Жінка-УКРАЇНКА

Дверна ручка

Вечір. Сутінки. Моросить зажурений дощ, кидаючи на вікна холодні сльози. Я стою біля вхідних дверей та дивлюсь на маленьку дверну ручку у якій, здається, зараз усі мої думки та переживання.

... Я образила тебе. Не бажаючи цього. Ненавмисно, та все ж образила. Лише одне слово, а як глибоко та боляче воно може вразити. І ось тепер я прийшла просити тебе лише про одну річ, яка для мене стала найважливішою. Я прийшла просити твого вибачення.

По щоках котяться сльози, такі ж холодні і мокрі як цей дощ. Та все ж не такі. Вони народжуються у моїх очах від щирого жалю за сказаним. „Прости! Пробач!” Скільки слів пролітає зараз у моїй голові. Як я маю це тобі сказати, як мені подивитись тобі у вічі? Глянути у очі і сказати слово ПРОБАЧ? Так легко, але так важко.

Та найважче натиснути на цю ручку, яка чи то від дощу чи від багаторічної потертості виблискує у світлі ліхтарів. Ручка. Така непримітна і усім знайома, звична, що ніхто й не задумується, яка вона важлива і як важко інколи її натиснути, щоб відчинити двері.

Скільки ж рук її торкалось? Були напевно і теплі, м’які руки добрих сусідів, чи може тверді та холодні. Які вони ще бувають? Спішливі чи розважні, мокрі від хвилювання чи від радості, щастя, солоні від важкої праці, порепані чи надухмянені, витончені руки міської панянки? А ще напевно гарячі руки закоханих? Скільки ж усіх їх торкались тебе, відчиняли тобою ці двері? А я от не можу. Стою, розмовляю з тобою а відчинити не можу. Які ж мої руки будуть, як ти їх запам’ятаєш? Напевно схвильовані та тремтливі.

Та ось нарешті. Я натиснула. Ручка підбадьорливо, немов давню подругу освіжила легкою прохолодою металу. „Ну давай, сміливіше” – немов говорила вона.

Я відчинила. Перший крок до тебе я уже ступила. Ось я стою перед тобою проста, беззахисна. Перед твоїми очима. Та цей крок був, як я зрозуміла, найлегшим. Тепер мені ще потрібно відкрити двері у своє серце, у твою душу. Ці двері набагато важчі і їх я зачинила сама......

- Прости... Пробач....

Найважче буває ступити той крок, який здавався найлегшим. Слова, які ми говоримо, можуть з грюкотом закривати двері до сердець, і дуже важко потім відшукати ручку до них.

 

Дивна подруга

Стояла груша, зеленів лісочок.
Стояло небо, дивне і сумне.
У груші був тоненький голосочок,
вона в дитинство кликала мене.

Ми з нею довго в полі говорили,
не чули навіть гуркоту доріг.
Мої важкі, мої щоденні брили
старий Сізіф тим часом постеріг.

Стояли ми одна супроти одної.
Ні з чим не крились, не хотіли йти.
Вона боялась осені холодної,
а я боялась шуму й суєти.

Удвох ми з нею слухали зозульку.
І хмари йшли, як нетутешній дим.
Сізіф курив свою гіркущу люльку,
йому хотілось бути молодим.

Ліна КОСТЕНКО

Нога у білій лакованій туфлі ступила в густу зелену траву. Враз нахлинули спогади.

Зима того далекого року видалася холодною та сніжною. Мені було лише дванадцять. Я підійшла до неї, вона навіть не здригнулася, та для мене це була безмовна подруга.

- Як ти тут, холодно, напевне. Як мені допомогти, як зігріти тебе? Потерпи ще трошки, скоро весна, сонечко пригріє. У тебе он бік зовсім обдертий, оголився, хто тебе так? Рідна ти моя, давай я тебе полікую, снігом заліплю, землі ж тепло під снігом, то й тобі, може, буде тепліше. Правда? Ось так. Ну як, тепліше? Притулюся до тебе. А знаєш, подруго, я ж поговорити з тобою прийшла, сестри чи брата рідного не маю, а шкільні подруги... Ой, та чи подруги вони? Одна ти у мене така, і вислухаєш, і докоряти не будеш. Я от думаю, чому так несправедливо все, за що мене Бог карає? Це я про батька. Чому він пішов? Дівчата у класі зі мною тепер не розмовляють. За що ж це?

