюща дідова бібліотека — три широкі стелажі, наповнені книгами до самої стелі, — зорила на нього манливими очима надії. Ошатні видання, винятково природничої тематики, вишикувалися рівними чіткими шеренгами. Щоправда, якоїсь системи в їхньому строю не спостерігалось. Мешканці підводного світу сусідили з птахами, земневодні з рептиліями, комахи із ссавцями. Хоча ссавців, як зауважив Віталій, у цій книгозбірні було найбільше. Вони розкошували серед змій і акул, крокодилів і ящірок, ястребів і орланів… Особливу дідову гордість складали яскраво ілюстровані фоліанти про кішок — великих і малих. У цих тваринах дід кохався змолоду. А після того, як його жорстоко побили у під’їзді їхнього міського будинку й він остаточно сів до інвалідного візка, а згодом перебрався в цю сільську батьківську хату, кішки стали його щоденною розрадою — саме тоді в його колекції з’явилося про них стільки книжок. Тоді ж він завів і здоровенного чорного кота з великими зеленими очима. Назвав його дуже просто — Кіт. Вони разом їли, спали, гуляли. А тим часом дід став хвалитися:

— Він лікує мою астму. Як тільки з’являється ядуха, стрибає на груди, і мене швидко навіть без інгалятора попускає.

Віталій скептично ставився до розповідей про лікувальні здібності Кота, але іноді проскакувала думка: «А може, й справді чимось таким володіє?» Таке траплялося щоразу, як зустрічався поглядом з уважними котячими очима. Вони немов вивчали його: спочатку у великих чорних зіницях німувало якесь запитання, потім вони ніби прохали про щось, а на кінець звужувались у щілинки й дивилися на нього з відвертою зневагою, яка переростала у відразу і неприкриту погрозу. Тоді він здригався й швидко відвертавсь.

Кімната дихала холодом і пусткою. Віталій увімкнув електричний конвектор — дід і в селі влаштувався з усіма зручностями — і, не роздягаючись, підступив до крайнього стелажа. Його руки нестримно дрижали, рвучко шарпали книги: де ж воно — бажане!?

Та, видно, надія збиралася поморочити йому голову й погратися в схованки. З книжок, які він перевертав догори корінцями і нетерпляче трусив над кольоровим килимком, глузливо шкірили зуби доісторичні ящери, повільно кліпали застиглими очима крокодили, реготали з дерев мавпи, мелькали хвостами риби…

Знервовано кусаючи губи, Віталій узяв із нижньої полиці важкий том. З обкладинки погрожувала довгим червоним язиком огидна чорна змія. Не стримався й пожбурив книгу на підлогу. Від удару вона розкрилася, і з неї випав конверт.

Серце надсадно затулумбасило об груди: «Знайшов!» Але то була лише фотографія. Давнє чорно-біле фото, зроблене десь серед пісків. Двоє військових з автоматами в руках, у панамах. У того, що стоїть ліворуч, звисає на груди на тоненькому ремінці великий фотоапарат. Та то ж дід! Афганське фото! Ну, звісно, дід же був військовим кореспондентом на тій війні. Придивився до знімка: дід —молодий, худий і підтягнутий, його ж друг — коротконогий, кремезний, а обличчя широке і якесь не наше, південного типу — казах, може, чи узбек. Обоє дуже стомлені, аж пилюгою припали. І відчувається, що їх просто спалює сонце. Он як губи потріскались. Той, що справа, хоче щось сказати, але з вуст зривається лише здавлене хрипіння…

Піт виїдає Віталію очі, тіло плавиться від спеки, раптовий подих вітру піднімає вгору чималеньку купу піску й колючою хмарою жбурляє йому в обличчя. Коли трохи пролупався, аж рота роззявив: ті двоє люто вчепилися один одному в горлянки…

— Камінці на двох, тільки на двох, капітане, — хрипить опецькуватий, тиснучи на діда всією своєю вагою.

Дід мовчки затято хитає головою, важко сопе. Враз надзусиллям відпихає від себе суперника й різко згинає руку в непристойному жесті:

— Ось тобі камінці! Бачив?! Мої вони, мої!

«Які камінці? Про що вони?» — не второпає Віталій. І поворухнутись, виявити себе боїться, бо десь глибоко всередині пульсує відчуття, що живим ці двоє свідка своїх розбірок не випустять. Та вони, ніби їх ніколи й не було тут, миттєво кудись зникли. Навіть слідів не залишилося на піску.

