У Боржавському вшанували світлу пам’ять і перезахоронили тлінні останки владики Івана Маргітича

mrgЧас ще не дав оцінки цій добі – суботі четвертого лютого 2017-го…

Її історичну значущість та духовну цінність згодом оцінить людність нашого краю. А поки що сюди збирався народ. Мов у повноводну ріку вливалися живі потоки прибулих мирян  з Міжгірщини, Рахівщини, Тящівщини, Хустщини, Іршавщини, Мукачівщини, Ужгородщини…

Люди безперервно прямували до унікальної і величної споруди Божого маєстату – храму Покрови Пресвятої Богородиці. Мов складені у молитві до Всевишнього людські долоні він підносився до небес, гордо оглядаючи всю Приборжавську долину. Ця будова – ровесниця незалежної України. Вона розповідає новому часові про недалеку минувшину, яка й досі нуртує, напуває людей живильною благодаттю, вгамовує духовну спрагу, зцілює душу, надає сили і здоров’я, наснаги до життя.

Вібрує в радості Земля, вся навколишня природа. Навкруги стоять, юрмляться люди. Їх сюди зібрала непересічна подія: у 96 рік від дня народження патріота, вірного сина і проповідника Христової Церкви сюди  прийшли вшанувати його пам'ять тисячі людей. Лишаючись на рідному грунті Іван Маргітич переріс у видатну постать ісповідника Христової віри і церкви. Люди різного віку, національностей, політичних поглядів і релігійних переконань зійшлися сюди, щоб одностайно віддати заслужену шану і повагу та вклонитися світлій пам’яті народного владики, очиститись душею підсилити заряд  своєї наснаги і духовної енергії для відданого служіння власному народу, рідній Україні.

Ця церква – дітище львівського архітектора – новатора Василя Коваленка та нашого земляка Василя Черкуна. В ній поєдналися стилі християнського Сходу і Заходу, які високо оцінили знавці культових споруд. Тут вражає все: настінні розписи і фрески, масштабність і розмах, сміливість задуму і новизна, що передали сутність християнства від його  зародження до сьогодення. Це неперевершені витвори і роботи  рук художників Антона Ковача, Василя Зимомри, ІгораІваніги, Михайла Приймича, автора унікального іконопису установленого в цьому храмі іконостасу Юрія Фозекоша та різьбяра Василя Рубіша…

Сама атмосфера храму дарує незримий спокій, відчуття примирення, сіє братню любов. Тут литися мудрості і славі Господній навіки. Церква допоможе людям шукати і знаходити захисту від житейських бід, негараздів, випробувань долі, непересічних буденних труднощів і повертати душевну рівновагу та виваженість, які так необхідні кожному з нас у цей нелегкий суєтний час, який спільно переживаємо. Молитви будитимуть думки, честь, совість і свідомість нагадуватимуть кожному про щоденні християнські обов’язки.

11-тагодина ранку. Потрійним обходом храму розпочинається урочисте торжество. Гості піднімаються сходами, входять до храму, прямують до вівтаря. Під величний спів зведеного духовного хору семінаристів Ужгородської  богословної академії та Ужгородського кафедрального собору Архієрейську Божу службу розпочинає отець і глава української греко-католицької церкви блаженніший Святослав (Шевчук) та єпарх Мукачівський Мілан (Шашик). В ній беруть участь очільники митрополій Ігор (Возьняк) Львівський, Володимир (Війтишин) Івано-Франківський, Василь (Семенюк) Тернопільсько-Зборовський, владика Василь (Івасюк) єпарх Коломийсько-Чернівецький, владика Йосафат (Говера) екзарх Луцький, владика Йосафат (Мощич) єпископ-помічник Івано-Франківської архієпархії, владика Ніл (Юрій Лущак) єпископ-помічник Мукачівський.  Понад 175 священиків, молодих семінаристів і майбутніх богословів, серед яких переважна більшість колишніх вихованців самого владики та вихідців з його рідного селаБоржавського, братів та сестер з різних чернечих орденів, сотні мирян з Івано-Франківщини, Львівщини, Буковини, Тернопільщини та Рівненщини…

Видатна постать народного владики, який жив з народом переносив нелегкі часи страждань, відчутні болі та приниження людської гідності своєї нації, став взірцем, гідним для наслідування всіх послідовників Христової Церкви. В сьогоднішній події віддзеркалений глибинний зміст. Масова присутність єпископату, духовенства і людей стали доказом заслуженої прослави в народі вірного слуги владики Івана Маргітича.

