Жінка-УКРАЇНКА

Германов

Війна ріже шкуру на паси та варить червоне пиво. Комусь уже не топтати рясту. Він скимлить про це... У сивих пасмах куйовдиться легіт. Обличчя навскіс розжеврене старим карбованцем. Сьліпундри сльозяться. Струни дзеленчать ревма. Старий стогне в своїй невигойній темряві на сільському майдані...

Гуляйгородина із застромленим синьо-жовтим прапором. Гуркотить, чахкаючи бузково-білими димним клуб’ям. Ті, що всередині, готові померти. Лише так переможуть.

Вибухи «градів» віспою виорали плекану землю. Дормез-панцерник вибухнув і зайнявся полум’ям. У двох всередині не стало в каганці лою. Згоріли заживо...

Трупарня...
Гостець відчакриженої гомілки.
Сояшниці від скалків у тельбухах.
Бешиха опіків несумісних із життям...
За рік - додому...

Класиків потрібно читати й перечитувати. Таких, скажімо, як Нечуй-Левицький, Панас Мирний, як Олександр Кониський: Іван Франко, оглядаючи українську літературу кінця позаминулого століття, за рівнем популярності серед українців назвав саме цих трьох письменників. А ще тому, що Кониський написав слова неофіційного гімну нашого народу, який «завів на ноти» Микола Лисенко: 

Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни. 

Я квапився із лісу до села, бо небо так низько набурмосилося волохатими хмарищами, що вони, здавалося, хапали мене разом із вітром за п’яти. Залетів у розчинену хвіртку крайньої хати, на поросле молодим споришем подвір’я, і тільки тепер здогадався, що тут уже ніхто не мешкає.

Бігти до наступної оселі не вистачало ні сил, ні часу: впали перші великі та холодні краплі дощу. Миттєво завважив на хліві амбарний замок і кинувся під стріху хати: мовляв, хоч там сховаюся. Покунявши якусь мить, у мокрій сорочці, по призьбі почав пробиратися до ґанку, де було затишніше. І там випадково натиснув клямку і, о диво, дерев’яні двері відчинилися нарозтвір… Минув вологі, темні сіни й опинився в хаті. А надворі вже шуміла, лютувала перша весняна злива…

Германов

Чорним мітником на паперовому клапті нехлюйливо надряпано «Завоз хлєба». До цієї новісінької ятки, що відгонить фарбою, гачкувата черга. Скоцюрблена бабця обіч скляних дверцят простягла ківшик долоні. Оддалік розквітлий на Благовіщення абрикос.

«Мамо, це хом’ячки!» - скрикнуло трирічне дівча, пестячи пучечками сірі хутряні кім’яшки на вербовій гілці.

Жінка щасливо всміхнулася до доні. Переходні.

Раптові плаксивиці. Важкі дощові краплі деруть з розквітлого дерева скамузь. Янголя обвило садовину крильми. Нібито кличе до раю, припрохає. Горобець видзьовбує подрібнену скаралущу брунатної крашанки. Вискіт тролейбусних гальм. Хлопча із черги склало пальці дощечкою й цілиться в пасажирів. Намарило щось, примружилося, навівши гаківничку на людей.

З експрес-перукарні мимрить радіо. Продавчиня заморожених напівфабрикатів почухала позавуш рудого смугастого кота. Той примружився й вистрибцем буцнувся в її долоню. Фарбована білявка з гуркотом потягла вгору ролетну фіранку. Небо ніби закидано зужитими зимовими одностроями. Важкі памеги міняться линявими камуфляжними плямами. Небо христосається із землею цілунками раптового дощу, збиваючи присок цвіту.

Майже неймовірна історія

1.

У виставковій залі арт-галереї художники, журналісти обступили Вероніку Горай. Зусібіч звучало:

– Прекрасні роботи!

– І пейзажі, й натюрморти…

– На грані геніальності!

Зніяковівши від похвал, Вероніка зашарілась і не знала, куди подіти руки. То поправить довге волосся, що хвилями спадає на плечі, то ковзне пальцем по шнурочках брів над зеленкуватими очима, то раптом притисне кінчик носа, що й не збирався задиратися від зазнайства.

Довкола ж продовжували розквітати компліменти:

– А портрети які!

– Особливо – актора Віктора Козачука. Дивовижна схожість!