Жінка-УКРАЇНКА

Германов

«Нема нічого. Ніби нічого й не було. Тут і тепер нема більше минулого. Побіля металевого риштування з понавішуваними полотнинами прапорів. Серед юрмовиська з гаймором голосів і музики, серед наметів і діжок з цвіркотливим приском. Збагнув все, чи те, що мусив втямити, й відкараскався від минулого. Опанував себе, ніби висипав понову на вичовганий путівець життя. Другий місяць вряди-годи зникаю безвісти в натовпі. Мене нема. Ніби ніколи не жив…

Сонце просякнуте димними пасмами. «Ге-рой Ге-рой!.. Не про-ба-чи-мо!»… У тисняві несамохіть штовхнув когось. Вибачився, прохамаркавши собі у піднятий комір теплої куртки. Носять білоруса Майданом. Уже другий загиблий. Блідо-жовтий з випнутими вилицями. На лобі стрічка. Відспіваний. Сонце залило його сіре обличчя. Тепер від нього тхне сонцем…».

Надсадні вигуки й мегафонне кранкання. Запах кострища та борщу. Сонце сліпить, вибілює погляд аж до чорноти, обсіяної дробом зірочок. Занадто зимно. Людва перетупцює від холоду, ніби витанцьовує небіжчикові свого прощального танка.

 «Всередині нікого, окрім мене. Всередині мене – нікого. Цидулка в кишені: покута за вчинок, за те, що ще не скоїв. Щоб не дошукувалися причин і винних. Щоб у шарварку революції не ганили за мене… Януковича! Ха-ха! Повісьмо сонця обплутує прозоро-жовтим павутинням лаковану брунатну труну білоруса. Страшно відчути кийки на маківці й лишитися лежма у сніжно-землистій суміші, перетовченій з власною кров’ю. Ще страшніше, коли в тебе невідь звідки стріляють, а потім з тобою носяться по Майдану й розпалі жури та ненависті викрикують по складах слово «Герой». Тягне на бльови від мертвого запаху з труни.  Виляскують вигуки в мозку: «Не про-ба-чи-мо!»… Позаду вже нічого нема. Уже два місяці не маю минулого... Не відають, що чинять і чинитимуть. Бо вже другий убитий. Життя таке неістотне, коли передчасно рветься від чиєїсь кулі. Наче з хреста знятий, сірий якийсь, несправжній. Не сила відвести очей від того, кого більше нема»…

Голова сіпнеться. Вузол перечавить карк. Тіло виструнчиться й умить обважніє. Руки з покрученими судомою пальцями зазвичай видовжуються й випрямляються. Витріщені скляні очі, роззявлена пащека, з якої стирчить синюшний розбухлий язик…

Пізно ввечері хтось помітив розхелетану тінь за вилогами прапорів недобудованої ялинки. Зняли з металевої бантини й поклали долілиць. Хрипкіт з легенів останнього неспожитого подиху умерлого… Паспорт, дріб’язок грошви, цигарки, запальничка… Папірчик з вузлуватими карлючками останніх слів. Головний речовий доказ самострати.

Брижаві розтягнуті шкарпетки, светр, сорочка, брюки. Куртка почеплена на металевий виступень. «Швидка» не дістанеться. Все ж перекрито! Запеленали ковдрами й винесли на ношах за межі Майданівського гетта. Рухливий новинний рядок у льохові телеекрану: «Розпочате слідство. Ознак насильницької смерті не має». …

«Самохіть прибравсь у безмір. Скопитивсь від повстання. Не подужав революції й утік. Монолог самогубці виділити курсивом...», - зошит ковтає нерозбірливу ранкову базгранину. Слова бузковими хвилями лижуть усніжений берег паперу. Загата побіля Консерваторії. Сопух паленого деревиння. Намети, металеві діжки, парує окріп з польової кухні, чоловіки в камуфляжі сьорбають чай із білих пластмасових келишків. Він висів у внутрішньому просторі скелетону ялинки. Коли білоруса носили, я був удома. Було дуже зимно. А він готувався, мабуть…

Друга зимна доба поспіль. Річниця Крут. Напудився власними рядками у зшитку. Застрашився спробою зрозуміти самогубцю. Вигадав бганки на його розтягнутих шкарпетках та папірчик у кишені. Намарив його думки, щоб зрозуміти… повстання крізь кінечність одного-однісінького життя… Я налякався страченця. Як у дитинстві...

Коли Клавчиному чоловікові ампутували ногу, відчув, ніби цей дядько Толік вже… помер. Огинався, не хотів виконувати мамине доручення, коли треба було сходити до санітарки-Клави за якимись ліками, бо там «мертвий» Толік. На голові бавовняний «півник», бо дуже зимним видався січень. Страшно, але я пішов до Клави.

Двокімнатна квартира в сусідньому під’їзді подібна до нашої, тільки там, де у нас велика кімната, у них розташована кухня. Запах чоловічого поту й тютюнового диму. Сперте повітря з перегарним присмаком. Колишній таксист гримотнув милицею по зашклених кухонних  дверях, відчинивши їх. Вийшов, щоб подивитися, хто прийшов, поки тітка Клава лаштувала мені якісь ампули до пакета з написом: «З Новим роком!». Я скинув шапку.

Переді мною стояв чоловік з кількаденною стернею неголеності та розкучманим немитим волоссям. Він був вдягнений у біло-брудну майку, сині вилинялі спортивки з пухирем на лівому коліні та застібкою на правій заколотій штанці. Він привітався, вичавивши із зімкнутого рота сухе й скриготливе, напіврозбірливе: «Драстє». З чадливої цигарки, прилиплої в куті губ, жмутком упав попіл на майку. Клава зашарілася від з’яви Толіка. Певно не хотіла, щоб хтось бачив її чоловіка таким. Я вдяг «півника» й шугнув перелякано на двір, міцно тримаючи пакунок з ампулами…

Увечері вона прибігла до нас і скаржилася мамі, що він знову сказився. Толік напився й гамселив її. За три хвилини опісля того, як вона пішла, пролунав телефонний дзвінок. Бузковий опуклий апарат алярмував на всю квартиру. Мама схопила рурку. Зойкнула. Щось рвучко відповіла. Я прилетів на кухню. Мама вирячено дивилася на мене: «Толік повісився. Клавчин Толік…». У коридорі, на гачку з патроном і лапочкою на 60 ватт, де колись висів розгепаний ним плафон…

Боюся повішенця. Він, здається, досі там хилитається. Клавчин Толік повісився… на повстанській ялинці…

Голчастий вітер акупунктури січня. Цукор-пісок всіває сувенірну розкладку на Хрещатику. Стрічки, шалики, прапорці… Світлина з «йолкою» в ошматті прапорів та словом «Київ». Сувенірний магніт із… шибеницею нової революції.

Депутат Макіївської міськради повісився у власному кабінеті. Пізно ввечері роковин Крут. На споді екрану рухливий рядок найостанніших новин за 29-те січня 14-го року.

26.02.2016