Проза

Очі колодязів

63

Костянтин Крижицький. «Біля колодязя», 1900

 

Хіба хто відав півстоліття тому, що час піде проти годинникової стрілки, що переінакшиться весь наш світ. Що захиріють-захворіють села, що постаріють садки навколо таких же геріатричких хат, а джерельна вода в колодязях зробиться протухлою, бо їх давно не чистили…

Моя мати рано-вранці, розпаливши піч, поспішала по воду до одного з таких колодязів, де, здається, збиралося чи не все жіноцтво нашого кутка, і несла звідти на коромислі не тільки з двоє відер свіжої джерелиці, а й безліч сільських новин та, звісно, побрехеньок. А ми, малі пастушата, біля того колодязя в обід поїли корів, і вони смачно пили прохолодну вологу з довгого корита, до якого ми завзято наливали воду. 

«Відображення». Роман Михайла Блехмана в перекладі Олега Гончаренка

Михайло Блехман. Роман «Відображення»

Тим, кого дай, Боже, бути мені достойним.
Моє минуле не мине, поки не мину я.

Категорія «відображення» означає суб’єктивну здатність людини як мислителя оперувати мислями як фактами свідомості, незалежно від об’єктів, які вони відображують.

З філософської книги

Я, лейтенант

Германов

«Шинок – то життя... Бруд і блиск, убогість і пишнота – 
все стікається туди, як сміх і сльози, скнарість і розгойданість душ».

(П. Загребельний, «Я, Богдан»)

«Ще поки там, нагорі, - воєнком звів очі до стелі, - не вирішили, чи буде нова мобілізація. Але є вказівка: якомога більше залучити на контракт». Чоловік років 50-ти зосереджено вбивав дані з мого лейтенантського квитка собі в комп’ютер.

«А як у вас з роботою? Ви працюєте?», - спитав він, примружившись.

«Так, все добре», - трохи ніяково відповів йому. Чоловік несамохіть нагадав мені, що вже понад рік не отримую зарплату й ніяк не вдається знайти нову роботу.

Воєнком позіхнув і вимовив: «Чого я питаю? Бо усім важко стало. Роботи нема, грошей нема... Скажіть, а зараз ви зможете пройти медкомісію?».

«Так», - вимовив я.

Проза від Дарії Пацьори

Знахідка

Як часто ми щось знаходимо? Щось справді вартісне, найнеобхідніше? По-різному. Але об’єднує ці всі знахідки одна обставина – вони поруч. Загублені, недобачені речі, які ми потребуємо все життя – завжди поруч з нами…

Але ми можемо цього і не помітити…

Маленька кухонька повністю залилась ароматом кави. Філіжанка пускала смужку димки. Раптом з’явився свіжий запах м’яти, що теж здіймався в повітря клубками пари. Між цими ароматами ніби зав’язалась війна, яка з часом переросла в неперевершене поєднання.

Донька похапцем пила чай. Їй скоро вибігати. Знову обпечені губи дойматимуть весь день! А їй говорить і говорить: семінари, лекції.

Книжка-гра Ольги Масалітіної

olga«Корабель уяви» – це історія про неймовірні пригоди звичайної дівчинки Аліси та її друзів нашим загадковим Всесвітом. З одного боку, це книжка-гра, експеримент із яскравими текстами та цікавими ілюстраціями, адже, у процесі її створення активно брала участь 10-річна донька авторки Аліса, яка і стала прототипом головної героїні твору. З іншого боку – це пізнавальна книга, наповнена цікавими фактами про навколишній та внутрішній світ людини. Перед читачем - твір, що пропагує сімейні цінності і любов до своєї рідної землі. 

Авторка книги так звертається до свого читача:

Привіт, друже!

Книга, яку ти тримаєш у руках – незвичайна. Це твій квиток на Корабель уяви, на який ти потрапиш разом із нашими героями – Алісою, Максом і Кексиком. У цій веселій компанії ти поринеш у вир пригод та фантазій, а також дізнаєшся багато цікавого про наш Всесвіт, Землю та про все те, що тебе оточує. Корабель уяви може перенести тебе у найвіддаленіші куточки Земної кулі! Ти мандруватимеш космічними просторами, занурюватимешся під воду і навіть подорожуватимеш організмом людини! І керувати цим диво-кораблем дуже легко: кожна дитина вміє це робити. Вмикаймо уяву – і вперед!

Томка (оповідання)

...Дівчину  звали  Томкою.  Як  я  довідався  при  знайомстві,  вона  з  подругою  на  кілька  днів  приїхала  до  цього  невеличкого  кримського    містечка  на  відпочинок... 

Ми  зі  знайомим  хлопцем  хотіли  "зняти"  цих  дівчат  на  дискотеці  нічного  бару.  Якось  воно  не  дуже-то  у  нас  і  виходило-  дівчата  хотіли  спершу  танцювати,  а  ми  ні-  хлопець  назавтра  від"їжджав  додому  і  мав  клопіт  збирати  речі  (ми  з  ним  випадково  познайомились  в  місцевій  "розливайці"). 

