Вероніка Іваницька
Зимовий вечір зазирає у вічі. «Кого ти кохаєш зараз? А кого кохала колись?». І здається, саме в цю мить доречно розповісти про все — про те, що було, що є і що буде.
Тихо-тихо, багато думаю, не спимо тільки ніч та я. Є над чим замислитися… Зовсім скоро крізь мене пройдуть тіні чужих — і водночас рідних — оповідей про почуття. Багатогранність. Три жіночі історії кохання, розказані представницями різних поколінь.
1
Вона, – та, яка плутала Кармен і Лоліту, Бродського і Бодлера, – сміялася квітчасто, писала розлого, визнавала реалізм Богом живопису. Дивакуватого, високого та спортивного – своїм особистим Богом (з літературними та ексцентричними перебільшеннями). Цей особистий Бог, у свою чергу, нехтував книгами, її забаганками та інтелектуальним гумором.
Розмовляла із зірками неодмінно пошепки, а зі мною – недоречно голосно. Здивовано перепитувала, що таке такт і навіщо його вигадали.
Зазвичай непосидюча, з довгим волоссям, що летить слідом за вітром, посміювалася над моїми жартами. Підбори, помада, зима, відвертості. Побутопис. Обітниці.
Хвалила все – від світлин до дрібничок-малюнків, від листів до поем. Любила вечірні читання, стриманий голос, привітну вітальню. Подумки рахувала сходинки. Деталізувала майбутнє, розглядала під збільшувальним склом своє дитинство, ставила правильні питання. Чим тільки не займалася, словом.
Знайомтеся, це Інга. Вона розповість вам про принца-футболіста з гастроентерологічного відділення:
Починалося все холодним січневим понеділком. Він запитав, як мене звати. Я представилася Вікою, але його серце відразу відчуло, що це не так. Він і сказав: «Ні, назви своє справжнє ім’я».
Яким же він був, цей загадковий принц?
Середнього зросту, спортивний, фактурний. Волосся густе й коротке, їжачком. Миловидне обличчя. Рухався й поводився відкрито. Стиль одягу — спортивні штани на всі випадки життя та його улюблена зелена толстовка. Він був у ній, коли ми познайомилися — і коли розлучилися...
Любов і булочки
Ми сидимо компанією, і тут подруга каже: «Сходи, принеси булочки». На всіх потрібно було шість булочок. Я заходжу до їдальні з виглядом домоправительки з «Карлсона»: величезні короткі шорти, уся в прищах, ненафарбована. І починаю загрібати ці булки. Хижо. Агресивно.
У «пана Н» просто ложка з рота випала. Він на мене дивився, і з кожною булкою дихання все частішало і частішало. У нього вже очі як п’ять копійок, він думає: «Яка жінка, які апетити!». У підсумку справа доходить до останньої, шостої булки, і я розумію, що ніде її немає...
Шукаю поглядом. Сидить пацан із булочкою, кращий друг «пана Н», таке ото худе, мале, тринадцять годіков. Я йому відразу:
— Ти ж не будеш булку?
— Буду.
— Ні, не будеш.
— Ні, буду!
«Пан Н» сидить, дивиться, взагалі не розуміє, що в цьому житті відбувається. Я згрібала булки, а він тим часом вирішив охороняти мій телефон. Почав тягнути телефон до себе, щоб його ніхто не забрав, на що я вдарила його по руці і така: «Телефон віддай!». Романтики не вийшло. «Так я це, я покласти ...», а я йому: «Вдома пояснювати будеш!». Одним словом, забрала телефон, згребла булки і пішла.
Повернулася до палати, і тут — стук у двері. Бачу знайомі силуети і обриси. Думаю, що таке, може, він за свою булку прийшов дізнаватися, чого це я її забрала. Він заходить. Я дивлюся на нього, а він дивиться на мене, і у нас така іскра пробігає, і його фраза (яка мене підкорила повністю): «Булку будеш?». І в той момент я зрозуміла, що це справжній чоловік. Він подумав, що я з’їла шість булок, і приніс мені сьому.