Груша мовчала. А що вона могла сказати? Що таке життя, що я ні у чому не винна, що так трапляється у дорослих: сходяться, розходяться, лише дітей не питають. Що підлітки бувають жорстокі до тих, хто не такий, як усі - хоч чимось, хоч трошки. А я стояла, притулившись до холодного дерева, серед снігу, на морозі, і здавалося, що якесь тепло та спокій струмують від кори, від моєї подруги. Вона гіллям, немов руками, обгортала мене, захищаючи від усього світу.

- А знаєш, рідна, груші, що ти нам даруєш, найкращі. Я усім так і кажу, що твої груші - найсолодші, найсоковитіші. Хоч які б там не були інші, що мене ними пригощають, - і більші, і гладші, а твої для мене - як мед - солодкі-солодкі. Дякую тобі за це. Ну все, біжу, бо як побачить хтось мене тут, то хтозна-що подумає. Я ще прийду до тебе, не сумуй!

Ще раз обійняла міцно на прощання холодний стовбур і, звеселіла, побігла до хати...

Тепер, через багато років, я стояла і зі сльозами дивилася на засохле дерево, яке колись обнімала. Літо, сонце, спека, а груша стоїть із скарлюченими, чорними, немов спаралізованими гілками. Ні листочка на ній, ні живої іскринки. Лише пташки інколи, гасаючи між суховіттям присядуть відпочити на завмерлі руки-гілля.

- Рідна моя, як давно я не приходила до тебе, не зігрівала у холодну зиму. Проблем багато тепер, я вже виросла, подалась у кам’яні джунглі, які називають містом. Діточок у мене двоє, маленьких, доглядати їх треба. Ти пробач мені, будь ласка. Не виправдовуюся, бо це не може бути виправданням, я закрутилася, завертілась у житті, а про тебе, мою подругу, забула. Ти ж не через це засохла, правда? Не за мною так тужила та гілля заламувала, що воно аж засохло? Пам’ятаю про тебе, твої плоди для мене завжди у пам’яті залишаться найсолодшими, найсмачнішими у світі. Я ніколи тебе не забуду.

А груша стояла, зі спогадом про колись пишну крону, немов соромлячись свого теперішнього вигляду. Вона вже нічого не могла мені дати: ні тепла свого, ні захистку від сонця, ні жодної солодкої та соковитої грушки. Та для мене вона була такою ж рідною, як і багато років тому. Моєю подругою, мовчазною та доброю. А мені й не потрібно було від неї нічого, лише прощення за ті роки, що забувала про неї, холодні зими, в які нікому було до неї притулитися, за врожайну пору, коли вона б із радістю пригостила смачною грушею, та мене все не було й не було. Дерево засохло, але у моїй душі залишилося назавжди квітучим та щедрим. Я раптом гостро захотіла, як у дитинстві, притулитися щокою до її порепаної кори. І, незважаючи на свій святковий, чистий одяг, я, як колись та маленька дівчинка, обняла мертвий стовбур. Скотилася велика сльоза і, пробігши трошки, загубилась у сухих зморшках кори.

- Ти назавжди залишишся моєю подругою! – прошепотіла я, схлипнувши сльози.

Збоку, це була, напевно, дивна картина. Елегантно одягнута жінка стояла біля сухого дерева, обнімала його, щось шепотіла, і плакала. Та мені було однаково. Я розмовляла з подругою.

А на суху гілку раптом сіла маленька пташка й весело заспівала. І мені здалося, що груша промовляє до мене її голосом, заспокоює мене та прощає всі провини. Мені стало затишно, спокійно і навіть весело.
 