Смак глоду

5820183_xlargeТой смак глоду не вивітрується з моєї пам’яті ще з дитячих, пастуших літ: солодко-кислий, ледь гіркувато-нудотний, зрештою такий, що не передати жодними словами…

Старший пастух Михаль, цибатий, старший за мене майже на десяток років хлопець, називав ці кістляві, криваво-червоні ягоди карамельками, і коли ми приганяли корови на узлісся, наривали йому, обколюючи руки, повні кишені й він апетитно смоктав, смачно випльовуючи камінці, а потім просив ще насмикати найбільших ягід, якими ввечері на колодках пригощав дівчат. «Вони так солодко цілуються після карамельок», — сміючись мовив нам. Ми теж насолоджувались плодами глоду, але ще вміли цілуватись з дівчатами, та й не дуже хотілося. Але все ж втямкували взяти Михаля на смішки. Отож до карамельок глоду домішали ще й кілька десяток карамельок шипшини, які з мого картузика він, не дивлячись, висипав собі в кишеню. 

Любов Пономаренко. Синє яблуко для Ілонки

Слово про Любов Пономаренко  

Спершу я познайомився з Любою Кириченко (таке прізвище мала у дівоцтві сучасний знаний прозаїк Любов Пономаренко) заочно:  обласна газета «Комсомольський гарт» надрукувала невеличку добірку поезій десятикласниці зі села Іванківці Срібнянського району, які мені запам’яталися надовго — було у них щось тепле, по-школярському наївне і водночас напрочуд свіже. А через рік ми вже слухали поезії чарівної першокурсниці Ніжинського педінституту на засіданні нашої студентської літературної студії:

— Ти б не йшла так далеко, доню,
 Там вітри обпікають долоні.
Цілий рік заметіль і негода,
Не цвіли едельвейси там зроду,
Журавлі не кричали весняно...
— А пісні ж ідуть,
А вітри ж ідуть,
А зірки ідуть, мамо…

Михайло Ткач написав книжку про українських бійців

Обкладинка Зойк сови«Зойк сови» – так називається нова книжка відомого українського письменника Михася Ткача, до якої увійшли оповідання про тривожне сьогодення, нелегкий час для нашого народу – новітню війну, яку нав’язала нам Росія на Сході України, про патріотів, їх мужність, і біль матерів. Отож пропонуємо вашій увазі одну з новел, створену за реальними подіями.

Зойк сови

Незбагненним видавалося Іллі те, що з ним трапилося. Бачити себе таким, яким став, який є, відчувати, що твоє тіло не придатне до повноцінного існування, було не з легких випробувань, віртуально складне. Тепер він не увесь, а тільки половина – ні стати у повний зріст, ні зістрибнути з ліжка. Хіба що покотитися, як відомий персонаж з народної казки «Колобок» і то тільки згори. Ця іронія з’являлася у Іллі не раз. Він ніяк не міг змиритися з цим моторошним становищем, принаймні пристосуватися до нього. Час губився десь за стінами палати, плелися чергами думки щодня, а то й безсонними ночами, тужні, докучні, в уяві відтворювалися часом події минулого, повторювалися, доповнювалися – і з цього складалося його життя у шпиталі. І хоч воно народжувалося з пережитої реальності, однак було вже минуле, дещо ілюзійне, уподібнене до кошмарного сну. Йому страшенно не хотілося показуватися таким як є на люди: комплексував, малів, упосліджував себе невиправдано, однак вельми кортіло потрапити додому. Просився –  і лікарі на це зважили.

Людмила Шутько. Гуртожиток у лісі (електронна книга)

Гуртожиток (обкладинка, укр., ¦тал.)

Електронна версія книги Людмили Шутько «Гуртожиток у лісі»

Літературно-художнє видання

Шутько Людмила

Гуртожиток у лісі

Для шкільного віку

Упорядники та перекладачі з італійської мови – Сергій Дзюба, Ганна Маджуга

Художник – Марина Скоробагатько

Проза Анжели Левченко

Жити заради Батьківщини

— Сьогодні про війну не пишуть хіба ледачі й дурні, – Іван Іванович багатозначно глянув на кореспондентку свого видання, не відриваючись від телефонної розмови і одночасно перекладаючи стоси паперів на робочому столі. – Давай, давай, Чулковська! Ти мене зрозуміла! Вперед!

Таміла вийшла з кабінету, тихо зачинивши двері. Звісно, для журналіста не існує  такого «не хочу», «не буду». Але настрою  писати на цю тему взагалі не було.

Пишаємось тобою, Романе

Ця історія почалася 5 років тому. Був звичайний будень. До міського ринку на вулиці Шевченка безупинно прямував люд. На стоянці як завжди зупинився рейсовий автобус. Курсував він між Теплицею та ВПУ – 34. З відкритих його дверей повалив народ. Залишив салон і Роман Брич. Спираючись на паличку – підлокітник юнак пішов вулицею. Молодій людині кожний крок давався неймовірним зусиллям. Від напруження його лице зросив піт. Через силу він продовжував крокувати далі. Завернув на вулицю Пушкіна. Наважилася підійти до нього. Першою заговорила. З’ясувалося, що юнак прямує на роботу у клуб глухонімих.

Об'єднати вміст