Наступний епізод пов’язаний із романтикою телефонною:
Він так красиво прохав мій номер у сусідки по палаті: «Анастасіє, я прошу Вас, я не витримаю, дайте мені номер або сторінку Інги», «Дякую Вам, Анастасіє!». Я чомусь до останнього думала, що хлопець приколюється і не зателефонує. Але… буквально через три секунди пролунав дзвінок. І тремтячий голос у слухавці: «Інго, це ти?!». Я подумала: «О Боже мій, який жах!». Не спала потім усю ніч.
Трохи про невдалі спроби
...День добігає кінця. Всі вже розходяться. Він досі сидить, його виганяють прибиральниці з криками: «Іди в своє відділення, тут лежать дівчатка!» А йому хоч би хни, він підходить до мене, затискає в кутку і питає: «А ти цілуватися вмієш?». Я не вигадала нічого кращого, окрім як відповісти: «Так, вмію», і втекти.
Лікарі й турбота
Коли я виписувалася, він лазив зі мною по всіх лікарях. Потім виявилося, що у нас один лікар із гастриту. Це дуже кумедно вийшло. Він такий:
— А що у неї там, а що з нею?
— Ну, те ж, що і в тебе, логічно?!
— З нею ж тепер все буде добре?
— Все буде добре, якщо буде їсти.
І він мені: «Ну все, тепер будеш їсти».
***
Ранок наступного дня. У вікно лікарні дивиться зимове сонце. Вона прокидається зі сподіванням, що не зустріне його. Вона не хоче його бачити — підліткові вагання й ускладнення. Збори, обов’язково — макіяж, і важливе передчуття — після трьох тижнів у лікарні нарешті додому. Дім, милий дім. А «принц» чекає на неї, махає з іншого кінця коридору. Вона лякається від таких вітань.
На прощання «пан Н», вдаючи з себе героя мелодрами чи любовного роману, красиво промовляє: «Ти так швидко з’явилася в моєму житті, і так само швидко з нього зникла». А у відповідь: «Ну так». Вона забирає сумки і не знає, що ще йому сказати...
— Чи ділилася ти з рідними тим, як розвиваються ваші стосунки? Як вони поставилися до того, що в тебе, виходить, було два хлопці одночасно?
— Так, ділилася з мамою. Для неї це був, звичайно, шок: за той час, що вона поїхала на Шрі-Ланку, я встигла лягти в лікарню, розлучитися з хлопцем, з яким була два роки разом, і вона вже бачила нас чоловіком і дружиною, почати зустрічатися з капітаном футбольної команди «Металурга» ... І це все за два тижні. Стаханівські темпи.
Коли їхала в маршрутці, зайшла на його Інстаграм, не втрималася і лайкнула його фотку. А потім розповідала йому, що це все випадково.
Через п’ять хвилин мені приходить запит: «Інго! Я такий радий, що ти мене знайшла! Я думав, я тебе ніколи вже не знайду, ніколи не побачу!» — як цуцикове щастя. Я хотіла видалити цей запит, але не наважилася.
І знову виникають телефонні мотиви:
Інга прохає не телефонувати з думкою про те, щоб він обов’язково зателефонував (а як же інакше?). І ось, о шостій ранку висвічується його номер. Вона бере слухавку й з усією експресією, на яку тільки здатна, каже: «Шоста ранку, чорт забирай, ти не міг трохи пізніше зателефонувати! Я в такий час можу за півасом сходити, але не за телефоном, щоб відповісти тобі!».
***
Інга тоді їздила до репетитора з хімії. І «пан Н», як справжній джентльмен, запропонував її зустріти й провести. І тоді, це вже був лютий, випав сніг. Багато снігу. Вона спізнилася на годину. Зима, холодно, страшенно холодно. Цим двом нікуди йти і грітися. І вона передбачала, що «кавалер» розлютився, образився, засмутився, а він виходить із посмішкою в усі тридцять два і з якоюсь дивною зів’ялою квіткою. Дівчина-дівчинка злякалась.
Далі моя героїня пише словами іронічний автопортрет:
Мій прикид — це штани, сірі, трохи заширокі, вельветові, берці і куртка біла. І йде вся така красива, нафарбована, як баба Лариса з «П’ятірочки», брови намазали перманентним маркером, губи теж не забули виділити, очі, як у Шехерезади, щоб було видно за три кілометри...
