Жінка-УКРАЇНКА

​Дмитро мчав Солов’їною – затишною тінистою вуличкою. Новий джип слухняно корився його вправним рукам. Перед очима стелилася стрічка порожньої дороги: жодного автомобіля назустріч. Та раптом збоку вигулькнуло авто: вискочило з якогось двору. Джип – неабияка втіха й амбітна іграшка Дмитра – з розгону втелющився в темно-сірий легковик. Дмитро не йняв віри: його новенький автомобіль влип у задні дверцята «Жигулів»! Не тямлячи себе, вихопився з машини. Рвонув чужі дверцята – побачив – чорт! – жінку. Зіщулилась перелякано. Дмитрові зосталось безпорадно змахнути руками й звести очі до неба: усе лихо від жінок.

Та винуватиця аварії швидко оговталась. Зграбно вислизнула з-за керма: перед Дмитром постала жінка – не жінка, а живе уособлення шарму. Доволі висока – Дмитро не любив малих – і з таким почуттям власної гідності, якої не витравити не тільки аварією, а й злиднями. (Чорт, довічно бути чоловікам у жіночому полоні!)

Дмитро й слова не зронив, коли граційно плеснула в долоні:

— Господи! Ви розбили мою машину!

Дмитро отетерів од зухвалої неправди. Крутнувся на місці й вхопив ковток повітря:

— Я?! Я розбив вам машину?!

— Ну не я ж!

Дмитро, дужий молодий чоловік, що ніколи не шукав за словом і завжди наполягав на своєму, аж затнувся від сміливого натиску:

— Н-ну н-не зна-а-ю!..

Факт був у наявності: розбита фара, зігнутий бампер, його «Міцубіці паджеро» пошкоджено, а вона… Виїхала собі, не роззираючись. Ніби на аеродромі каталась.

Дмитро тупо дивився на понівечений джип – жінка гладила «дев’ятку».

— Господи! Мене чоловік уб’є! – скрикнула так журно, наче чоловік уже цілився їй в серце.

Дмитро розгубився.

— Ви не знаєте його, – як до рідного звернулася вона, – несамовитий! Уб’є!

Господи, Господи, що ж це буде! – задріботіла. Схилилась спокусливо над м’ятими дверцями: – Ось що ви накоїли! Як мені тепер бути? – вигукнула зі сльозою в голосі.

Дмитро відчув себе останнім негідником.

— Я без дозволу, – пояснила, ласкаво заглядаючи блакитними озерцями в Дмитрові очі.

Дмитро несамохіть кліпнув.

— Не дозволяє сідати за кермо, а я так люблю швидкість, – слабко всміхнулась, наче ось-ось зомліє. – А ви, як навмисне, розбили машину.

У Дмитрове серце вп’ялися гострі пазурі провини.

— Він завтра приїжджає. О Господи, – сльозаво-лагідно товкла своє жінка.

Тут у Дмитра знайшовся голос, досі втрачений через шарм, блакитні озерця, витончену постать та щось збіса принадне.

— До вечора дверцята налагодять. Нічого страшного: машина ж на ходу.

— Легко вам казати, – зітхнула жінка з чуттєвим стогоном. (Дмитра пройняло тремтінням неясного походження). – Я вибилась з грошей. У мене… він мене вб’є… і коштів нема на те рихтування. – Знову зітхнула: високі груди мов землетрус підійняв.

Сумно опустила голову. У Дмитрові ріс справедливий гнів проти жорстокого мерзотника.

— Ви тут мешкаєте? – Кивнув у бік двоповерхового котеджу за парканом, оплетеним лапатим плющем.

— Тут, – ніжно муркнула. Блакитні озерця благали допомоги в справжнього чоловіка, а саме у нього, Дмитра.

Дмитро відчув себе новітнім лицарем: без лат, меча, але з серцем, просторим на любов до ближнього.

— Не сприймайте так до серця – я все владнаю. – Глянув на годинник: – О сьомій вечора машину вам приженуть.

Жінка нагнула ясно-мідну голову, ховаючи лукавий промінчик.

— О, дякую, ви незвичайний, – прошепотіла пристрасно – аж Дмитрові губи

Продовж дня Дмитра гриз сумнів: його зачарували чи обплутали? О 19.00 спинився на першому.