Жінка-УКРАЇНКА

Михайло Блехман

Майже вечір

Ті, про кого я пишу, ніколи мене не помічають.

– Що ти найбільше за все не любиш? – запитав я.

– Час, – майже не замислюючись, відповіла вона, навіть не помітивши мене.
 

Так само точно ні про що не замислюючись, день хилився якщо ще й не до вечора, то вже за гору, до заходу. Сонце, як завжди, не звертало на них уваги, тому й не відривало від них уже не спекотного погляду.

Він застрибнув у моторний човен з навісом від дощу – такий собі маленький корабель.

Що там, за майже невидимим мисом? Якби мис був поруч, то запитання, точніше, відповідь, не були б цікавими. Але мис – далеко, і запитання не переставало мучити й боліти, немов ненаписане оповідання.

Коли він буде там, за цією майже невидимою звідси землею, він буде думати про те, що далеко і чого майже не видно, – про те, що – тут. Ви скажете: навряд чи, адже він – родом звідси, тому і так все знає. Напевно буде, заперечу я вам. Ви ж самі знаєте: варто десь виїхати, як відразу думаєш про те, що покинув. Але умова – жорстка, і той, хто її поставив – невблаганний: щоб задуматися, треба поїхати. Треба поїхати.

Можливо, ви, як і багато інших, вважаєте, що всі моря – однакові, всі моря – море, перефразовуючи одного мого друга. Судіть самі.
 

Колись давно, коли днів було набагато більше, вони, дні, були синьо-помаранчево-бірюзовими. Безхмарно хилилися до заходу, а вечори і тим більше ночі були непомітні: не встигало стемніти, як тут же світало. Майже відразу. Ночі ще не були – ще не стали – чорно-оксамитовими, тому що – або внаслідок цього – я не звертав на них уваги.

Існує – ви ж знаєте – лише те, на що звертаєш увагу, а звідки взятися решті, тому, чого не помітив?

Пам'ятаю – несподівано згадав, хоча і не забував, – один з тих днів почався не так, як інші: замість помаранчево-блакитного він розлився сірим, замість бірюзового – прикинувся чорним. Майже чорним.

Щоб не втрачати його, ми пішли в кіно. Це для мене днів було багато, а для неї – наразі я це розумію – набагато менше.

Афіша висіла за колонами, які здавалися немислимо високими, і до них вели незліченні – того дня мокрі – щаблі.

Цікаво, щаблі залишилися такими ж високими чи стали сходинками?

Не пам'ятаю, що було на афіші, не знаю, які афіші там тепер і чи залишилися вони взагалі. Головне – в щільно закриті і зашторені двері сірому, промоклому світлу було не пробитися.

А за півтори години – ні, трохи більше, спочатку був кіножурнал, – за десять хвилин і півтори години – всі двері відкрилися, і ми опинилися в помаранчево-блакитному дні, весело схожому на всі інші, хіба що майже чорний колір тільки наступного ранку поступився місцем бірюзовому. Або вночі – я тоді не прокидався ночами, та й хіба вночі відрізниш бірюзовий колір від чорного? Чорне несумісне з бірюзовим, чи не так?

Втім, ніч, як виявилося пізніше, сумісна з днем, отже даремно ви поквапилися погодитися.
 

Вона любила заперечувати, особливо – очевидне, але зараз звідкись – напевно, з-за тої ж гори, за якою сховалося пильно-байдуже сонце, – виплив місяць. Місяць незвично лежав на часточці, що нагадувала їй гребінець із зубчиками, що випали з часом.

Від місяця простяглася вже непотрібна доріжка – адже човен-корабель відплив, коли бірюза ще не почорніла немов столове срібло. Припливши, він зійшов на берег – на таємницю, яка нарешті відкрилася йому, і тепер, напевно, замислився: а що ж – там, яке – чи думає він про це? – для неї залишилося незмінним – тут?

Вона пішла додому. Втім, вона і так вже була – не ще, а саме вже – була вдома, і хотіла, але не могла, загубитися в здогадах – як там, яке для нього стало – тут? Вона і рада була б задуматися над цим, але думки заглушали спогади про мотор човна з дахом, який сховав їх одне від одного.

Він приплив додому – втім, він ще не був удома, тому що чорному кольору лише тільки належало – як в той день – поступитися місцем бірюзовому. Він уже іноді прокидався ночами і знав напевно, що бірюзовий і чорний несумісні. Майже несумісні – йому ще потрібно було дізнатися, що – майже.
 

– Чого ти більше за все не любиш? – запитала б вона.

– Ти на самому початку, коли оповідання ще боліло, відповіла за мене, – не задумавшись, відповів би він.

Майже не задумавшись.
 

Хотів викреслити з нави слово «майже», але, як бачите, не наважився.
 

Ті, про кого я пишу, ніколи мене не помічають.

У тому числі – коли я пишу про себе.

Майже не помічають.

Пуерто-Плата, Лютий, 2018 р.