Статті

Сергій Пантюк: «Вірю в кожного, хто поруч»

"Віршню" незабаром 30. Традиційно напередодні його проведення говоримо із засновником фестивалю - відомим українським письменником, громадським діячем, українським воїном Сергієм Пантюком.

- Фестиваль не втрачає актуальності. Щоразу, як тільки, з'являється оголошення про його чергове проведення – під цим оголошенням безліч схвальних коментарів від авторів різного віку, які бажають виступити. Сергію, чим "зваблюєш"  шанувальників фесту? Які творчі секрети маєш?

— За багато років, думаю, причетні до творення літератури люди помітили, що "Віршень" – вимогливий до наявності таланту і водночас дуже демократичний фестиваль. А ще він створює дружню, майже родинну атмосферу та згодом надовго залишає цей позитивний посмак. Хіба цього недостатньо, щоб "звабити" нових адептів? А ще "Віршень" – не бренд і не проєкт, це явище і середовище, яке протягом минулих кількох років розвивалося і функціонувало мало не цілорічно. Ще й у різних куточках України. А сам я старався якомога менше впливати на цей процес, передаючи умовні повноваження усім охочим. Мабуть, саме тут таїться секрет успіху.

КОХ(АХ!)АННЯ

Вероніка Іваницька

Зимовий вечір зазирає у вічі. «Кого ти кохаєш зараз? А кого кохала колись?». І здається, саме в цю мить доречно розповісти про все — про те, що було, що є і що буде.

Тихо-тихо, багато думаю, не спимо тільки ніч та я. Є над чим замислитися… Зовсім скоро крізь мене пройдуть тіні чужих — і водночас рідних — оповідей про почуття. Багатогранність. Три жіночі історії кохання, розказані представницями різних поколінь.

Не розпорошуючись на чужі думки…

До 55-річного творчого ювілею Олесі Омельченко

Відома Січеславська майстриня слова народилася на Солонянщині, у мальовничому селищі Військове морозної зимової ночі. Дух майбутньої поетки гартувався у сім’ї простих хліборобів, які в роки фашистської навали активно протистояли окупантами. Із теплом та ніжністю поетка згадує мамині пісні, які закарбувалися у пам’яті та проклали невидиму стежечку до пишної краси природи, що оточувала з юних літ, до мудрості українського народу, до козацького вільного духу та глибинності людських почуттів.

Успадковане від батьків почуття естетичного та прекрасного незабаром знайшло закономірний відбиток у творчості. З юних літ творчі доробки пані Олесі відзначалися відомими літераторами як високохудожні та ціннісні. Молода, енергійна, прекрасна і наповнена, дівчина встигала скрізь: і у навчанні, демонструючи виняткову працьовитість, і у суспільній діяльності, у творчих гуртках, театральних та образотворчих студіях. Єдине, в чому був ґанж – у замалій тогочасній ідеологічності. Та попри те, а може, завдяки тому, твори молодої чарівної юнки завжди відзначали корифеї літератури: І. Пуппо, М. Зобенко, В. Корж, М. Чхан, С. Бурлаков.

Історії українського арт-фото в Парижі: від людської недосконалості до кохання та непереможної жіночості

Наприкінці осені в Парижі відбулося ціле свято мистецького фото: мистецький фоторинок Paris Photo та виставка «Great Shots 1865-2021», організована українською художницею Зоєю Скоропаденко.

Фотографія як суто технічний процес з’явилася у Парижі майже 200 років тому, і за цей час пройшла шлях від наукового відкриття до мистецького шедевра.

А у 1997 році у тому ж таки Парижі відкрився один з найбільших у світі мистецьких фоторинків Paris Photo – і відтоді шанувальники артфото збираються у столиці Франції кожної осені.

Цього року у ринку Paris Photo взяли участь 149 галерей, тут відбувалися 177 виставок. Однак фотографів з України на цьому заході можна було порахувати на пальцях.

