Проза

Людмила Шутько. Гуртожиток у лісі (електронна книга)

Гуртожиток (обкладинка, укр., ¦тал.)

Електронна версія книги Людмили Шутько «Гуртожиток у лісі»

Літературно-художнє видання

Шутько Людмила

Гуртожиток у лісі

Для шкільного віку

Упорядники та перекладачі з італійської мови – Сергій Дзюба, Ганна Маджуга

Художник – Марина Скоробагатько

Проза Анжели Левченко

Жити заради Батьківщини

— Сьогодні про війну не пишуть хіба ледачі й дурні, – Іван Іванович багатозначно глянув на кореспондентку свого видання, не відриваючись від телефонної розмови і одночасно перекладаючи стоси паперів на робочому столі. – Давай, давай, Чулковська! Ти мене зрозуміла! Вперед!

Таміла вийшла з кабінету, тихо зачинивши двері. Звісно, для журналіста не існує  такого «не хочу», «не буду». Але настрою  писати на цю тему взагалі не було.

Пишаємось тобою, Романе

Ця історія почалася 5 років тому. Був звичайний будень. До міського ринку на вулиці Шевченка безупинно прямував люд. На стоянці як завжди зупинився рейсовий автобус. Курсував він між Теплицею та ВПУ – 34. З відкритих його дверей повалив народ. Залишив салон і Роман Брич. Спираючись на паличку – підлокітник юнак пішов вулицею. Молодій людині кожний крок давався неймовірним зусиллям. Від напруження його лице зросив піт. Через силу він продовжував крокувати далі. Завернув на вулицю Пушкіна. Наважилася підійти до нього. Першою заговорила. З’ясувалося, що юнак прямує на роботу у клуб глухонімих.

Емігрантка (оповідання зі збірки «Україна в мені. Ukraine within me»)

Вона ніколи не бувала в інших країнах. Закордонний паспорт при нагоді зробила, але його гербові аркуші досі не мали жодної відмітки про виїзд — бодай до Польщі. А вона так мріяла про подорожі в далекі краї… Не хотіла, як батьки — усе життя на одному місці, на одній вулиці, під одним небом.

Уривок з роману Вікторії Гранецької «Щасливий»

…Батько не простив мені Україну. Він подбав, щоб мене кинули до кордону Нагірного Карабаху — аби я побачив і зрозумів життя. Так він сказав. Я не скаржився і не просився, не шукав відступних шляхів, бо вірив — повернуся додому, якщо того забажає Аллах. Щодня я згадував свою дружину. Вона не знала, де я насправді, та й навіщо було її зайве хвилювати? От думав, відслужу і приїду до неї справжнім чоловіком — таким, як мій батько. Він досі для мене — ідеал. Зі своєї війни батько повернувся замисленим і мовчазним, та швидко прийшов до тями, глянувши на злидні, в яких опинилася родина. Пішов у бізнес, відкрив мережу автосалонів, незабаром ми переїхали до нового просторого помешкання.

Життєві замальовки від Олександри Кондратюк

УКРАЇНСЬКИЙ ТАРКАН

З кожним моїм походом до пабу, клубу  чи бару я впевнююсь, що фраза «Слава Україні»  – це всього лише фраза, так як «Ура», чи «Пий до дна». Людям взагалі байдуже, що кричати, коли вони під «шофе». На мою думку, саме під алкогольним сп’янінням прокидається національна несвідомість людини.

Якось я стала свідком одного досить дивного випадку, скоріше всього то було видовище. Нещодавно  мене запросила подруга в один з караоке барів. Я ж, в свою чергу, не могла  пропустити нагоди поспівати. Та коли ми прийшла до клубу, мене здивував чоловік, який працює там тамадою, як в народі кажуть. Він був напівтурок, а іншій його половині я не надала значення.  Все, що в ньому було особливе, це його зовнішність і вдале відкриття рота, коли включали будь-яку пісню. Чолов’ягу  так вихваляли і аплодували, ніби сам Таркан приїхав до України, аби заспівати пару пісень, для неадекватної зграї людей… Та суть не в тому. Коли наш український Таркан почав ні сіло ні впало вигукувати відоме і до болю знайоме патріотичне гасло, мені відверто стало смішно. Чому якийсь турок викрикує серед п’яного люду цю фразу, яка на даний момент була неактуальна взагалі???!!! Та найжахливіше те, що зграя повторювала за ним, немов за Аделаджі, навіть не замислюючись для чого… Слова летіли з їхніх вуст, як на кондитерських фабриках цукерки. Та вони й були раді щось сказати, аби не мовчати. У такі хвилини найбільше розв’язується язик і хочеться побільше говорити. Головне вчасно їм закрити рота, або собі вуха.