Збоку щось зашурхотіло, зашелестіло: «Чш… чш…» Віталій озирнувся й похолов: величезна чорна змія товщиною з його руку неспішно наближалася до нього, блискаючи яскравим червоним язиком…

— А-а-а… Рятуйте-е-е…

Віталію здалося, що його крик розірве навпіл жовту німотну пустелю так, як мало не розірвав йому легені. Але він навіть шепотом не озвався — провалився безгучно в піски.

Не відчуваючи себе, Віталій позадкував, рвучко повернувся й щодуху кинувсь у шерехку сипучу невідомість. Та його ноги раптом зробилися ватяними й безсило совали пісок, а серце в надлюській напрузі вискакувало з грудей.

«Чш… шш…» — біля самого вуха…

Віталій застиг, немов паралізований. Перед осклілими очима хиталася у високій стійці з боку в бік змія. Вона вже не погрожувала язиком, вона пильно дивилася на нього, ніби вивчала. А її очі… Та то ж очі Кота! Поступово їхні зіниці перетворилися на вузенькі щілинки. Вони гіпнотизували Віталія, вливали в нього якусь тягучу млість і байдужість до всього. І він полегшено склепив повіки.

Й відразу ж щось холодне торкнулося його руки, шаснуло в рукав, а за мить обвило груди, опускаючись все нижче й нижче… поки все тіло не опинилося в драглистому сповитку. Огида струснула Віталія й вихопила із заціпеніння. А сповиток стискав його в своїх обіймах міцніше й міцніше, драглиста маса запульсувала пругкою живою субстанцією й запалила пожежу нестерпного болю, язики якого безжально лизали кожну клітинку  єства. В якусь мить той біль вирвався із самих його нутрощів назовні протяжним стогоном муки, жаху й відчаю… Худе кістляве тіло напружилось і забилося в конвульсіях… Дихання зупинилось…

«Няв…» — тихенько писнуло поруч. Віталій стрепенувся, спрагло хапнув повітря й ошаліло повів очима навкруг: «Де змія?! Чи то був Кіт?.. Де я?..» Його всього струшували громохкі удари серця.

У кімнаті горіло світло, за вікном сірів світанок. На підлозі, коло крісла, де він незручно скоцюбився, лежали розкрита книга, конверт і фотографія. «То був сон! То був лише сон!!» — лавиною хлюпнула в груди полегкість. Але Кіт… Адже так явно чув його тут, поряд… Він завжди отак тихенько озивався до діда. Хоча дурниці: Кота немає…

Спробував устати й скрикнув: боліло все тіло. А чого ще чекати, коли цілісіньку ніч проспав у твердому кріслі. Особливо саднило праву руку. Відгорнув рукав: нижче ліктя шкіру опоясувала червона смуга… А-а, то ж він спирався рукою на дерев’яне бильце крісла. Йому раптом забракло повітря, захотілося свіжого снігу — вмитися ним, відчути, як тане в роті.

Кривлячись від болю, вийшов надвір. Ранок дрімав спокоєм, лише ледь чутно дзвенів прозоро-срібний іній, повільно опускаючись на землю.

Умився снігом, трохи розім’явся й укляк на місці: котячі сліди під дверима зникли, мабуть, їх замело ще звечора, натомість під вікном, саме під тим вікном, під яким стояло те кляте крісло, низочкою тягнулися чіткі відбитки лап. Вони нізвідки не прийшли й нікуди не вели… Віталій стріпнув головою: «Що за дурня?..» Трохи постояв, потім махнув рокую й повільно рушив із двору: треба провітритись трохи, а то лізе в голову казна-що.

Ноги несли його кудись самі. Сомнабулою йшов у срібно-голубому тунелі дерев без жодної думки й жодного почуття, немов жахливий нічний сон вичавив з нього усі життєві соки. Опам’ятався, коли перед очима вималювалася огорожа кладовища. Якась сила нестримно манила відчинити хвіртку. Потім так само повела до дідової могили.

Ще здаля побачив на ній білий намет із вінків. Підійшов ближче… і волосся заворушилося на голові: могилу обрамляв ланцюжок котячих слідів… а навкруги — біла пустеля… Ні!!! Мерщій звідси!! Мерщій із заклятої дідової хати, із цього села! Ось лише знайде сховок — і навтьоки. Йому й так моторошно уже кілька днів поспіль, а тут ще ці сліди. Звідкілясь прийшла впевненість — то сліди паскудного Кота.