Двоє на лавочці, не рахуючи собаки:
Все, що я запам’ятала — ми сидимо, холодно і він такий: «Я не хочу дітей». Я йому: «Тобі ніхто й не пропонує». Я взагалі не зрозуміла, до чого це було сказано, аж налякалася.
Ми пішли до моєї вчительки з хімії, він мене довів аж до під’їзду. Після цього я, на жаль, не зустрічала таких хлопців. Влітку, а не по заметах, мене ніхто не проводжав. Тільки зараз я це оцінила.
Я не пам’ятаю, про що ми говорили, як ми взагалі дійшли... Пам’ятаю тільки, як ми вже стоїмо біля під’їзду, я дуже сильно не хочу від нього йти (чомусь). Ми відморозили все, я не відчувала рук, а він мені ще рукавички свої віддав. Треба було відключити сніг і включити погоду, як на Майамі.
Нумо цілуватися!
Я взяла ситуацію в свої руки. Він мені розповідав, що мріє про перший поцілунок як про щось особливе, «щось прям вау». Я його цілую. Він нічого не відчув, а я чомусь відчула, але посоромилася сказати. Я не могла повірити, що мені сподобався такий хлопець.
Але я була тоді такою щасливою, я вирішила всі завдання з хімії. Ми з ним не списувалися після поцілунку близько дня, і я вирішила написати першою. Я думала, йому все сподобалося, все було так класно, а він: «Ну, я б оцінив поцілунок з натяжечкою на 7 із 10». Для мене був шок, що людина мене оцінює по цифрах. А спочатку це я його динамила.
Що ж було далі?
Ми продовжували спілкуватися, зідзвонювалися щоночі. Йому на тренування вставати о шостій, але він зі мною розмовляв до дванадцятої ночі. Пам’ятаю, я йому зателефонувала, а в нього не було окремої кімнати, і він ходив уночі по заметах на футбольному полі біля двох із половиною годин. У результаті відморозив собі вухо.
І ось, він... Він ходить навкруги цього поля, зізнається їй у коханні, і оця юнацька нестяма від щастя... Таке миле, приємне почуття. Зірки в небі спалахують одна за одною.
День закоханих
Ми вирішили зустрітися на День святого Валентина. Він приїжджає до мене на двох маршрутках, із цукерками... А я не думала, що ми повинні один одному щось дарувати, тому нічого не взяла.
Почала мадемуазель виробляти. Сама попросила його приїхати, а він не знається на місцевості. І вона, вся невдоволена:
— Ти можеш. Підійти. На зупинку.
— Я не знаю, де тут зупинка! Давай я підстрибну, закричу!
— Не сором мене. Якщо через п’ять хвилин не з’явишся, я піду.
— Де тут зупинка, здрастуйте, де тут зупинка?!
Знайшлися, пішли на лавочку. «Це «Rafaello»? Ти що, у мене брекети!». Єдиною нашою розвагою було дивитися за дівчиною в вікні, яка напівголою знімала «тік-токи». Тоді взагалі було незрозуміло що між нами, ми то цілувалися, то не цілувалися. Ми вирішили піти до мене в під’їзд, погрітися. Постояли, поцілувалися на першому поверсі. Чи варто казати, що цей під’їзд бачив і мого попереднього хлопця, а рік потому я цілувалася там же з цим футболістом?..
Я його вчила цілуватися, думала, він мене там задушить або з’їсть. У підсумку виходять двоє чоловіків, він від мене відсахується і такий: «Хороша сьогодні погода, чи не так?». Заробила собі репутацію в під’їзді.
Ми розійшлися в той день і більше ніколи не бачилися, тому що він написав, що нічого до мене не відчуває. І, на жаль, на цих словах відчула я. Не щастить — так не щастить.
У нас після цього були якісь віртуальні спіткання, я йому писала, він мені, але це нічим не закінчувалося.
Чого ж глеки побили?