А через якийсь час груші не стало…

Ми часто забуваємо про тих хто нам близький. Закручуємось у вирі своїх проблем, дім, робота, діти. І забуваємо про тих хто чекає на нас, хто живе нами і помаленьку сохне без нашого тепла. Вони нічого у нас не просять, лише трішки уваги та хвилинку часу. А для нас деколи й це багато і ми скупо крадемо цю хвилинку, для інших потреб. А з часом згадуємо, та буває, що запізно і вони вже засихають. І ніякі наші сльози тоді вже не оживлять їх.

 

Каталожні забаганки

Сірий та похмурий день не видававсь якимось незвичним. Все як і завжди: розмірено, повільно, нудно, поки… Поки не заграла звична мелодія мого мобільного. На екрані висвітився невідомий номер. «Узяти чи ні?» – майже як у Шекспіра іронічно промайнуло в голові, але наступної хвилини я вже натискала кнопку відповіді. Приємна новина мене чекає чи ні, та в цій розміренності я вже надто засиділась. А що мені приніс невідомий дзвінок, не дізнаюся, поки не підніму слухавку. Не підняти ще гірше – весь день думатиму, що, можливо, це і був той мій шанс, котрий, як кажуть, дається раз у житті. А я б його прогавила. Тому відповіла.

– Алло…

– Доброго дня вам! Це Любов Василівна?

– Так, це я!

«Любов Василівна» мене рідко хто називав. Для всіх я була просто Любкою. Але таке звертання означало, що людина телефонує вперше, незнайома і з якогось серйозного питання.

– Ваше замовлення за каталогом прийшло, скажіть куди кур’єр повинен його доставити? – почула продовження.

– М-м-м-м, – протягнула я, блискавично шукаючи в голові, мабуть, зі швидкістю, що не була відома навіть моєму ноутові, файл, де записано, що, коли і головне - на яку суму я замовляла за каталогами. – А можна, я на пошті заберу? – щоб трошки відтягнути момент і дати можливість голові перезавантажитися і таки видати мені потрібну інформацію, видала.

– Звичайно, але за кожен день простою буде нарахована пеня в розмірі….

Договорити я не дала. Кинувши «Добре», швидко вимкнула телефон.

Що ж, доведеться забирати. Може, там і пригадаю, що ж я замовила і головне – на яку суму.

Отже, замовлення… Про шанс знову доведеться тільки мріяти. Скільки вже тих мрій… складати нікуди. Мрії, мрії, а в реальності що? Ні будинку із собакою, як мріяли з чоловіком, ні яхти, подорожей на Кариби, ні… Та що там говорити – нічого. Дедалі частіше думки про оте «нічого» не давали спокійно спати, радіти життю та й просто… жити. Щоразу, переглядаючи улюблену передачу про світське життя, замислювалась і засмучувалася. Чому в одних є все, а в мене – нічого. Те, що в інших, таких, як я – єдина розрада.

От і розфарбувала сірий день – тепер доведеться хтозна-де шукати кошти на «забаганку», до зарплати ще ж не близько.

Наступного ранку, перед роботою, забігла у скромне відділення пошти, де, вистоявши у черзі бабусь та дідусів, які прийшли за копійчаними пенсіями, нарешті отримала свій скарб. «Це ж треба, все життя працювати, мріяти, чекати чогось, щоб потім, коли вже й сили не ті, і розумієш, що вийшов на фінішну пряму життя, отримувати кілька копійок? Та ще й стояти за ними пів дня, а то й увесь у черзі. А купити за них можна хіба що хлібину та пакет молока», - думала, стоячи в черзі. А як же мрії? Коли їх здійснювати? І що я зараз маю? Оту забаганку?

Коштів на неї мені таки вистачило – не зовсім була не при собі, коли замовляла.

Розгорнувши перед співробітниками поштовий згорток, оніміла – сукня. Та  сама, про яку давно мріяла, і, якось переглядаючи сайт відомої фірми, оформила замовлення. І забула. Зараз моєму щастю не було меж. Сукня лягла на мою фігуру просто ідеально, підкреслюючи всі принади й маскуючи все, що не потрібно було виставляти на показ. У подруг на роботі аж очі блищали – обновка справді дуже пасувала мені. Для кого була вона? Мабуть, для мене і для чоловіка. Щоб зловити його захоплений погляд, коли одягну, а потім, пливти поруч з ним, гордим від такої супутниці життя… Для впевненості у собі, жінці.

