Жінка-УКРАЇНКА

Гостя СловОпису – відома журналістка, поетеса Тетяна Череп-Пероганич.

Тетяно, завжди із задоволенням читаю Ваші проникливі й глибокі вірші в соцмережах. Що надихає на поезію в наш такий прозаїчний час?

Почала писати дуже рано. З дитячих літ. Перші тексти з’являлися в районній і обласних газетах. У 1996 році вийшла моя перша маленька поетична збірка «Ідуть дощі», яку редагував і до якої написав передмову, чим дуже мені допоміг, нині покійний професор, поет, критик Олександр Астаф’єв. Тоді я, мабуть, чи не вперше, відчула як важливо, коли поруч з тобою ті люди, які можуть чомусь навчити, порадити,  підтримати, вселити віру у власні сили. Саме за це я вдячна  і Анатолію Погрібному  і Дмитру Головку. Кожен з цих письменників у свій час – були моїми вчителями, моїми натхненниками. Бо натхнення я теж отримую і від спілкування з хорошими, освіченими, цікавими  людьми.

Поезія допомогла мені пережити моє перше раннє невдале заміжжя. Тоді багато було написано «плаксивих» віршів. Не тримала нічого в душі – виливала сльози у поетичні рядки. І це мене неабияк рятувало, заспокоювало.

Завжди добре пишеться в селі, де я народилася. Або коли повертаюся в місто від мами. Моя домівка – моє місце сили. До речі, важливо, аби на творчих  початках,  митців підтримували не лише сторонні, а й рідні люди. У мене й досі є тека з газетними, журнальними  вирізками за всі минулі роки моєї творчої, журналістської діяльності. Тата  вже скільки років  нема, а пам’ять ось така від нього лишилася. Все збирав. Все зберігав. Батьки завжди  вірили в мене. Коли я отримала квиток членкині НСПУ, то здійснила не так своє бажання, як їхнє.

Від початку всіх цих ковідних перипетій довгий час не писалося взагалі нічого. Як заціпило тій музі. Так, до речі, було й тоді, коли був майдан, потім початок війни… Мабуть для мого натхнення нині треба більше позитиву, негативні емоції його відлякують.

Розкажіть про себе, родину, про свою творчість та діяльність, з якою Вам доводиться її поєднувати.

Народилася в селі Стара Басань на Чернігівщині. Батьки вчителювали все життя. Але ще в дитинстві від мами багато разів чула про те, як їй хотілося стати журналістом. Тому для себе вирішила, що якщо мамі не вдалося, то має вийти у мене.

Закінчила Київський університет імені Тараса Шевченка, Інститут журналістики. Майже двадцять років працювала в пресі. Останнім часом професійно займаюся піаром. Але журналістика і правда – це назавжди. Тому створили з чоловіком Юрієм Пероганичем громадську організацію «Творча еліта України» і опікуємося кількома інформаційними ресурсами. Серед них сайт «Еліта» та мистецький портал «Жінка–УКРАЇНКА».

Минулого року погодилася очолити редколегію  журналу «Українська культура». Зробили декілька номерів. Отримала певний досвід. Познайомилася з цікавими людьми. Але там фінансові проблеми. Тому співпрацю з видавництвом призупинила. Мене життя навчило братися переважно за ту роботу, яка приносить не лише задоволення, а й прибуток.

Та й основна робота забирає багато часу. Все не охопиш. А хочеться ж ще знайти час на те, щоб дописати нарешті давно розпочатий роман, чи видати нову поетичну збірку. Бо вірші пишуться і губляться… І на родину хочеться мати більше часу. Дорослому сину 26, йому мамина опіка вже не треба. Він самостійний, впевнений в собі, працьовитий. А от меншому лише дев’ять. Школа, англійська, музика, «Пласт», багато всього. Клопітно, але цікаво. Відпочиваємо сім’єю  в подорожах. Тільки трапляється нагода – ми завжди залюбки мандруємо кудись. Нам ніколи не буває сумно. У мене прекрасна сім’я. І я дякую Богу за це. Бо дорога до справжнього щастя в мене була довгою і непростою.

Української мови зараз скрізь більшає. Цьому сприяли й недавні законодавчі зміни, і це приємно. При цьому конкурентність в культурному й літературному середовищі збільшується. Що робити, аби лишатись на плаву?

Ой, для мене питання мови болюче. Бо коли я чую, що української мови більшає – не розумію, де її більшає. Хіба обслуговувати стали частіше таки українською. Переглядаю батьківські групи усоцмережах, – російська, транспорт – російська, була нещодавно на одному заході, який організовувала студентська молодь – теж говорять між собою російською. Навіть після того, як чули з цього приводу зауваження. Ще коли зустрічаєш киян, то шукаєш якісь виправдання, чому російська, а не українська, але коли це твої односельчани, які рідної як слід не вивчили, а чужою лепечуть, то тут вже важко стримати  емоції і нічого не казати. Павло Загребельний колись писав, що не грек ти і не варяг. Говори, користуйся своєю природною мовою. Не ти її вознесеш – вона тебе.

Вся моя родина україномовна, може, тому так неспокійно реагую на  питання мовне. Але я оптиміст по життю. І вірю, що Україна наша буде справді українською. Мова – це зброя. А у нас вже який рік йде війна…

Щодо конкурентності. Це ж добре. Є стимул більше працювати, самовдосконалюватися, творчо рости.  Для мене не є показником високі тиражі книжок. Головне – це зміст. Може, тому й зараз віддаю перевагу класичним творам. Навіть ось нещодавно вже вкотре «Собор» Гончара перечитала, «Марію» Уласа Самчука, Довженкову «Зачаровану Десну».