У нас не склалося, я вважаю, тому, що в нормальних стосунках повинні бути однакові пріоритети і різні характери. А у нас усе було навпаки: практично однакові характери й абсолютно різні погляди на життя. Навіть дружби у таких людей не виходить, не те що стосунків. Для мене це все було так по-дитячому. Щось таке приємне, ніжно-підліткове, смішне, кумедне.
І зараз, через рік, хотіла б я продовжити ці стосунки? Ні. Хотіла б я знову побачити цю людину? Ні. Чи рада я, що він був у моєму житті? Дуже.
2
Коли я запитала наступну героїню, як її представити, вона відповіла: «А що я? Я щаслива жінка». І це, мабуть, найкраще описує Алісу Володимирівну. Як бачу її я? Жартівлива і водночас серйозна, різностороння, знає безліч цікавинок, об’їздила мало не весь світ, багато працює і чудово готує. У професійних питаннях – зібрана і навіть сувора експертка у сфері медичної реформи.
Я часто заходжу до них у гості, от і сьогодні теж завітала. Репортерський візит. П’ятий поверх, гостинна домівка, мене зустрічає Белла – надзвичайно розумна такса, яку нещодавно взяли з притулку. Bella-Belle, das von Glück. Щастя, маленьке щастя.
Ми сідаємо вчотирьох за стіл у вітальні – я, Аліса, її мати та донька Василиса, моя подруга. І починається розмова, важлива, відверта та неповторна.
Стосунки з різницею у віці
Мені було двадцять, йому — тридцять вісім. Тоді мені здавалося, що він дуже дорослий, зараз думаю: «Боже, на що я взагалі сподівалася». Була юною, зрозуміло... Ми познайомилися на передвиборчій кампанії. Він обирався, а мене запросили «трохи допомогти з виборами». У підсумку я очолила штаб передвиборчої кампанії.
Офісом, де ми працювали, слугував ресторан. Туди всі приходили, пили каву, курили і кидали по десять копійок у великий бідон при вході. Це був анклав, де працювали самі чоловіки — і тут приєдналася команда з десятьох молодих дівчат.
Оскільки у мене вже був досвід роботи маркетологом, мені пощастило: я дуже швидко зрозуміла, що так ніхто нікого не вибере. Все буде погано, гроші витратяться, результату ніякого не буде. І коли я побачила листівку, яку вони на той час надрукували, сказала: «Ну хіба що будуть телефонувати в міліцію бабусі через недогляд...».
Коли була школяркою, опанувала мистецтво макіяжу. І от, накладала на нього грим для фотосесії: «Нам треба зробити з Вас пристойну людину, а не хмільного бізнесмена». Налягла й затиснула, аби нормально все на обличчя нанести. Потім він сказав, що закохався саме в той момент. Ось прямо одразу! І почав активно до мене залицятися. А я абсолютно не була на це налаштована, у мене були зовсім інші плани, я спала по чотири години на добу, тому що намагалася витягнути кампанію. Але він був наполегливим. І я зрозуміла, що, оскільки мені там працювати до кінця передвиборчої кампанії, треба когось обрати, щоб було простіше (а залицяльників у мене було чимало). Озирнувшись навколо, я вирішила: «Виберу цього, він тут найголовніший, принаймні, вибори легше буде виграти».
Цирк?
Усе йшло своїм шляхом. Усе обмежувалося роботою. Потрібно було влаштувати захід, який би привернув увагу публіки. Думали-думали... І він, крутий бізнесмен: «Ну я не знаю... Може, якийсь «цирк» привести... Або коня, або верблюда...». І на мене ж всі: «Ну-ну». Я кажу: «О котрій захід?» «Післязавтра о десятій». «Будемо займатися цим питанням».
І от, футбольний турнір, м’ячики, кульки, аквамакіяж. У цей момент із Дубового Гаю вийшов верблюд, який йшов через усе місто. Це бачили всі, хто туди їхав, і питання про те, наскільки я крута, вирішилося одразу. Верблюд прийшов! А я так спокійно на це зреагувала, тому що ми дуже вдало домовилися зі знайомою, яка мала поні та верблюда. Вона потім завжди говорила: «Це ж треба бути такою меткою! Знала б я, для чого це, взяла б більше грошей». Після цього він, звичайно, так: «Вона привела верблюда!». Двогорбого, у червоній попоні.