Я була справді щаслива і вдячна. Вдячна за те, що тієї миті, коли захотіла цю сукню, просто заповнила форму замовлення і забула. Але фірма не забула. Минув час, і я отримала те, чого дуже хотіла.

Сірий день ураз зацвів усіма фарбами, і ніби музика заграла десь у серці.

Раптом мене осяяло! Адже всі мої, так би мовити, мрії теж були моїми забаганками, і ті, яких я дуже сильно хотіла. Ще колись, у дитинстві, таки збулися. Ніби також як за каталогом замовила – отримала. Але найголовніше – я про це з часом забувала і не була вдячна, не раділа їм, а знову й знову нарікала, мріючи вже про наступні. От мріяла про чоловіка – отримала. Чудового, сильного, мужнього; мріяла про діток – і вони є, здорові й жваві; про улюблену роботу – так і сталося, працюю зрадістю, даруючи людям свої думки; мріяла про своє житло… теж є. Тільки чомусь вдячності й радості за здійснення всіх цих забаганок не відчувала. То, виявляється, у мене є все. Все, про що я подумаю, що вимрію, зажадаю… Чому ж, коли я отримала сукню, то можу радіти їй, не зважаючи на те, що хтось має кращу чи десять таких? Просто щаслива тим, що маю… А коли у житті мені ті ж забаганки з часом виконуються – тільки розчарування, що у когось краще, більше…

Виявляється, ми дуже багаті, тільки вдячності мало за те, що маємо… То як же можуть бути виконані наші наступні забаганки, якщо ми не можемо подякувати за отримане?

 

Крихти

Не знаю чому, але мені дістаються лише крихти… Я збираю їх, вириваю, бережу, плекаю та охороняю, а інколи і сама їх вигадую, уявляю і… здається, що вони й справді є. Та коли зовсім вже голод допікає, коли хочеться вити від бажання насититися – зриваюсь і вириваю їх у інших.

Чи втамовує голод пташина, коли збирає крихти? Довго, наполегливо, цілеспрямовано… Мабуть, втамовує.

Крихти любові, крихти щастя…

Коли вже вдасться вдосталь втамувати голод, що триває надто довго?

Книга, що лежала переді мною, дивним чином опинившись поруч, ніби кликала зазирнути неї.

Давно я не гортала Біблію…

Колись давно, ще маленькою, читала її під пильним оком бабусі, вважаючи, що не можна отак змушувати дитину читати. Якщо вона не хоче. Хай навіть Біблію. Та бабуся вважала інакше. Стара книжка, написана ще старослов’янською мовою, сторінка за сторінкою, ставала дедалі зрозумілішою та цікавішою мені. Та на цьому мої читання закінчились. І от зараз - ця книга. Повторюся: дивним чином потрапила мені на очі.

Пильнуймо про мир, та на збудування один одного (Рим. 14:19)

Терпіть одне одного, і прощайте собі. Коли б мав хто на кого оскарження. (Кол. 3:13)

Усе досліджуючи, тримайтеся доброго (1 Сол. 1:10)

Тримайтеся…

Боже, а чи буває абсолютне щастя? В усіх розуміннях? Кожна мить, кожна хвилина?

Чи, може, ті крихти, які я збираю, і є щастям. Адже саме по крупинці зібравши, починаєш відчувати їх вагу і цінувати їх… Щастя абсолютне не сприймалося б так, як миті щастя, без очікування його, без відчуття.

Моє серце і душу раптом заполонили раніше не відані почуття. Радість, піднесення, блаженство і… щастя.

А й справді…  Як же назвати, якщо не щастям, веселі очі діточок, котрі сяють здоров`ям і радістю? Теплі руки коханої людини чи випадкове повідомлення «Як ти, рідна?» посеред робочого дня від дорогої людини, гарячі поцілунки при зустрічі?  Рідний голос батьків, які радіють злетам і заспокоюють при падінні? Задоволені личка діток, яким даруєш казку?

