Жінка-УКРАЇНКА

«Вітчизна – це не хтось і десь.
Я – теж Вітчизна»

(Іван Світличний)

Інтелектуал європейського рівня, людина енциклопедичних знань, людина-світло… – якщо можна у кількох словах охарактеризувати особистість поета, науковця, критика і дисидента Івана Світличного, то Любов Крупник зробила це саме так.

Є особистості, що надихають робити щось прекрасне, бути людиною честі та ніколи в житті не здаватися. Такою особистістю є й Іван Світличний. На його життєвому шляху траплялися важкі перипетії, його не раз намагалася перемолоти тоталітарна машина, однак він жодного разу не зламався. Він дарував своє натхнення сучасникам і молодому поколінню й був особистістю, «яку багато хто називав вчителем» (цит. зі спогадів Семена Глузмана).

12 липня відбулася лекція «Доброокий: штрихи до портрета Івана Світличного» кандидатки історичних наук і співробітниці Інституту національної пам’яті Любові Крупник за підтримки офіційного партнера заходу – літературно-художнього журналу «Дніпро», а також Музею шістдесятництва, громадської організації «Міжнародна фундація розвитку», газети «Культура і життя», радіо «Голос Донбасу», телеканалу «Навігатор ТВ», сайту «Український інтерес». Куратор проекту – журналіст, письменник, літературний критик Ярослав Карпець.

Як усе починалося?

Іван Світличний народився 20 вересня 1929 року в селянській родині Олексія і Меланії Світличних у селі Половинкине, що на Луганщині. Світле прізвище стало орієнтиром для Івана, він-бо справді «покликаний бути світлом для світу», як пізніше напише Євген Сверстюк.

З ранніх років життя Іванова доля закарбувалася на його серці та тілі важкими ранами: голод 1932-33 років, що підриває здоров’я його батька, та і його самого, Друга світова війна, де він, намагаючись підірвати німецьку техніку, лишився пальців на руках, потім повоєнний голод. Та попри це він тягнеться до знань і закінчує Старобільську школу з золотою медаллю, вступає на омріяний філологічний факультет Харківського університету, закінчує його з відзнакою у 1952 році та тоді ж вступає в аспірантуру при Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР.

Як зазначає Любов Крупник, Світличний завжди прагнув знайти істину серед темряви нав’язаної тоталітарним режимом правди. Це приклад людини з феноменальною пам’яттю й енциклопедичними знаннями. Секретом його неймовірної ерудованості стала 1) натхненна праця у бібліотеках; 2) «ритуальне відвідування книгарень».

Світличний був талановитим перекладачем із французької, польської, сербської мов, пізніше перекладав ще й пам’ятки літератури Київської Русі, зокрема, «Слово про Ігореву січ». Завдяки йому ми можемо насолоджуватися вишуканою поезією Бодлера, Верлена, Беранже, де Ліля, Елюара та багатьох інших відомих авторів.

Саме так назвав Василь Стус київську домівку Івана Світличного. Вона стала справжнісіньким осередком наукового і літературного життя.

У 1956 році Іван Світличний пов’язує своє життя з тендітною і, як виявиться, надзвичайно мужньою дівчиною, Леонідою Терещенко з відомого роду Терещенків. Подружжя оселяється у невеличкій однокімнатній квартирці на вулиці Уманській, 35. Попервах у ній не було навіть меблів, але вона була такою затишною, що у свій час приваблювала київську інтелектуальну еліту: Василя Стуса, Аллу Горську, Михайлину Коцюбинську, Василя Симоненка, Ліну Костенко та десятки інших підпільних відомих і не дуже геніїв своєї епохи. Були творчі зустрічі, обговорення, поради молодим авторам, та й просто дружні посиденьки для тих, хто мислив не за системою.

Дивовижним здібностям Івана Світличного до знайомства і встановлення контактів з інтелектуалами різних куточків України (і навіть із різних куточків планети) дивувалися чи не всі його друзі. Йому вдалося налагодити творчий зв'язок із Зеновією Франко (донькою Івана Франка) і львівським клубом творчої молоді «Пролісок», Євгеном Сверстюком, Вірою Вовк, Анною-Галею Горбач та іншими представниками літературного процесу по всій Україні та поза її межами.

Завдяки йому збереглися голоси Стуса, Горської, Коцюбинської, що читали заборонені до друку тексти, адже Світличний записав їх на магнітофон.

Не задля, а всупереч

Постать Івана Світличного не могла не привернути до себе увагу КДБ, і з осені 1962 року почався тиск на шістдесятників, численні обшуки, арешти, судові процеси, заслання.

1965 року у дім Світличних ступили ноги КДБістів, відбувся обшук і вилучення машинописних віршів, численних з любов’ю зібраних книг і навіть Біблії, а самого Івана запроторили до СІЗО, однак тривалого арешту вдалося уникнути, завдяки клопотанням Ліни Костенко, а також англійського поета Пола Таборі за кордоном. Хоча ненадовго.

1972 рік – це рік численних погромів та масових арештів. Тоді КДБ фабрикував масову справу проти дисидентів.

Не судіть, аби не бути судимими, – не всі інтелігенти витримали тиск КДБ. Адвокати були безсилі, і Ярославові Добошу, з якого почалися всі затримання, порадили сказати все так, як хоче КДБ. Тоді з’явилися «зізнання», в одному з них пролунало й ім’я Світличного. Його засудили до семи років позбавлення волі та п’яти років заслання.

У в’язниці він опинився в одному таборі з однодумцями, нерідко брав із ними участь в акціях протесту та голодуваннях. Навіть там він міг надихати молодих письменників, даючи їм поради і ділячись своїми думками. Семен Глузман про нього писав: «це особистість… яку багато хто називав вчителем».

У засланні на Алтаї він опинився у кримінальному середовищі, однак і там його поважали та ставилися приязно. Із червня 1979 року з ним живе Леоніда, без остраху долаючи величезний шлях і навідуючись додому до Києва лише раз на 4-5 місяців. І саме завдяки їй Іванові вдається пережити момент, коли його життя опинилося на соломинці. У серпні 1981 він переживає інсульт, і вона щодня клопочеться за полегшення умов його утримання. Та, на жаль, оперують його у досить таки примітивних умовах і непрофесійно, через що в нього залишилася чимала дірка в черепі. Під час операції йому занесли стафілокок і гепатит, що на все життя майже прикувало Світличного до ліжка.

Справу про дострокове звільнення Світличного вже майже владнали, однак раптово змінився голова КДБ, а новий анулював усі домовленості, сказавши, що «Светличного и Кочура надо повесить на одном суку!».

Лише через два роки подружжя Світличних повернулося додому. Разом. До останніх днів його доглядала Льоля, і саме вона допомагала завершити йому всі його праці.

«Він був світильником, що горів і світився».

5 вересня 2020 року відбудеться онлайн-лекція «Життя на жертівник свободи» про чуттєвого лірика і справжнього українця поета Зіновія Красівського.

Валерія Колодій