Не як з усіма
Коли ми зустрілися, він затинався настільки, що не міг нічого сказати, червонів, ставав мокрим... Кандидат в депутати з моторошним заїканням. А я не помічала цього, просто не чула – і він припинив заїкатися.
Але коли ми сварилися, я розмовляла з ним, як учитель молодших класів із неслухняним учнем, і він починав знову шалено заїкатися.
Я завжди знала, що з ним, по голосу. Коли він чудив, то ніколи не телефонував. Тоді я його набирала: «Та-ак... Хто тут нашкодив?! Який котик нашкодив?».
Історія далі розвивалася активно, депутати, фонди... Ми багато подорожували. Але долю наших стосунків вирішив верблюд. Він показав, що я не така, як усі, і що зі мною не буде так, як з усіма.
Медовий місяць
Я з ним поїхала на край світу: ми одружилися на Бора-Бора. Я сміливо пливла на край світу, точно знаючи: там прекрасно, тепло і дуже смачно. Тихий океан... А що в Тихому океані є? Багато чого. Наприклад, акули... У нас була екскурсія по місцевих дрібних острівцях, піщаних обмілинах. Пливемо на човні, всі розслаблені, хмільна публіка... Ми підпливаємо, у нас ланч на березі повинен бути, залишається відстань у три метри. Треба по воді пройтися на берег. А я дивлюся вниз, із човна, і бачу акулу. Ігор мені: «Що ти розумієш, Алісочка, це тунець!». «Гід, shark or tuna?» «Shark». І всі в човні дивляться, а навколо таких плавничків о-го-го!
Кинули на воду риб’ячу головешку, вискочило тридцять дві акули. Тепер я знаю, що акула смердюча і неприємна на дотик, як наждачний папір.
М-м, креветки
Ми були в Малайзії, мусульманській країні. Відпочивали в п’ятизірковому готелі, одному з найшикарніших у моєму житті.
А там, у Малайзії, власні морепродукти. У них креветка — отакенний калачик! Австралійське вино... А в готель зі своєю їжею не комільфо. Заповзятливий хохол Ігор Палич усе це запакував, прикрив речами та сувенірами...
Він дуже любив креветки і купував їх багато. Багато — це означає відро. Він завжди робив все з розмахом. Сидимо, шикарна вечеря... Наїлися креветок, напилися вина, надивилися на феєрверки. Стоїмо і думаємо, куди ж подіти решту креветок. І тут згадуємо, що на поверсі — напівпентхаус, два номери. Якісь араби в рушниках ходили. І він виходить, як «рожева пантера». Два метри — одні ноги. Тиць, тиць, тиць — хоп! — і назад, у номер. І такий: «Ехе-хе-хех!». Ми продовжуємо пити вино з фруктами і чуємо лайку. Він сміється, аж за живіт тримається. А сусіди стоять і сваряться, пальцем один на одного показують — яка ж зараза їла креветки? Ось так — почнеться війна в Перській затоці, а в усьому винен хохол, який підкинув сміття сусідам.
Подаруночки і прізвиська
У нього були проблеми з вибором подарунків, він не вмів їх робити. Я подумала, що потрібно якось розворушити людину, і на день народження подарувала йому спочатку зірку на небі, а потім ділянку на Місяці. А на Великдень — мармурове яйце. Він сказав: «Тільки ти можеш мужику подарувати додаткове яйце!». Ну, я дівчина з почуттям гумору... Навчила його пити вино, а не горілку, їсти сир, користуватися аромомаслами... А нашу дочку він навчив закушувати. Маленька, вона сидить за святковим столом, а він каже: «Доню, ніколи не запивай, завжди закушуй». «Добле». Всі повинні були закушувати. Дуже щедрий був у їжі, у гулянках...
Усякі стосунки в чомусь бувають веселі, в чомусь — сумні, десь — незрілі... У наших стосунках велику роль зіграли мої організаторські здібності, особливо в кризові моменти.
