Жінка-УКРАЇНКА

Не заярмити інтелект

Вийти у тиші на звуки,
У сутінках укмітити світло,
В собі знайти себе.

Спів молитовний

Наче спів молитовний,
Під рано, коли півні згинають
Згрубілі, ясноокі прориви пісень.
Я скажу, ти незнаний,
Але визнаний в єресі
Сонячних променів,
Вічності вкрадених фаворів
Спротиву, скель.
Сивочолих смерек, шпилькуватих,
Загублених,  
Наче спів молитовний,
Під рано.
Витанцьовують вітри
З туманами в сварзі.
Ти полониш мене океаном,
Певне, спротиву мало.
За тобою зневіра у вірі,
За тобою туман у Ярилі,
Ти хосен, а чи жертва потали,
Віриш в щастя і  міру в сапфірі.
За коханням ганяються коні.
Наздогнати у потязі слави.
Ти з амброзії витрощив спрагу.
Забезпечити вихором правду.
Що ж, зізнайся,  у птаха є крила,
У бджоли золотіє жало.
Та не завтра, а потім, на зміну,
Прийде звітність в свідомості сварги.
Зазираєш у дно,
Сітка світла, сага при сонці.
Де сяйво в долині,
Може, місяць яріє при днині.
Ми з тобою не винні,
Маки в полі,
То лиш амбіції.
Стихнуть в дозорі
Диво - ініції.
Ініціація, велика нація,
На крилах вітру,
В пекло йде,
Не знаними, а старцями псує
Амбітність  гонорово,
Й пристає на жертво зносини.
…а ми з тобою,
Знову, знову
Росами, покосами,,
Де сага з маками,
В крові пірнає.
Розтає…в обнові.

Ужгород плаче сльозами камінними

У місті через Уж бринить,
Сурмить долинка щастя.
Там насуплений  пантелик гальмує
Сухожилля часу,
А бусурман
Неадекватно врізує в епоху
Небозріння.
Там дівчина в червоному,
На чорному орнаменті
Перехресних доріг
Згинає
Запізнілі овації,
Там наші зірки закрилися
До ладанового ковчегу,
Там малюк плаче сльозами –
Сапфірами. А старий руйнує спокій
Золотавих доріг.
Бо не вмів., бо не зміг
Запеленати простір, заарканити час,
Знайти кинуті кості колись, комусь на Катар.
Карма звужує погляд,
Ми на трасі.
Поряд – негр, індієць і грек.
Ацтеки вже завтра безгудно
Зірвуть п’єдестал
Тет-а-тет.

Кохання на дозвіл вбивати

У золоті спазми
Дороблених геніїв
Розбризкана катрич  маразму,
Ми йдемо  до  мами,
Де збій книгослави.
Доловим Йорданом.
Ще віримо в сон.
А ніжність танцює
Змученим старцем,
Німими путями
Престижну мелодію:
Мендель – ООН.
А паморок стигне,
Туманиться в оргіях.
Ти бачиш позорище –
Я світло спокуси.
Ти стопором заздрості
Дивишся в простір.
Я сонячним зайчиком
Розщеплююся в русі.
До світу – на вигинах.
Маленькі реалії споминів.
А ніжність у ватрі,
А ніжність цілує
Задимлені руки.
Горами.
Відходь до кончин,
До згину,
За кручі,
До правди, до долі,
Померзли покрути.
І їх отіняє спокуслива ніжність,
І їм час розпуки болючіше в світі –
Залишеним бути…
Хай йому грець!
Крилаті люстерка, змальовують спокій.
А в дзеркалі буднів примхливий мрець.
Радонами плаче засріблений грудень.
Сповзає в провалля за лютне знавець
Молодки –львів’янки,
Гонорові  слов’янки 
Любились на  ватрі
Норовистих сердець.

Я ярію

Як по  Кафці,
То слід вічно білий.
Вино
Упокорює спротив
В конюші Авгіт.
Крокує по горах,
Рахує дороги.
Зайде на хвилинку
В задимлений КИЇВ.
І знову у русі,
І знов у путі.
Дійти до конечного тіла,
Коли в позолоті джмеля –
Ти особистість.
Перевтілення дії.
У пошуках мрії
Пройти до фортеці –
Зостатися тільки прийшлим.
Не бачити чистого неба.
Не чути у відповідь:
Видний!
Прозорий, незримий,
Проникливо дивиться й нині.
На тебе, на мене.
На  сутінки сказу,
На стильних потомків,
Що у вірі побачать
Твій спів соколиний.
У круках відкриють
Дивні привиди «Замку».
То ствердився геній.
Прийдешнім став Кафка

Я же считаю, что быть людьми - это допускать в свою жизнь элемент случайности и ждать чудес.

Джеймс Ван Пелт

Воскреслі на вогнищі

Не заярмити інтелект.
Тисячний розум – перший в обозах.
Золоті пузирі
За плечима престижу:
Вижити, вижив.
Кайдани незалежності
Перенатужив.
Вічна ексцесів  праця,
І в  пачечній, і на дачі.
Там демагогія:
З тисячами сточених вимірів.
Знаєш, твої акорди малюють літо,
Ти апріорі станеш дивоЦВІТОМ.
Боголюбеє небо скликає німо
Хвої апологети, творилі віри.
Знайди запізнілі папери,
Пензлі, змалюй рідну матір,
Матір живих,  не небіжчиць.
Вмерлі здобули славу на славу дійсним.
Віра – єдина забава.
Рух ТИСЯЧІ ТИСЯЧ ЛИЦЬ
Заганяє у простір.
Час заживає у гості.
Ми – єдині . В нас сила.
Ми на своїй землі.
Не на помості амбітних псів.
Ми за ними.
Не добігти, не докрутитись.
Ти –- навічно  спочилий,
Забіжиш наперед,
Заюриш масу смерчів.
Аби ми звільнились од смерти.
Кажеш, генії в пеклі.
Ні, духи ніколи не стануть смертними.
Генії трохи жертви,
Для забави.
Трохи зневаги, трохи болю.
А далі   -
Вони сила народу.
Не уярмити розум у тюрми.
Інтелект вічний, не сурми
Кличуть до бою, а біорозум.
Вернандський в прибої.