Саме ці крихти і є щастям, любов`ю… Тільки треба їх побачити і зібрати.

 

Нашепочу вам сон я на вушко…

Потяг цього разу надто довго повз темними полями, селами, біля заспаних хатин, ніби хотів показати мені, яка вона довга - дорога додому.

А бути вдома дуже хотілося. Хоч і минуло лише кілька днів, як я поїхала звідси, але серце стискалося щоразу, коли дивилася на книжечки, куплені в подарунок рідним малятам. Як вони там?

Їздити на фестивалі, виставки доводилося нечасто. Але завжди тягнуло якнайшвидше повернутися додому. Не те, щоб поїздки не давали задоволення, адже така зайнятість була тільки в радість, та ще й на хліб додавала чимало, але… над усе кортіло повертатися до рідних рученят, палаючих оченят і теплих обіймів.

Ще трошки, ще кілька хвилин... Вже будинки рідного міста видно, виглядають де-не-де безсонними очима-вікнами.

Ось і мій перон. Холодний, мокрий, але свій і від того теплий та рідний. Нарешті вдома. Тепер таксі й за кілька хвилин я цілуватиму теплі личка моїх малят.

… дверний замок звично заскрипів, ніби привітавсь, і прочинив назустріч двері.

– М-р-р-р-р-р, – муркотлива кішечка потерлась об мою ногу і відійшла вбік – мокра, холодна її господиня, але все-таки своя. Потягнулася солодко.

– Хороше тобі, кицю, тут вдома, – шепнула я. – Тепло, сито, чого ще треба? А там така мерзлота… та нічого, головне, що я - вдома. Як наші малята? Знову навчали тебе чогось? От шибеники малі! Мабуть, сплять… піду до них. Привітаюся тихенько.

У дитячій кімнаті пахло молоком і… дітками. Поцілувала старшу, потім маленького. Такі теплі, розніжені… солодкі.

– Мої рідні… - притулилася щокою. Тільки носики соплять. Лиш би не розбудити.

Якби не пізній час, зустріли б, як завжди, в порозі. Прибігли б, мало з ніг не збивши й обійняли міцно.

– Скучила за вами… Ой, як скучила! Як добре десь у світі не було б, а тут, біля вас, мені найсолодше. На добраніч, мої хороші. Зайченята мої любі… Погріюся трошки біля вас.

Прилягла. Притулилася до теплого волосся. Сопуть. А пахнуть як!

Коли ще були маленькі - старшенька, а потім і менший, - як я любила тримати вас на руках. Ви засипали, повіки ставали важкими й оченята стулялися. Зручно вмостившись на моїх руках, ви мирно посапували, як от зараз. А я завмирала, щоб не розбудити, і тільки вдихала ваш теплий запах дитини і молока. Які це відчуття! Аж у голові паморочилось і внизу живота щось солодко лоскотало. Мої дітки… Знайте, що я завжди буду з вами! Що б не сталось, як би життя не повернуло. Не знаю, як мені це вдасться, але буду вчитися, буду старатися, буду молитися за вас. Щоб у вас усе було добре, щоб ви були щасливі, навчуся вас розуміти, слухати, чути, підтримувати. Не знаю, чи сама це все вмію, але… ви мене навчите, добре?

Може у когось це материнське відчуття виникає по-іншому, але у мене прийшло відразу, як дізналася, що чекаю вас, першу, а потім і другого. Не хочу когось засуджувати, чи комусь докоряти, бо ж усяке в житті буває, але знаю про себе одне – тільки-но зрозуміла, що у мені є нове життя, – все, я відповідальна за це життя, не віддам його ні за що і нікому, не дозволю скривдити. Не лише через те, що гріх чи інші моральні заборони. Просто НЕ ЗМОЖУ! Адже я така велика, сильна, доросла, і те маленьке життя, яке в мені, мені довіряє, воно поки не народиться, має лише мене, захистком. Як же я можу його зрадити? Ніколи!

Отак і вас. Тільки дізналась - і все: не зачіпайте, моїх зайченят!