Він називав її «Глюка». Чому саме так? Історію прізвиська вирішила поїздка до Почаєва. Приїжджають туди – кіоску з «Кока-Колою» немає, готелів немає, храми є. За тиждень поїли все приготоване заздалегідь, відвідали всі храми... І тут він, «знавець мап», пропонує поїхати до Кам’янця-Подільського.
Прибули, надворі серпень, Аліса йде, бачить дерево і каже: «У мене глюки чи воно цвіте?». А він ніколи цього слова не чув, почав сміятися і промовив: «По-німецьки «Glück» — це щастя, будеш ти в мене Глюка».
А замість Кам’янця-Подільського приїхали ми тоді в Новоград-Волинський. Уміння заїхати не туди у нього було просто приголомшливе! Їдемо в Судак, все, кажу, нічого, але, по-моєму, ми Старий Крим проїжджаємо. Раз — виїхали до Феодосії!
Юність, квітуча юність, і саме з цією людиною провести ці роки було дуже приємно. Це було те, що потрібно. Безпечно, але нагулялась я на все життя. Це було прекрасно.
Згодом народилась Василиса, з якою ми зараз гасаємо вулицями рідного міста й балакаємо про все на світі. Василиса — то офіційно, а для своїх вона просто Вася.
Коли Васю забирали з пологового будинку, найголовнішою вимогою новоспеченого батька була наявність величезного рожевого банту. Каже, ми дитину як нормальні люди забираємо. Бант де? І ніде не було рожевої стрічки. Моя мама обійшла всі галантерейні магазини, але дівчинку винесли з бантом, як годиться!
А через півроку після її народження ми вирішили поїхати в Ізраїль, до родичів. Ігор проґавив наш від’їзд, він напередодні добряче відсвяткував... Телефонує: «А ви де?». «В Ізраїлі».
Він до нас приєднався, і ми поїхали в Єрусалим. Прибули до храму, нас зустрів священник і сказав, що ми можемо залишатися стільки, скільки вважатимемо за потрібне. А дитину звелів обов’язково покласти прямо на зірку. Вася лежала на камені, де за переказами народився Христос, потім — на камені воскресіння. Їй було цікаво.
Там було якесь відчуття світла, спокою і благодаті. Все ніби було на своїх місцях. Відчуття сповільненості рухів, як уповільнена зйомка. Ритм серця приходить в ритм із Землею, і ти заспокоюєшся.
Коли ми приїхали до Єрусалиму, з Ігоря як чорти почали вилазити. Він поводився так, як ніколи до цього. Можливо, його душа очищатися почала. Ізраїль в цьому сенсі неабияке місце. Багато хто говорить, після поїздки туди стосунки або стають дуже міцними, або ж розвалюються. Дуже дивно на нас обох подіяв Ізраїль.
Про сумне, але важливе
Потім життя було різним. Промайнуло одинадцять років шлюбу, і він помер. Але спогади лишилися настільки світлі, у нас було дуже багато цікавих епізодів...
Існує серед нас, близьких людей, таке повір’я, що щось було йому пороблено, тому він так раптово і незрозуміло пішов із життя.
Коли він помирав – у Києві, я була в Запоріжжі, і в мене страшенно розболілася голова, я лягла подрімати... І на мене уві сні почала падати кам’яна стеля, я її тримала-тримала, а потім вона на мене впала. Я напевне знаю, коли він помер.
Нашим із ним завданням було привести в світ ось цю дитину, щоб народилася Василиса, щоб ланцюжок, задуманий там, на небесах, втілився в життя.
Помер він у мій день народження, щоб я ніколи, ні за яких обставин його не забула. Навіть якщо пройдуть роки, десятиліття, у мене буде Альцгеймер, то свій день народження я навряд чи забуду. Це був розрахунок на «хтось мене пам’ятатиме завжди». На нього навіть сердитися неможливо, особливо з роками... Сім років минуло – і гніватися неможливо, і забути не можна.
...Це довгий, дивний ланцюжок, але він призвів до того, що у мене сьогодні є Василиса... і навіть Белла. Мою історію розпочав і вивершив верблюд.
3
Останній, завершальний акорд мого репортажу — сімейна хроніка, історія кохання моїх дідуся та бабусі. Вони прожили разом п’ятдесят років. Мені навіть важко по-справжньому уявити — п’ят-де-сят. Сума подій, вчинків, емоцій і всього спільного, що виникає впродовж сімейного життя. Але завжди є «але». Дідуся немає вже дев’ять років.