Тетяна Череп-Пероганич: «Хотілося б, аби до письменників повернулися обличчям наші вітчизняні ЗМІ»

Гостя СловОпису – відома журналістка, поетеса Тетяна Череп-Пероганич.

Тетяно, завжди із задоволенням читаю Ваші проникливі й глибокі вірші в соцмережах. Що надихає на поезію в наш такий прозаїчний час?

Почала писати дуже рано. З дитячих літ. Перші тексти з’являлися в районній і обласних газетах. У 1996 році вийшла моя перша маленька поетична збірка «Ідуть дощі», яку редагував і до якої написав передмову, чим дуже мені допоміг, нині покійний професор, поет, критик Олександр Астаф’єв. Тоді я, мабуть, чи не вперше, відчула як важливо, коли поруч з тобою ті люди, які можуть чомусь навчити, порадити,  підтримати, вселити віру у власні сили. Саме за це я вдячна  і Анатолію Погрібному  і Дмитру Головку. Кожен з цих письменників у свій час – були моїми вчителями, моїми натхненниками. Бо натхнення я теж отримую і від спілкування з хорошими, освіченими, цікавими  людьми.

Оксана Старак-Повякель: «Коли торік через карантин усе зупинилося, люди однак ішли до нас»

У липні виповнилося 45 років, як Національний музей архітектури та побуту України, що в Пирогові, вперше відкрили для відвідувачів. Ідейним натхненником його створення був академік Петро Тронько. Він не раз згадував, що недоброзичливці все нашіптували керівництву на той час Радянської України, що в Пирогові створюють «націоналістичне кубло», куди «ці шароварники» звозять усяку «рухлядь». Довелося виправдовуватися перед першим секретарем ЦК КПУ Щербицьким, якому Тронько сказав, мовляв, ви за цю «рухлядь» ще спасибі скажете. Недоброзичливців уже давно немає, а музей є, і ми сьогодні щиро кажемо «Спасибі» усім причетним до його створення.  

Варто зазначити, що офіційна дата створення музею – 6 лютого 1969 року, коли було ухвалено відповідну постанову Ради Міністрів УРСР. Відтак 50-річчя музею тут відсвяткували ще в 2019-му. Але нинішня дата – не менше знакова, оскільки вона розгорнула нову сторінку в житті музею.

Про минуле і сьогодення найвідомішого українського скансена говоримо з його генеральною директоркою Оксаною Старак-Повякель

Найдієвішим засобом виховання Софія Русова вважала рідне слово

Як Софія Русова — донька француженки і шведа — стала щирою українкою

Софія Федорівна Русова народилася 18 лютого 1856 р. в с. Олешня в родинному маєтку Ліндфорсів на Чернігівщині в аристократичній сім’ї. Батько Федір Ліндфорс — полковник, швед за походженням, перебував на військовій службі в Омську. Одружився на француженці Ганні Жерве, донці генерал-губернатора Омська. Згодом родина перебралася із Сибіру на Чернігівщину, де й народилася Софія, яка в січні 1913 року в Петербурзі на першому Всеросійському жіночому з’їзді виступила з вимогою навчатися в Україні українською мовою.

Її погляди на проблеми виховання актуальні й нині

Крок за кроком - до Лесі...

« В постаті Лесі Українки ми маємо справу
з дуже особливою душею»

Блаженніший Святослав Шевчук

Її обличчя знайоме більшості українців і українок. Ще б пак! Це ж воно  розтиражоване на 200-гривневих купюрах. І немає, мабуть, в країні  дорослої людини, якій не доводилось розраховуватися за покупки рожевим папірцем з портретом поетеси з одного боку і лелекою з іншого. Ще там башта старовинна зображена, віночок, слова якісь дрібним шрифтом – та хто там до  них придивляється, головне – цифра! Припускаю, знайдуться серед моїх земляків такі, що й імені  жінки на портреті не згадають…

Не розумію, навіщо плюндрувати святі для України імена – Лесі, Шевченка, Франка, Сковороди, ліплячи їхні портрети на грошах? Чи пристойно писати вистраждані поетом рядки на заяложених, розхожих папірцях? Невже не досить державників, політиків (їм не звикати)! А чи зайців та білочок, як на білоруських банкнотах?