А тепер, мої любі, нехай вам насниться велика, біла і пухнаста киця, гарна й привітна. І я теж піду відпочину з дороги.

На добраніч, солодкі…

 

Ніч чудес або передріздвяний сон

Вогник попереду!

Що це?

Невже я, нарешті, зігріюся біля цього вогнища?

Завтра ж Різдво.  А у цей час різні дива трапляються.
 

Скільки років минуло відтоді, як я покинула дім, де завжди мала  захисток! Тільки зігрітися там чомусь не могла. Здавалося – це вічний холод. Влітку, навесні, восени і взимку - ненависний холод, що заповзав у серце, скручував пальці,  крижанив очі, робить їх скляними та мертвими. Довго терпіла, заспокоювала себе, що так треба, що так і має бути,– всі ж так живуть. Але холод ставав нестерпним. У голові одна думка – зігрітися. Хоч на мить, хоч на хвилину. Якось увечері у домі з’явилась іскра. „Невже все налагодиться? Невже дочекалася?” – подумала.  Але від легкого вітерця з віконної шпарини, іскра, ледь спалахнувши, погасла. Погасла остання надія.

Тоді й вирішила. Все. Досить.  Краще замерзнути десь дорогою до багаття, ніж нидіти у вічному холоді, від якого, наче кожна жилка, кожен нерв, застигає.

Вирушила у Різдвяний вечір на пошуки тепла.

– Безумна! Куди ти? Повернися! Тут же твій дім!

„Так, дім мій, лише нема тут мого вогника! Нехай безумна, зате вільна!”

Довго блукала тоді у темряві людських доль та стосунків. Спотикалася, падала, боляче обдирала лікті, коліна, але вставала і йшла далі. Шукала.
 

Будинок, із яскравим вогником у вікні ставав уже ближчим. Крізь темряву, густий сніг, що клаптями, наче лапами, затуляв очі, вже було видно його обриси. Маленький й акуратний. Відразу сподобався.

Постукала.

Двері відчинилися.

Теплом і затишком огорнуло, обняло з порога. Посередині просторої зали палахкотіло у каміні велике яскраве вогнище.

На столі стояло дванадцять пахучих та гарно прибраних страв.

- Почепи своє фото на стіні й залишайся жити у мене. Може, я той будинок, який ти шукала. Я збудував себе для тебе!

Тієї ночі в теплих обіймах снилися казкові, чарівні сни.

Таки справді перед Різдвом дива бувають. Потрібно лише повірити в це.

 

Твоїми устами

Бідний хлопчина вже вкотре намагався прилаштувати у відоме видавництво свої новели написані ночами, вистраждані й переболені. Раз по раз отримавши відмову, зневірявсь і давав собі слово більше не писати. Але минав час, і невдаха знову брався за писання. Інакше не міг. Багато думав, читав, говорив з людьми, вникав у різні історії, ситуації, вчинки, ніби переживав їх, і знову писав. Думка про те, що має написати геніально, так, щоб люди зачитувалися його творами, передавали їх з уст в уста, вчили напам'ять, цитували, видавали великими накладами, не залишала його. Адже у житті йому справді нелегко, і вже в такому молодому віці прийшлося пізнати немало життєвого досвіду.
 

Минали дні, місяці, роки, а праця літератора так і не була належно оцінена. Доводилося знову і знову переживати життєві труднощі, вчитися, думати, читати…
 

Якось, зовсім зневірившись, молодик останніх сил забрів до місцевого храму і впав на коліна перед іконою:

– Отче, молю тебе, благаю, говори через мене, моїми устами, так, щоб я міг писати і люди цим зачитувалися, щоб я писав геніально, адже ти мені диктуватимеш. Я втомився вчитися, розуміти… хіба не достатньо я знаю для того, щоб писати про те, що потрібно людям. Відповідати на запитання, які їх хвилюють. Тоді ти говори моїми устами, а я писатиму… Хіба я не гідний того? Ти не любиш мене? То навіщо дав мені талант, коли допомогти не хочеш? Може, мені не потрібно писати?