У своїй проповіді єпископ Мілан підкреслив що всі ми сьогодні молимось за упокій душі народного владики, але мало би бути навпаки. Ми б повинні просити його щоб він постійно молився за всіх нас, бо саме він удостоївся такої  високої честі «від земного престолу одразу пристав перед Престіл Небесний». Сталося це 7-го вересня 2003 року під час освячення престолу, його омивання святою водою, вином та трояндовою водою у новозбудованій церкві в селіПилипець на Міжгірщині…

З хвилюванням присутні уважно слухають проповідь глави Української греко-католицької церкви блаженнішого Святослава. Він наголосив, коли спільно молився і вдивлявся в обличчя присутніх на сьогоднішній Літургії, серце його розділяло радість: скільки людей сьогодні приступили до сповіді і до святого Причастя. Ми повинні подякувати Господу Богу за те, що  у свій час подарував церкві такого пастиря, як Іван Маргітич. Цікаво, щоб сьогодні він хотів сказати своїм людям, з чим би він звернувся до них. І до серця прийшло єдине слово – «Єдність». Найперше – наша єдність з Богом, бо вона дарує усім нам спасіння і життя вічне. По-друге – єдність з намісником Апостола Петра, бо там де Папа, там –правдива церква.  І найголовніше – Єдність Христової Церкви в Україні (між вірниками Заходу, Центру, Сходу, Півночі і Півдня). Ось де запорука ісповідництва владики Івана Маргітича, його несхитної сили, переконливої віри і заслуженої слави.  Її ми всі відчули сьогодні, спільно пережили, оцінили і взяли на своє озброєння як дороговказ для наслідування. Сердечно дякує владиці Мілану та всім вірникам Мукачівської єпархії за запрошення прибути в Боржавське на перезахоронення народного владики.

Літургія прослави вірного слухи Христової Церкви переноситься у підвальне приміщення храму де упродовж 14 років  покоїлося тіло владики. Надмірна вологість у цім святім місці створила проблему. Після ремонту під святилищем у храмі облаштували спеціальний саркофаг. В нім і знайде свій останній прихисток прах владики. До нього буде зручний доступ для всіх бажаючих і віруючих.

Державність України повинна будуватись на національних і вселенських основах. Дорогою страждання з Ісусом Христом у свій час переслідування Церкви  ішли священнослужителі Олександр Хіра, Петро Орос, Павло Мадяр, Йосип Завадняк, Віктор Хома, Теодор Ромжа, сотні ісповідників греко-католицької церкви яких мучениками  визнала вселенська церква. Настають часи, коли народ починає віддавати їм належну честь та шану. І в цьому нас переконало сьогоднішнє небувале торжество перезахоронення тлінних останків владики Івана Маргітича, який відійшов у небесні засвіти, до берегів вічної Божої любові, але гідно виконав своє земне покликання, утверджував людей у вірі, постійно рятував їх від духовного падіння, проявляючи належну  увагу, повагу, добро милосердя, повсякденно ревно виконуючи святі заповіді Божі та дотримуючись істини Святого Письма.

Марія КОНКІНА

І дісталася йому доля, доля людська нелегка

margiticНа фоні ХХ століття чітко виділяється постать Івана Антоновича Маргітича – народного єпископа, визначного релігійного і громадського діяча, почесного члена крайової «Просвіти» людини несхитної сили волі і нескореного духу. Із 83-х земних років – 57 віддав служінню церкві (36 – провів у підпіллі з вірниками Тячівського, Рахівського, Хустського, Міжгірського, Іршавського, Мукачівського та Виноградівського районів; 5 – відсидів у Сибірських таборах під Омськом. Жив між людьми, вірою і правдою їм служив і відійшов у небесну вічність, висвячуючи церковний престол новозбудованої культової споруди у селі Пилипець на Міжгірщині).