А взагалі гадаю, що в кожного поета, прозаїка є свої коло шанувальників. Є ті люди, які пишуть відгуки, ходять на зустрічі, купують книжки. І звісно ж є ті, кого твоя творчість не зачіпає. Адже письменники – це також чиїсь читачі. Буває береш книжку до рук, і автора ніби ж знаєш, а не до душі тобі ним написане. Погортаєш сторінки, та й відкладаєш в бік.

Як би Ви охарактеризували сучасний український літературний простір? Які цікаві нові зміни можна констатувати?

Можливо, ковід трошки пригальмував літературну діяльність багатьох  авторів. Але сам художній процес динамічний. Менше офлайн-зустрічей, більше онлайн. Все одно відбуваються презентації, фестивалі.

Ми цього року з чоловіком побули на Волині, де проходив прекрасний міжнародний літературно-мистецький фестиваль «Лісова пісня», у Рівному – на фестивалі творчої молоді (СУП). Чудове масштабне мегашоу «Ти у мене єдина», присвячене 30-літтю Незалежності України, організувала за підтримки Українського культурного фонду співачка, волонтерка, громадська діячка Анжеліка Рудницька на Луганщині. В рамках заходу в Сєвєродонецьку діяла того дня і літературна сцена. Дуже гарно відбулася чергова мистецька імпреза в Хмельницькій області на території палацово-паркового ансамблю «Самчики». І ще багато-багато всього, про що можна говорити безкінечно.

Вийшло багато цікавих, нових книжок. З’являються нові цікаві імена в літературі. Молодь не сидить на місці, виборює своє місце під творчим сонцем. І це не може не тішити.  Багато літературних конкурсів, премій. Все це є. Хотілося б ще, аби до письменників повернулися обличчям наші вітчизняні ЗМІ. Відкривали нові імена, друкували, озвучували вірші не лише у спеціалізованих виданнях, аби поетів, прозаїків, критиків, перекладачів, драматургів чули й бачили частіше на всіх каналах ТБ. Бо багатьом двері туди закриті. На жаль.

Культурний продукт і соцмережі. Які тенденції Ви спостерігаєте і чи завжди Вам вони подобаються?

Як піарниці мені імпонує те, що сьогодні завдяки соцмережам люди можуть активно ділитися своїми творчими набутками, знаходити свою авдиторію читацьку, розвивати свою іміджеву історію, мають безліч інформації щодо літпроцесу в цілому. Але добре, коли на загал виставляється  справжня творчість, якісний культурний продукт…Та не завжди так буває.  Всі сьогодні завдяки соцмережам стали «письменниками», «фотографами», «літературознавцями». І ось це час від часу викликає певне занепокоєння.

У нас в Україні взагалі майже не розвинений інститут критики. А соцмережі  – це часто не конструктивна критика, а банальне критиканство. І тому багато авторів не хочуть ділитися тут своїми творами.

До того ж, треба розуміти, що більшість чекає в соцмережах від митців, особливо відомих, не творів, а вражень, якихось подробиць життєвих, чогось того, що можна потім обговорити, трансформувати ці моделі поведінки на себе – що їдять, у що вдягаються, з ким зустрічаються… І подобається це комусь чи ні, але якщо ми хочемо, щоб про нас знали і чули, то і далі розповідатимемо про особисте тим, кого психологи вже сьогодні називають «маніяками соцмереж». Людство для того і придумало різні типи медіа, щоб охопити більшу авдиторію. Соцмережі  – це не зло. Але вони не повинні бути сенсом життя.

Є такий стереотип, що аби гарно писати, поетові потрібно страждати. Оця кореляція – творчість і почуття – як витримувати баланс?

Ну, мені інколи, якщо довго не пишеться, хочеться не постраждати, а покричати, точніше, посваритися з кимось вдома. Ну, хоч трошки. І ще помітила, коли настрій гарний – пишеться сумне, а коли щось тривожить, тоді навпаки щось на думку зовсім протилежне, настроєве навертається. Але все це індивідуально. Хтось каже, треба постраждати, а хтось каже, що поет має бути голодним, аби краще писати.

Я взагалі проти «голодних поетів». Мені імпонують люди успішні, цілеспрямовані, впевнені в собі і в житті, і в творчості також. Тому книжки навіть у друзів треба купувати, а не чекати, коли хто подарує. За вхідні квитки на творчі заходи треба платити, а не шукати, де б безкоштовно щось почути. Адже письменнику треба їсти, як і всім. І його творча праця – це дуже важка і енергетично затратна праця.

Якщо повернутися до поезії, то мене часто запитують, чи не ображається чоловік на мене за мої вірші, які ніби то написані про когось іншого. Людям часто треба ототожнити автора з його ж рядками. Їм хочеться думати, що це саме автора зрадили чи полюбили. Так, мабуть, цікавіше. Але ж не завжди так є. Я би сказала, що здебільшого так не є.

Наближення Новорічних свят – це майже завжди життєві й творчі підсумки та визначення своїх майбутніх планів. Поділіться, будь ласка, своїми враженнями й міркуваннями.

Ми переживаємо неспокійні часи. Багато втрат через хворобу, яка атакує весь світ, багато хвилювань через ворога, який не дає спокою українцям. Але навіть попри все це життя не стоїть на місці. Багато світлого, позитивного в ньому відбувається.

Про особисті плани не говоритиму. Але звісно ж вони є. Скажу тільки, що рік, який минає, для моєї родини був не з гірших. Основне, що всі живі-здорові. Мене оточують хороші люди. У моєму житті відбувається багато хороших подій. І все це хороше стимулює до того, щоб і самій бути кращою, добрішою,  мудрішою. Я щаслива донька, дружина, мама. І всім щиро бажаю щастя, миру, благополуччя та добра. А Господнє благословення з нами завжди.

Розмовляла Тамара Куцай