Жінка-УКРАЇНКА

Свічки

Останнім часом - цей період люди називають осіннім .Я дістаю свої свічки які привезла з колишньої подорожі у якій виросла ...вони були мені подаровані. Просто сиджу у темряві, а поруч мене горять свічки. Часом сиджу, немов сторожа свічок, спостерігаю за їхнім згоранням, часом проведу рукою по-вогню. Згадую яким примхливим був її початок.

Як дивно, не як зазвичай – нитка набухала, не хотіла горіти рівним,тихим світлом, була повністю чорною. Та я її гасила, обрізала почорнілість і все рівно запалювала її знов і знов. Я все ж не знаю, що прагнула отримати від цього моменту - Охороняти її? Знайти відповіді? Побути в темряві. Чи засумувала за вогнем? Мене ж так вабить тепло вогню. Інколи розтоплений віск-наповнював вінця її стану. І я зливала його на папір. Згадалися воскові печаті. Та раптова втеча розтоплювала думки, віск потрапляв на руку – і я розтирала його по пальцях, поглинаючи останнє дароване її тепло.

Якийсь час вона горить рівно, часом пульсує,часом виплескує гарячу лаву воску через край і починає стікати тонкою цівкою по її схудлому стані. Скрапує: кап, кап, кап. Її теперішній стан зараз дуже бурхливий,не постійний,дратівливий. Тільки початок ночі,початок тихої ночі, що я шукала коли запалювала її? Мабуть що шукала тиші, якої давно прагнула мої очі. Адже горіла свіча і при днині. Я запалювала її і не розуміла що шукаю. Чи можливо що я спалювала? Чий смуток?

Вогонь свічки все піднімається вище і вище, збивається, вмирає. А руку так і тягне до неї, тягне перевертати її знову і знов, виливаючи гарячий віск на папір з точністю в одну точку, створюючи малюнок її життя. Віск розливається колами, наноситься тонким шаром, деколи стікає за контур паперу - ніби тут йому не місце, та застигав простягнувшись стежкою застиглий втікач. Віск падав різним камінням, кому до рук, кому до ніг. Та падав і створював невідомі химери - розважаючи чийсь розум. Яким не був коротким її шлях, вогонь є високим, струнким, ніби виконуючи свій власний неповторний танок. Незмінно віддаючи своє тепло тому хто його шукає.

Я сиділа і дивилася на свічку - як багато вона мені віддає. Я спостерігала за її життям. Сама ж ним і керуючи, користуючись ним, її теплом,скеровувала до себе мої очі. Все що в собі тримала, все що мала віддала мені. Свій шлях, своє тепло, динамічність, стійкість. Та вогонь ставав вищим, тоншим, гніт все довшим, оболонка все ширшою від втікаючої лави її нутра.

Останнє сяйво теплішає, ніжніше, воно вигинається у дивнім танці, граційнім поклоні. Вже у фіналі нагадує павлине перо і так колишеться, спалює востаннє і поклон останній перед публікою, допоки не потоне у власному жарі і ще не останнє... і втекла в останню мить - розлилась, втекла лавиною через край, створюючи власну хвилю свого океану. Розлилась по моїй долоні, теплим морем свого "тепла". І застигла химера - поглинаючи її тепло. А гніт здійснив завершальний поклон на арені свого амфітеатру, поліг у тому місці, де виплескалась лава залишивши його і порожні партери. Та з тої колишньої подорожі, з якої я привезла свічки, знаю залишились близнята. Чи ще зігріває їхнє тепло власника цих свічок?