Кіт пакостив йому із самого початку. Варто було лише з’явитися в дідовій оселі, як негідник неодмінно обирав для свого туалету його черевики. Або оті гіпнотизуючі погляди… А те, що він утяв останнього разу?..

Дід мирно похропував із газетою на колінах у своєму візку, звісивши на груди сиву кудлату голову, і Віталій наважився… Скрадливо підступив до стелажа, взяв одну книгу, другу, третю… Ззаду щось легенько доторкнулося до ноги. Озирнувся — Кіт дивився йому в очі: чорні зіниці, поступово звужуючись, стали невидимими, а зелені прожектори пропекли такою ненавистю, що Віталій несамохіть відступив убік. Підлий же котяра відкрив свою червоно-чорну зубату пащу та як заверещить: «Няв! Ня-а-в!!»

— Шукаєш? Ну-ну, шукай…

Ірочний дідів голос мало не збив Віталія з ніг.

А кіт заплигнув дідові на коліна, той ніжно пестив його і воркотів:

— Хороший мій… Коте… Лікарю мій… Нехай шукає. Нічого цьому лайдакові не дістанеться.

Пекучий спогад скіпкою встромився в груди й миттєво розвіяв меланхолію, і Віталій бадьоро попрошкував до дідової хати: залишилося два стелажі — за день перебере.

Сірий день зірвавсь із зеніту й покотився на захід, а він ніяк не міг впоратися з другим стелажем. Мало не в кожній книзі лежали сплюснуті конверти з якимись квитанціями, чеками, листівки від незнайомих людей. Віталію аж у очах рябіло від того гортання. Та жодного папірця він не міг пропустити — дід сказав однозначно: «Отам лежить конверт, — і повів товстим пальцем по рядах книг, а потім додав, глузливо кривлячи пухлі синюшні губи: — Але він не для тебе…»

«Як ти помилився, діду. Він якраз для мене!» —тріумфував Віталій, беручи чергову книгу. Її обкладинкою плигали кумедні мавпочки. Вона легко відкрилася посередині — там лежав чималий конверт. У Віталія затріпотіло серце: «Невже воно?!» На конверті синіла якась адреса, та він не звернув на неї жодної уваги. Руки нетерпляче шарпали нутрощі. У тіло вдарив потужний струмінь азарту. Та відразу ж і відпустив. То був лист. Віталій хотів кинути його на підлогу як непотріб, але зачепився очима за перший рядок: «Вітаю, капітане, і бажаю тобі якнайшвидше здохнути…»

«Ого! До кого це так? До діда?» — зацікавивсь і став поспіхом продиратися крізь нетрі кострубатого почерку: «Ось я тебе і знайшов, паскудо, хоч як ти від мене ховався. Тепер я про тебе знаю все. Про те, що ти «цабе» велике нині, — аякже, редактор такої газети, — про те, що живеш на широку ногу, катаєшся на іномарці, по закордонах їздиш. Згодилися падлюці камінці, які ми удвох здобували, за які людською кров’ю заплачено. Але скільки вервечці не витися — кінець буде. Чекай незабаром у гості. Розрахуємось!» Нерозбірливий підпис: Рустам чи Руслан… І дата… Стій! Це ж десь тоді, три роки тому, пізнього осіннього вечора, діда жорстоко побили в під’їзді, зламали хребет, ребра… А він затято твердив, що нічого не бачив: ні скільки було нападників, ні хто то був… Отже, виходить, камінці — не сон?!

І враз блискавкою спогад — давній, ще дід здоровим був і жив разом з ними у великій міській квартирі: «Не турбуйся, хлопче. Закінчиш школу — і всі дороги тобі відкриються. Матимеш усе, що забажаєш. Є у мене чарівний мішечок…» Тоді дід його любив, не називав лайдаком. Тоді живою була мама, а навколишній світ здавався прекрасним дивом.

Але до біса ці шмарклі! То де той мішечок?! Де?! Дід якось сказав уже тут, у селі: «Хочеш щось надійно сховати, поклади на найвиднішому місці». Та де те найвидніше місце?! О, Господи!!! Він не витримає цієї напруги! Йому необхідні гроші! Гроші!!! Інакше його настромлять на перо…

Аби ж дід схотів його виручити. Він же так просив, мало не до ніг кланявся:

— Ти ж продав машину, майже нову, то хоч третину дай.

