Кіт Гемінґвей

Германов

«А що ти зараз читаєш? Така книжка велика!» - спитала Раїса Іванівна, підтягнувши на перенісся сонцезахисні окуляри.

«Гемінґвея!» - відповів я.

«О, Гемінґвей! Я б з ним хоч цілу ніч провела!» - захоплено відреагувала літня жінка, яка допомагала своїй мамі розчищати зруйнований Хрещатик.

Писати про те, як день по дню змінюється світ, непотімно для ока, повільно вкриваючись жовтогарячою забарвою. З понеділка вже вересень. Осені п’ята доба. Писати про те, про що ніколи більше не напишеш, щоб запам’ятати ці кілька днів, лишити в своїй пам’яті.

«Гарних вихідних, Раїсо Іванівно!» - сказав я, відкривши книжку.

Інженерка надпохилого віку всміхнулася: «І тобі!»…

 

«Мужчина! Станція «Печерська» закрита!» - вигукнула поцяткована промінням немолода жінка з вижовклим фарбованим волоссям.

«Дякую. Замінована? Я вийду раніше й пройдуся до караоке пішки...» - відповів їй, на що працівниця підземки здивовано вирячилася й закусила губу. Пальцем між сторінок притримував початок «Снігів Кіліманджаро»...

 

- Тату, а там постельці ще стріляють?

- Хто, доню?

- Ну, ці, пастелінці!

- Ха-ха! Стріляють.

- Гм... То ми туди не поїдемо. А ти знаєш іврітську мову?

- Ні, не знаю.

 - І я не знаю. Нас не вчать. Мама казала, що ми туди поїдемо, як там уже не буде війни...

Коротка розмова вже після урочистостей. Перше вересня у вишиванках і без квітів. Прозорі пластмасові скриньки для пожертв бійцям. Батьки лаштуються в чергу і кожен пхає до вузької щілинки свій складений грошовий скруток…

Огрядні завучка й медотистка паплюжно й врізнобіч затягли славень, плентаючись на кілька тактів позад мелодії. Я не стримався й вигукнув: «Заберіть в них мікрофон!» Батьки, що стояли поперед мене, озирнулися.

«Що ти собі дозволяєш! Це тобі не караоке!» - запшикала на мою вихватку колишня дружина…

Дівчинка трирічного віку на плечах у дідуся, спершись на підборіддя зімкненими руцями, блакитнооко поглядала, як сині та жовті кульки меньшають, робляться цяточками, а потім зникають в лазуровому небі. Першачки випустили кульки. Так щоріч…

Пішки з Кловської до Печерського мосту і в перехід. Там, під проспектом Лесі, караоке-клуб.

…Охоронець Сашко вилив зі склянки рештки води, здійнявши в урні курище…

…«Я за вас, а ви мене не пускаєте!» - зігнутий басовим ключем худорлявий парубок крикнув до охоронця, який загатив йому вхід до клубу.

«Можна простої води?» - раптом сказав нацгвардієць в чорних спортивках з білими уздовж штанок смужками. Облизував пересохлі губи.

Біля урни попід стіною рожевий хвостик від ковбаски з обвітреними й підкрученими крайцями та два пластмасові слоїчки з водою й жовтим застояним молоком. Я сів навпочіпки й покицькав. Воно з криком «няв-няв» підтюпцем прибігло зі сходів на поверхню й заотиралося об мої литки. Почухав пухнасту шийку та ще й за вушком. Кошеня в руді, білі та брунатні смужки, з літерою «М» на лобику примружилося й заторохкотіло.

Огрядний молодик у чорній футболці відчинив їх навшир, щоб вийти перекурити. Кіт відволікся від моїх пестощів, уздрівши шпарину, пригнув хвоста й нагинці чкурнув до клубу.

Я пішов за ним, щоб винести води.

…Донька не схотіла вдягти вишиванку, бо в неї є синьо-жовтий гумовий браслетик та й мама вплела в кіску блакитну й жовтогарячу стрічки. «Воїни свєта, воїни добра…» надсадно дирчить з колонок. Під пісню першачки розмахують величезним прапором. Батьки плескають. Кульок в небі вже не видно…

 

Від хвилювання не вдається набрати вдосталь повітря. Це погано, коли твоя черга співати. Уривчасте хапливе дихання не для співу.