Завжди відкритий і доступний, вдячний всім хто після автомобільної катастрофи, коли його життя висіло на волоску, а смерть пильно вдивлялася у вічі, вимолив його у Бога. Простий, мудрий, всебічно обізнаний і ерудований з активною громадянською позицією, глибоким патріотичним усвідомленням своєї ролі у суспільстві, з любов’ю у серці до своєї держави її мови і культури він жив між нами. Жодний культурно-мистецький захід у краї не проходив без участі Владики. З братом Юрком Маргітичем та племінником Іванком вчасно добирався туди, де на нього чекали люди: на архієрейські Богослужіння, висвячення новозбудованих церков, на храмові свята. У Сільці, на місці розстрілу священика-однодумця Петра Ороса провів висвячення хреста, як уособлення пам’яті 127-ми ісповідників віри,що зазнали гоніння, переслідування та суворих табірних режимів, більшість з яких залишилася у скованих морозами просторах заполярного круга та Сибіру. Був присутнім на відкритті пам’ятника великому Кобзарю в Ужгороді. Брав участь у перенесенні тлінних останків єпископа-мученика Теодора Ромжі. На навчання наставляв і благословив перших вихованців духовної богословської академії, що носила тоді назву імені Кирила і Мефодія в Ужгороді. Зустрічався з депутатами Верховної ради України В’ячеславом Чорноволом та Степаном Хмарою. Щороку виступав на Красному полі, під Хустом, яке золотими літерами навіки вкарбувалося  в історію соборності Української держави. У пам’ятні березневі дні Карпато-української держави щороку служив панахиди за полеглими героями.

Крізь своє чутливе серце владика пропустив Чорнобильську трагедію. Постійно приймав участь у всіх заходах, акціях і телемарафоні «Дзвони Чорнобиля». Звертаючись до молодих наголошував ніколи не ослаблювати пильності до рідної землі, її природи та мальовничого довкілля, яким сучасний техногенний світ завдає непоправних втрат.

Іван Антонович запрошувався до виступів на багатьох культурно-мистецьких заходах: вечорах вшанування письменників Івана Чендея, Юрія Керекеша, Карла Копинця, Юрія Мийгеша, Івана Хланти, Василя Стуса, Дмитра Поповича, Василя Гренджі-Донського, Олександра Духновича, політв’язнів і репресованих Виноградівщини…

Владика висвячував пам’ятний Хрест і дошку на Красному полі, на стіні першої міської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, яка увічнила імена 13-ти семінаристів, полеглих за незалежність Карпатської України у далекому березні 1939-го: Івана Андрейчика, Петра Козака, Івана Скляра-Валенти, Василя Чолія, Івана Лазорика, Петра Молнара, Івана Салая, Василя Штефанюка, Михайла Козичара, Юрка Пекаря, Івана Поповича, Йосипа Шкіряка та Фрідріха Юду; на взуттєвій фабриці – пам’ятну дошку-нагадування про те, що в нашому Севлюші колись навчалася семінариста Ужгородської учительської семінарії Анна Рогач, яка за любов до України німцями разом з Оленою Телігою та Іваном Ірлявським була розстріляна в Бабиному Яру під Києвом у лютому 1942-го…

Іван Маргітич щиро вболівав за роботу відродженої молодіжної організації «Пласт». Разом з священиками Степаном Федорко та Христіаном Брайляком тодішнім директором першої міської ЗОШ І-ІІІ ступенів та його заступником Віктором Урстою організовували щорічні збори юнаків та дівчат у наметовому містечку на березі Тиси в урочищі «Виннички», де молодь проходила патріотичний, духовний та культурно-естетичний вишкіл.

До духовного наставника Івана Маргітича люди йшли  за порадою, підтримкою, розумінням, ділилися своїми наболілими думами, тривогами, життєвими негараздами, сімейними проблемами. Лише він умів так уважно вислухати, прийняти і пройнятися людською бідою, віддалити збиті хвилі гріховних людських поривань, комусь допомогти упокорити свій гордий норов,  визнати свою провину, пройнятися нею і розбудити у серці жаль за вчинену комусь кривду, зло аби погодя свідомість не пропікали гіркі докори сумління, запізнілі сльози жалю, не мучила провина за вчинений гріх, щоб у серці відновилися доброта, спокій, душевна гармонія і особистий лад.