— Щоб ти завтра ж просвистів?! Як просвистів усі материні гроші! — гримів дід. — Не дам ні копійки! Мало я тобі передавав?! Сьогодні ж зателефоную нотаріусу і заповім усе, що маю, Орисі. Вона до мене ходить щодня —прибирає, пере, їсти готує. Заслужила! Не те, що ти — раз на місяць, на п’ять хвилин, за грошима...

Віталій тоді не дуже повірив дідовим погрозам: лякає, бо хіба таке можливо — усе віддати чужій людині?

Навідався в село за кілька днів. Покірно і принижено переступив поріг, прихилився до одвірка й пустив з-під лоба запитальний погляд: може, уже пересердився? Та дід звів на нього вицвілі голубі очі й тріумфуюче повідомив:

— Ну ось, можеш більше не підстрибувати. Я вчора оформив заповіт. Отам лежить конверт, — націлив товстого пальця на шеренги книг, — але він не для тебе. Усе отримає Орися: і майно, і гроші, й ще дещо… Якби можна було, я б усе на Кота переписав. Він від смерті мене рятує, а ти в могилу заганяєш…

Непідконтрольна лють засліпила Віталія. Он як! Усе споживе дідова сусідка тітка Орися — ота довстозада ропуха… Відчай потребував виходу: «Ну, начувайся, Коте!»

Така сама лють, немов кипуча лава із жерла вулкана, вирвалася й зараз із вуст Віталія страшними прокльонами: «Старий маразматик! Щоб тебе чорти день і ніч підсмажували на пекельному вогні! Щоб ти ні хвилиночки не знав спокою! Щоб твоя душа безперестанку вила конаючим вовком!»

Вхопив із полиці стос книг, пожбурив додолу й в несамовитому танці почав трощити ногами.

«Ау-у-у!..»

Віталій, ще весь розгарячілий і знетямлений від безсилої люті, озирнувся. Поміж невисоких дубків на краю поляни стояв вовк і невідривно дивився на нього сірими крижаними очима…

Серце впало до ніг, настромилося там на колючку жаху й безладно зателіпалось, уже не сподіваючись на порятунок. Угорі затріпотіло, заляпали крила, на голову, боляче дряпнувши кігтями, опустився великий чорний ворон. «Мертвечину чує, — похолов Віталій. — Але ж я ще живий…» Якимось внутрішнім чуттям він знав: поки дивиться вовкові у вічі, той його не займе.

Але що це?! Із вовчих очей раптом вихоплюється зелений вогонь, а із щілинок зіниць пекучою ненавистю вистрілює погроза… Кіт!!! З протяжним криком Віталій кидається навтьоки. Біжить понад силу, зашпортується в густій траві, але з жахом бачить, що й на крок не зрушив з місця…

А за плечима — швидке гаряче дихання, обпікає, спалює його всього…

Гострий біль у правій нозі — і темрява...

«Н-я-а-в… » — тихенько біля вуха…

Відкрив очі, здивовано озирнувся: чому він сидить на підлозі, на цих книгах? А-а, вовк… Та який у біса вовк! Які коти! У нього цілу добу ріски в роті не було — ось і замакітрилось у голові, ось і наверзлося. Але чому нога так болить? І штанина розірвана… І з литки кров цебенить! Тьху, та то ж, коли він падав, за гвіздок зачепився — он який стирчить зі стелажа.

Досить нюняти! До роботи! Уже небагато залишилося. Враз кігтик тривоги дряпнув груди: а якщо немає? Якщо дід в іншому місці заховав?.. Якщо поглузував з нього?.. Та ні! Є! Він з таким торжеством показував пальцем на стелажі і, здається, саме на оцей, крайній…

Вона стояла останньою на нижній полиці. Велика книга з якимись ящерами чи крокодилами на обкладинці — Віталій уже не додивлявся. Розпач гадюкою заповз у кожен його нерв, кожну клітинку, заморозив кров, і вона застиглою лавою скувала кожну судину, кожну жилочку —дихати ставало все важче й важче. Книга випала з рук, а з неї вилетів конверт… Великий, цупкий…

Третячими руками Віталій рвонув папір…

Заповіт…

Банківська картка…

Пінкод…

І записка…

Що у ній? Знову лайка, насмішка? Та чи не все одно тепер, коли він, нарешті, матиме гроші!!

Раптом літери застрибали перед очима… «Віталію, мій безпутний онуче, це все твоє. Я все заповів тобі. А ще — забери торбинку у веранді, зверху на шафі з посудом. Твій дід».