Тож сісти разом із бабусею на кухні, в квартирі, де пройшла частина мого дитинства, аби відтворити, зберегти ці моменти — особливо важливо й символічно. Сьорбати чай із улюбленої синьої чашки і слухати, слухати, а дещо — згадувати.
Як усе починалося?
І бабуся, і дідусь за фахом — математики. Точна наука, точна родина. Дідусь був старшим за неї на дев’ять років.
— Я училася на п’ятому курсі педінституту. Це було в 1962 році. Григорій Іванович уже закінчив цей інститут і його залишили там працювати. Він у нас нічого не читав, але бачила — бігав там, бігав...
Мій старший брат учився в цьому ж інституті, тільки на спеціальності «Фізика». Григорія знав — жили в одному гуртожитку. І ось якось він приїхав до міста у відрядження (на той час працював на селі директором школи) і попросив мене передати якісь папери Григорію Івановичу.
А той потім моєму брату і каже: «Познайом мене зі своєю сестрою». А брат: «Ну й познайомся сам». А він на своєму, каже, в тебе красива сестра, познайом. Він спитав, у якій кімнаті я живу. І потім якось повертаємося ми з занять. Приходить чергова, каже, тебе викликають. Я спустилася: «Григорій Іванович, а що Ви хотіли?», я на його «ви» кажу. А він на «ти», я ж «студєнтка»! «Запрошую тебе в кіно». Я хотіла піти, але ніколи було, ми п’ятий вже курс. Треба до екзаменів готуватись... А потім він запросив мене до театру.
На першому їхньому побаченні моя бабуся, а тоді — просто Наталка, дуже соромилася і називала мого дідуся виключно на «Ви». На «ти» почала називати, коли вже вирішили розписатись.
Багато хто до неї, чорнобривої, залицявся, але не всерйоз. Тож і перший поцілунок стався саме з цим, «серйозним», кавалером.
Одного разу він знайшов мене в гуртожитку, приходить і каже: «Наташа, ви можете з подругою в мене переночувати, поки я з’їжджу до Харкова?». Щоб не кидати квартиру.
А жив він тоді у довгому бараці. Каркас дерев’яний, а так він глинобитний був. Без зручностей, і клопів там була ціла купа!..
Довгий барак, там уже все порозбирали (багато хто роз’їхався по квартирах), все бур’яном поросло... Врешті-решт дали квартиру останній його сусідці, а йому досі ні! Побоявся хату надовго кидати, нема ж нікого. А подруга каже: «Я погоджуся, тільки хай привезе цукерки нам із Харкова». У Харкові були тоді хороші кондитерські фабрики. А він замотався і цукерок не купив харківських. Зайшов до першої-ліпшої крамниці та й взяв запорізькі.
Подруга взяла, дивиться: «Наташа, так це ж запорізькі цукерки!». Каже, якби знала — і не ночувала б!
Григорій Іванович, видно, твердо надумав, що йому женитися треба. Квартиру збирався отримувати... У нас було побачення, вулицями гуляли. Він мені і сказав: «Пропоную тобі стати моєю дружиною».
Ми тоді вже з півроку зустрічалися. А я кажу: «Ні, я не можу, я вже отримала призначення в Луганську область, в якесь шахтарське місто...», «У мене ж нема нічого, тільки те, що студентське...». А він каже: «Так ми разом швидше на ноги станемо, удвох будемо». Тим більше він такий був працьовитий, ощадливий, не палив, не пив...
А я відмовлялась, думала: «Що мені батьки на посаг дадуть? Нічого не дадуть». Після війни, тоді такого й не було, щоб щось давали... Кожен дряпався нагору, як міг. І Григорій так само. Вони ще бідніше жили, ніж ми. Він почав «обробляти» мене, а я опиралася увесь час, довго… А він мені і каже: «Ти як поїдеш туди, ти вже не повернешся». Думав, шахтарі з грошима мене швидко засватають...
