Історії українського арт-фото в Парижі: від людської недосконалості до кохання та непереможної жіночості

Наприкінці осені в Парижі відбулося ціле свято мистецького фото: мистецький фоторинок Paris Photo та виставка «Great Shots 1865-2021», організована українською художницею Зоєю Скоропаденко.

Фотографія як суто технічний процес з’явилася у Парижі майже 200 років тому, і за цей час пройшла шлях від наукового відкриття до мистецького шедевра.

А у 1997 році у тому ж таки Парижі відкрився один з найбільших у світі мистецьких фоторинків Paris Photo – і відтоді шанувальники артфото збираються у столиці Франції кожної осені.

Цього року у ринку Paris Photo взяли участь 149 галерей, тут відбувалися 177 виставок. Однак фотографів з України на цьому заході можна було порахувати на пальцях.

Одна з причин – ціна стенду на ринку. Ще одна – те, що в Україні мистецьке фото перебуває у далеко не найкращому стані: фотохудожників не так вже й багато, галерей артфото ще менше, виставляти роботи на світовому ринку їм фінансово тяжко. Ще одна причина – відсутність розуміння самої концепції артфото у громадськості. Адже мистецьке фото – це не просто красивий знімок, зрозумілий без слів. В часи інстаграму таким тяжко здивувати. Мистецьке фото – це завжди ідея, і ця ідея не завжди гармонійна чи приємна. Але завжди вона потребує пояснення. Потребує контексту. Іноді цей контекст можна зрозуміти з назви – а іноді для цілковитого розуміння і кількох лекцій забракне, особливо якщо фото – з інших часів та з іншої культури, як, для прикладу, світлини японської фотографині Ічіди Соти (1843-1896), котрі презентувалися на виставці «Great Shots 1865-2021».

 

Історії про недосконалість людини та світу

Мистецька фотографія в Україні, за великим рахунком, починалася зі своєрідних акцій артпротесту проти радянської пропаганди. Класик українського мистецького фото Борис Михайлов починав із соціального літопису розпаду СРСР. Його фото – це правдивий соціальний реалізм з іронією та гротеском, це концептуальна фотоілюстрація абсурдних моментів життя.

Його фото швидко стали популярними на Заході. В Україні його проєкт «Випробування смертю», ідея якого прийшла після відвідин майстерні художника Володимира Мельниченка та Київського крематорію, у 2021 році отримав Національну премію ім. Т. Шевченка в категорії «Візуальне мистецтво».

Михайлов живе на два міста – Берлін та Харків, на Paris Photo експозицію його робіт організувала французька галерея Suzanne Tarasieve, і ці роботи – теж соціальний реалізм з краплею гротеску.

Своєрідним продовжувачем справи Михайлова можна вважати групу «Шило» (Сергій Лебединський та Владислав Краснощок). Владислав – не тільки фотограф, а й практикуючий щелепно-лицьовий хірург. З часів його роботи на «Швидкій допомозі» лишилася ціла серія світлин «Лікаренька». Фото вражають, але у непідготованого глядача викликатимуть швидше суперечливі емоції.

На Paris Photo Galerie nomade Alexandra De Viveiros виставила проєкт групи «Шило» «Втеча Тимошенко». Ця серія світлин знімалася у 212 році – коли Юлія Тимошенко сиділа у в’язниці, а фотографи купили у «Дитячому світі» маску Тимошенко і зняли «втечу з тюрми». Тут вже можна говорити про своєрідну соціальну антиутопію.

Різко вирізняються на цьому фоні артсвітлини Вікторії Підуст, українки з Нікополя, котра наразі вчиться у Берліні. Підуст поєднує фото з цифровими технологіями. Її роботи – не скільки відображення вже існуючої  реальності, скільки створення реальності нової, нібито випадкової – з деформації звичних нам матеріалів і форм.

У звичайного українського глядача після перегляду світлин, виставлених земляками на Paris Photo, швидше за все, з’явиться крамольна думка: невже нема мистецьких світлин без деформації і гротеску? Чи може мистецтво дійшло до тієї стадії, коли звичайне людське щастя його не цікавить? :)

 

Історії про щастя

У той же ж час, коли відбувався артринок Paris Photo, українська художниця і артфотограф Зоя Скоропаденко, разом із віртуальною галереєю The Meloy Art та приватним об'єднанням митців, колекціонерів та кураторів мистецтва «Мистецьке коло Зої» провели на найстарішій площі Парижа виставку мистецького фото «Great Shots 1865-2021».