Спогади невільниці – без вини винної...

Наша історія, неможливо читати без брому, складна і суперечлива. Вона по-живому рве душу і тіло людей. Пропоную вам історію одніє незвичайної жінки - жительки одного з маленьких сіл на Слобожанщині – Духовниче, моєї рідної тепер вже Чупахівської ОТГ на Сумщині. Споконвіків там проживало кілька сотень людей, яких упродовж останнього століття нищили голодоморами, війнами, безгосподарністю і безвідповідальністю. Залишилось тепер їх там зо два десятка...

Марія Іванівна ЛІДАКОВА-Ревединська (11.08.1925-28.12.2008)  - жінка незвичайної долі! Потрапивши у фашистську неволю сімнадцятирічною юнкою, повернулась з кількарічної неволі, зазнавши поневірянь і від чужих і від «своїх». З чоловіком - вчителем-фронтовиком Ревединським Григорієм Лаврентійовичем виховали трьох синів, онуків і правнуків...

Покликаний бути світлом для світу: Іван Світличний

«Вітчизна – це не хтось і десь.
Я – теж Вітчизна»

(Іван Світличний)

Інтелектуал європейського рівня, людина енциклопедичних знань, людина-світло… – якщо можна у кількох словах охарактеризувати особистість поета, науковця, критика і дисидента Івана Світличного, то Любов Крупник зробила це саме так.

Є особистості, що надихають робити щось прекрасне, бути людиною честі та ніколи в житті не здаватися. Такою особистістю є й Іван Світличний. На його життєвому шляху траплялися важкі перипетії, його не раз намагалася перемолоти тоталітарна машина, однак він жодного разу не зламався. Він дарував своє натхнення сучасникам і молодому поколінню й був особистістю, «яку багато хто називав вчителем» (цит. зі спогадів Семена Глузмана).

Географія ШМІТТА і його київські маршрути

До 60-ліття від дня народження письменника

Наприкінці березня французькому письменнику, режисеру, науковцю-філософу, педагогу, перекладачу, музиканту Еріку-Емманюелю ШМІТТУ виповнилося 60 років. Програму, підготовлену українською театральною спільнотою на відзначення ювілею, можна буде переглянути після закінчення карантину.

Тож у новому сезоні на глядачів очікує прем’єра вистави«Мадам Пилінськаі таємниця Шопена». Постановка Київської Академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» під керуванням народного артиста України Олексія КУЖЕЛЬНОГО (вул. Ярославів вал, 14-б). До речі, у Шмітта є власний театр у Парижі, де також демонструється цей спектакль. Драматург виконує в ньому роль самого себе. Цей автобіографічний твір нещодавно побачив світ окремою книжкою в Україні, у Видавництві Анетти АНТОНЕНКО. Український переклад здійснив Іван РЯБЧІЙ.

Леся Мудрак: Для культури не було ніколи «легких» часів

Щастя і біль водночас: як це — бути дівчиною-письменницею 

Бути дівчиною-письменницею – це щастя і біль водночас. Ортодоксальні чоловіки, звинувачували мене, дівчину, свого часу, в «пропаганді порнографії», ледь не в «розбещенні молоді» за мою еротичну поезію. ПЕРЕЖИЛА. Тяжко. Зішкрябуючи себе з асфальту. Тепер загартована.

Я не вважаю, що цілісну літературу варто розділяти за гендерним принципом. Дослідниця літератури М. Зав’ялова, наприклад, констатувала: не існує “чоловічої” літератури, а радше світова, в якій “жіночій” або не було місця, або її проголошували другорядною, “поганою”. За саркастичними словами письменниці та філософині Оксани Забужко, визнання “жіночності” літературного твору приховує “зниження рангу”, тому доводиться виправдовуватися, “ховати її під корсет “мужності”.

Об'єднати вміст