Людмила Ясна. Сила ентропії

Учора ми з чоловіком їздили на дачу. Взяли трилітровий жовтий бідончик ‒ хотіли зібрати ранню вишню. Ще через пруття металевих воріт побачили, що, можливо, вона осипалась або хтось обірвав її раніше за нас. На гілочках лише де-не-де сиротливо висіли поодинокі ягоди.

Що нас найбільше вразило ‒ то це бур’яни, які піднялися вище пояса, закривши все: доріжок не було видно, дика ромашка й газонна трава проросли через плитку й  асфальт.

Ми відчинили ворота й зайшли. Мабуть, мій чоловік-фізик одразу згадав другий закон термодинаміки про невідворотне зростання хаосу в замкнутій системі, що не підживлюється зовнішньою енергією. Наша дача вже давно не відчувала піклування, енергії працьовитих рук ‒ вона існувала сама по собі.

Проза Олександри Кондратюк

* * *

Вона знала,як люди швидко звикають до неї. Якщо не поспілкуються з нею, їм не вистачить кисню для наступного подиху, а кров більше не буде текти по їхніх венах. Але чому саме так, ніяк збагнути не могла… Та в її серці була своя атмосфера, свій світ!

Проза Неоніли Диб'як

Я тебе знайшов

Він таки взяв ножа для надійності. Як йому без зброї. Нехай буде. Він вже й звик його носити з собою. Руки в кишенях. Долоня правої на колодці. Колодка злегка вигнута, мабуть, кістяна чи пластмасова, тепла і гладенька, так і влипає в кулак. Що до чого – смик з кишені, пальцем на кнопку – лезо раз і вистрілило. Хай спробує підійти який лох! А може б краще було не брати?  Щоб подалі від гріха. Зброя – то вже стаття. А в напруженій ситуації не зчуєшся,  як пустиш в діло. І гадай, чим все закінчиться. А він знає, що таке зона. Має п’ять років «курорту» за плечима.   Попервах думав, що не витримає, а потім звик, але, що було легко, –  не скаже.

Проза Наталі Куліш

БЕРЦІ ІЗ МУШЛІ

Ольга заціпеніла від наростаючого ревіння літаків. Такі звукизавжди сприймала з тривогою, ніби в минулому пережила бомбардування. «Знову «Руслани» з Гостомельського аеродрому здіймаються у небо», подумала в очікуванні чоловіка з роботи.

Він працював диспетчером на летовищі, а вона вдома редагувала тексти. Від тривалого вичитування перед очима вже рябіло. Треба відволіктися. Ввімкнула телевізора. На великому моніторі Toshiba у новинах не було нічого втішного ‑ в Україні тривала Революція Гідності.

Зернина

Між ланів, круч, звивистих річечок та широких розливів полтавських славні села стоять. Ломляться в них від врожаю яблуні, груші, сливи, скидають плоди фруктовим градом на асфальт. Машини, що пролітають (а по полтавських шляхах машини тільки що й пролітають, вибої калькулюють), розмазують м’якоть фруктову по шляхах, и шляхи пахнуть духмяно. Понад ними оси, шершні, інша мошкара, що боляче жалить та голосно гуде. А ближче до вересня – капусниці, білосніжні метелики полуденні, сповнюють вітер легким пилком.

Триптих. Підземка

Подорожуючі

У нашій підземці – зникають. Поїде людина на ринок у неділю по овочеве різномаїття та соковиту вирізку, або – до офісу чи на зустріч з якоюсь дуже потрібною заради майбутнього сволотою. Повернеться – і докірливо, по дитячі, скаже найбільш присутнім у своїй долі персонам: «Навіщо відпустили ви мене туди, до низу? Я ж там зник! Розумієте – я там назавжди зник!»

Об'єднати вміст