Він же вмів балакати, привертати до себе людей. Я все-таки наважилася вийти за нього, хоча мати моя була невдоволена. Батько взагалі сердився, казав: «Це я її повинен був заміж видати, а не вона сама знайти свого судженого!»
Але тоді вже не давали ніякого благословення, Григорій Іванович і не просив дозволу на шлюб у своїх. Ми розписалися 11 липня 1962 року. Його шкільний друг покатав нас на своєму «Запорожці» в день весілля, самі стіл якийсь зробили — і все. Спочатку ми пожили десь із місяць у бараці, з тими клопами... Металічне ліжко, кухонний столик, диван, тумбочка, етажерка... Ото і все було в нього придане. Я одразу почала консервувати там, на керогазі... А потім він ордер на квартиру отримав. І почалося в нас сімейне життя, все в турботах.
Що я з теплотою згадую?.. Та от усе. Як квартиру одержали, меблі купували... Як на другий рік одруження до Криму поїхали відпочивати, під Євпаторію, в пансіонат. Але не добули ми цю путівку, сестра дала телеграму, що його мати в лікарні.
На Дніпро ходили... Все було в турботах, дітей ми няньчили самі, у нас нікого не було, тільки баба Груня, сусідка, допомагала згодом дітей глядіти... Він приїжджає з роботи, а я повинна їхати на свої пари.
Як батько він був дуже турботливий. Був страшенно радий, коли старша дочка з’явилась, на крилах прямо літав – перша дитина народилась!
А як дідусь… любив тебе, страшне. Як пішов остаточно на пенсію в 74 роки, а що ж я буду, каже, робить. А тут ти народилася. Катав він тебе в колясці на вулиці, а ти спала...
— Опиши його характер.
— Спокійний, турботливий, уважний батько і чоловік. Для дітей ніколи нічого не шкодував. Нормальна сім’я. На концерти ходили, на вилазки з друзями, на море кожного року їздили.
Він був дуже швидкий і моторний, як і я. Спочатку зранку вибігає Григорій Іванович, потім я — і бігом-бігом на роботу.
Симпатичний. Одна знайома казала: «У нього таке красиве, бархатне обличчя… Нічого, що в нього залисини».
Я дуже подобалася його друзям. Він і казав: «Я пишаюся, коли моя жінка не тільки мені, а й ще комусь подобається».
Ми ніколи не сварилися, так, тільки з побутових питань сперечалися. Жадібний він ніколи не був. Я ніколи для нього нічого не шкодувала, і він для мене.
На жаль, на зміну радісним спогадам рано чи пізно приходять сумні. Останні два роки свого життя дідусь лежав – клята хвороба Паркінсона. Але він до останнього розв’язував подумки задачі, намагався говорити і дуже радів, коли я, маленька й кучерява, приходила. Бабуся згадує це так:
Він уже лежав два роки хворий, а у нас якраз річниця, п’ятдесят років. Я йому про це кажу, а він: «Ну й поздоровляю». Не до того йому вже було... Григорій Іванович казав: «Хтось завжди залишається. Не буває такого, щоб раз — і в один день».
...Коли залишаєшся одна, це сумно.
_______
Про авторку: Вероніка Іваницька народилась 30 липня 2004 року в м. Запоріжжя в сім’ї викладачів вищої школи. Вірші пише з шести років. Переможниця першого Всеукраїнського дитячого конкурсу патріотичної поезії імені Олени Теліги та Олега Ольжича (2018). Патріотична лірика опублікована в поетичному альманасі «Я – теж Вітчизна». Добірки віршів виходили у п’яти номерах журналу «Літературний Чернігів» (2017-2019, 2021). Літературний дебют відбувся в журналі «Літературний Чернігів», 2017, № 3 (79). Лауреатка IV Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Григора Тютюнника (2020). Отримала друге місце в номінації «Поезія» Всеукраїнського конкурсу «Стань письменником» Інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка (2021). Поетична добірка опублікована у журналі «Дзвін», №9 (2021). Навчається в музичній школі за фахом гітари. Цього року вступила на перший курс факультету іноземної філології Запорізького національного університету.
Долучення | Розмір |
---|---|
141070.jpg | 138.43 КБ |