До двору Маргітичів постійно завертали не лише прості люди, але і можновладці. У Боржавському бували Віктор Ющенко та Віктор Бедь, Іван Іванчо та Віктор Балога, Степан Сембер та Іван Піднебесник, Андрій Бокшайта Софрон Дмитерко… Протягом 12-ти років з ініціативи Владики та під його щоденним контролем будувалася висотна церква Покрову Пречистої Богородиці. Вона гордо красується у синьо-жовтих кольорах, як піднятий Господом державний прапор нашої незалежності. На згадку приходять слова  Івана Антоновича: «Нам не вистачає відваги все тверезо оцінити, подивитися правді у вічі, набратися відваги і звестися з колін. У своєму домі нам самим наводити порядок. Ніхто з сусідів це краще не зробить за нас…»

Запам’ятався переповнений сільський будинок культури у Боржаському Все село тоді зібралося сюди. Йшла ділова розмова про розпаювання земель, раніше вони належали місцевому радгоспу імені Ватутіна. Зал гудів як розтривожений вулик. Думки людей розходилися і до спільного рішення не могли  ніяк дійти. Слово попросив присутній на зборах Владика.

–  Ця земля годувала наших дідів, наших батьків і нас. Ця земля годуватиме наших дітей і онуків. Тож, зробімо все, щоб вона дісталася в руки надійних господарів, які не лише збиратимуть вирощені багаті плоди, а постійно дбатимуть про її плодотворну силу і родючість, – сказав тоді своїм землякам.

Він любив своє село, річку Боржаву. У ньому народився 4-го лютого 1921-го року. У простій селянській родині, де високо цінувалося людина і її селянська праця. Цей урок від своїх батьків Антона Маргітича та Терезії Костак він виніс з дитинства і пам’ятав до найвищого рівня провідника Божого Слова, завжди дотримувався його.

Особисті заслуги єпископа високо оцінила незалежна Україна. Ім’я Івана Антоновича Маргітича навічно занесене до «Золотої книги України». Указом президентаЛеоніда Кучми був нагороджений орденом «За заслуги ІІІ-го ступеня». Однак, найвищою для себе нагородою він вважав 29-те листопада 1989-го року, коли почалася благодатна ера духовного відродження його вірників: греко-католицька церква вийшла з підпілля.

З рук Блаженнішого Кардинала Івана Мирослава Любачівського 18-го травня 1991 року трьом нашим єпископап Іоанну Семедію, Йосифу Головачу та Івану Маргітичу були вручені папські булли – підтвердження їхнього високого духовного сану та призначення для роботи на духовній ниві в Мукачівській єпархії.

Все життя Владика згадував 18-те серпня 1946-го року, коли після 5-ти річного навчання в Ужгородській духовній семінарії разом з Стефаном Гладоником, Іваном Романом, Петром Скубеничем, Василем Яцковичем та Стефаном Брунцвіком був висвячений єпископом Теодором Ромжею і перебрав ношу подвижника церкви щоб примножити духовні національні надбання і плекати гінку гілку християнської віри.

Після виходу з підпілля на церковній ниві не вистачало духовних отців владика ретельно підбирав і рекомендував на навчання до Риги і Риму братів Тараса та Йосипа Ловсків з Дротинців, Миколу Дербака з Колочави, Петра Коваля з Нижнього Болотного, ХристіанаБрайляка та Степана Федорко з Виноградова, Георгія Бочкая з Фанчикова, Василя Носа з Усть-Чорної, Миколу Пайкоша з Середнього, Михайла Гульпу з Боржавського…

Протягом 12-ти років турботливо опікувався ними, ділився набутим досвідом душпастирської діяльності, своїми знаннями, основами віри і переконаннями, яких досяг і домігся за свого тривалого страдницького життя.

Часто їм повторював слова святого апостола Павла: «Хто має дар служіння, нехай щиро служить Отцеві Небесному. У кого в серці горить Святий Дух, хай завжди буде терплячим у вірі і надії, витривалим у борні і горі, безперестанним у молитвах». Людям заіжди потрібна Господня підтримка, священний покров Пречистої і дар Святого Духа,щоб серцем і душею нести відповідальність за рідний дім, землю сходжену нашими ногами, за святу віру і щиру прив’язаність до неї, щоб вершити добрі діла і брати участь у розбудові рідної держави.

Марія Конкіна