«У тебе кіт. Не дививсь туди. Тримайся берега, просто чухай його, двигунчик з мурмотінням тебе заспокоїть», - подумки намагався дати собі раду й не дивитися на зеленооку дівчину із русявим хвилястим волоссям на плечах, що лагідно всміхалася до мене. Чи мені так здалося. Нашпиговані промінням очі бризкають смарагдовим шротом блискіток. Веснянки-дрібки на кирпатому носику.

«Займайся котом. Не відволікайся на жіночі дрібнички», - я облиснявив ковпачок ручки, бо писав про те, як день по дню змінюється світ і про пастелинців

 

Виніс склянку. Парубок ледь тримався на ногах. Схопив її розчепіреними пальцями, розплескав трошки на себе та гучно загльогав.

Я відразу повернувся, підняв кота, що зіщулено сидів під шинквасом, і поніс до свого столика.

«Хочеш послухати, як співають, як люди стараються? Тоді лягай і мурмоти!»

Надміру ласкавий та слухняний. Деренчить мурмотом і дрімає. Лапки в біло-чорних смугах, наче в купальному костюмі напередодні першої світової… Чорно-білі кадри кіна. Чоловіки в одностроях, з напнутими на головах перевернутими крислатими тарілками. Виструнчені, закляклі, ніби у салоні посвітлювача. Не звикли до кіна...

«Котику, ти маєш знати, що «Свято, яке завжди з тобою» чудова штука!..»…

 

«За що мене бити? Не пускають і б’ють, а я був там. За всіх вас. В АТО!» - парубок заверещав і ледь не зарюмсав. На його в’язах зарожевів послід Сашчиних пальців. Охоронець його схопив за горлянку й відштовхнув. Той гепнувся, бо набрався, як жаба мулу. Штанка спортивок задерлася…

 

«Ха-ха! А де твої медалі, боєць?!» - гучно крикнув гість у закороткій чорній футболці на завеликому волохатому череві, налиплому на паскову пряжку.

Нацгвардієць глипнув очима, хилитнувся й тихо промимрив: «Я за вас воював!» Товстун у майці з червоним написом «Воля або смерть» жбурнув незгарок. Цигарка впала в мисочку з водою й зашкварчала.

У клубі заволали «Червону руту».

«Цить уже! Я все рівно не впущу. Бо ти п’яний!» - озвався Сашко, видерши з рук склянку.

«Ну то й що? Я ж воював!» - парубок вперся долонями в прозорі дверцята клубу. Отоді Саша, тримаючи в одній руці склянку, штурхонув його.

Жовнір впав ничма. Якусь хвильку стояв навкарачках і, тримаючись за стіну, поволі звівся. Як у пригальмованому чорно-білому кіні напередодні першої світової.

«За що мене б’ють? Ти там був? Ти воював?» - до всіх і ні до кого розпачливо заволав хлопець. Майже заплакав.

Гладун у чорній майці провів долонею по масному підборіддю й зверхньо зауважив: «Хто там був, той не хвалитиметься!»

Недопалок в мисці зафарбував іржею котячу водичку…

«Ідіть ви, знаєте куди! Всі: і ти, і ти!..» - не вгавав гвардієць, навмання тицявши вказівним пальцем. В мене, Сашка та «повстанця». Потім махнув рукою, гидливо скривився і поплентав уздовж переходу на інший бік проспекту Лесі. Десь там його частина.

З-за дверей хтось гаркнув у мікрофон: «Слава Україні!»

«Героям слава!» - гримнули у відповідь з десяток голосів…

 

Панянка прицільно стріляла в моє внутрішнє нуртовиння. Всміхнулася. Я зашарівся. Не міг звестись і піти до неї, бо в мене на колінах мурмотів кіт. Він втишував моє уривчасте дихання. Скоро співатиму. Черга наблизилася на відстань однієї пісні…

 «Я називатиму тебе Ерні», - сказав до кошеняти. Той звівся, вигнувся дужкою, розпушивши китиці хвоста й зістрибнув з колін на підлогу. Поміж танцюючих ніг, нагинці подався до дверей.

Я пішов за ним, щоб покурити.

«Це наш Чебурек. Ха-ха! Забирай собі! - сказав Сашко, виливши рештки зі склянки в урну. – Зараз буде димно. Якийсь папірець загорівся...»…

 

«Якби ти знав, що від «Островів в океані» я навсправжки пускав нюні! Шкода, що не розумієш думок тих, хто по-справжньому тебе любить. Ти будеш Гемінґвей. Ерні».

Жовті й блакитні кульки розчинилися в небі. «Ніхто не вмирає!».