Віталію стало недобре. Води… Нетвердою ходою підійшов до крана, націдив у склянку води, ковтнув — і захлинувся… і шубовснув у якусь калабаню. Й відразу ж по шию занурився в смердючу каламуть. Вона забила подих, хлюпнула до рота, в ніс. Довго пирхав і кашляв, поки трохи відпустило. Сіртонувся до зеленкуватого берега, але він був високим і слизьким. Не вибратись… Безпомічно закрутив головою: це що ж — отут і кінець?! Полегшено помітив, що берег навпроти пологий, піщаний. Спробував до нього плисти, але одежа тягнула вниз, і він поволі почалапав драглистим дном.

Іззаду почувся якийсь шум, плюскіт. Озирнувся… За кілька метрів від нього — відкрита паща і страшні гострі зуби… Крокодил!!! Незбагненна сила занурила Віталія у воду. Важке тіло пронеслося над ним, черкнуло по голові… Виринув, хапнув повітря… Де ж крокодил?.. Звідки нападатиме?.. Немає нікого… Ледь переставляючи ноги, пішов до берега. І тут за плечима клацнули зуби. Серце тріпнулося підранком і зупинилось.

«Мр-мр-мр…» — лагідно заворкотіло десь недалеко. Віталій розплющив очі: зелена трава, по ній поодинокі зірочки якихось квітів. Упізнав луг, до якого полого спускався дів сад. Він лежав на березі озера. Того клятого озера… Блискавкою пронизало мозок: щойно він врятувався від крокодила! Але як?! Кіт!!!

«Н-н-я-а-а-в!!!» — враз люте, розпачливе. Воно підкинуло Віталія вгору, поставило на ноги. Так само верещала та паскудна тварина, коли він спіймав її в дідовій веранді й засунув у мішок. Так само кіт вив, коли він запихав його в ополонку…

Так само він з ним вчинить і зараз!

Але Кіт раптом виріс до величезних розмірів. Він м’яко ступав травою, неспішно наближався до Віталія, у зелених очах не було ні ненависті, ні погрози, вони світилися втіхою — ніби Кіт сито пообідав. На його шиї райдугою переливався разок розкішного намиста. Ну, звісно: він же ту важеньку торбинку взяв у веранді, зверху на шафі з посудом, — вхопив перше, що потрапило на очі, — й прив’язав до мішка з Котом, аби той не виплив…

Кіт спокійно підійшов до задерев’янілого Віталія, примружився і вдоволено заворкотів: «Мр-мр-мр…»

Те воркотіння зазвучало у вухах Віталія лагідною колисковою, розлилося теплом у грудях, і він заспокоєно заплющив очі й віддався очікуванню солодкого сну. 

Останнє видіння: дід квапливо хапає ротом повітря, тягнеться до нього рукою…

— Інгалятор, подай інгалятор, — хрипить. — Ох, нема Кота… Пропав… І мене забирає до себе… Коте! Коте! Де ти?! Вряту-у-у-й…

А він мовчки дивиться на інгалятор, що закотився під стіл, потім розвертається і виходить з кімнати…

Далі — темрява.

— Іване Миколайовичу, треба щось робити. Уже три доби в хаті Гавриловича світло горить день і ніч. Його онук тут зоставався після похорону, чи не трапилось чого? Стукала у двері, у вікна — тиша. Завіски у Гавриловича хоч і нещільні, але розгледіти нічого не змогла. Віталій у мене ключа забрав, то ходімо відчинимо якось, — голос тітки Орисі наполохано тремтить.

Сільський голова хвилину вагається, аби не вскочити в халепу, потім рішуче каже:

— Ходімо! Зараз тільки сокиру візьму.

Віталій лежить посеред кімнати, підібгавши ноги, закривши долонями лице. Іван Миколайович обережно перевертає застигле тіло на спину.

— О Боже! — скрикує тітка Орися.

Обличчя хлопця біле, аж голубе, а горло зяє страшною раною — ніби звір якийсь люто пошматував… Розірвана сорочка відкриває худенькі груди, геть посмуговані синім… Під головою засохла калюжа крові…

Кілька хвилин обоє стоять у ступорі. Потім жінка торсає Івана Миколайовича за рукав. Вона не може говорити, її незмигний погляд прикутий до чогось на підлозі. Чоловік теж дивиться туди… й заточується...

Від Віталійового тіла, з чорної засохлої калюжі, виходить такий же чорний слід, прямує до вікна, стрибає з підлоги на підвіконня і там зникає…

Котячий слід…