«На нашій виставці ми показали деякі ключові моменти історії фото. Льюїс Резерфорд, перший астрофотограф, сфотографував Місяць у всіх деталях у 1865 році: зображення, яке, безсумнівно, вплинуло ще й на розвиток кінематографу. На виставці був оригінальний відтиск світлини Резерфорда, котра зберігається у приватній колекції, і досі жодного разу не виставлялося на широкий загал. В часи Резерфорда люди добре усвідомлювали ці зв’язки між дисциплінами. Шотландський художник і фотограф Роберт Макферсон (1814-1872) – перший фотограф, уповноважений знімати Ватикан, – заявив на піку своєї кар’єри: ​​«Я фотограф донині, але не маю відчуття, що покинув мистецтво або відмовився від свого звання художника». Рука художника відчутна у його світлині водоспаду, яка презентувалася на виставках як у Римі, так і у Великобританії – і її мали можливість побачити відвідувачі нашої виставки», - розповідає Зоя Скоропаденко.

Сама ж Зоя презентувала на виставці свою серію світлин «Яблуко», про яку варто розповісти детальніше.

Одна з них – портрет Дженні та Дейва Кунстів. Їхні яблука – то, вважайте, яблука сучасних Адама і Єви, знайдені посеред пустельних доріг Австралії.

«Я познайомилася з австралійкою Дженні під час роботи в Каліфорнії, де в мене була майстерня. Вона була волонтером у благодійному магазині секонд-хенду, я купувала там собі футболку. Ми кілька разів ходили на каву, і якось Дженні познайомила мене зі своїм чоловіком. Вони розповіли про дивовижну історію свого життя. Дейв разом з братом вирішили пройти весь світ пішки. Вирушили у подорож у 1970 році. Пройшли частину Америки, Європу, в Афганістані брат Дейва загинув від рук вбивці, але Дейв таки пішов далі. Китай йому відмовив у візі, і тоді хтось сказав, що він може продовжити свій похід, але в Австралії. Він переплив до Австралії і пішов через континент. Свій скарб він тягнув у візку. В якийсь момент посеред австралійської прерії колесо візка луснуло, хлопцеві довелося зупинитися. І тут раптом з’явилася машина, за кермом – дівчина. Зупинилася допомогти, розговорилися і… далі вони вже йшли разом. Дійшли до Америки, одружилися і живуть досі», - каже Зоя Скоропаденко.

Незвичайна історія цієї пари зацікавила не тільки українську художницю. Дейв написав книгу «Людина, яка пройшла світ», права на її екранізацію викупила кінокомпанія HBO, але наразі фільм ще не знято. Що ж, після виходу екранізації це фото має всі шанси завоювати всесвітню популярність. : )

На іншому портреті яблуко тримає ще одна колежанка художниці – Айда. Вона померла у майже 106 років, на фото їй – 104 роки. В її руках – явно молодильне яблуко. :)

«Я познайомилася з Айдою, завдяки Дженні. Вони разом ходили щодня до церкви. Кожного разу, коли я поверталася до Каліфорнії, я завжди заходила до Айди на каву. Вона народилася у Польщі і дитиною приїхала до Америки. Айда намагалася пригадувати деякі польські слова, і їй дуже подобалося, що я їх розумію. Ще Айда завжди була дуже модною. Вона ходила до перукаря і вдягалася в яскравий одяг. Якось вона показала мені свій чудовий манікюр зі словами: «Люба, ти не повіриш, бачиш мій манікюр? Так от, можна до Анни (місцева манікюрниця) не ходити – в супермаркеті, у третьому проході друга полиця знизу, продають чудо-манікюр, береш, клеїш, і вуаля!»  Айда жила в маленькому двокімнатному будиночку на одному з найдорожчих островів у Штатах – острові Бальбоа. Інтер’єр хатинки був мінімалістичний – крісло, стіл зі стільцями, дуже старий телевізор з 80-х років, ліжко і маленька кухонька 70-х років.

На стіні висіла грамота від папи Римського – привітання зі 100-річчям, а також багато світлин, мабуть, з півсотні. Тобто на стінах висіло лише пів життя Айди, якщо брати одне фото на рік. На деяких сучасних фото були лише китайці. Якось я запитала її, хто ці люди?

– Це мої правнуки і праправнуки. Мій онук одружився з китаянкою, вони поїхали жити до Китаю, і всі мої правнуки і праправнуки – китайці. Вони не говорять англійською, я не знаю китайської.

Отак життя може через 100 років зробити карколомний поворот, і твої нащадки будуть абсолютно іншими, ніж ти міг уявити. З іншою культурою, релігією, мовою – і жити на іншому континенті», – розповідає Зоя Скоропаденко.

Героїня її фото – неймовірний приклад життєствердного оптимізму, непереможної жіночності – попри всі складності життя у часи глобалізації.

На виставці «Great Shots 1865-2021» Зої Скоропаденко вдалося зібрати чимало мистецьких світлин зі щирими теплими історіями. Це мистецтво надихає і дарує оптимізм – навіть у часи суцільних карантинів. Будемо сподіватися, що можливість побачити цю виставку незабаром з’явиться і в українського глядача.

 

Марина Олійник
Фото пресслужби The Meloy Art