Від утоми та пережитя чоловік незчувсь, як у молитві заснув перед іконою, стоячи на колінах.

Голос, котрий долинув звідкись зсередини, ніби просто з`явився в голові, чи в серці, був надто реальним, аби вирішити, що це сон.
 

– Сину мій, не думай, що я не чую тебе. Любов моя до тебе безмежна. Дай мені тільки відповідь, чи годуватимеш ти своїх дітей, коли вони народяться, з брудної тарілки, чи спочатку очистиш, омиєш її, а тоді вже наповниш її харчем? Мабуть, таки очистиш. Отак і я, давши тобі талант, не можу годувати людей, дітей моїх, твоїми устами, поки ти не очистиш думки та діла свої, не навчишся, не пізнаєш тої мудрості, яку зможеш передати через свої твори. Тому спочатку очистися так, щоб я міг через тебе мовити, а тоді я говоритиму твоїми устами…

Прокинувшись, чоловік ще раз щиро помоливсь і вже твердою ходою пішов додому – писати, жити, пізнавати світ і вчитися тої мудрості, яку він зможе передати тим, хто бажає пізнати її. Тої мудрості життя, яка очистить так, щоб його вустами говорив сам Творець.

 

Черевички

У Вас колись було взуття, що тиснуло, терло бідні ваші ноги, впивалося в них і спотворювало кожен крок? Та так, що ні про що більше думати неможливо, лише про ту частину ноги, в яку впивається взуття.

У мене таке взуття чомусь було завжди. Що б я не купила, як не підбирала та приміряла, туфлі, босоніжки, черевички тиснули, спричиняли біль. От і зараз я була взута у свої улюблені черевички, які вже другий сезон мене мучили, а я їх вперто носила в надії, що розходжу і все буде добре. Роззуваючись після прогулянки в них, мої ноги з полегшенням вискакували, ніби дякували за звільнення. Я їх клеїла пластирем, лікувала, а наступного дня знову… взувала. Хм… Дивно якось. Чи це мої ноги якісь нестандартні (мабуть, що так, жіночі черевички сорокового розміру стандартними важко назвати), чи їх тепер шили однією лівою, або ж я не у ті магазини заходила, не там шукала, не вміла вибирати.

Сьогодні мої улюбленці тиснули вони мене якось по-особливому, так, що вже й терпіти несила. Але додому йти не хотілося. Я ж тут останній день. Вирішила блукати по місту, попри все, попри ноги, які вже волали від болю. І раптом опинилася перед дверима того самого кафе, бо знову ж осінь, де сиділи колись з Тобою. Увійшла. Все правильно. Аж усміхнулася. Той столик зайнятий. Так, ВІН ЗАЙНЯТИЙ. Я це знала, напевно, ще до того як увійшла сюди. Все зійшлося: за „нашим” столиком сиділо двоє. Я присіла за сусідній. Якщо пірнути у ці спогади і виривати їх з себе, то повністю, щоб ні краплі, ні шматочка не залишилося.

Двоє були наче голубки. Щось перешіптувалися, загадково усміхалися, тримаючись за руки. Не молоді вже, а закохані – подумала я. На руках в обох блиснули обручки. Тут я вже не могла стримати сміху: „Це такі ж закохані, як ми тоді були». Зі своїми сім’ями. На час, на мить разом...

Я розрахувалася і вийшла.

На душі було вже весело і спокійно. І черевички вже не так тиснули.

Через дорогу виднівся бутік дорогого фірмового взуття. Я впевнено увійшла. А за кілька годин, зовсім втомивши продавщицю, яка намагалася мені догодити (і їй таки це вдалося) вийшла звідти з легким гаманцем та чудовою покупкою в руках – зручними, легкими, комфортними черевичками, у яких я можливо, не буду такою елегантною та...

Та мені було комфортно у них і я вперше могла, йдучи дорогою, думати про щось інше окрім моїх ніг.

Напевно, у цьому й була моя проблема, що я вибирала завжди НЕ ТЕ... Дивилася завжди на красиве, яскраве, цікаве, а воно навряд чи могло бути зручним, надійним та довговічним.